Навчальні завдання: розв’язати задачі

Задача 1. Целюлозно-паперовий комбінат виробив 200 т целюлози підвищеної вологості. Державна контрольна лабораторія нагляду за стандартами й вимірювальною технікою встановила цей факт і заборонила її відвантаження. Однак, за згодою споживача, цю партію целюлози було йому відправлено. Прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи у зв’язку з фактом випуску нестандартної продукції, посилаючись на те, що споживач знав про вологість і погодився прийняти таку продукцію.
У постанові слідчого зазначається також, що підвищена вологість на якість паперу не впливає.

Чи правомірні доводи прокуратури?

Задача 2. Продавець магазину Пакінова в підсобному приміщенні відкрила 34 пляшки горілки «Старокиївська», відлила з кожної по 100 г, доливши відповідну кількість води, і встигла продати сім пляшок.

Кваліфікуйте дії Пакінової.

Задача 3. Під час митного догляду в Царенка в мішечку, що висів на шиї, було виявлено золоті вироби (каблучки, персні тощо) на суму 930 $.

Варіант: вироби містились у гніздах, зроблених у підборах черевиків.

Кваліфікуйте дії Царенка.

Задача 4. Іноземець Фрідлянд, повертаючись із туристичної подорожі по Україні, намагався, без декларування, вивезти за кор­дон золоті вироби на суму 2063 $ та 260 євро, що знаходилися між сторінками книги.

Кваліфікуйте дії Фрідлянда.

Список рекомендованої літератури

1. Андрушко П., Данько В. Деякі питання кваліфікації обману покуп­ців // Радянське право. — 1995. — № 5. — С. 24—27, 30.

2. Виступ Л. Деркача з нагоди шостої річниці Державної митної служби України // Факти. — 1997. — 24 червня.

3. Жорін Ф. Л. Правові основи митної справи в Україні: Навчальний посібник. — К.: КНЕУ, 2001.

4. Законодательство Украины о валютном регулировании. — Х.: Ксилон, 1997.

5. Кримінальний кодекс України. — К., 2001.

6. Митний кодекс України. — К., 2001.

7. Правила торгівлі на ринках / Затв. наказом МЗЕЗ і торгівлі України 12 березня 1996 р. № 157.

8. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження «Програми протидії контрабанді та захисту внутрішнього ринку на 2002-2005 роки» від 23 серпня 2002 р. № 1240.

9. Про судову практику в справах про обман покупців: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 березня 1973 р., з наступними змінами // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — С. 159—165; Юридичний вісник України. — 1998. — 15—21 січня.

Тема 5

Види юридичної відповідальності
за правопорушення в кредитно-фінансовій сфері

Питання 1. Ухилення від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів.

Питання 2. Виготовлення, збут та використання підроблених державних та недержавних цінних паперів.

Питання 3. Порушення правил про валютні операції, приховування валютної виручки.

Питання 4. Відповідальність за легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом.

Питання 5. Відповідальність за правопорушення в бюджетній сфері.

Методичні поради

У процесі вивчення даної теми для юристів з економічним ухилом важливим є той аспект, що гроші, кредитно-фінансові інтереси держави, суб’єктів підприємницької діяльності та громадян завжди утворюють якщо не основну підставу, то важливий фактор значної кількості корисливих правопорушень, злочинів. Тому необхідно ознайомитися з законодавчими документами, що регулюють бюджетну сферу, кредитно-фінансові відносини та й саму грошову систему в Україні.

Студентам необхідно звернути увагу на залежність кваліфікації правопорушень, предметом і об’єктом яких є гроші, від форми власності суб’єктів господарської діяльності.

Розгляд виділених у посібнику питань вивчити визначити їхню структуру та напрямок подальшого самостійного ознайомлення з відповідною правовою літературою та законодавчими джерелами.

Студентам також рекомендується вивчити матеріали міжнародної практики боротьби з відмиванням грошових коштів, здобутих злочинним способом.

Гроші, як вираз власності, еквівалент будь-якого товару, є не тільки необхідною умовою існування ринкових економічних відносин, але й складають мету, ціль більшості економічних злочинів. Гроші виступають як предмет злочину, коли правопорушник посягає на грошові знаки, грошові маси, що перебувають у безпосередній власності громадян, знаходяться на зберіганні в банках, у приміщеннях юридичних осіб тощо.

Цікаво знати, що самому давньому спогаду про гроші — 4500 років. Уперше про це згадується в історичних пам’ятках сучасного Іраку (держава Двуріччя).

Перші монети було відчеканено у VII ст. до н. е. в царстві Лідія (сучасна територія Турції).

Перші власні монети — златники та серебреники з’явилися на Русі наприкінці Х століття, а паперові гроші — асигнації —
у 1769 році, під час правління Катерини II.

На острові Яп (у Тихому океані) гроші вироблялись із каменя й досягали в діаметрі 4 м. У Судані їхню роль виконували металеві мотиги, в Ефіопії — шматки солі, на острові Санта-Круз — купки червоного пір’я завдовжки до 10 м.

Уважають, що відомі всім «30 серебреників», які отримав Іуда за зраду І. Христа, — це сіклі (шекелі) фінікійського міста Тіра.

Гривнями називались великі срібні злитки, бруски, що служили грошовою й ваговою одиницею в Давньоруській державі. Їхня вага дорівнювала приблизно 200 г. У XIV ст. на Русі гривню витіснив рубль. У суверенній Україні гривня стала національною грошовою одиницею 1997 року.

Об’єктом злочинних посягань є фінансова діяльність держави, грошово-кредитна політика як сукупність організаційних, правових заходів у галузі обігу грошей та кредиту, за допомогою яких держава формує доходну частину бюджету, регулює економічні процеси, впливає на розвиток економіки. Даний вид регулювання завжди був монополією держави, найважливішим засобом формування політики методом впливу на внутрішні та зовнішні державні економічні процеси.

Залежно від стану справ у грошово-кредитній системі держави оцінюється ефективність діяльності уряду, усієї політичної системи. У зв’язку з цим зауважимо, що за роки своєї незалежності Україна, яка посідала за станом економічного розвитку в 1991 році 8 місце серед держав світової співдружності, перетворилася на великого боржника. Зокрема, її прямий державний борг складає 11 млрд 740 млн доларів, зовнішній борг — 7 млрд 900 млн доларів. При цьому найбільшим зовнішнім кредитором України залишається Всесвітній банк, борг якому становить 2 млрд 305 млн доларів. За даними Міністерства фінансів, на другому місці залишається борг з облігацій зовнішнього державного займу — 2 млрд 204 млн доларів. Борг перед Російською Федерацією становить 1 млрд 779 млн доларів; перед Німеччиною — 408 млн доларів; Європейським Союзом — 320 млн доларів; США —
289 млн 600 тис. доларів; Туркменістаном — 281 млн 700 тис. доларів та 310 млн доларів перед іншими зовнішніми кредиторами. Якщо до цього додати внутрішній борг перед населенням — за зниклі заощадження — 122 млрд гривень, то картина зі станом економіки і фінансово–кредитною системою в державі стає зрозумілою [10].

На стан справ у грошово-кредитній сфері впливає і незаконний вивіз капіталу, валюти за кордон. Зокрема, за 2002 рік з України було вивезено більше 2 млрд доларів США, що є найбіль­шим показником за останні 3 роки.

Разом з тим, держава з перших кроків своєї незалежності приділяла значну увагу правовій охороні фінансово-кредитної системи та грошової маси від злочинних посягань. Основи політики в цьому напрямку були закладені вже в перших законах «Про власність», «Про підприємницьку діяльність», «Про банки і банківську діяльність», «Про систему оподаткування» та інших ще 1991 року. Окрім адміністративних заходів, було розроблено заходи кримінально-правового впливу. Кримінальний кодекс Украї­ни поповнився відповідними складами злочинів в окремих статтях та доповненнях до чинних. Правоохоронними органами було виявлено у 2000 році 8 864, а у 2001 році — 8959 злочинів, скоєних у кредитно–фінансовій сфері.

