Загальна теорія права як галузь юридичної науки

Загальна теорія права як галузь юридичної науки

Юриспруденція, або правознавство — спеціалізована галузь знань у сфері суспільствознавства. Якщо суспільствознавство — це наука про суспільство взагалі, то правознавство — система знань у галузі права і держави. Термін «правознавство» тотожний терміну «юриспруденція».

Термін «юриспруденція» виник у Стародавньому Римі наприкінці IV — на початку III століття до н.е. (лат. jurisprudentia — знання права) і зараз вживається у значеннях:

- науки про право і державу, тобто юридичної науки, інакше — теоретичної діяльності у галузі права;

- професійної практичної діяльності юриста (суддя, прокурор, слідчий, нотаріус, адвокат тощо).

Юридична наука — це система знань про об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку та функціонування-цержави і права в їх структурній багатоманітності.

Основні риси (ознаки) юридичної науки:

1. Суспільна наука, що має прикладний характер. Вона покликана обслуговувати потреби громадського життя, юридичної практики, юридичної освіти, забезпечувати юридичних робітників необхідними даними про видання і застосування законів.

2. Наука, що має властивості точних наук. Юридична наука включає в основному конкретні знання, виражені у точних конструкціях, співвідношеннях, як і природничі науки. Юриспруденцію деякою мірою можна порівняти з медичною наукою, яка також поєднує теоретичну і прикладну (практичну) спрямованість. Юрист, як і лікар, має справу зі здоров'ям і життям. Діяльність юриста стосується «здоров'я» суспільства у цілому, духовного життя людини. Юрист проводить профілактичну роботу, «лікує» пороки у суспільному житті, духовному світі людини.

У цьому полягає гуманістична спрямованість професій юриста і лікаря, які виникли за стародавніх часів.

3. Наука, що втілює у собі позитивні якості наук про мислення.

Вона досліджує питання, пов'язані зі спроможністю відображати об'єктивну дійсність у правових судженнях і поняттях у процесі створення і застосування законів (вивчення обставин юридичної справи, тлумачення законів і т. і.). Так, скажімо, одна із юридичних дисциплін — криміналістика

Теорія права і держави як юридична наука є системою об'єктивних знань про ці загальні та специфічні закономірності, їхні окремі елементи та органічно пов'язані з ними соціальні явища і процеси.

 

Об’єкт та предмет загальної теорії права

Теорія держави і права — система наукових знань про об'єктивні властивості держави і права (їх внутрішню структуру і логіку розвитку); про основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ.

Предмет теорії держави і права — об'єктивні властивості держави і права, основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державних і правових явищ.

Предмет науки теорії держави і права є історичним. Він змінюється в міру залучення до сфери пізнання нових властивостей і явищ правової і державної дійсності, а також вилучення всього того, що виявляється ілюзією, помилкою, оманою.

Предметом теорії права і держави є загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування права і держави, їхніх окремих елементів, а також органічно пов'язані з ними інші соціальні явища і процеси.

Об’єктом теорії права і держави є право і держава, як самостійні, але органічно взаємопов'язані між собою важливі сфери суспільного життя.

 

 

Юридичний позитивізм

У другій половині 19 ст. домінуючим напрямом стає правовий позитивізм. Правовий позитивізм базується на політичній передумові, тобто на визнанні засадничої цінності держави, а також на вірі в експеримент, досвід який з природничих наук переноситися у правові науки. Головне завдання юридичної науки, згідно з цією теорією, полягає у тлумаченні та систематизації щораз численніших правових норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації.

Один з представників позитивізму писав: «приватне і публічне право ґрунтується на юридично обов’язкових актах, на засадах, вироблених публічною владою, а не на суто дедуктивних висновках розуму, не на особистій думці якогось філософа чи правознавця.

Юридичний позитивізм вважає право утворенням держави, залежним від її державної влади і підкореним їй.

У розвитку юридичного позитивізму виділяють такі етапи:

1. Класичний позитивізм Дж. Остіна

2. «Чисте вчення про право» Г. Кельзен.

3. аналітична юриспруденція

Остін пояснював, що закон – це правило, встановлене для панування з баку однієї особи, що мислить, на іншою. З його точки зору, є закони Божі й закони людські. Божі не мають юридичного значення. Людські закони поділяють на позитивні та позитивну мораль.

Позитивні закони встановлюють політичні керівники для політичних підлеглих чи самі громадяни, щоб здійснити свої юридичні права, які їм надано. Правила позитивної моралі або моральні закон, не встановлені вищим політичним керівництвом для своїх підлеглих, включають такі правила, як статути клубів, закони моди, міжнародне право.

