Стаття 384. Завідомо неправдиве показання


СУДОВА МЕДИЦИНА

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

ВІННИЦЯ, 2010

Упорядники:

доцент, к.м.н. Легін Г.О.

доцент, к.м.н. Моканюк О.І.

доцент, к.м.н. Воронов В.Т.

асистент Бондарчук Г.О.

асистент Перебетюк А.М.

 

 

Рекомендовано до друку Вченою Радою Вінницького національного медичного університету ім. М.І.Пирогова.

 

Протокол № 1 від 30 серпня 2009 р.

Рецензенти:

професор, доктор медичних наук Костюк Г.Я.

професор, доктор медичних наук Пушкарь М.С.


ПЕРЕДМОВА

Вивчення судової медицини здійснюється у вищих медичних навчальних закладах ІІІ-IV рівня акредитації за відповідною навчальною програмою, затвердженою МОЗ України в 2002 р. Ця програма вимагає приділяти значну увагу профілізації знань під час викладання судової медицини студентам стоматологічного факультету.

В зв’язку з тим, що базовий підручник «Судова медицина» авторського колективу за редакцією І.О.Концевич, виданий ще в 1997 році, неадаптований до особливостей викладання даної дисципліни студентам стоматологічного факультету, ми пропонуємо вам посібник, в якості додаткового блоку інформації, що враховує вимоги діючої навчальної програми, а також зміни у законодавстві України, що відбулися за останнє десятиріччя.


Тема 1

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ СУДОВОЇ МЕДИЦИНИ.
ІСТОРІЯ ЇЇ РОЗВИТКУ.

Судова медицина — самостійна галузь медичної науки, яка вивчає питання медичного, біологічного, медико-криміналістичного характеру для потреб правосуддя.

Значення судової медицини в системі вищої медичної освіти визначається необхідністю оволодіння студентами-медиками знаннями з теорії і практики цієї дисципліни, оскільки, згідно чинного зако-нодавству, правоохоронні органи мають право залучати до виконання експертних функцій і участі в слідчих діях лікаря будь-якої спе-ціальності незалежно від того, на якому факультеті він здобув медичну освіту. Знання основних положень судової медицини дозволяє медич-ному працівникові кваліфіковано брати участь в огляді трупа на місці його виявлення, включаючи допомогу слідчому в описі трупа, своє-часному виявленні, правильному вилученні і направленні на досліджен-ня речових доказів, визначити характер, давність виникнення, поход-ження ушкоджень, давність настання смерті, правильно і повно описати ушкодження у осіб, що звернулися до медичних установ по медичну допомогу, орієнтуватися в основних проблемах судової медицини стосовно клінічної практики і життєвих обставин, повноцінно брати участь в судово-медичних експертних комісіях в якості фахівця певного медичного профілю.

Поняття «судова медицина» і «судово-медична експертиза» близькі, але не тотожні, співвідносяться як наука і її практичне втілення.

Судово-медична експертиза — галузь практичної медицини, яка використовує знання судової медицини в правовій і судовій практиці.

Основним завданням судової медицини і судово-медичної експертизи є надання допомоги роботі правоохоронних органів при розслідуванні злочинів проти життя і здоров’я особи.

Судово-медична експертиза в Україні є складовою частиною охо-рони здоров’я, крім надання допомоги правоохоронним органам, вона сприяє роботі органів охорони здоров’я в підвищенні якості лікувально-профілактичної роботи:

ü обговоренням судово-медичних спостережень з працівниками лікувально-профілактичних установ;

ü доведенням до органів охорони здоров’я виявлених дефектів діагностики, лікування, ведення медичної документації;

ü своєчасним виявленням інфекційних захворювань;

ü узагальненням і аналізом випадків побутового, вуличного, транспортного, промислового, сільськогосподарського, дитячого травматизму, отруєнь, раптової смерті дітей і дорослих;

ü участю судових медиків в санітарно-освітній роботі.

Становлення судової медицини та судово-медичної експертизи здійснювалося впродовж тривалого часу шляхом використання медичних знань при вирішенні правових питань.