Питання 1. Ухилення від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів

Сучасна практика захисту суспільних відносин засобами юридичної відповідальності громадян та юридичних осіб за правопорушення в економічній сфері свідчить про наявність суттєвих колізій інтересів, а відповідно — про наявність значної кількості злочинів та інших правопорушень, пов’язаних зі сплатою податків та інших встановлених державою платежів, зборів. Зауважимо, що стаття 67 Конституції України визначила: «Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом». Тобто, сплата податків — це конституційний обов’язок громадянина (а тому і юридичної особи). Цей обов’язок, точніше, ці податкові правовідносини мають не цивіль­но-правовий, а публічно-правовий характер і ґрунтуються на владних підпорядкуваннях однієї сторони (громадянина, юридич­ної особи) іншій (державі). Ці правовідносини передбачають субординацію сторін, з яких одну представляє податковий орган, що діє від імені держави і має владні повноваження, а іншу — платник податку з зобов’язанням підкоритися цій вимозі. Вимоги податкового органу і податкове зобов’язання платника податку випливають не з угоди між ними, а з закону.

Розуміння податку як публічно-правового обов’язку, що виникає з Конституції та інших законів, дає підстави стверджувати, що їх невиконання чи неналежне виконання повинно кваліфікуватися як діяння, яке скоюється проти держави, що в даному випадку представляє інтереси всього суспільства. Конституційний обов’язок щодо сплати податку конкретизується в низці законів. Зокрема, у Законі «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 року, з подальшими змінами та доповненнями; Законі «Про Державний реєстр фізичних осіб-платників податків — та інших обов’язкових платежів» від 22 грудня 1994 року; Законі «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 року
(з подальшими численними змінами). До підзаконних актів у цій галузі можна віднести Декрети Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір», «Про місцеві податки і збори», «Про податок на добавлену вартість» та інші.

Система законів та підзаконних актів, що регулює відносини у сфері оподаткування, визначає адміністративні повноваження відповідних державних установ — збирачів податків — та зобов’язання юридичних і фізичних осіб — платників податків.

Важливим засобом охорони податкових правовідносин є кримінальний закон. Стаття 212 ККУ визначає юридичний склад злочину та види кримінально-правової відповідальності за діяння, пов’язані з ухиленням від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів. Санкція цієї статті передбачає такі види кримінального покарання, як конфіскація майна, штраф, звільнення з посади, виправні роботи, позбавлення волі. Винна особа зобов’язана, крім того, відшкодовувати завдані збитки.

Об’єктивна необхідність жорстких санкцій викликана значенням податків для існування держави. На сьогодні податки станов­лять близько 80 % надходжень до Державного бюджету. Зменшення частки державного сектору в економіці ще більше посилює роль податків та їх своєчасного надходження. На жаль, правова свідомість та законослухняність фізичних та юридичних осіб в Україні перебувають не на належному рівні. Про це можуть свідчити дані щодо скоєння правопорушень юридичними особами протягом 1994—1998 років.

Тільки 1997 року після державної реєстрації не сплатили податки 43 тис. 827 підприємств (33,4 %), 35 тис. 100 колективних підприємств (31,6 %), 31 тис. 859 товариств (26,9 %), 410 страхових компаній, 2 тис. 541 підприємств з іноземними інвестиціями. Як підкреслював у своєму виступі на засіданні Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю 16 лютого 1998 року Президент України Л. Кучма, бюджет 1997 року втратив через ухилення від оподаткування майже 7 млрд гривень. Ці кошти пішли «в тінь» [4].

Протягом 1994—1998 років ухилилися від сплати податків юридичні особи: 1994 р. — 1077; 1995 р. — 3283; 1996 р. — 5869; 1997 р. — 8796; 1998 р. — 10481 [7, с. 70].

За 10 місяців 2000 року було порушено більше 9 тис., а за такий же період 2001 року — близько 11 тис. кримінальних справ за ухилення від сплати податків. Протягом останніх років структури Державної податкової адміністрації активізували профілактичну роботу в цьому напрямку. Держава проводить масштабну роз’яснювальну роботу, і це зрозуміло. Якщо всіх винних підприємців притягати до кримінальної відповідальності, то хто ж буде розвивати економіку держави? Адміністративна відповідальність у цій сфері відіграла важливу роль. Значний обсяг організаційних заходів держави щодо наведення порядку в цій сфері здійснюється під час втілення державних програм з боротьби з організованою злочинністю та корупцією.