Отже за Остіном, закон- це певна команда. Проте він відрізняє закон від такої команди, яка подається з приводу якогось конкретного випадку чи стосується конкретної особи чи події. Закон є командою чи наказом, що зобов’язують особу чи осіб діяти певним чином завжди або утримуватися від певних дій. 

 

Соціологічне праворозуміння

Соціологічне праворозуміння на відміну від нормативного визнає основою права не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб´єктів, "живе" право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень.

Такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призначення права притаманний ліберальним та гуманістичним традиціям у праворозумінні.

Право як "нормальна" соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, узагальнені та сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена.

Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відбивають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. Та свобода, яка полягає в можливості робити все, що забажається, є ілюзією свободи, її сурогатом, свавіллям. Справжня свобода тісно пов´язана з необхідністю — об´єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і відповідно до них.

Свобода суб´єкта включає свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб´єкта приймати відповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне його здійснення. Наявний характер соціальних закономірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб´єкта, але зумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного розмаїття діянь, що в тому чи іншому випадку відбивають необхідність.

Право і є "царством реалізованої свободи", тієї її сферою, в межах якої соціальний суб´єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненні.

Наявна сфера свободи соціального суб´єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах — нормах права, суб´єктивних правах і обов´язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відбиває сферу свободи того чи іншого суб´єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини).

Сфера свободи є єдністю протилежностей — свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обмеження кількості цих варіантів. Але й несвобода за сутністю є свободою в тому розумінні, що розглядалося вище. Несвободу як об´єктивно зумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме остання є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чи несвободою. Тому якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля — випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб´єкти володіють неоднаковою спроможністю пізнавати об´єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, які притаманними їм засобами сприяють реалізації свободи суб´єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, а й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб´єкта, наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як "своя" сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.

Сфера свободи як суттєва риса права набуває втілення:

• у правосвідомості у формі правових ідей, принципів, теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб´єктів права;

• правоздатності її суб´єктів, тобто їх властивості мати вільну волю, здійснювати вільний вибір;

• правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі суб´єктів, що взаємодіють;

• правових нормах-моделях правової поведінки та їх системі як масштабі свободи суспільства і його членів;

• законах та інших нормативних актах й індивідуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначення та вираження права як міри свободи;

• суб´єктивному праві та обов´язку — форми свободи відповідно як можливості та необхідності певних дій тощо.

Право як міра свободи, її масштаб відбиває характеристики, властивості визначати межі свободи, відокремлювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з погляду її відповідності об´єктивним закономірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право — це її міра, яка є:

• формально визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей поведінки в нормах і нормативних приписах, які зовнішньо відображені в особливих письмових документах (нормативних актах, договорах, судових прецедентах);

• рівною — свобода різних суб´єктів визначається єдиним способом, на єдиних засадах;

• справедливою — відбиває об´єктивно зумовлене співвідношення свободи вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованості, соціального прогресу;

• інституціональною — у розмаїтті своїх проявів, форм становить певний соціальний інститут як феномен, самостійне явище;

• легітимною — загальновизнаною, сприйнятою суспільством;

• універсальною — спроможною врегульовувати різні за природою соціальні відносини.

 

Природно-правовий підхід

Що ж дає природничо-правовий підхід до явищ правової дійсності? Основна цінність даного підходу з позицій природного права полягає в тому, що він дозволяє виявити базисні основи права. Суть ідеї природного права  І полягає в тому, що поряд із правом, створеним людьми і вираженим у законах (позитивним правом), існує природне право - сума вимог, у своїй вихідній основі народжених безпосередньо, без будь-якої людської участі самим життям суспільства, об'єктивними умовами життєдіяльності людини, тобто природним перебігом речей. Норми природної права покликані захищати права людини, які зумовлені особливостями його природи. Це - право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті, думки, слова та ін Природно-правові доктрини припускають, що всі ці права є безумовним надбанням людини і дано йому вже самим фактом його народження і існування як людини.

Природно-правовий підхід при розгляді питань права має істотне значення ще й тому, що вимоги природного права мають безумовної непохитністю, категоричністю, непідвладність конкретних ситуацій (у тому числі окремих сваволі осіб), невідворотністю спонтанного настання негативних наслідків при ігноруванні природно-правових вимог.

Таким чином, з огляду на історичний генезис природного права, а також рівень сучасний наукових розробок в цьому напрямку, під природним правом можна розуміти сукупність об'єктивних соціальних цінностей і потреб людського буття (свободу, рівність, справедливість і т. д.), а також універсальних норм і принципів, що знаходяться в підставі всіх правових систем світовій цивілізації.