Перші відомості про залучення медиків до розслідування або судового розгляду кримінальних справ відомі з часів Гіппократа (народ. у 460 р. до н.е.), який вивчав аборт, строки вагітності, життєздатність немовлят, тяжкість і смертельність ушкоджень, тріщини і вдавлення на кістках черепа і давав їм експертну оцінку.

У Стародавньому Римі ще до нової ери повитухи (акушерки) да-вали в суді роз’яснення у справах, що стосувалися вагітності, аборту, пологів. Залучений до розслідування вбивства імператора Юлія Цезаря (44 р. до н.е.) придворний лікар Антістій виявив на трупі 23 рани і лише одну з них визнав смертельною.

Всесвітньо відомий Кодекс Юстініана, покладений в основу Римського права (529-534), містить вказівки на особливу роль лікарів в судовому процесі.

Вже в VI-X століттях китайськими лікарями і юристами були написані книги, що містили цінні відомості по судовій медицині і кри-міналістиці.

Засновником наукової судової медицини в Європі вважають французького хірурга Амбруаза Паре (1517-1590). У його праці «Opera chirurgica» як самостійний розділ приводиться «Трактат про виводи лікарів і бальзамування трупів». А.Паре складені свідоцтва про тяжкість тілесних ушкоджень, окремий розділ присвячений експертизі поранень і їх судово-медичній кваліфікації. У трактаті приділена увага смерті від механічної асфіксії, від отруєння чадним газом, дії блискавки, дітовбивству і ін. Також відображені деякі питання акушерсько-гінекологічної експертизи, наведені зразки судово-медичних «рапортів» (тобто висновків). У 1562 р. А.Паре здійснив перший судово-медичний розтин.

У Германії в 1532 р. вийшло Кримінальне положення (Кодекс) Карла V «Lex Carolina», що встановило обов’язок суддів запрошувати лікарів при розгляді справ про нанесення смертельних ран, діто-вбивство, викидні, отруєння, а також у випадках лікарських помилок. Обов’язковим став огляд мертвих тіл.

Італієць Павло Закхіас в 1626 р. видав об’ємний судово-медичний посібник «Судово-медичні питання», після чого удостоївся визнання як «батько» судової медицини.

Німецький учений Йоган Бон в 1690 р. в Лейпцигу опублікував твір «Основи судової медицини». Запропонована автором назва судово-медичної науки «судова медицина» міцно закріпилася в більшості країн світу.

До кінця XVIII ст. судово-медичні розтини трупів проводилися в більшості країн Європи і регулювалися спеціальними інструкціями або посібниками.

В історії становлення і розвитку судової медицини Росії і України прийнято виділяти п’ять етапів:

I. Судова медицина в період до правління царя Петра I (роки життя 1672-1725, правив з 1689 р.) — т. зв. «допетровський період».

II. Судова медицина в дворянський період (1689-1864 рр.).

III. Судова медицина після судової реформи 1864 р.

IV. Судова медицина після жовтня 1917 р.

V. Сучасний період (після 1991 р.).

Сучасний період розвитку судової медицини (V етап) знамену-вався отриманням Україною незалежності. Особливостями сучасного V етапу стала розробка нормативних документів, які відображали відпо-відність експертної діяльності положенням законодавчих актів України, зокрема змісту Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України (далі — КК і КПК України). До 1995 р. були розроблені такі нормативні документи:

ü Інструкція про проведення судово-медичної експертизи;

ü Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень;

ü Правила проведення судово-медичної експертизи (досліджень) трупів в бюро судово-медичної експертизи;

ü Правила проведення комісійних судово-медичних експертиз в бюро судово-медичної експертизи;

ü Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи.

Були затверджені також «Правила» проведення експертиз речо-вих доказів в різних відділеннях судово-медичної лабораторії (гістоло-гічному, токсикологічному, імунологічному, цитологічному, біохіміч-ному, медичної криміналістики).

Позитивний вплив на розвиток судової медицини і судово-медичної експертизи мав Закон України «Про судову експертизу», прийнятий Верховною Радою України 25.02.1994 р.

Значний вклад до розвитку судової медицини внесли відомі вітчизняні і українські судові медики:

С.О.Громов (1774-1856) — перший завідувач кафедри Петербур-зької Військово-медичної академії, автор підручника з судової медицини (1832), по якому вчилося не одне покоління лікарів і студентів всіх університетів Росії.

П.А.Мінаков (1865-1931) — завідувач кафедри судової медицини Московського університету. У 1894 р. він захистив докторську дисер-тацію «О волосах в судебно-медицинском отношении», встановивши нові дані про товщину волосся, будову серцевини і коркового шару волосся людини і деяких тварин, зміни волосся під впливом зовнішніх чинників (в т. ч. дії полум’я і чинників близького пострілу). Мінаков запропонував важливу ознаку смерті від гострої крововтрати — т.зв. «субендокардіальні екхімози», або «плями Мінакова», відкрив ней-тральний гематин і описав його спектр.

М.С.Бокаріус (1869-1931) — завідувач кафедри судової медицини Харківського медичного університету (з 1910 по 1931 рр.). У 1910 р. видав посібник «Судебно-медицинские и микрохимические исследова-ния вещественных доказательств», в 1911 р. — «Краткий курс судебной медицины», в 1915 р. — I том підручника «Судебная медицина в изло-жении для юристов», в 1916 р. — 10 збірок «Сведения к практическим работам по судебной медицине». У 1926 р. вийшла в світ його моно-графія «Первоначальный наружный осмотр трупа на месте его обна-ружения».

М.В.Попов (1894-1948) — з 1932 р. директор Державного інституту судової медицини I i II Московських медичних інститутів. З 1933 р. керував сироватковим відділенням Інституту гематології. Автор понад 50 наукових праць, в основному з гематології ї переливання крові. В 1937 р. призначений Головним судово-медичним експертом СРСР. Ще в 1926 р. опублікував монографію «Реакция изоагглютинации», в 1930 р. — роботу «Индивидуальные исследования кровяных пятен при помощи изоагглютинации». Вперше в країні він опублікував роботу «Об индивидуальных свойствах крови M, N и др.». В 1935 р. в Інституті судової медицини М.В.Попов організував спектрографічну лабораторію. Його робота «Судебная токсикология» ввійшла в «Основы судебной медицины». М.В.Попов публікував праці з процесуальних питань, пов’язаних з судово-медичною експертизою: «Замечания к новому проекту правил судебно-медицинского вскрытия», «О научных методах раскрытия преступлений», «Замечания к проекту Уголовно-процессуаль-ного кодекса», «Классификация несмертельных телесных повреждений». В 1938 р. був опублікований його підручник для юридичних факультетів «Судебная медицина», котрий двічі перевидавався. В тому ж році під його редакцією було підготовлене колективне видання «Основы судебной медицины». В 1940 р. вийшов його підручник для студентів медичних інститутів, який перевидавався 3 рази. Автор багатьох статей в «Большой медицинской энциклопедии».

М.І.Авдєєв. (1900-1977) — в 1940-1953 роках очолював кафедру судової медицини і криміналістики Військово-юридичної академії. З 1942 р. був головним судово-медичним експертом Міністерства оборони СРСР і начальником Центральної судово-медичної лабораторії Центрального військово-медичного управління Міністерства оборони СРСР. Автор понад ста наукових робіт, багатьох підручників, монографій.

М.І.Райський (1873-1956) — з 1949 р. завідувач кафедри судової медицини Одеського медичного інституту. У 1953 р. видав підручник «Судова медицина» (перевиданий в 1961 р.). Розробляв теоретичні питання судової медицини, вивчав проблеми дії крайніх температур, механізм смерті при механічній асфіксії, питання закритої травми головного мозку і вогнестрільних ушкоджень в судово-медичному аспекті.

В.М.Смольянінов (1898-1981) Протягом 30 років (з 1949 по 1979 рр.) завідував кафедрою судової медицини 2-го Московського медичного інституту. Брав активну участь у створенні НДІ судової медицини, в якому працював з 1931 по 1949 рр. заступником директора, завідувачем токсикологічного і організаційно-методичного відділень. З 1932 по 1943 рр. був головним судово-медичним експертом Наркомздраву РСФСР, а потім — судово-медичним експертом Надзвичайної державної комісії з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників. Монографії і підручники, написані В.М.Смольяніновим, складають золотий фонд судової медицини.

