Державна служба зайнятості України в умовах ринкової економіки

 

Державна служба зайнятості України виникла не на порожньому місці. Ще у двадцяті роки в колишньому Радянському Союзі, в тому числі і на Україні, для роботи з безробітними були створені біржі праці. На відміну від нинішньої державної служби зайнятості України, яка має широкий спектр діяльності, біржі праці мали обмежене коло функцій. Вони лише сприяли тимчасово незайнятим громадянам у працевлаштуванні та виплачували грошову допомогу безробітним.

З тих часів органи праці України мали неодноразову реорганізацію, при цьому змінювались (розширювались і звужувались) їх функції, але постійно в складі цих органів були структури, які займались працевлаштуванням незайнятих громадян. З 1956 по 1976 рік в Україні існував Комітет по трудових ресурсах при Раді Міністрів УРСР. У 1976 році на основі цього Комітету було створено Державний комітет Ради Міністрів УРСР по праці, а невдовзі - Державний комітет України по праці (Держкомпраці України), до складу якого на правах середньої ланки увійшло Центральне бюро працевлаштування, яке згодом було перейменовано у Республіканський центр зайнятості і профорієнтації населення. У самій назві Республіканського центру були закладенні значно ширші обов'язки, ніж у його попередників. Тільки основних напрямів його діяльності було близько двадцяти, в тому числі і такий, як планове направлення робочої сили у недостатньо розвинуті райони Далекого Сходу і Сибіру колишнього СРСР. Це, між іншим, і визначило розташування багатьох місцевих установ служби поблизу залізничних вокзалів у будь-яких пристосованих приміщеннях, які, на жаль, подекуди існують і сьогодні.

Однак перехід до ринкових економічних відносин і зміна галузевої структури народного господарства вимагали широкомасштабного міжгалузевого і між територіального перерозподілу працівників на зовсім інших засадах, значного поліпшення якості робочої сили, максимального оперативного суміщення наявної якості робочих місць з наявною якістю робочої сили. Для цього необхідно було перебудувати діючу службу працевлаштування шляхом створення централізованої структури державних органів, які б забезпечили комплексне вирішення питань, пов'язаних з регулюванням зайнятості населення і формуванням ринку праці. У грудні 1990 року на основі існуючої служби працевлаштування постановою Ради Міністрів УРСР була створена республіканська, а з початку 1994 року - державна служба зайнятості.

Первинна база, на якій утворилась державна служба зайнятості, ані кількісно, ані якісно не відповідала завданням, які постали у зв'язку з переходом до ринкових відносин. Чисельно вона налічувала лише 2200 працівників (спеціалістів і технічного обслуговуючого персоналу). Це означало, що на одного працівника служби припадало майже 24 тис. жителів, що в 20 разів більше, ніж навантаження на одного працівника аналогічної служби у Швеції та Німеччині. Функціонувала служба тільки у 52% міст та районів республіки. Багато людей, які займали посади спеціалістів, насправді такими не були і спеціального навчання не проходили. Через мізерну заробітну плату і невисокий авторитет служби у той час сюди йшли працювати чимало військових пенсіонерів і просто людей випадкових. Витрати на утримання цих служб також були мізерні (близько 10 млн. крб. на рік у той час) і припадали, в основному, на заробітну плату.

Але головне полягало в тому, що ті структури працевлаштування, які обслуговували планову централізовану систему управління народним господарством, працювали не на конкретну людину, а на підприємства та організації, забезпечуючи виконання плану щодо їх комплектування. Це склалося тому, що суб'єкти господарювання, у своїй переважній більшості, через низьку продуктивність праці та важкі або несприятливі її умови мали недокомплект кадрів. Особливо це стосувалося будівництва, сільського господарства, галузей легкої, харчової, вугільної, металургійної промисловості. За кожного працевлаштованого громадянина підприємства і організації оплачували службі 5 карбованців. За рахунок цих коштів, у разі перевиконання планів працевлаштування та оргнабору, - отримувались премії, путівки, будувалось житло для працівників служби. Ось чому замовникові, тобто підприємству, слід було догодити перед усім.

Що стосується сучасної системи державної служби зайнятості, то вона працює в принципово інших умовах та з іншими завданнями і цілями. Замість нестачі кадрів у народному господарстві - наростаюче безробіття, замість ненадійних «п'ятірок» з підприємств - гарантований законом фонд сприяння зайнятості населення. Але при цьому і докорінно інша спрямованість діяльності служби, а саме: задовольняти потреби не підприємства, а людини з тим, щоб запобігти масовому безробіттю.