 

 

Інтегративна юриспруденція

Інтегративна юриспруденція Дж. Холла

Концепція праворозуміння і інтегративного характеру також існує і у західній державно-правовій думці. Прикладом такої концепції можуть слугувати теоретичні побудови Дж. Холла.

З точки зору Дж. Холла, слід виділяти юридичну та динамічну структуру права. Перша - нормативний аспект права - це система норм, яка установлює права та обов'язки суб'єктів права, друга - норми, що реалізуються - процес реалізації юридичних норм. Якщо юридична структура стабільна та стала, то динамічна структура, навпаки має характер, який постійно змінюється, та розвивається. Динамічна структура права проявляється (а відповідно, і може бути зрозуміла) у правовому досвіді. Останній розуміється, як "застосування організованої сили у певних ситуаціях, у яких зачіпаються суспільні інтереси, які виражені через приписи, що містяться у нормах, та які представляють цінності, які захищаються у суспільстві"70.

Право як норма, і право як процес, не протистоять одне одному, а доповнюють один одного. Вони складають одне ціле, яке і слід розглядати як право.

Утім, як бачимо, Дж. Холл намагається поєднати юридичний позитивізм з соціологічним праворозумінням.

Сильні сторони теорії Дж. Холла фактично ті ж самі, що й у теорій, які він намагається об'єднати. У той же час їй властиві й негативні моменти, зокрема, до них можна віднести:

• зникнення чіткої межі між правовим приписом (нормою) і правовідносинами (право-процес);

• фактичне визнання судової правотворчості;

• надання визначального значення для теоретичних побудов категоріям, які мають досить невизначений розпливчатий характер, наприклад, "соціо-правовий комплекс", "суспільно визнаний досвід" тощо.

Утім, розглядаючи сильні та слабі сторони інтегративного підходу до праворозуміння слід мати на увазі, що вони залежать від того, які саме підходи намагається поєднати той чи інший прихильник інтегративного підходу. Це пов'язано з тим, що в інтегративному розумінні проявляться (бажають того чи ні його прихильники) окремі негативні та позитивні аспекти праворозумінь, які поєднуються. При цьому, як правило, виникають також неузгодженості та проблеми, які не притаманні окремим формам праворозуміння, які не є інтегративними. Більше того, взагалі, кожна школа інтегративного праворозуміння тяжіє до якогось одного праворозуміння з тих, що поєднуються. Скажімо, неонормативний підхід до права М. Байтіна тяжіє до нормативної теорії (тобто до вузького розуміння права), тоді як концепція А. А. Попова - до соціологічного.

І, насамкінець зауважимо, що цей підхід стосовно інтегративного праворозуміння є достатньо новітнім.

 

ВИДИ ПРАВОТВОРЧОСТІ

За способом правотворчості: пряма (здійснюється шляхом прийняття рішень на референдумі чи на загальних зборах);

опосередкована (здійснюється шляхом прийняття рішень уповноваженим на те органом чи посадовою особою)

За суб'єктами правотворчості: правотворчість народу; органів держави; спеціально уповноважених посадових осіб держави; органів місцевого самоврядування; недержавних організацій; об'єднань громадян; фізичних осіб, які використовують найману працю

За способом формування нормативно-правових приписів: створення (встановлення); санкціонування

За способом надання юридичної сили: делегована; договірна; санкціонована; прецедентна

За значущістю:

Законотворчість; підзаконна правотворчість

ПРИНЦИПИ ПРАВОТВОРЧОСТІ

- наукової обгрунтованості створення джерел права з використанням надбань юридичної науки та інших наукових знань; демократизму (характеризує рівень участі громадян у правотворчості та врахування інтересів різних соціальних груп);

- законності (дотримання процедури правотворчості, а також компетенції правотворчого суб'єкта);

- гласності (відкритість процедури правотворчості);

- професіоналізму (компетентність, обізнаність, наявність навичок у суб'єктів правотворення);

- оперативності (своєчасність прийняття нормативно-правових приписів, унесення до них змін, скасування);

- диференціації правотворчої компетенції (розподіл повноважень між правотворчими суб'єктами);

- компаративності (використання позитивного досвіду інших держав)

 

 

Особливості законотворчості

Законотворчість - це правотворча діяльність органів законодавчої влади або народу, яка спрямована на створення (об'єктивацію), зміну, припинення та систематизацію нормативно-правових приписів.

Законотворчість — ширше поняття: воно не вичерпується власне створенням законів, а охоплює і діяльність, пов'язану зі створенням закону, і оцінку його ефективності, і можливе подальше коригування (зміна, доповнення).

ВИДИ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ

За способом здійснення: прийняття закону шляхом референдуму;прийняття закону шляхом здійснення законотворчої процедури

За суб'єктами: закони,прийняті народом; закони, прийняті органом законодавчої влади

СТАДІЇ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ

1. Законодавча ініціатива Підготовка проекту джерела права:

-         розробка концепції закону;

-         підготовка законопроекту;

-         внесення законопроекту до органу законодавчої влади

2. Обговорення законопроекту:

-         підготовка до слухання (в т. ч. розгляд у профільному комітеті);

-         заслуховування доповіді суб'єкта законодавчої ініціативи;

-         заслуховування доповіді представника профільного комітету; виступи народних депутатів, представників фракцій;

-         прийняття законопроекту чи одного з альтернативних законопроектів у першому читанні

3. Прийняття закону: прийняття під час процедури другого читання (постатейно та в цілому);

-         неприйняття (відхилення);

-         прийняття (під час процедури третього читання) доопрацьованого законопроекту, за який не проголосовано в цілому під час процедури другого читання;

підписання прийнятого в цілому закону керівником законодавчого органу

4. Підписання главою держави прийнятого закону

ПРАВОТВОРЧА ТЕХНІКА (СКЛАД)

—► правотворча (юридична) термінологія;

—► правотворчі (юридичні) конструкції;

—► правотворча (юридична) стилістика;

—► засоби організаційно-документального оформлення;

—► особливі засоби правотворчої (юридичної) техніки

1.Юридична (правотворча) термінологія - це словесне вираження державно-правових понять у нормативно-правових приписах

ПРАВОЗАСТОСУВАЛЬНІ КОЛІЗІЇ

неоднаковість у застосуванні нормативно-правових приписів;

невідповідність індивідуальних приписів нормативно-правовим;

неузгодженість індивідуальних приписів зі змістом актів офіційного тлумачення;

взаємовиключність індивідуальних приписів, що містяться в декількох правозастосовних актах

Види

-► правова свідомість; -► правова культура; -► правові принципи;

законність; -► правопорядок

СПЕЦІАЛЬНІ ПРАВОВІ ЗАСОБИ - це правові явища, основною функцією яких є регулювання (впорядкування) суспільних відносин

Види

норма права;

нормативно-правовий припис;

джерела права;

права та обов'язки суб'єктів (правовідносини); ► юридичні факти;

праворсалізаційні акти;

правозастосовні акти; - правотлумачні акти

 

Пропонуємо більш детально дослідити названі елементи, звернувшись до їх характеристики. Розпочнемо із постійних елементів. Вони являють собою, так званий, невід'ємний каркас, який завжди є і від якого залежить функціонування та розвиток змінних елементів.

Система права - це об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певного суспільства, що полягає в єдності та узгодженості всіх норм права, їх розподілі (диференціації) за галузями, підгалузями та інститутами.

Система законодавства - цілісна сукупність усіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що являє собою зовнішній вираз системи права.

Правові принципи - об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), що висуваються до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і суспільних інтересів, іншими словами, це своєрідна система координат, у межах якої розвивається право, і одночасно вектор, що визначає напрямок його розвитку.

Правова культура - різновид загальної культури, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства. Правова культура поєднує соціальні ідеали і практику, моральні та правові цінності з практично корисною діяльністю по втіленню в життя вимог законності.

Правова свідомість - форма суспільної свідомості, яка відображає ставлення соціальних суб'єктів до чинних норм права та правових явищ. Правосвідомість складається з певних елементів: ідеологічних (система правових принципів, ідей, теорій, які відбивають теоретичне (наукове) відношення суспільства до права), психічних (утворюються стихійно на основі (безпосереднього відображення суб'єктами правових відносин у вигляді суспільної думки, переживань, почуттів, емоцій) та поведінкових (мотиви правової поведінки, правові установки)). Правосвідомість-це система понять, поглядів, уявлень та почуттів людей (колективів, суспільства в цілому), відносно правопорядку діючого і бажаного.

Юридичні установи - це такі органи, організації, установи, посадові особи державного та недержавного походження, які займаються правотворчою, правозастосовною або правоохоронною діяльністю. Юридичні установи, що здійснюють правореалізаційну функцію, зазвичай, це органи державної влади та місцевого самоврядування, які уповноважені чи зобов'язані у своїй повсякденній діяльності доводити до виконання правові приписи.

Юридична (законодавча, нормотворча) техніка - сукупність правил та прийомів підготовки, формування та опублікування нормативних правових актів.

Юридичні терміни - це слова або словосполучення, які достатньо чітко позначають визначені правові поняття.

Правова політика - система (комплекс) заходів, які здійснюються органами законодавчої, виконавчої та судової гілок влади у правовій сфері. Це - стратегія і тактика, засади, принципи діяльності держави в галузі правотворчості, реалізації та охорони права. В якомусь розумінні правову політику можна віднести і до організаційного аспекту, оскільки остання певним чином організує діяльність держави у сфері правового регулювання.

Особливим або специфічним постійним елементом правової системи с суб'єкт права тобто фізичні або юридичні особи, які є учасниками державно-правових чи правових процесів, які мають місце у правовій системі будь-якої держави. Без людського фактору не відбудеться прийняття нормативно-правового акту, він не буде звернений до виконання. Саме особа наділена такими правовими категоріями як правова культура, правова свідомість. Людина визначає яку юридичну техніку використовувати, які юридичні терміни вживати. Тобто всі правові явища і процеси, що відбуваються у суспільстві тим чи іншим чином пов'язані з людиною. Ми пропонуємо визнати "суб'єкта права" як постійний (основоположний) елемент правової системи суспільства.

Якщо звернутися до змінних елементів правової системи, то, перш за все, необхідно визначити, що вони уособлюють собою безперервний постійно змінюваний процес руху правових явищ. Ґрунтуючись на постійних елементах, адже саме вони забезпечують офіційний характер змінних елементів, останні є тією рушійною силою, яка вказує органам державної влади та місцевого самоврядування напрям майбутньої роботи по вдосконаленню цих процесів.

До змінних елементів, правової системи суспільства ми віднесли:

Правотворчість - це форма владної діяльності держави, а в окремих випадках-безпосередньо народу, спрямована на утворення чи санкціонування нормативно-правових актів, за допомогою яких в діючу систему права запроваджуються нові, змінюються чи скасовуються існуючі норми права.

Правові відносини (правовідносини) - це специфічні суспільні від-посини, що виникають на підставі норм права, учасники яких є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків,

Правореалізацію - це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права тобто в їх практичній діяльності.

Юридичну практика - це діяльність та накопичений в результаті цього досвід компетентних органів, посадових осіб та громадян по виданню та реалізації юридичних норм.

 

Загальна теорія права як галузь юридичної науки

Юриспруденція, або правознавство — спеціалізована галузь знань у сфері суспільствознавства. Якщо суспільствознавство — це наука про суспільство взагалі, то правознавство — система знань у галузі права і держави. Термін «правознавство» тотожний терміну «юриспруденція».

Термін «юриспруденція» виник у Стародавньому Римі наприкінці IV — на початку III століття до н.е. (лат. jurisprudentia — знання права) і зараз вживається у значеннях:

- науки про право і державу, тобто юридичної науки, інакше — теоретичної діяльності у галузі права;

- професійної практичної діяльності юриста (суддя, прокурор, слідчий, нотаріус, адвокат тощо).

Юридична наука — це система знань про об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку та функціонування-цержави і права в їх структурній багатоманітності.

Основні риси (ознаки) юридичної науки:

1. Суспільна наука, що має прикладний характер. Вона покликана обслуговувати потреби громадського життя, юридичної практики, юридичної освіти, забезпечувати юридичних робітників необхідними даними про видання і застосування законів.

2. Наука, що має властивості точних наук. Юридична наука включає в основному конкретні знання, виражені у точних конструкціях, співвідношеннях, як і природничі науки. Юриспруденцію деякою мірою можна порівняти з медичною наукою, яка також поєднує теоретичну і прикладну (практичну) спрямованість. Юрист, як і лікар, має справу зі здоров'ям і життям. Діяльність юриста стосується «здоров'я» суспільства у цілому, духовного життя людини. Юрист проводить профілактичну роботу, «лікує» пороки у суспільному житті, духовному світі людини.

У цьому полягає гуманістична спрямованість професій юриста і лікаря, які виникли за стародавніх часів.

3. Наука, що втілює у собі позитивні якості наук про мислення.

Вона досліджує питання, пов'язані зі спроможністю відображати об'єктивну дійсність у правових судженнях і поняттях у процесі створення і застосування законів (вивчення обставин юридичної справи, тлумачення законів і т. і.). Так, скажімо, одна із юридичних дисциплін — криміналістика

Теорія права і держави як юридична наука є системою об'єктивних знань про ці загальні та специфічні закономірності, їхні окремі елементи та органічно пов'язані з ними соціальні явища і процеси.