У межах навчальної дисципліни можна підкреслити, що юридична відповідальність настає за порушення податкового закону (підзаконного акту) — правового акту вищого органу законодавчої влади, який зобов’язує юридичних і фізичних осіб сплачувати до бюджету платежі у формі податку в певному розмірі і в точно визначені строки.

Але юристам з економічним ухилом треба звертати увагу й на невизначеність законодавчої системи оподаткування, тимчасовість дії окремих законів, указів, постанов, необґрунтованість введення нових податків, їхніх розмірів. Великі податки викликають у юридичних осіб і громадян потребу ухилення від сплати, приховування реального прибутку. Про це часто, особливо під час виборчих компаній, говорять представники влади, включаючи і Президента України.

Нагадаємо, що розмір дані, тобто податку, під час татаро-монгольської навали становив тільки четверту частину від прибутку подвір’я. Зараз розмір податку сягає 60—80 % прибутку, фізичні особи сплачують 40 % заробітку. А що собою являє ПДВ — податок на добавлену вартість — та як обґрунтувати його запровадження — ці питання порушує вже й сам Президент України.

Питання 2. Виготовлення, збут та використання підроб­лених державних та недержавних цінних паперів

Функціонування економіки постійно потребує мобілізації, перерозподілу та розподілу фінансових коштів. В умовах ринкової економіки комерційний характер остаточно обумовив появу різних ринків фінансових ресурсів, які, крім форми підприємниц-
тва, виконують регулятивні функції мобілізації і перерозподілу фінансових засобів між різними галузями економіки, тобто, у цілому, є системою забезпечення розподілу грошових коштів між учасниками економічних відносин.

Фінансові ресурси обертаються на даному ринку в різних фор­мах: грошовий ринок і ринок капіталів. Останній містить ринки банківських кредитів, фондовий ринок, первинний і вторинний ринки цінних паперів тощо.

Ринок цінних паперів охоплює як кредитні відносини, так і відносини співволодіння, які реалізуються через випуск спеці-
альних документів (цінних паперів), що мають власну вартість. Їх можна купувати, продавати, використовувати як платіжні засоби, предмети застави, джерела кредитних ресурсів тощо.

На даному ринку циркулюють інвестиційні цінні папери (акції, облігації) та боргові цінні папери (векселі, різні вимоги, ф’ючерсні, форвардні угоди і под.). Залежно від часу і способу їх надходження на ринок його поділяють на первинний і вторинний.

Емітент цінних паперів — суб’єкт фондового ринку, який від свого імені випускає цінні папери з метою реалізації під зобов’язання, що випливають з умов їх випуску. Фондова біржа — це організований ринок цінних паперів. Торгівля тут здійснюється за певними правилами, стандартами та критеріями.

У цілому ринок цінних паперів — це частка фінансового ринку, яка забезпечує можливість мобілізації фінансових коштів та інвестицій, переміщення капіталів у різні галузі економіки з найвищою можливою нормою прибутку, а також виконання посеред­ницької ролі в процесі збору коштів у їхніх власників та ефектив­ного їх розміщення як у державному, так і в приватному секторах економіки.

На сьогодні вже досить чітко визначено принципи створення та функціонування фондового ринку з метою забезпечення надійного захисту інтересів його учасників, належних умов для розміщення інвестицій та сприяння економічному розвитку в цілому.

Суб’єктами відносин на фондовому ринку, окрім емітентів цінних паперів, є також інвестори — юридичні чи фізичні особи, які вкладають кошти в цінні папери з метою одержання прибутку або збільшення ринкової вартості останніх.

Цінні папери — це документи, що засвідчують правоволодіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їхнім власником, і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають із цих документів.

До переліку видів цінних паперів належать і приватизаційні майнові сертифікати — особливий вид державних цінних паперів, що підтверджують право власника на безкоштовне отримання частки майна державних підприємств або державного житлового фонду та землі в процесі приватизації.

Держава з перших кроків запровадження ринкової економіки, тобто ще з 1991 року, ухвалила низку законів, які регулюють порядок емісії та обігу цінних паперів, і тим самим встановила різні види юридичної відповідальності осіб, що порушують цей порядок. До цих законів можна віднести Закон України від 18 червня 1991 року «Про цінні папери і фондову біржу», Закон України від 10 грудня 1997 року «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні», Указ Президента України від 18 березня 1994 року «Про порядок підготовки та продажу акцій відкритих акціонерних товариств, які створені шляхом корпоратизації» та інші, у тому числі підзаконні акти Міністерства фінансів та Національного банку України.

Кримінальна відповідальність за порушення встановлених правил і принципів виготовлення та реалізації державних і недержавних цінних паперів визначена у:

· статті 223 ККУ «Порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів»;

· статті 224 ККУ «Виготовлення, збут та використання підроб­лених недержавних цінних паперів»;

· статті 215 ККУ «Підроблення знаків поштової оплати і проїзних квитків».

Близькими за складом злочину, особливо об’єктом та об’єктив­ною стороною, до поданого переліку є низка злочинів, пов’язаних із незаконним виготовленням, підробленням і збутом паперових, металевих грошей та акцизних марок. Законодавець, ураховуючи велику небезпеку від скоєння цих злочинів, встановив досить жорсткі санкції до винних осіб: конфіскація майна, штраф, позбавлення права обіймати певні посади строком до 5 років та позбавлення волі до 7 років.

Можна нагадати, що, пов’язані з порушенням правил виготовлення та обігу грошей, цінних державних та недержавних паперів, злочини існували з давніх часів. В історії кримінології та кримінального права відомо, що держава завжди жорстко карала таких правопорушників. Зокрема відомий факт, коли в Німеччині майстра золотих справ Клауса Ельмхорста восени 1431 року за виготовлення фальшивих монет зварили в котлі на площі м. Штральзунда. На спогад та з виховною метою цей котел про-
стояв на площі як пам’ятник 130 років. Раніше, ще в ХІІІ столітті, фальшивомонетникам заливали в горло розплавлене золото чи срібло, залежно від того, з якого металу він підробив гроші.

У наш час відповідні правоохоронні органи відзначають особливий масштаб злочинної діяльності з вироблення та збуту підроблених доларів США в Республіці Чечня та країнах Ближнього Сходу. Громадянам України та Російської Федерації запам’я­талися махінації, пов’язані з державними облігаціями зовнішньої позики, що призвели до краху національної валюти в 1993—1996 роках. Проте питання щодо юридичної відповідальності причетних осіб обмежилося їхнім переміщенням з урядових структур до парламентських. Резонансні кримінальні справи відносно пограбування мільйонів вкладників-акціонерів відомих українських банків («Україна», «Слов’янський», «Градобанк») та трастів типу «МММ» якщо й було порушено, то не реалізовано. Зауважимо, що таке ставлення держави до цієї категорії злочинців сприяє подальшому розвитку зазначеної групи злочинів та правопорушень.

Питання 3. Порушення правил про валютні операції, приховування валютної виручки

Проблеми юридичної відповідальності за діяння, пов’язані з порушенням правил про здійснення операцій із валютою та її неповерненням в Україну сягають коренями в економіку та політику ще радянського режиму. Командна соціалістична економіка з перших днів установила централізований контроль за кількістю та обігом іноземної валюти. Наявність залізного кордону, жорстка регламентація виїзду за кордон громадян СРСР (як правило, тільки партійних та радянських функціонерів, спортсменів та дія­чів мистецтва), обслуговування іноземних туристів окремо від населення, монополія зовнішньоекономічної діяльності — все це робило неможливим і непотрібним для пересічних громадян придбання та використання іноземної валюти.

З того ж часу в психології населення залишилося почуття недовіри, побоювання держави, її спроможності в будь-який момент відмовитися від своїх законів, поміняти конституційні положення про форми власності й знову націоналізувати власність або якось по-іншому обібрати населення. Підтвердженням такої обґрунтованої недовіри можуть бути дії держави відносно заощаджень населення, коли в одну мить громадяни були позбавлені своїх вкладів у розмірі загалом у 212 млрд рублів СРСР.

А перший президент України Л.Кравчук, який через засоби масової інформації закликав населення вкладати гроші в ощадбан­ки та запевняв про їхню безпеку від знецінення, інфляції, так і не вибачився перед народом.