Ю.С.Сапожников (1897-1970) — з 1939 по 1970 рр. завідував кафедрою судової медицини Київського медичного інституту і одно-часно (з 1937 по 1954 р.) був головним судово-медичним експертом України. Праці Ю.С.Сапожникова «Первичный осмотр трупа на месте его обнаружения» (1940 р.), «Воспоминания судебного медика» (1966 р.), «Криминалистика в судебной медицине» (1970 р.), три видання підручника «Судебная медицина» (1970, 1976, 1980 рр.) широко відомі серед судових медиків і правознавців.

І.О.Концевич (1922-2000) — завідувач кафедри судової медицини Київського медичного інституту (1971-1991 рр.). Під її редакцією опуб-ліковані «Руководство к практическим занятиям по судебной меди-цине» (1988), підручник «Судова медицина» (1997 р., українською мо-вою), а також оригінальні монографії «Судебно-медицинская диагностика странгуляций» (1968 р.), «Судебно-медицинские аспекты врачебной практики» (1974 р.), «Долг и ответственность врача (Судеб-но-медицинские аспекты)» (1983 р.).

А.Ф.Рубіжанський (1924-2000) — завідувач кафедри судової медицини Дніпропетровського медичного інституту з 1967 по 1989 рр. Відомий монографіями «Судебно-медицинская экспертиза» (1976 р.), «Определение по костным останкам давности захоронения трупа» (1978 р.).

А.М.Фадєєв (1930-2000) — завідувач кафедри судової медицини Луганського медичного інституту (з 1975 по 2000 рр.). Вперше пос-тавив питання про необхідність наукової розробки ряду аспектів судової медицини щодо запитів правової практики і проведення судово-медичної експертизи на морських судах далекого плавання, особливо у випадках морської травми; автор більше 70 робіт з різних питань судової медицини.

В.І.Кононенко (1930-2003) — представник Харківської школи судової медицини. Опублікував понад 250 наукових робіт. У 1998 р. видав збірку «Схематические изображения контуров тела человека». Схематичні зображення були призначені для замальовування або позначень ушкоджень, виявлених під час судово-медичного дослідження трупа або обстеження потерпілого.

Б.М.Зорін (1926-2006) — очолював кафедру судової медицини Донецького медичного університету з 1958 по 1998 рр. З 1962 по 1971 рр. одночасно займав посаду Донецького обласного судово-медичного експерта. Головним науковим напрямом його досліджень були питання судово-медичної експертизи шахтної травми і раптової смерті гірників.

Судова медицина, як самостійний предмет вивчається на стоматологічних факультетах медичних вузів з 60 років ХХ століття, коли виникла необхідність у створенні нового розділу судової медицини – судової стоматології, яка вивчає стоматологічні проблеми в інтересах правової практики суспільства.


Тема 2

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ЗАСАДИ
ПРОВЕДЕННЯ СУДОВО-МЕДИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ
В УКРАЇНІ

Судово-медична експертиза в нашій країні є одним з різновидів судових експертиз і доказів в судовому процесі. Вона служить цілям і завданням правосуддя, здійснюється на основі і з дотриманням норма-тивно-правових актів, що регламентують проведення судово-медичних експертиз і що діють в Україні: Конституції, Закону України «Про судову експертизу»,кримінального, цивільного, кри-мінально-процесуального, цивільно-процесуального законодавства України, Закону України «Основи законодавства України про охо-рону здоров’я», доповнень і змін до Закону України «Про підприєм-ництво», а також положень, правил, наказів і інструкцій, що видаються Міністерством охорони здоров’я України, зокрема наказу № 6 МОЗ України «Про організацію судово-медичної експертизи в Україні» (1995)тощо.

Судово-медична експертиза — це рішення питань медичного і біологічного характеру, що виникають в практичній діяльності органів дізнання, досудового слідства або суду, здійснюване шляхом дослід-ження відповідних матеріальних об’єктів або обставин.

Особи, що здійснюють судову експертизу, є судовими експертами.

Судовий експерт — особа, яка досліджує на основі спеціальних знань в науці, техніці, мистецтві або ремеслі матеріальні об’єкти, явища і процеси, що містять інформацію про обставини справи, яка знаходиться у виробництві органів дізнання, досудового слідства або суду.

Згідно діючого КПК України (ст. 76), експертиза призначається обов’язково:

1) для встановлення причин смерті;

2) для встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень;

3) для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;

4) для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені статтею 155 Кримінального кодексу України;

5) для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має зна-чення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

Нормативно-правовим актом, як зазначено вище, що визначає відповідно Закону «Про судову експертизу» порядок проведення судово-медичної експертизи в Україні, є «Інструкція про проведення судово-медичної експертизи», затверджена наказом МОЗ України від 17 січня 1995 р. № 6.

Запам’ятайте: в Україні судово-медична експертиза у всіх випадках проводиться тільки на підставі письмової пропозиції органів дізнання, досудового слідства або суду, тобто кожна експертиза є юридичним актом, здійснюваним відповідно «Постанові» слідчого, або судді. Кожна експертиза оформляється відповідним документом, що носить назву «Висновок експерта».

Розрізняють наступні види експертиз: первинну, додаткову, повторну, комісійну і комплексну.

Первинна судово-медична експертиза — це перше дослідження об’єкту.

Якщо первинна судово-медична експертиза не дозволяє отримати чіткий або повний висновок, то призначають додаткову судово-ме-дичну експертизу.

Повторна судово-медична експертиза може бути призначена у випадках, коли «Висновок експерта» сумнівний, розходиться з результатами досудового слідства або необґрунтований.

Найчастіше судово-медична експертиза проводиться одноосібно.

У випадках, коли експертиза є складною, вимагає знань з різних медичних спеціальностей, її проводять комісійно (комісією експертів); зокрема це практикується при вирішенні питання про притягнення до кримінальної відповідальності медичних працівників за професійні правопорушення і злочини, у випадках повторної експертизи за матеріалами кримінальних і цивільних справ, у разі визначення ступеня стійкої втрати працездатності і ін.

У випадках, коли для вирішення питань поставлених слідством необхідні знання з різних галузей науки і техніки, може бути призначена комісія з відповідних фахівців. Така комісія проводить всебічне дослідження для вирішення відповідних питань і має назву комплексної, наприклад, комплексна судово-медично-автотехнічна експертиза.

Структура судово-медичної служби в Україні. Судово-медична експертна служба в Україні здійснюється обласними бюро судово-медичної експертизи, міським бюро м. Севастополь, Республіканським бюро судово-медичної експертизи автономної республіки Крим, міським бюро судово-медичної експертизи м. Києва, які підпорядковані Головному бюро судово-медичної експертизи МОЗ України.

Державна (посадова) судово-медична експертиза побудована за принципом інстанційності —якщо результати експертизи, яка проводилася районними (міжрайонними) або міськими судово-медичними експертами, не задовольняє слідчі органи або позивача, то може бути призначене повторне її проведення обласним, а потім Головним бюро судово-медичної експертизи.

До структури обласного бюро судово-медичної експертизи як організаційної ланки державної судово-медичної служби входять такі підрозділи:

ü відділ судово-медичної експертизи трупів (морг) — призначений для прийому, зберігання, судово-медичного дослідження (експертизи), пізнання і видачі трупів [або їх фрагментів];

ü відділ судово-медичної експертизи потерпілих, обвинувачених і інших осіб (амбулаторія) — призначений для проведення експертиз живих осіб з приводу тілесних ушкоджень, спірних статевих станів, при статевих злочинах, встановленні віку, тотожності особи, у випадках спірного батьківства і підміни дітей, встановлення факту алкогольного сп’яніння тощо;

ü відділ комісійних експертиз — призначений для проведення складних експертиз за матеріалами (документацією) складних судових і слідчих справ;

ü відділ чергових експертів — цілодобово забезпечує виїзд фахівця в галузі судової медицини на місця подій і місця виявлення трупів;

ü відділ судово-медичної експертизи речових доказів (судово-медична лабораторія) — складається з відділення судово-медичної гістології, відділення судово-медичної імунології, відділення судово-медичної криміналістики, відділення судово-медичної токсикології, відділення судово-медичної цитології, призначених для проведення відповідних судово-медичних лабораторних і інструментальних досліджень;

ü організаційно-методичний відділ;

ü адміністративно-господарча частина з канцелярією і архівом;

ü міські і районні (міжрайонні) відділення бюро — експерти цих відділень здійснюють експертизу на території закріплених за ними міст, районів (або декількох районів) області.

Судовим експертом може бути особа, яка має необхідні знання для дачі висновків з досліджуваних питань. Судово-медичним експертом може бути особа, яка має кваліфікацію лікаря і відповідну підготовку, входить до штату судово-медичної експертної установи (бюро). В окремих випадках може бути залучений до проведення експертизи в групі експертів або в складі комісії лікар будь-якої медичної спеціальності.

У випадках, якщо лікар (зокрема судово-медичний експерт) залучається до участі в слідчих діях (огляд місця події, огляд трупа на місці його виявлення, відтворення обстановки і обставин події, слідчий експеримент і т.п.) він іменується «спеціаліст у галузі судової медицини», оскільки не здійснює експертних функцій.

Судово-медичний експерт має певні права:

ü знати цілі і завдання експертизи;

ü знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета експертизи;

ü подавати клопотання про надання йому додаткових матеріалів;

ü вказувати на встановлені в ході експертизи факти, що мають значення для слідства, але з приводу яких не були поставлені відповідні питання;

ü з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути присутнім на допитах і інших слідчих діях;

ü ставити питання, які стосуються експертизи, що проводиться, особам, які допитуються слідчим або в суді;

ü подавати клопотання про запрошення і залучення до експертизи необхідних фахівців і давати з ними спільний висновок;

ü відмовлятися від дачі висновку з питань, які виходять за межі його компетенції;

ü відмовлятися від дачі висновку, якщо наявних матеріалів недостатньо;

ü оскаржувати дії особи, в провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта;

ü отримувати винагороду за виконання експертизи, якщо проведення її не є його службовим завданням;

ü у випадках комісійних та комплексних експертиз при незгоді з іншими членами експертної комісії складати окремий висновок.

На судово-медичних експертів розповсюджуються також професійні права, передбачені «Основами законодавства України про охорону здоров’я» для медичних і фармацевтичних службовців (ст.77) і Законом України про Державну службу.

Судово-медичні експерти підлягають обов’язковому державному особистому страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини.

Основними обов’язками експерта є:

ü з’явитися за викликом правоохоронних органів або суду в призначене місце і в призначений строк;

ü провести повне дослідження об’єкту і дати обґрунтований і об’єктивний письмовий висновок;

ü на вимогу представника органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду дати роз’яснення щодо поданого ним висновку;

ü заявити самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав, які виключають його участь в справі;

ü при неправильному тлумаченні висновку експерта однією із сторін заявляти про це суду;

ü повідомити в письмовій формі особу або органи, які призначили експертизу, про неможливість її проведення із зазначенням відповідних причин (поставлені питання виходять за межі компетенції експерта, надані матеріали недостатні для вирішення поставленого питання або якщо витребувані додаткові матеріали не були отримані тощо);

ü консультувати працівників правоохоронних органів або суду з приводу судово-медичної експертизи.

Експерт несе кримінальну, адміністративну, цивільну, дисциплінарну і матеріальну відповідальність в порядку, передбаченому законодавством України.

Зокрема, КК України (2001), що діє, в Розділі XVIII Особливої частини «Злочини проти правосуддя» передбачена кримінальна відповідальність судового експерта, безпосередньо пов’язана з виконанням ним його експертних обов’язків за ст.ст. 384, 385 і 387.

Судово-медична танатологія

Завершальною стадією індивідуального існування організму є його смерть як необоротне припинення життєдіяльності.

Наука, що вивчає процеси вмирання і посмертної трансформації організму від початкових проявів вмирання до остаточного субмолекулярного розкладання трупа, носить назву танатології, відповідно до судової медицини — судово-медичної танатології. Проблеми танатології мають виняткове значення в судовій медицині, оскільки нерозривно пов’язані з питаннями, принциповими для слідства:

ü причина смерті;

ü ґенез смерті;

ü давність настання смерті;

ü темп вмирання;

ü положення тіла після настання смерті тощо.

Концептуально виділяють смерть клітини, смерть органа і смерть організму. Смерть клітин, органів і організму відбувається не одночасно. Час переживання клітин може скласти до 1-2 год після припинення проявів вітальних функцій організму, наприклад, нервова тканина гине швидко — вітальні центри головного мозку гинуть протягом 5 хв; м’язова тканина переживає 1-2 год.

У судовій медицині прийнята наступна класифікація смерті:

I. Категорія
Насильницька (смерть від зовнішнього чинника — фізичного, хімічного, біологічного, психічного) Ненасильницька (від внутрішніх причин — хвороб тощо)
II. Рід
1. Вбивство — протиправне, умисне або з необережності позбавлення життя іншої людини 2. Самогубство — навмисне позбавлення себе життя 3. Випадок («нещасний випадок») — непередбачений несприятливий збіг обставин 1. Фізіологічна смерть (смерть новонароджених нежиттєздатних немовлят, смерть «від старості»). 2. Патологічна смерть (від захворювань), в тому числі: Ø раптова смерть (смерть несподівана для оточуючих від захворювання, що мало прихований перебіг або швидко розвинулося, коли між часом прояву неблагополуччя і смертю проходить декілька годин) нагла смерть — ненасильницька смерть, що наступає без передвісників, протягом декількох хвилин.
III. Вид
Вказує чинник зовнішнього середовища, від дії якого наступила смерть (наприклад − від механічної травми), можлива деталізація з зазначенням різновиду, характеристики чинника і умов його дії Вказує захворювання, від якого наступила смерть (наприклад − від хвороб органів кровообігу, дихання, інфекційних, онкологічних, хвороб, під час вагітності і пологів тощо).

 

Судово-медичний експерт, встановлюючи категорію і вид смерті, утримується від зазначення роду смерті, оскільки поняття «вбивство», «самогубство», «нещасний випадок» не є медичними (проте, в певних випадках, експерт в праві висловити думку про наявність або відсутність ознак, що вказують на можливість або неможливість спричинення конкретних ушкоджень власною рукою постраждалої людини тощо).

Вмирання, особливо при патологічній смерті, тобто від захворювань, зазвичай є процесом, поширеним в часі, і умовно ділиться на такі етапи:

1) передагональний;

2) термінальна пауза;

3) агонія;

4) клінічна смерть;

5) біологічна смерть.

Термінальний стан як тривалий період вмирання нерідко супроводжується значними морфологічними змінами в організмі, що має певне судово-медичне значення і завжди враховується досвідченим судово-медичним експертом.

Сучасна клінічна практика разом з біологічною смертю розглядає особливий стан цілісного організму, смерть мозку (мозкова смерть) — патологічний стан, пов’язаний з тотальним некрозом головного мозку, а також перших шийних сегментів (CI-CII) при збереженні серцевої діяльності і газообміну за умови постійної штучної вентиляції легенів.

Смерть головного мозку прирівнюється до смерті всього організму і встановлюється консиліумом лікарів у складі анестезіолога з досвідом роботи у відділенні інтенсивної терапії не менш 5-ти років і інших фахівців з досвідом роботи не менш 5-ти років (до складу комісії не можуть входити фахівці, що беруть участь в трансплантації органів). Основним документом, який складає консиліум, є «Протокол встановлення смерті мозку» і «Акт констатації смерті людини на підставі смерті мозку» за формою № 012/о, затвердженою наказом МОЗ України від 26.07.99 № 184. Після встановлення смерті мозку і оформлення відповідної документації, реанімаційні заходи, включаючи штучну вентиляцію легенів, можуть бути зупинені.Основними ознаками смерті мозку є (наказ «Про затвердження нормативно-правових документів з питань трансплантації» МОЗ України від 25.09.2000 № 226):ü повна і стійка відсутність свідомості (кома);ü атонія всіх м’язів;ü відсутність реакції на сильні больові подразнення в зоні тригемінальних точок і будь-яких інших рефлексів, які замикаються вище шийного відділу спинного мозку;ü відсутність реакції зіниць на пряме яскраве світло, нерухомість очних яблук;ü відсутність корнеальних рефлексів;ü відсутність окулоцефалічних рефлексів;ü відсутність окуловестибулярних рефлексів;ü відсутність фарингеальних і трахеальних рефлексів;ü відсутність самостійного дихання тощо. Тривалість спостереження повинна бути не меншою 12 годин.

Констатація факту смерті є важливим і відповідальним обов’язком судово-медичного експерта у разі виклику його на місце виявлення трупа для участі в його огляді.

Ознаки смерті ділять на ймовірні та вірогідні (абсолютні).

До ймовірних належать:

ü пасивне, нерухоме положення тіла;

ü блідість шкірних покривів;

ü відсутність свідомості;

ü відсутність дихання;

ü відсутність пульсу і серцебиття;

ü втрата чутливості до больових, термічних і нюхальних подразників;

ü відсутність рефлексів;

ü охолодження кінцівок;

ü ознака Білоглазова («котяче око») — при бічному здавлюванні пальцями очного яблука зіниця набуває овальної або щілиноподібної форми.

Абсолютними ознаками смерті є:

ü трупні плями;

ü трупне заклякання;

ü зниження температури тіла до 20ºС і нижче;

ü висихання рогівок (плями Лярше).

На факт смерті указують також несумісні з життям ушкодження і зміни трупа (гниття, жировіск, обгоряння тощо).

Констатуючи смерть, судово-медичний експерт зобов’язаний орієнтуватися на абсолютні ознаки смерті, оскільки відносні ознаки можуть мати місце при так званій уявній смерті, коли життя проявляється мінімально (при ураженні електрикою, деяких отруєннях, в післяасфіксійних станах, при деяких інфекційних захворюваннях тощо).

Якийсь час після настання смерті окремі органи і тканини трупа здатні реагувати на різні зовнішні подразники — механічні, електричні, хімічні і ін. (т. зв. суправітальні реакції). Встановлення наявності суправітальних реакцій з урахуванням інтенсивності їх проявів має судово-медичне значення: цей феномен використовується для визначення давності настання смерті при огляді трупа на місці його виявлення.

Після настання смерті в органах і тканинах трупа відбуваються певні зміни, які умовно ділять на ранні (що з’являються незабаром після настання смерті) і пізні (спостерігаються через деякий час після настання смерті).

Ранні трупні зміни мають велике судово-медичне значення, оскільки дозволяють вирішити низку важливих для слідства питань: визначити давність настання смерті, первинне положення трупа, припустити отруєння деякими отруйними речовинам тощо. До ранніх трупних змін відносять:

1) трупне охолодження;

2) утворення трупних плям;

3) утворення трупного заклякання;

4) часткове висихання трупа;

5) трупний аутоліз.

Охолодження трупа. Температура трупа внаслідок припинення обмінних процесів в організмі поступово знижується до температури навколишнього середовища (повітря, води тощо). Ступінь охолодження залежить від низки чинників: температури навколишнього середовища (чим вона нижча, тим швидше йде охолодження, і навпаки), характеру одягу на трупі (чим він тепліший, тим повільніше йде охолодження), угодованості (у трупів огрядних людей охолодження наступає повільніше, ніж виснажених), причини смерті тощо. Частини тіла, не прикриті одягом, охолоджуються швидше. Вплив цих чинників на швидкість охолодження слід враховувати.

При низьких температурах (нижче -4˚С) охолодження переходить в замерзання. Температуру трупа краще вимірювати в прямій кишці. Заведено вважати, що в середньому температура в прямій кишці знижується при кімнатній температурі (+16-17˚С) приблизно на один градус на годину і, отже, до кінця доби порівнюється з температурою навколишнього середовища. Слід вимірювати температуру трупа протягом певного часу — на початку і в кінці огляду місця події, а потім під час надходження трупа в морг (одночасно фіксують температуру навколишнього середовища). Температуру доцільно також вимірювати через кожні дві години.

Охолодження трупа нижче +20˚С вказує на смерть.

За відсутності термометра температуру трупа оцінюють приблизно, торкаючись тильною стороною долоні прикритих одягом частин тіла — шкіри пахвових западин і живота (відкриті частини тіла остигають швидше і не відображають температуру всього трупа).

Трупні плями. Трупні плями виникають внаслідок посмертного перерозподілу крові в трупі. Після зупинки серця припиняється рух крові по судинах, і вона через свою вагу починає посту









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь