Гіппократ про людину, природу та причину хвороб.


Етичні принципи Сократа. Платон, Арістотель, Епікур, їх філософські ідеї. Етика анти­чності звернена до людини, її своєрідним девізом можна вважати знаменитий вислів Протагора: «Людина є міра всіх речей...». Найважливішою особливістю етики була установка на розуміння моральності, доброчинність поведінки як розумності. Розум «править світом», його першорядне значення (у будь-якому кон­кретному моральному виборі й у виборі правильного життєвого шляху) в античній етиці сумніву не піддається. Ще одна характе­ристика античної етики - прагнення до гармонії - гармонії всере­дині людської душі і гармонії її зі світом.

Перший етап у розвитку етичної свідомості Древньої Греції представлений вченням софістів - Протагора, Продика, Анти­фона (V ст. до н.е.). Просвітительська діяльність софістів мала яскраво виражений гуманістичний зміст: у центрі їхньої уваги була людина як самодостатня цінність. Вони обґрунтували осо­бисту незалежність людини в питаннях моралі та її пріоритет від­носно космосу і навколишньої дійсності. Софісти відстоювалиправо людини дивитися на світ через призму своїх цілей та інте­ресів, а не сліпо підкорятися чужим вимогам. Вони вчили людину піддавати все раціональному аналізу, стверджуючи, що людина сама є критерієм добра і зла. Немає жодного об'єктивного, єдино­го для всіх змісту чеснот, моральні цінності залежать від користі й інтересів людини, тобто є відносними.

Абсолютизація відносності і суб'єктивності моральних цін­ностей привела їх до етичного релятивізму, втрати об'єктивних загальнозначущих критеріїв моралі і моральної сваволі. Це приз­вело до підриву моральності як засобу духовного єднання людей і, як наслідок, до морального цинізму і безпринципності.

Проти цих крайностей софістів виступив Сократ (469-399 рр. до н.е.). Розглядаючи мораль як найглибшу основу людського буття, він висловлював тверде переконання в існуванні загальних визначень моралі, прагнув знайти об'єктивні, загальнозначущі характеристики моральних понять. Він вважав, що без єдиної си­стеми моральних цінностей, що має стійкий і загальнообов'язко­вий характер, суспільство перебуває в небезпеці. Разом з тим він погоджувався з софістами в тому, що людина повинна сама знай­ти розуміння добра і чесноти, а не підкорятися нав'язаним їй ви­могам і цінностям.

Сократ поклав початок евдемоністичній традиції, стверджу­ючи, що сенс життя людини, вище благо - у досягненні щастя. Щастя відображає зміст розсудливого, доброчесного буття. Тіль­ки моральна людина може бути щасливою. Відповідно до цього конкретизується завдання етики: допомогти людині стати мора­льною. В інтерпретації етичних проблем він займав раціоналісти­чну позицію. Знання - це основа доброчесності, незнання - дже­рело аморальності. Істина і добро збігаються. За переконаннням Сократа, в тому, що мудрець не здатний на зло, стоїть глибока ідея: моральні цінності тільки тоді мають регулятивне значення, коли усвідомлені людиною як справжні.

Сократівську лінію в розвитку етики продовжив його учень Платон (427 - 347 рр. до н.е.), здійснивши першу спробу систе­матизації етичних ідей на об'єктивно-ідеалістичній основі.

У творчості Арістотеля (384 - 322 рр. до н.е.) антична етика досягла вищого розвитку. Він дав ім'я цій науці, йому належить перша спеціальна етична праця «Никомахова етика», він уперше висунув ідею самостійності етики, побудував глибоку теорію мо­ралі. Етика в розумінні Арістотеля - це особлива, практична нау­ка про моральність, мета якої - навчити людину стати щасливою. Етика повинна допомогти людині усвідомити головні цілі своєї життєдіяльності, вирішити питання про можливості виховання в державі доброчесних громадян. Тому вона, поряд з політикою, є дуже важливою практичною наукою.

Виділяючи етичний аспект проблеми взаємин особистості і суспільства, Арістотель прагнув знайти шляхи їх гармонійної взаємодії в розумному обмеженні індивідом егоїстичних потреб, орієнтації їх на суспільні блага - з одного боку, і в сприянні дер­жави процвітанню своїх громадян - з іншої. Соціальна гармонія не повинна придушувати особистих інтересів.

Продовжуючи евдемоністичний напрям в етиці, вищим бла­гом Арістотель визнавав щастя як особливий стан задоволеності, від доброчесної діяльності. Серед численних умов щастя голов­ними є моральне й інтелектуальне удосконалення, здоров'я і ная­вність зовнішніх благ, активна громадянська позиція, дружба. На відміну від Платона, Арістотель заперечував природжений харак­тер чеснот, що дало йому можливість висунути ідею морального виховання.