Важливим чинником виявлення та неповернення валюти з-за кордону є нестабільність нинішнього політичного режиму й законодавства, криза економіки. Корупція та організована злочинність — додаткові фактори, що прискорюють руйнування економіки, пограбування загальнонародної власності способом шахрайства, махінацій під час приватизації. Злочинність на всіх рівнях влади та всіх прошарків населення роз’їдає почуття національного патріотизму й замість того, щоб вкладати капітал (навіть отриманий злочинним способом) у національну економіку, його вивозять в інші країни, не повертають після здійснення зовнішньоекономічних операцій.

Нагадаємо, що ще 1993 року, коли хвиля вивезення капіталу була найбільшою, голова Служби безпеки України Є. Марчук на засіданні Верховної Ради, що транслювалося засобами телебачення, заявив, що йому добре відомі всі, хто відкрив валютні рахунки за кордоном і що буде вжито заходи щодо їхнього повернення в Україну. Та приклад з Прем’єр-міністром України П. Лаза­ренком висвітлив реальний стан справ — є категорія громадян, на які закони України не розповсюджуються.

Цікаво зауважити, що за прикладом більшовиків, які прийшли до влади 1917 року (зокрема В. І. Ленін, Ф. Дзержинський, Л. Троцький, Бухарін та ін.) та повідкривали в банках Швейцарії рахунки, перший президент України Л.Кравчук теж придбав «хатинку» у Швейцарії, про що спочатку відверто заявив по національному телебаченню. Інші особи, що перебувають на вищих державних посадах про свої закордонні рахунки не повідомляли. Не організовано й облік розмірів власності особи в разі призначення на посаду або вибору до Верховної (обласної) Ради та після закінчення строку цих повноважень.

Таке становище підриває економіку держави, позбавляє її сенсу. Зовнішньоекономічна діяльність — це завжди рух у двох напрямках.

Своєчасність надходження валютної виручки від експортних операцій та поставки товарів, виконання робіт, надання послуг чи передачі прав інтелектуальної власності за імпортними операціями і є тим кінцевим результатом, заради якого укладається зовнішньоекономічна угода.

Цей результат віддзеркалює інтереси як конкретного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності, так і держави. Поєднання цих інтересів через правовий механізм — одне з основних питань, завдань правового регулювання зазначеної діяльності.

Треба підкреслити, що держава активно розробляє правові нор­ми щодо регулювання зовнішньої економіки. Чинне законодавство нараховує понад сто законів, указів Президента України, постанов та розпоряджень уряду. Однак це зовсім не свідчить про ефек­тивність, а тим більше про стабільність законодавства, навіть навпаки. Безліч законів та велика кількість державних структур, що регулюють та контролюють зовнішньоекономічну діяльність, «знеособлюють» свою відповідальність, унеможливлюють виявлення конкретної особи, яка дійсно повинна відповідати за реаль­ний стан справи. Цей принцип розмивання відповідальності давно відомий, але дуже вигідний у період формування первісного капіталу за рахунок пограбування держави і населення. Вивезення капіталу за кордон — це інвестування економіки інших держав. Та прагнення до наживи, прибутку перевищують почуття патріотизму.

Серед нормативних актів, що регулюють, контролюють повноту й своєчасність розрахунків за експортно-імпортними операціями, виокремимо директиву НБУ № 19029/851 від 15 травня 1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті за експортно-імпортними операціями на умовах відстрочки платежів та поставок». У документі є розділи «Про відповідальність за порушення строків повернення валюти із-за кордону», «Про порядок здійснення контролю за дотриманням резидентами нормативно зазначених термінів» тощо. Окрім цього, 21 вересня 1994 року було ухвалено Закон «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», а 7 листопада 1994 року вийшов Указ Президента України «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні» тощо.

Низка інших законів, указів, постанов, розпоряджень Кабінету Міністрів, Національного банку, Міністерства фінансів та інших відомств, поряд із національними програмами боротьби з корупцією та організованою злочинністю, підтверджують висновок про наявність в Україні достатньої правової бази для регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів усіх форм власності.

Але до 1 вересня 2001 року санкції цих норм, види державного примусу, в основному мали адміністративний, цивільно-правовий та дисциплінарний характер. Тільки 2001 року новий Кримінальний кодекс України визначив кримінальну відповідаль­ність за склад злочинів, передбачених статтею 207 «Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті» та статтею 208 «Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків».

Санкції передбачають конфіскацію коштів, що перебувають на закордонних рахунках, але треба пам’ятати умови дії закону (він не має зворотної сили) і необхідність міжнародної угоди про надання інформації від іноземних банків, урядів, правоохоронних структур та видачу злочинця. Зокрема, уряд США більше трьох років не вирішує питання про повернення П. Лазаренка і незаконно вивезених ним грошей.

Крім зазначених правопорушень, у сфері обігу іноземної валюти існує злочинність, пов’язана з незаконною діяльністю фірм, що здійснюють конвертацію валюти. Вона поєднує в собі незаконну підприємницьку діяльність, порушення порядку створення юридичних осіб і правил отримання відповідних ліцензій, ухилення від сплати податків та приховування валютної виручки.

За даними ДПА, у 1998 році було викрито 14 центрів із незаконної конвертації валюти. Усі вони являли собою фіктивно створені фірми, підприємства. Тільки протягом року ними було проконвертовано близько 3 млрд гривень, що завдало державі шкоду на суму більше 40 млн гривень. У цей же, 1998 рік в Києві ДПА разом із СБУ було виявлено злочинне угруповання, що здійснювало пересилання валютних коштів за кордон. Виявлено готівкою 1,251 млн гривень, 148 тис. доларів США, 125 тис. німецьких марок [7, с. 71].

У цілому система правопорушень, пов’язаних із незаконним конвертуванням валюти, вивезенням її за кордон, неповерненням із-за кордону після виконання зовнішньоекономічних угод, незаконним відкриттям валютних рахунків за межами України — це прояв давно створеної та добре організованої злочинності. Її основу складає система територіальних, міжрегіональних та міжнародних зв’язків між кримінальними угрупуваннями, корумпованими особами всіх рівнів владних структур. Ця система активно впливає на основні канали прямування як легального, так і тіньового товарно-грошового капіталу в Україні та за кордоном.

Розглянута проблема тісно пов’язана з проблемою легалізації (відмивання) грошових коштів та іншого майна, тобто капіталу, здобутого злочинним методом. Нині в урядових структурах дебатується питання про виведення з тіньового сектора злочинно здобутого капіталу способом затвердження рішення про його «амністію». Отже, через прийняття політичного чи юридичного документа будуть створені умови для правового захисту прошарку «нових україн­ців». Їхня амністія стане ще одним яскравим прикладом безсилля або відвертого небажання держави своєчасно навести порядок у країні визначеними заходами юридичної відповідальності.

Питання 4. Відповідальність за легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом

В останні роки боротьба з легалізацією незаконних доходів все більше здобуває міжнародний і транснаціональний характер. Відповідно до останніх оцінок, обсяг незаконних фінансових засобів, які пропускаються організованою злочинністю через фіктивні банківські рахунки, становить 1500 млрд доларів на рік, що приблизно дорівнює ВВП Франції.

На думку експертів, протягом останніх років в Україні спостерігається стрімкий процес криміналізації зовнішньоекономічної діяльності, економічної діяльності в кредитно-фінан­совій системі та в інших сферах. Це призводить до того, що частина «тіньової» економіки в державі становить близько 50—60 % від національної економіки й пов’язана з протиправним вилученням капіталу з обороту і вивозом його за межі України. Проблеми «відмивання капіталу» давно стали міжнародними.

1989 р. з ініціативи «Сімки» була створена Група з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF).
У червні 2000 року ця незалежна міжнародна організація, підтримку якої здійснюють уряди 29 країн (у тому числі США, Японії), уперше обнародувала списки 15 держав, що ухиляються від співробітництва у сфері боротьби проти легалізації грошей, отриманих злочинним способом. Крім основних порушників — Росії, Філіппін, Науру (малюсінький атол, розташований поблизу Австралії, де 10 000 жителів, лише одна нор­мальна дорога, немає промисловості, але функціонує 400 бан­ків), — у переліку значилися Ізраїль, Ліхтенштейн, а також невеликі острівні держави: Кука, Домініка, Гренадіни тощо. У лис­топаді 2001 р. Україна також удостоїлася честі бути внесеною в цей чорний список.

Термін «відмивання грошей» уперше було використано у 80-ті роки в США стосовно доходів від наркобізнесу. Ним позначають процес перетворення нелегальних капіталів у легальні. З того часу діапазон діянь, що є джерелом походження «брудних грошей», значно розширився: розкрадання, шахрайство, незаконна торгівля зброєю, несплата податків у великих і особливо великих розмірах, залучення до зайняття проституцією тощо.

Як випливає зі Страсбурзької конференції і рекомендацій Спеціальної фінансової комісії Ради Європи з проблем відмивання грошей, відмивання коштів і майна — це процес, у ході якого засоби, отримані в результаті незаконної діяльності, розміщуються, переводяться чи іншим способом пропускаються через фінансово-кредитну систему (банки, інші фінансові інститути), або на них (замість них) здобувається нове майно, або вони інакше використовуються в економічній діяльності, після чого повертаються власнику у «відтвореному» вигляді для створення видимості законності отриманих доходів, приховання осіб, що ініцію­вали дану операцію та одержали доходи, а також протизаконність джерел цих засобів.

Згідно з п. 1 статті 209 ККУ «легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом», «вчинення фінансових операцій та інших угод з грошовими кош­тами та іншим майном, здобутих завідомо злочинним шляхом, а також використання зазначених коштів та іншого майна для здійснення підприємницької або іншої господарської діяльності, а також створення організованих груп в Україні чи за її межами для легалізації (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих завідомо злочинним шляхом, — караються штрафом від 500 до 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до 3-х років з конфіскацією грошових коштів та іншого майна, здобутих незаконним шляхом». У п. 2 зазначеної статті вказується, що «ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, — караються позбавленням волі на строк від 5 до 12 років з кон­фіскацією грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом».

Що стосується самого процесу легалізації, тобто відмивання, то моделі, механізми і сфери його численні, різноманітні і мобільні. Арсенал «схем» постійно поповнюється. У процесі відмивання грошей можна виділити 3 основні моменти.

· Розміщення — фізичне розміщення наявних коштів у традиційних фінансових установах (банки, кредитні союзи, пенсійні фонди і под.), нетрадиційних фінансових установах (валютні бір­жі, брокери цінних паперів і дорогоцінних металів, казино, організації, що надають поштово-телеграфні послуги тощо), а також у закладах, пов’язаних з індустрією розваг, автомобільним бізнесом, роздрібною торгівлею, або цілком за межами країни. Най-
слабшою ланкою в процесі відмивання грошей є етап розміщення готівки. Незаконно отримані капітали найлегше виявити саме на цьому етапі. Тому законодавство багатьох країн, у тому числі й Указ Президента України, приділяють величезне значення первинному контролю за рухом коштів.

· Розшарування — відрив незаконних доходів від їхніх джерел способом проведення складного ланцюга фінансових операцій, спрямованих на маскування сліду цих доходів, що перевіряється. Після того, як вони успішно розміщені у фінансових установах, їх перетворюють на такі грошові інструменти, як дорожні чеки, грошові перекази, облігації й акції, що полегшує їхній вивіз із країни. Разом з тим, найбільш важливим методом розшарування є електронний переказ фондів. Він надає злочинцям такі переваги, як швидкість, відстань, мінімальний слід, що перевіряється, і високу анонімність за умови величезного загального щоденного обсягу грошових переказів.

· Інтеграція — стадія процесу відмивання, безпосередньо спрямована на надання видимості законності злочинно нажитому майну. Відмиті гроші повертаються в економіку. Вони вміщуються в банківську систему як чесно зароблені доходи. Як приклад можна навести угоди з завищенням ціни. Поширені вони в біржовому обороті, в операціях із творами мистецтв, на аук­ціонах. Речі, вартість яких можна визначити тільки умовно, оцінно, продають за дуже високою ціною. У результаті утворюється значний реальний доход. Ще один приклад: трансферпрайсинг, розповсюджений у експортно-імпортних операціях. Складають 2 договори: реальний і фіктивний (із завищеною сумою угоди). За фіктивним договором гроші переводяться фірмі — посереднику, як правило, зареєстрованій в офшорній зоні. Різниця між реальною і фіктивною ціною залишається на рахунку цієї фірми як доходи.