Принципи і ознаки громадянського суспільства

Отже, головними ознаками громадянського суспільства є:

 - відокремлена від держави структура суспільства, яка утворена різноманітними асоціаціями, добровільними об'єднаннями людей;

 - відповідна вільним ринковим відносинам політична система, де держава є похідною від громадянського суспільства та процесів, що відбуваються у ньому;

 - сфера вільної реалізації безпосередніх і різноманітних інтересів громадян;

 - сфера приватного, реального життя та безпосереднього спілкування людей на відміну від держави як умовного, формального життя;

 - відносини вільного обміну продуктами діяльності між незалежними власниками;

 - свобода особи;

 - форма безпосереднього спілкування людей;

 - пріоритет громадянських прав порівняно з державними законами;

 - плюралізм ідей, вартостей, соціальних ініціатив.

33 можемо назвати важливі ознаки правової держави:

 

дотримання вимог та норм конституції й законів держави всіма громадянами в усіх сферах життя суспільства;

дотримання вимог та норм конституції й законів держави у діяльності всіх громадських і політичних організацій, не виключаючи й правлячу партію;

дотримування вимог та норм конституції й законів держави при формуванні органів влади, у боротьбі за владу, у політичній взаємодії;

легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій, об’єднань, рухів, багатопартійність;

поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

визначальна роль суду у розв’язанні всіх спірних питань;

підконтрольність суду всіх без виключення громадян та інституцій, право кожного оскаржити в судовому порядку неправомірні дії посадових осіб та державних органів;

незалежність судової влади від пануючих політичних сил та органів державного управління;

 

визнання і здійснення на практиці принципів конституціоналізму й законності, верховенства права, конституційний нагляд за дотриманням законності;

рівно прав’я громадян та рівні вимоги для всіх;

 

доступність суспільно важливої інформації, незалежність засобів масової інформації;

розв’язання питань та прийняття загальних рішень за ознакою більшості з неодмінним урахуванням і поважанням прав меншості. У словосполученні "правова держава" на першому місці стоїть право, на другому - держава. Це означає верховенство права в суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.

 

Отже, верховенство права (закону) у суспільстві - основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкування законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян, а також утвердження економічної свободи людини. Повинна дотримуватись незалежність правової системи, наявність багатопартійності, легальна діяльність не лише урядових, а й опозиційних партій, об’єднань і рухів. Влада повинна розподілятися на три гілки - виконавчу, законодавчу та судову, які будуть стримувати й урівноважувати одна одну. Повинно дотримуватись суспільно-політичне представництво громадян на усіх рівнях державного управління, здійснювати волю народу, усезагальне, рівне й пряме виборче право. Політичні діячі не можуть користуватися прерогативами, які не надані їм законом. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід’ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх. На основі громадянського суспільства повинна виховуватись правосвідомість, інакше громадянське суспільство не зможе підпорядкувати своїй волі державний апарат.

 

Охарактеризувати правову можна як таку державу, в якій визнається пріоритет прав людини перед правами будь-якої спільноти, прав народу перед правами держави, де визначальним пунктом громадського регулювання є інтереси особистості, ці інтереси та гідність людей поважаються як беззаперечні цінності, коли авторитет сили чи майна витісняються авторитетом людяності, освіченості, компетентності (що не можна сказати про неправову державу, де такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода).

 

Сутність правової держави полягає ще й у дотриманні закону тими, хто перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави та громадян один перед одним. Це означає, по-перше, визнання громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити і чинити так, щоб не уражати інтереси інших.

 

По-друге, демократизм суспільного управління у правовій державі значною мірою залежить від компетентності й кваліфікації державних управлінців. "Демократична правова держава - це ще й освічена, кваліфікована керівна верства населення, корпус управлінців, які дотримуються субординації з чітким розподілом повноважень, які виконуються не тільки завдяки постановам, а й через силові структури верховних органів" (Рябов С.Г.-128 стор.). Правова держава повинна у рівній мірі відображати інтереси й потреби всіх шарів населення, вона має бути нейтральною у протистоянні й змаганні суспільно-політичних позицій, повинна забезпечувати дотримання закону тими, хто перебуває при владі.

