Українське народництво в 1898р.

Історія літератури важко піддається встановленню точної хронології, однак 1898 р. в українському письменстві видається багато в чому етапним, особливим і показовим. Того року у Львові була заснована Видавнича спілка й почав виходити "Літературно-науковий вісник". Того року українська інтелігенція по обидва боки кордону відсвяткувала століття "Енеїди". На Науковому зібранні у Львові, із зрозумілих причин велелюднішому й святковішому, ніж у Києві, всі доповідачі зійшлися в одному: "Історія нашого відродження є заразом історією нашого відродження національного й культурного: не часто літературі випадало таке важне значіння в житті народа". Ця фраза вмістила всі ключові слова, якими можна визначити параметри культурного дискурсу епохи: відродження, і її і зональність, культура, народ. Дискурс культури в цей час був дискурсом народництва. Його художню й теоретичну зрілість ознаменувало як святкування в цілому, так і доповідь Грушевського зокрема. Водночас назрівали симптоми кризи цього могутнього напряму української культури. Криза народництва й народницької традиції — перша характерна риса українського кінця віку. Друга риса цього часу в цілому й передумова модернізму зокрема — проникнення в українську культуру західних ідей. Почнемо з кризи народництва. Народництво — центральний термін української інтелектуальної історії, політики й культури — містить в собі широке коло понять. По-перше, народництво є політичною ідеологією. По-друге, народництво є способом художнього існування літератури, стилем або системою стилів. По-третє, народництво є способом теоретичного осмислення культури, формою її критики, культурним дискурсом.

Політичне народництво є прямим відображенням селянської ідеології; воно є ідеологією, сформульованою демократичною інтелігенцією. Народницька доба в політичній історії України охоплює; 1840—1880 pp. й має "два послідовні етапи, "романтичний" (покоління кирило-мефодіївців) та "позитивістичний" (покоління "Старої громади"). Українське літературне народництво має ширші хронологічні рамки, хоча його також можна поділити на романтичний і позитивістичний період. За перші сто років свого існування воно виробило систему стилів, хоча не створило єдиної естетичної формули, охоплюючи таких різних авторів, як Котляревський і Квітка-Основ'яненко, Шевченко і Куліш, Нечуй-Левицький і Панас Мирний, Франко і Стефаник та багато, багато інших. На час fin de siécle воно серйозно еволюціонувало, викристалізувавши в собі різні напрями, "крила" — більш народне (згадаймо, наприклад, етнографічно-селянські твори Нечуя-Левицького і його ж агресивну позицію з приводу чистоти літературної (народної) мови) і менш народне ("тургенівські повісті" Олени Пчілки або "молдавські" й "татарські оповідання 90-х Михайла Коцюбинського). Іван Франко, найавторитетніший теоретик політичного, економічного і літературного народництва свого часу. В полемічній статті "Чи вертатися нам назад до народу?" він говорив про свого опонента москвофіла Наумовича: "І він так само, як ми, відрізняє інтелігенцію від народу, і розуміючи під народом тільки хлопів, тільки робочу масу". Думка Франка не зазнала радикальної зміни й на рубежі віку: "Говорячи про народ, ми розуміємо тут не всю масу, що мешкає в певному краї, але тільки ті нижчі верстви, які найменше зазнали цивілізаційних змін...",— писав він у статті "Найновіші напрямки в народознавстві" (1895). "Народ" для Франка відтак став об'єктом зображення й вищою метою літературної творчості.

В основі літератури лежить мова народу. Тільки в кореляції з "народом" відкривається значення, суспільна роль інтелігенції, з літературою включно: "Інтелігенція повинна передовсім бути інтелігенцією, повинна бути громадою людей з широким образованиям, з виробленим характером, з щирим чуттям до народу; а відтак інтелігенція повинна зідентифікуватися, злитися з народом, повинна стати серед нього як його брат, як рівний, як свій, повинна стати робітником, як він, повинна стати для нього і адвокатом, і лікарем, і вчителем, і порадником, і покажчиком в ділах господарських, і добрим сусідом та помічником у всякій нужді. Інтелігенція повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, але як невідлучна часть народу. Вона повинна не моральними попівськими науками, але власною працею, власним життям бути приміром народові. Вона повинна, як та культурна і освітня закваска, пройняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту".