Сутність українського родинного виховання

59

Родинне виховання є серцевиною виховного процесу. В Україні воно має до­статній потенціал, оскільки його досвід накопичувався з давніх давен і тому має глибоке історичне коріння. Сучасні науковці відзначають факт, що «виникнення і розвиток української сім'ї досліжені ще недостатньо». Окремі з них, розкриваючи суть проблеми за існуючими джерелами, закцентували увагу на наступному: «У період матріархату та екзогамії дітей до п'яти-шести років виховувала мати. Після утвердження патріархату створилась моногамна сім'я, а разом з нею і так звані бу­динки молоді, куди батьки віддавали дітей на виховання». Аналізуючи процес роз­витку сім'ї вони стверджують про поширення у східних слов'ян у У-УІ століттях великої патріархальної родини. Із впровадженням християнства на Русі та відкрит­тям шкіл відбувалася ізоляція дітей (які навчались) від впливу їх батьків. До того ж, найбагатших родинах (у період феодальної роздробленості Київської Русі) ма­тері не годували своїх дітей молоком, а віддавали їх найманим мамкам.

З плином часу у межах великої сім'ї стали утворюватись пари, що призвело до укладання шлюбів. Організація парного шлюбу пройшла свої стадії розвитку. У період виникненням шкіл зросла потреба участі батьків у вихованні сина чи донь­ки. Моногамний шлюб набув поширення. За звичаями українців хлопці одружува­лися після служби в армії чи досягнення 21 року. Дівчата мали право вступати в шлюб з 16-18 років. У народі схвально ставилися до ранніх шлюбів. У науковому обґрунтуванні «... шлюб - це дозволена і регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їх права і обов'язки по відношенню один до одного і до дітей».

В українських родинах існували традиції обрання майбутнього чоловіка чи жінки: у шлюб вступали рівні за походженням люди, здебільшого однієї націона­льності. Вони мали отримати батьківське благословення. У випадку порушення цих норм молодята позбавлялись приданого. Обов'язковою вимогою до них була відсутність будь-якого родинного зв'язку. Шлюби укдадались між молодими лю­дьми за взаємною згодою, хоча серед мотивів вибору наречених в українців часто існувало врахування економічної вигоди. Серед народу побутують прислів'я і при­казки, які стосуються шлюбного питання: «Сухар з водою, аби, серце, з тобою», «Коли любиш - так женись, а не любиш - відступись», «Не поможуть і чари, як хто кому не до пари» й інші.

Важливим є той факт, що «... церковне вінчання в Україні до кінця XIX сто­ліття не було дозволом на спільне сімейне життя. Якщо шлюб у церкві та весілля відбувалися не в один день, то повінчані молоді жили окремо - кожний у своїх ба­тьків - до весілля». Він підтверджує усвідомлення і сприйняття українцями зна­чення моральності вчинків і взаємостосунків. До того ж «... церковне вінчання в Україні тривалий час було притаманне лише пануючому класові».

Виховання у кожній конкретній родині включає реалізацію досвіду багатьох поколінь близьких по крові людей. Поняття «родина» трактується як «... природ­ний осередок найглибших людських почуттів: тут народжується і поглиблюється любов до матері і батька, бабусі і дідуся, роду і народу, пошана до рідної мови, іс­торії, культури». Для кожної родини важливим було і є питання помешкання чи рі­дної домівки (оселі). Житло в Україні називали господою, а подтужжя - господа­рями. Господа мала не абияке значен- ня у виховному процесі. Про неї відгуку-

60

валися з повагою і гордістю: «У своїй хаті своя правда, і сила, і воля», «Своя стріха - своя втіха», «Своя мазанка ліпша любої світлиці» і т. п.

Найвпливовішими вихователями у родині вважалися батьки. Народ шанує тих батьків, які поряд з вимогливістю і справедливістю проявляють чуйність до синів та дочок і, водночас, засуджує ухиляння від батьківських обов'язків. Про ба­тьківство і материнство поширено багато народних висловів: «Мати однією рукою б'є, а другою гладить», «Умієш дітей родить - умій же їх і вчить», «Гни дерево, по­ка молоде, учи дітей, поки малі», «Не той батько, що зродив, а той, що до ума до­вів», «Учи сина, як годуєш, бо тоді вже не навчиш, як тебе годуватиме».

Діти були і є бажаними: про них мріяли, їх пестили, за ними тужили, ними пишалися. В українській педагогіці здавна побутують істини, закладені у змісті на­родних прислів'їв та приказок: «Де діти, там радість», «Діти - окраса дому», «Без гілок не дерево, без дітей - не сім'я», «Діти - основа щастя» тощо.

На наш погляд, справедливо зазначено: «Правильне виховання - це наша ща­слива старість, погане виховання - це наше майбутнє горе, це - наші сльози, це -наша провина перед іншими людьми, перед усією країною».

Українська родинна педагогіка сьогодні розглядається як окрема галузь пе­дагогічного знання, яка містить у собі узагальнений досвід вітчизняного виховання і досліджує його актуальні аспекти, які є суттєвими для нинішніх і наступних по­колінь. Вона тлумачиться як «... національний варіант загальнолюдської педагогіч­ної культури, яка в своєрідній формі виражає навчально-виховний досвід, інтереси й прагнення мас». У її науково-термінологічному апараті багато понять, напрацьо­ваних самим народом. Вона сприяє насищенню наукової педагогіки гуманістични­ми ідеями, вимогами до особистості, спроможними впливати на її становлення в сучасному світі.

Родинна педагогіка впливає на якість виховання дітей у сім'ї, посилює його національну спрямованість. Вона сприяє розвитку позитивної реакції на перевірені часом засоби виховного впливу, які через спілкування передаються від пращурів до правнуків.

Розглядаючи проблему втілення народних ідей у практику сучасного родин­ного виховання маємо зазначити, що українська родина як «... компонент системи соціального формування особистості» втілює у собі її духовні, моральні, фізичні, матеріальні надбання, а батьківське виховання з його традиціями є джерелом сі­мейних цінностей.

Апробовані часом функції сім' ї потребують збереження в умовах сьогодення, оскільки серед молоді бувають суперечки щодо життєвих цінностей, які стосують­ся, перш за все, здоров'я, матеріальної забезпеченості, високого заробітку, а, зага­лом, благополуччя. В цих умовах важливо не втратити духовності, відчуття міри. І тому українці виділили серед функцій сім'ї найважливіші: економічну, виховну, етнічного відтворення, природного відтворення, сексуально-емоційну і експресив­но-рекреаційну.

Економічна функція «... забезпечувала матеріальні засади її (сім'ї) існування, організацію домашньої праці та споживання». Забезпечуючи її чоловік, здебільшо­го, виступав організатором виробництва, а дружина - домашніх справ. Одночасно

вона була його помічником. Діти у за- лежності від віку виконували посильні ро-

61

боти в господарстві.

Виховна функція спрямована на трансформацію родинного досвіду і впливу на формування у дітей ціннісних орієнтацій. Важливим її аспектом вважалось ви­роблення у підростаючого покоління пошани до праці. Не дивно, що факт наро­дження дитини у сім'ї сприймався з радістю як поява на світ ще одного помічника. Необхідним було також забезпечення розумового розвитку дитини. В народі гово­рили: «Не краса людину красить, а розум», «Без розуму ні сокирою рубати, ні ли­чака зв'язати».

Функція етнічного відтворення полягала у формуванні «... у членів сім'ї наці­ональної свідомості», сприянні «нагромадженню та передачі національно-культурних цінностей». Завдяки їй у часи військових, політичних, економічних і інших негараздів в Україні було збережено етнотрадиції, рідну мову, ставлення до духовно-моральних цінностей.

Функція природного відтворення покликана підтримувати біологічну непе­рервність суспільства. Народження дітей українці розцінювали як особливий «дар Божий». Відтворення себе в дітях було мрією кожного з них. Про нащадків гово­рили: «Діти -найбільша радість у світі», «Діти як рожеві квіти», «Хата з дітьми -базар, а без дітей - пустка».

Сексуально емоційна функція задовольняла потреби подружжя в спільному інтимному житті і «... була тісно пов'язана з функцією дітонародження». В україн­ців інтимне життя до шлюбу і поза ним не підтримувалось церквою і людьми. В багатох родинах і посьогодні існує переконаність у такому підході до організації сім'ї.

Експресивно-рекреаційна функція «... формує емоційно-психологічний мік­роклімат сім'ї, сприяє зняттю напруження у внутрісімейних відносинах, стресових станів у членів сім'ї». Вона є регулює відносини членів родини і сприяє їх збере­женню. Ця функція підтверджена у народі відомим афоризмом «"Нащо клад, коли в сім'ї лад».

Представлені нами в змісті лекції функції сім'ї не є остаточно дослідженими. Вони теж підлягають корекції у зв'язку із змінами в політичному та суспільному житті країни.

На наше переконання, не можна залишити поза увагою тих негативних впли­вів, які мають місце у сучасному родинному житті. До них відносимо зниження матеріального рівня, руйнування моральних устоїв, послаблення інтересу до похо­дження національних святинь, нехтування їх значенням в історії власного народу. «Наркотична залежність, алкоголізм, самогубство, аборти, розумові відхилення, дивіантна поведінка, хворі та занедбані діти, сироти при живих батьках, кількість розлучень та одиноких серед дорослих постійно зростає, що вказує на невиріше-ність проблеми та невміння ефективно будувати стосунки». Значущим є той факт, що до сфери важливих цінностей молодь відносить стосунки з друзями та керівни­цтвом за місцем зайнятості, інтимне життя, тощо. За цих умов важливим стає від­родження традиційного статусу української родини, в якій панує вірність, любов до дітей, відповідальність за їх долі, піклування про дідусів і бабусь, дотримання найсуттєвіших норм християнської моралі.

Визначний український вчений Іван Огієнко писав: «... виховувати своїх ді-

62

тей треба у повній батьківській любові, з повним терпінням. Світ іде вперед, а з ним і діти наші потребують поступу». Він доводив про важливу роль рідної мови, історії, народного мистецтва, народних ігор, національних традицій, звичаїв і об­рядів як основних засобів родинного виховання. В його баченні родинне виховання має базуватись на вітчизняному фольклорі, літературних і мистецьких засадах. Це сприяє формуванню основних складових духовності особистості: національного мислення, естетичних смаків, етичних навиків, правосвідомості тощо.

В українській родині у дітей завжди виховувалась любов до віри, повага до церкви, яка у всі віки регламентувала доброзичливі стосунки між людьми, розви­вала у них патріотичні почуття, милосердя, розуміння свого оточення, підтримку народних обранців.

Неможливо не погодитись з думкою про те, що «Актуалізований сучасною релігійною свідомістю імператив вірності стимулює і підтримує відповідну мора­льну активність у різноманітних галузях світовідношення, допомагає людині на­ших часів, не впадаючи в гріховне самостверження, боронити неповторність влас­ного покликання, відстоювати унікальні цінності своєї культури, прерогативи лю­дини як такої».

У родинах постійно дотримувались таких моральних заповідей: «Шануй ба­тька твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі», «Люби ближнього як самого себе»; шанували моральні чесноти - мудрість, справе­дливість, мужність, стриманість; поважали «дев'ять плодів Святого Духа»: любов, радість, мир, терпеливість, добротливість, милосердя, віру, лагідність, поміркова­ність.

Батько і мати прагнули з наймолодшого віку формувати у синів і доньок на­ціональну свідомість, задовільняти духовні потреби, впливати на стан мораль­ного і фізичного здоров'я та загартування, психологічний і інтелектуальний розви­ток тощо.

У дітей з розвиненою національною свідомістю виробляються стійкі мотиви приналежності до нації, держави, але водночас, вони здатні й до розуміння про­блем інших етносів, допомоги їм у разі необхідності. Результатом батьківського виховання є і сформована у дитини система поглядів, переконань, ідеалів, покли­каних впливати на її цілісну орієнтацію.

Виховання в українській родині спрямоване на вироблення у молоді шаноб­ливого ставлення до матері, дівчини, жінки, бабусі; готовність допомагати най­меншим, хворим, потерпілим від всілякого лиха; здатність співчувати, жаліти, остерігати тощо. «Сучасна ситуація у сфері сімейних стосунків (зростання кількос­ті одиноких людей як наслідок зменшення народжуваності та значної кількості ро­злучень, неповні сім'ї, діти, залишені власними батьками та ін.) свідчить про те, що потенційні можливості сім'ї у вихованні в дитини потреби гуманного ставлення до близьких людей значною мірою залишаються не використаними», - стверджують сучасні вчені. Духовний світ особистості та її інтелектуальна сфера є наслідком виховання в родині.

У наш час, коли багатьом сім'ям варто виправити допущені у вихованні дітей помилки, до основних завдань родинного виховання належать:

- створення у сім'ї атмосфери доброзичливості;

63

- турбота про всебічний розвиток дітей (інтелектуальний, духовний, фі­зичний тощо);

- формування у нащадків високих духовних і моральних якостей;

- піклування про розвиток трудових навичок і здібностей, творче ста­влення до праці;

- залучення їх до активного громадсько-політичного життя.

Реалізація цих завдань потребує застосування засобів родинного виховання, серед яких на першому місці рідна мова, традиції, звичаї, обряди, символи, приро­да рідного краю і його історія, приклади героїчного минулого представників свого родоводу та гідності, просвітницької та освітньої самодостатності вітчизняного ду­ховенства. Батькам потрібні особливі знання, розуміння деталей і подробиць життя для правильної реалізації вказаних нами засобів.

На наш погляд, у процесі родинного виховання важливо дотримуватись кон­кретних принципів, реалізація яких уможливлює отримання позитивних результа­тів. Загальновизнаними принципами виховання в родині були і залишаються гума­нізм, природовідповідність, культуровідповідність, врахування вікових та індиві­дуальних особливостей, вимогливість, самостійність, ініціативність.

Пріоритетами сім'ї у вихованні зростаючих поколінь залишаються визнання її як духовного центру формування особистості, усвідомлення беззаперечного впливу батьківської мудрості, забезпечення реалізації набутого від попередників життєвого досвіду, поширення знань про моральні цінності свого народу та спри­яння їх засвоєнню, попередній розвиток релігійних почуттів молоді тощо.

Виконання основних завдань, дотримання провідних принципів, використан­ня засобів, розуміння суті пріоритетів родинного виховання сприяють утверджен­ню гуманістичних стосунків у процесі виховного впливу.