 

Демократія - не тільки участь у виборах і референдумах, а ще й добровільне дотримання народом вимог та настанов існуючої влади. Правова держава забезпечує також і активну участь громадян у розв’язанні суспільних проблем.

35Період Реформації (XVI—XVII ст.) в більшій частині Західної Європи характеризувався зародженням нових економічних відносини, активними політичними рухами низів і бурхливими сплесками в духовному житті. Особливо це виявилося в діяльності римсько-католицької церкви й ставленні до неї світської влади в більшості європейських країн, які прагнули незалежності від Риму й установлення своєї державної релігії. Найяскравіший приклад— протестантська Реформація в Німеччині. Це й повстання нижчих дворян під керівництвом фон Зікінчена в 1523 p., й велика селянська війна 1525 p., й т. ін. Усі вони були спрямовані проти римсько-католицької церкви і увійшли в історію з такими реформаторами, як М. Лютер і Т. Мюнцер.

М. Лютер виступав проти претензій католицького духовенства на контроль віри й совісті на правах посередника між людьми та Богом. Було висунуто вимогу ліквідації відособленого стану священиків, усієї їх надзвичайно дорогої ієрархії. Піду-

 пав авторитет папських декретів і постанов, рішень соборів. Єдиним авторитетом залишалося Святе писання.

Т. Мюнцер також виступав проти офіційної церкви. Його проповіді, організаторські здібності, що розкрилися в селянській війні, були пов'язані боротьбою проти пануючої церковної та владної еліти. Він стверджував, що тільки трудовий народ, «ремісники і плугатарі», здатний розуміти мету Бога, адже їх інтереси цілком збігаються. На думку Мюнцера, майбутній лад можливий лише як результат боротьби народних мас проти поневолювачів. Ліквідацію феодалів і передачу всіх матеріальних благ до рук трудящих шляхом зрівняльного розподілу він вважав початком «майнової спільноти».

 

 В Англії Реформація, започаткована згори, набула дещо іншої спрямованості. Починаючи з 1534 p., тобто з введення «Акта про верховенство» утворення англіканської церкви, пориваються зв'язки з Ватиканом, закриваються монастирі, а їхні землі конфіскуються, приймається англіканський символ віри з 39 статей, у яких відкидались основні догмати католицької церкви. Англіканська церква стала прикладом компромісного варіанта протестантизму, компромісу між землевласниками-аристократами і великою буржуазією, досягнутого в наслідок тривалої боротьби англійської королівської влади проти політичних та економічних зазіхань папського двору. Причина компромісу досить проста: як одні, так і інші вбачали в релігії засіб впливу на свідомість людей, щоб зробити їх слухняними наказам господарів, яких поставив над ними промисел Божий. Політичні вчення епохи Відродження

 

 — Розвиток гуманістичних начал о політичній думці ї від теології

 — Звільнення політичної теорії від теології

 — Аналіз проблем прав і свобод сутності держави, її законів

Нікколо Макіавеллі (1469—1527)

 — Італійський державний діяч та політичний мислитель, фундатор сучасної політичної теорії; започаткував виділення науки про політику в окрему галузь. Основні твори: «Государ», «Історія Флоренції», «Міркування На І декаду Тіта Лівія».

 — У центр світобачення поставив людину, яка у своїй діяльності керується власними інтересами.

 — Людський егоїзм вимагав створення держави як вищої сили, здатної регулювати поведінку індивідуумів.

 — Державу розглядав як політичний стан суспільства (state), що характеризується певними відносинами між владою і підданими. Цей стан постійно змінюється і залежить від співвідношення сил, що борються за владу

 — Охарактеризував тенденції зміни форм влади: монархія вироджується у тиранію, аристократія — в олігархію, демократія — в анархію, анархія— в монархію. Найкраща форма влади — змішана, де різні суспільні сили врівноважують одна одну.

 — Розумів політику як боротьбу за досягнення та здійснення влади. Влада повинна належати тому, хто зумів перемогти у процесі вільного змагання.

 — Змалював правителя, який не звертав уваги на закони моралі під час боротьби за владу. Це стало причиною уявлення про те, що Макіавеллі начебто відстоював принцип «мета виправдовує засоби» (феномен т. з. «макіавелізму»).

 — Вважав, що держава — вищий вияв людського духу, а служіння їй — мета і зміст щастя людини

 

Жан Боден (1529—1596)

 — Французький політичний діяч, юрист, теоретик держави — Основна праця.

 — «Шість книг про республіку», в якій вперше сформульоване поняття «суверенітету» як суттєвої ознаки держави.

 — Держава виникає не як результат добровільної угоди, а через завоювання та насильство.

 — Оновою і осередком держави є сім'я. Держава — це правове управління багатьма родинами і тим, що їм належить.

 — Вище від носія суверенітету можуть бути тільки Бог і закони природи.

 — Правитель мусить залишати підданим природні свободи та їх власність.

 — Форма держави залежить від географічного середовища. Жителі Півночі, наприклад, розбудовують демократію та виборні монархії.

 — Найкраща форма правління — обмежена законами монархія.

 — Монарх — суверен, але управління країною, призначення на державні посади слід поєднувати з аристократичними та демократичними принципами

 

Гуго Гроцій (1583—1645)

 

 — Голландський юрист та державний діяч.

 

 — У трактаті «Про право війни і миру. Три книги» заклав основи вчення про природне право.

 — У «природному» стані люди не знали ні держави, ні приватної власності, але згодом між ними почалася ворожнеча. Щоб подолати її, люди уклали суспільний договір і створили державу.

 — Ідея договірного виникнення держави була відома задовго до Гроція, але саме він розглядав її як базове поняття теорії держави.

 — Право поділяв на природне і воле-встановлююче. Джерелом природного права є людський розум. Воно вимагає утримання від чужого майна, притягання людей до заслуженої кари та ін. Природне право «не може бути змінене навіть самим Богом».

 — Установлююче право поділяв на людське і божественне, які повинні відповідати приписам природного права.

 — Народ може вибрати будь-яку форму державного правління, але в подальшому не може змінювати її.

 — Природне право слід поширити і на міжнародні відносини. Не сила, а справедливість і закон мають визначати взаємини між державами

 

 Н. Макіавеллі одним із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою—законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. «Володар» — це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і втрату.

 Пориваючи з релігією, Н. Макіавеллі обґрунтовує політику як дослідницьку науку. При цьому відкидається схоластичне середньовічне вчення про державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить висновок, що стрижнем історичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода й сила. Завдання політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей, виходячи з фактичного матеріалу та історичного досвіду, на основі пізнання реальної дійсності виводити політичні принципи і відповідно до них творити політичну історію. За теорією Н. Макіавеллі, держава означає політичний стан суспільства: ставлення панівної верстви до підлеглих, існування певним чином організованої політичної влади, юстиції, створення відповідних законів тощо. Багатоманітність конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н. Макіавеллі виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, головним чином знаті й народу.

 Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на різноманітні чинники, які впливають на становлення й зміну цих форм — економічні, військові, територіальні, географічні, демографічні, етнічні тощо. Політичні погляди Н. Макіавеллі — це реалістичний аналіз людських стосунків, що ґрунтуються на досягнутому рівні знань про суспільство.

 Вагомий доробок у розвитку науки про політику належить відомим англійським мислителям Томасу Гоббсу (1588—1679) і Джону Локку (1632—1704; табл. 6). Своєрідність їх підходів до аналізу політичного життя Англії яскраво розкривається у висловлюваннях, які наведено нижче.

37Сутнісно-змістова характеристика НТП і НТР. Потенційні можливості розвитку та ефективності виробництва визначаються передовсім науково-технічним прогресом, його темпами і соціально-економічними результатами. Що цілеспрямованіше та ефективніше використовуються новітні досягнення науки і техніки, котрі є першоджерелами розвитку продуктивних сил, то успішніше вирішуються пріоритетні (щодо виробничих) соціальні завдання життєдіяльності суспільства.

 Науково-технічний прогрес (НТП) у буквальному розумінні означає безперервний взаємозумовлений процес розвитку науки і техніки; у ширшому суттєво-змістовому значенні — це постійний процес створення нових і вдосконалення застосовуваних технологій, засобів виробництва і кінцевої продукції з використанням досягнень науки.

 НТП можна тлумачити також як процес нагромадження та практичної реалізації нових наукових і технічних знань, цілісну циклічну систему «наука — техніка — виробництво», що охоплює кілька стадій: фундаментальні теоретичні дослідження; прикладні науково-дослідні роботи; дослідно-конструкторські розробки; освоєння технічних нововведень; нарощування виробництва нової техніки до потрібного обсягу, її застосування (експлуатація) протягом певного часу; техніко-економічне, екологічне й соціальне старіння виробів, їхня постійна заміна новими, ефективнішими зразками.

 НТП властиві еволюційні (зв'язані з накопиченням кількісних змін) та революційні (зумовлені стрибкоподібними якісними змінами) форми вдосконалення технологічних методів і засобів виробництва, кінцевої продукції. До еволюційних форм НТП відносять поліпшення окремих техніко-експлуатаційних параметрів виробів чи технології їхнього виготовлення, модернізацію або створення нових моделей машин, обладнання, приладів і матеріалів у межах того самого покоління техніки, а дореволюційних. — зміну поколінь техніки й кінцевої продукції, виникнення принципово нових науково-технічних ідей, загально-технічні (науково-технічні) революції, у процесі яких здійснюється масовий перехід до нових поколінь техніки в провідних галузях виробництва.

 Науково-технічна революція (НТР) відбиває докорінну якісну трансформацію суспільного розвитку на засаді новітніх наукових відкрить (винаходів), що справляють революціонізуючий вплив на зміну знарядь і предметів праці, технології, організації та управління виробництвом, характер трудової діяльності людей. Зміст сучасної НТР найбільш повно розкривається через її особливості, зокрема:

 • перетворення науки на безпосередню продуктивну силу (втілення наукових знань у людині, технології і техніці; безпосередній вплив науки на матеріальне виробництво та інші сфери діяльності суспільства);

 • новий етап суспільного поділу праці, зв'язаний з перетворенням науки на провідну царину економічної і соціальної діяльності, що набирає масового характеру (наука перебрала на себе найбільш революціонізуючу, активну роль у розвитку суспільства; сама практика потребує випереджаючого розвитку науки, оскільки виробництво все більше стає технологічним утіленням останньої);

 • прискорення темпів розвитку сучасної науки і техніки, що підтверджується скороченням проміжку часу від наукового відкриття до його практичного використання;

 • інтеграція багатьох галузей науки, самої науки з виробництвом з метою прискорення й підвищення ефективності всіх сучасних напрямків науково-технічного прогресу;

 • якісне перетворення всіх елементів процесу виробництва — засобів праці (революція в робочих машинах, поява керуючих машин, перехід до автоматизованого виробництва), предметів праці (створення нових матеріалів з наперед заданими властивостями; використання нових, потенційно невичерпних джерел енергії), самої праці (трансформація її характеру та змісту, збільшення в ній частки творчості).

 

 Загальні та пріоритетні напрями НТП. Науково-технічний прогрес, що завжди здійснюється у взаємозв'язаних еволюційних і революційних його формах, є домінантою (визначальним чинником) розвитку продуктивних сил, невпинного підвищення ефективності виробництва. Він безпосередньо впливає передовсім на формування й підтримування високого рівня техніко-технологічної бази виробництва, забезпечуючи неухильне зростання продуктивності суспільної праці. Спираючись на суть, зміст та закономірності сучасного розвитку науки і техніки, можна виокремити характерні для більшості галузей народного господарства загальні напрямки НТП, а для кожного з них — пріоритети принаймні на найближчу перспективу.

 За умов сучасних революційних перетворень у технічному базисі виробництва ступінь його технічної досконалості та рівень економічного потенціалу в цілому визначаються прогресивністю використовуваних технологій -— способів одержання й перетворювання матеріалів, енергії, інформації, виготовлення продукції. Технологія стає завершальною ланкою і формою матеріалізації фундаментальних досліджень, засобом безпосереднього впливу науки на сферу виробництва. Якщо раніше її вважали забезпечуючою підсистемою виробництва, то зараз вона набула самостійного значення, перетворившись на авангардний напрям НТП.

 Сучасним технологіям властиві певні тенденції розвитку й застосування. Головними з них є: по-перше, перехід до малостадійних процесів через поєднання в одному технологічному агрегаті кількох операцій, що раніше виконувались окремо; по-друге, забезпечення в нових технологічних системах мало- або безвідходності виробництва; по-третє, підвищення рівня комплексності механізації процесів на засаді застосування систем машин і технологічних ліній; по-четверте, використання в нових технологічних процесах засобів мікроелектроніки, що дає змогу одночасно з підвищенням ступеня автоматизації процесів досягати більш динамічної гнучкості виробництва.

 Технологічні методи все більше й усе частіше визначають конкретну форму і функції засобів та предметів праці, а отже, ініціюють появу інших напрямків НТП, витискують з виробництва технічно та економічно застарілі знаряддя праці, породжують нові машини та устаткування, засоби автоматизації. Зараз принципово нові види техніки розробляються й виготовляються під нові технології, а не навпаки, як це було раніше, коли панував примат засобів праці.

 НТП у галузі знарядь праці довів, що технічний рівень та якість сучасних машин (устаткування) безпосередньо залежать від прогресивності характеристик застосовуваних для їхнього виробництва конструкційних та інших допоміжних матеріалів. Звідси випливає величезна роль створення й широкого використання нових матеріалів, що характеризує один з важливих напрямків НТП.

 У галузі предметів праці варто виділити такі тенденції НТП: 1) істотне поліпшення якісних характеристик матеріалів мінерального походження, стабілізація і навіть зменшення питомих обсягів їхнього споживання; 2) інтенсивний перехід до застосування у все більшій кількості легких, міцних й корозійностійких кольорових металів (сплавів), що став можливим унаслідок появи принципово нових технологій, які значно зменшили вартість їхнього виробництва; 3) істотне розширення номенклатури і форсоване нарощування обсягів продукування штучних матеріалів із наперед заданими та унікальними властивостями.

 Перша тенденція виявляється в значному збільшенні випуску низьколегованої сталі, листового і термообробленого прокату, поширенні порошкової металургії, беззливкового прокату кольорових металів, що забезпечують підвищення надійності й зниження металомісткості різних технічних конструкцій; друга тенденція — у всезростаючому використанні як конструкційних матеріалів алюмінію, титану, магнію та їхніх сплавів, що уможливлює кількаразове (2—10 разів) зменшення маси машин (устаткування), транспортних засобів тощо; третя тенденція, найперспективніша за своєю прогресивністю та економічною ефективністю, — у випереджаючому розвитку виробництва полімерних, композиційних (полімерних із наповнювачем) і керамічних матеріалів, що порівняно з традиційними мають більш високу термічну, абразивну та ерозійну стійкість, меншу питому щільність, є інертними до агресивних середовищ, а нерідко мають цілком унікальні властивості, завдяки чому стають незамінимими конструкційними матеріалами для багатьох найновіших типів сучасної техніки.

 До сучасних виробничих процесів ставляться такі вимоги, як досягнення максимально можливої безперервності, безпеки, гнучкості й продуктивності, що можуть бути реалізовані лише за відповідного рівня їхньої механізації та автоматизації — інтегрованого та завершального напрямку НТП. Механізація й автоматизація виробництва, яка відображає різний ступінь заміни ручної праці машинною, у своєму безперервному розвитку послідовно, паралельно або паралельно-послідовно переходить від нижчої (часткової) до вищої (комплексної) форми.

 За умов інтенсифікації виробництва, гострої необхідності багаторазового зростання продуктивності праці та радикального поліпшення її соціологізації, докорінного підвищення якості продукованих виробів автоматизація виробничих процесів стає стратегічним напрямком НТП для підприємств більшості галузей народного господарства. Пріоритетне завдання полягає в забезпеченні комплексної автоматизації, оскільки впровадження окремих автоматичних машин та агрегатів часто не дає бажаного економічного ефекту, через значний залишок ручної праці. Новий і досить перспективний напрямок комплексної автоматизації зв'язано зі створенням і впровадженням гнучких автоматизованих виробництв. Форсований розвиток таких виробництв, передовсім у машинобудуванні та деяких інших галузях, зумовлено об'єктивною необхідністю постійно забезпечувати високоефективне використання дорогого автоматичного устаткування і достатню мобільність виробництва з частим оновленням номенклатури продукції.

38Партійна система — це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно пов'язані між собою та з державою і які беруть участь у здійсненні державної влади. Під терміном «партійна система» розуміють:

 — право партій на формування власної системи правління;

 — сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому;

 — сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у суспільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві;

 — сукупність політичних партій, що існують у країні незалежно від форм діяльності та ступеня інституціоналізації, згідно з чинним законодавством.

 Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії — кількості партій, які реально борються за владу або здійснюють вплив на неї. Відповідно вирізняють: однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи. Ця типологія належить М. Дюверже, який виокремлює також «систему двох з половиною партій»— проміжний варіант між двопартійною та багатопартійною системами, коли сили двох партій врівноважуються.

 

 Типологія партійних систем Дж. Сарторі базується на якісних критеріях і охоплює:

 1. Однопартійну систему, що має такі ознаки:

 — існування тільки однієї легальної партії та заборона утворення інших;

 — зрощення партійного апарату з державним;

 — тоталітарний політичний режим.

 2. Систему з гегемоністською партією — існує декілька партій, але одна є постійним політичним гегемоном.

 

 3. Систему домінуючої партії — домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями.

 

 4. Двопартійну систему, яка характеризується такими рисами:

 — наявністю кількох політичних партій;

 

 — існуванням двох партій, значно пріоритетніших за інші;

 — формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах;

 — впливовою опозиційною партією, яка програла вибори;

 — демократичним політичним режимом.

 

 5. Систему поміркованого (обмеженого) плюралізму:

 — наявність у країні багатьох політичних партій; — репрезентація в парламенті лише кількох партій; — репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій; — відсутність позасистемної опозиції; — демократичний політичний устрій.

 

 Залежно від механізму формування уряду вирізняють декілька варіантів системи обмеженого плюралізму:

 

 — однопартійне правління — уряд формується партією, яка дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах; — двоблокова коаліція — уряд формується одним із двох блоків, що перемогли на виборах; — мультипартійна коаліція — уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів.

 

 6. Систему крайнього (поляризованого) плюралізму:

 

 — наявність багатьох політичних партій; — гострота ідеологічного розмежування між ними;

 — присутність серед опозиційних партій позасистемних; — формування уряду партіями центру;

 — наявність двосторонньої деструктивної опозиції; — демократичний політичний режим.

 

 7. Атомізовану партійну систему: — наявність і незначна впливовість усіх партій;

 — присутність серед опозиційних партій позасистемних;

 — формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; — демократичний або авторитарний політичний режим. Існують два різновиди атомізованої системи:

 — система крайнього плюралізму — уряд формується або на широкій коаліційній основі, або за позапартійними критеріями; — авторитарна псевдопартійність — багато партій ведуть боротьбу, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки.

 

 Комплексну класифікацію партійних систем (подано на схемі 22).