В епоху еллінізму, коли криза античної цивілізації проявила­ся особливо явно, етика звертається до внутрішнього світу особи­стості, намагаючись знайти джерела моралі в людській суб'єкти­вності. Одну з основних філософсько-етичних течій цього часу -епікурейство - заснував Епікур, який жив наприкінці IV - на по­чатку III ст. до н.е. Епікур розглядав етику як «ліки душі», які до­помагають позбутися страждань і знайти внутрішню рівновагу. Підтримуючи евдемоністичні традиції, Епікур визначив щастя як свободу від страждань і тривог. Відповідно, основна мета етики - допомогти людині позбутися страждань або полегшити їх. Він відзначав, що щастя і задоволення не тотожні, щастя передбачає правильне ставлення до задоволень (уникати неприродних задо­волень, віддавати перевагу духовним, знати міру), інакше страж­дань не минути. Крім того, умовами щастя є атараксія (безтурбо­тність душі, незворушний, спокійний стан духу), індиферентність до всього зовнішнього; дружба; правильне ставлення до життя і смерті.

Платон (427—347 рр. до н.е.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї— незмінні сутнісні основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності. Їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.
Чим є ідеї за змістом? — Це миттєво схоплена повнота та єдність кожної речі (“ейдос” — вигляд). Можна було б сказати, що це є сукупність елементів, необхідних і достатніх для існування певних речей, якщо, знову-таки, побачити їх у необхідній єдності. “Єдине” у Платона є синонімом ідеї. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників, Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей — це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі — лише тіні ідей. Але вже сучасники Платона почали справедливо вимагати показати їм ідеї (“стіл я бачу, але не бачу ніякої ідеї столовості”, — закинув Платонові один з його сучасників). Де і як існують ідеї? Чому ми можемо зруйнувати стіл, якщо в основі його буття лежить вічна ідея? У якому співвідношенні перебувають ідеї та речі? Ці проблеми для Платона виявилися невирішуваними до кінця, хоча він і запропонував кілька варіантів їх вирішення.
^ 1-й варіант: ідеї існують як вихідні взірці для Бога — деміурга — творця та оздоблювача світу. Він як митець у своїх діях керувався ідеями — взірцями. Людина, пізнаючи речі, повинна за допомогою розуму піднестися над чуттям, що лише затемнює пізнання, до споглядання (в інтуїції) ідей.

^ 2-й варіант: у пізнанні дійсності людина повинна поступово сходити від часткових ідей до більш загальних, поки не підніметься до першої ідеї, або “ідеї усіх ідей”— це ідея Блага, повного, досконалого завершеного буття. Складається вона з ідей Добра, Істини та Краси. Отже, в усьому, що існує, повинні бути закладені ці три хоронительки буття, а саме буття є Благо. Міра прилучення до буття і є мірою блага.
Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло — в'язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект “ідеальної” (а тому — і неможливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він вводив певні елементи казарменного— тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщеннях та ін.) В усякому разі можна стверджувати, що саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння пізнання та людської діяльності. Крім того, Платон у 386 р. до н.е. відкрив в Афінах Академію — перший вищий навчальний заклад.
Арістотель(384—322 рр. до н.е.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей (“Платон мій друг, але істина дорожча”). Арістотель прого­лосив, що ідея та річ — це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея — у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі склада­ються з матерії і форми. Матерія є пасивним мате­ріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх продукує “форма всіх форм”, або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна (вже згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.
Ототожнивши річ та ідею, Арістотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями і не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335 р. до н.е. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.
Платон і Арістотель — неперевершені мислителі античної філософії, їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образний, символічний, Арістотель — стиль раціонально-логічний, чіткіший та детально продуманий.

Етика стоїків

Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 рр. до н. є.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у су­спільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення повся­кденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах.

Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відпові­дальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, приро­ді. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, неви­багливість, невблаганність, мужність і таким чином можна вироби­ти ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність пе­реживань, безпристрасність, загальне блаженство).

В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого на­пряму в філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360—270 рр. до н. є.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Основним принципом етики стоїків є усвідомлення пануючої в світі необхідності і підкорення їй, не втрачаючи при цьому почуття власної гідності. Цей принцип має різні форми вираження: жити в злагоді із природою; жити доброчесно; жити розумно. Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої моральної свободи. "Краще гідно вмерти, ніж не гідно жити" (Сенека).









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь