І. Суспільно-історичні передумови

ГРОМАДА ТРЕТЬОГО ПОКОЛІННЯ

І. Суспільно-історичні передумови

Зародження громади третього покоління

ІІ. Нова національна ідея

ІІІ. Народна Конституція України

(проект)

І. Суспільно-історичні передумови зародження громади третього покоління

Майдан, мов лакмусовий папірець, проявив дві доленосні ознаки сучасного історичного моменту. З одного боку неймовірно високу зрілість української громади, здатної до такої самоорганізації, толерантності та потуги, яка перевертає усі стереотипи масових зрушень. З іншого — глибоку, всепоглинаючу кризу народних проводирів. Того тонкого, але духовно могутнього прошарку суспільства, якій звемо національною елітою. Який завжди знає куди йти. І ось на цей наріжний камінь українства впала криза. Повна безпорадність. А головне — жодної світлої думки. Як так? Адже свою мудрість національна еліта черпає з вічного джерела — національної ідеї. Цей процес неможливо обірвати. Бо ідея, як сонце — світить незалежно від чиєїсь волі. А істинний елітарій — хто має душевні очі, щоб бачити її. Тому, можна в пень винищити проводирів — ідеї байдуже. Однаково світитиме. А потім народяться нові зрячі, з генами совісті та прямими хребтами і знову побачать те, що не можуть не бачити. І поведуть за собою. То як могла трапитися криза еліти? Вони що, всі осліпли нараз?

Відповідь одна — внаслідок кризи національної ідеї.

Вона розпочалася, щойно проголосили Акт про державну незалежність. Це означало — стара ідея завершилася. Сховалася за обрій. Однак, ми, щасливі та збуджені, не помітили. Продовжували рухатися в сутінках, мовляв, тимчасова хмарність. Та, найважливіше, не підозрювали, що наші уявлення про добро і зло застаріли. І чесноти, що колись допомагали сягнути мети, стали перепонами.

Криза носія ідеї

Якою була національна ідея до 24 серпня 1991 року? Чіткою і зрозумілою — державна незалежність. Вона не лише віками гуртувала і сподвигала націю, але й формувала відповідний ментальний тип носія ідеї — козака-воїна. Це сприймалося, як аксіома. Свободу здобувають у боротьбі. А які головні чесноти такого соціотипу? Без сумніву: мужність, рішучість, готовність покласти на вівтар перемоги не лише власне життя, а й долі людей, за яких відповідаєш. Але, чи вписується у цей реєстр така велична християнська чеснота, як мораль? Ні. хіба частково, щодо побратимів. Та й то не завжди. Трапляються моменти, коли сказати правду бійцям, яких посилаєш на смерть, неможливо. Що ж до ворогів — про мораль взагалі не йдеться. Під час війни вона перетворюється на слабкість. Чи багато навоював би захисник вітчизни тримаючи на штандартах найморальніше гасло — „не убий”? Про менші гріхи, на кшталт „не вкради”, „не обмов” і говорити зайве. Згадаймо історію: котрий провідник був по справжньому моральний? І чи мав хто бодай шанс моральністю побороти ворога?..

Та ось — незалежність здобута. Стара національна ідея виконала вікову місію і зійшла з авансцени історії. За логікою, мав відійти і старий архетип носія ідеї — козака-воїна. Але чи відійшов? Довкола — суцільна боротьба. І все затятіша. Але тепер з внутрішнім ворогом. Країна третє десятиліття перебуває в стані неоголошеної громадянської війни. А на війні, як на війні — перемагає нахабніший. Тому владу вздовж і впоперек окупували люди відповідного соціотипу. І чим далі, тим гірше.

Послідовність: Кравчук — ще доволі м’який керівник-партідеолог з моральними прогалинами; Кучма — вольовий виробничник, здатний переступити найсвятіше (справа Ґонґадзе); Янукович — прямий ставленик кримінального світу.

Козак-воїн після здобуття незалежності деградував спочатку в ідеологічного брехуна, а далі — у відвертого бандита. Природно, що на всіх рівнях такої влади вгніздився вкрай аморальний елемент. Від носія старої ідеї залишилося єдине — затята схильність до боротьби. Щоправда, з полярною відмінністю: до 1991 року — під гаслом „Україна понад усе”, після — „влада понад усе”.

 

Криза сподівань

І ось у цю боротьбу, вв’язалася еліта. Лише тому, що проспала „зміну караулу”. В день, коли місце старої ідеї заступала нова, ми до безтями гуляли. Нікому й на думку не спадало, що покриті рубцями та славою козаки-воїни, котрі майже сім віків самозречено продиралися до державності, розбудовувати цю державність не зможуть. Через бійцівську ментальність, не здатні створити омріяну Моральну Україну. Не здогадувались, що нову національну ідею піднімати новим носіям. Тим паче, здобуття незалежності не стало здобуттям влади. Вона залишилася в руках тих, кого саме словосполучення „незалежна Україна” доводило до сказу. Тож думка продовжувати боротьбу навіть не обговорювалася. Здавалося, перемога національно пробуджених сил вже сама по собі гарантує розбудову українського дива. принаймні, створить хоча б традиційне демократичне суспільство західного штибу. Тож, коли пізньої осені 2004-го довгоочікувана подія відбулася, всі сподівалися стрімкого злету. Але почалися речі незрозумілі. Падіння, яке за 5 років призвело до краху — повної втрати влади. Та куди страшніше — до глибокого розчарування і зневіри людей. Чи не вперше українська еліта перестала бути авторитетом для українців. Провідники втратили провідницький шарм. Пішли взаємні звинувачення. А справжні елітарії, ті, що бачать ідею серцем, з жахом усвідомили глибину кризи.

 

Криза демократичної моделі

Стало зрозуміло, справа не в Ющенко чи Тимошенко. І не в їхніх чварах. Відбувся системний збій. не спрацювала демократична модель загалом. Тобто, кого б не привела до влади хвиля народного волевиявлення, підсумок той самий. Це був нищівний діагноз усій хваленій демократичній системі. В жорстких пострадянських реаліях, що пройшли школу аж потрійних моральних стандартів (коли думають одне, говорять друге, а роблять третє) вона виявилася маразматично немічною. У всій огиді показала справжню, незаличковану західними примочками суть. відома приказка одержала зворотній ефект: що німцеві добре — українцеві смерть. Та, найгірше, — втрата демократичних орієнтирів призвела до втрати шляху загалом. Пропав зміст боротьби. бо для чого? Якщо навіть утвердити демократичну владу, що робити з її раковою пухлиною — корупцією? на поживному ґрунті лицемірної прорадянської ментальності вона пустила смертельні метастази. Природно, що народні симпатії знову хитнулися в бік твердої руки. До влади прорвався кримінально-олігархічний паханат. Взагалі біда. Не підходить категорично. Залізобетонна вертикаль систематизувала колись розрізнені корупційні схеми в єдиний загальнодержавний „общак”. А брутальне попирання найелементарніших прав і свобод лещатами здушили кожного. Народ взвив — хочемо назад, в безпросвітне демократичне хабарництво. Повертай Конституцію 2004 року! Боротьба пішла по колу...

 

Що далі?

Таким чином, український поступ вперся у глухий кут. Шлях у заможне демократичне сьогодення добіг кінця навіть швидше, ніж попередній — у світле комуністичне майбутнє. куди далі — хоч в око стрель. Народ розділився: одні в Європу — інші в Азію. Постійна запрограмованість на боротьбу заради кращого життя призвела врешті до боротьби заради виживання. Попереду руїна. Козак-воїн вичерпався до краю. Це зрозуміло. Не зрозуміло лише, хто заступить святе місце носія ідеї. над цією еволюційною таємницею роками б’ються кращі уми. І не тільки українські. Увесь мислячий світ усвідомлює безперспективність так званого демократичного шляху, та запропонувати нічого кращого не може. Однак, світ ще терпить. Нам більше несила. Життя скрутило так, що або найближчим часом народимо нову національну ідею, або загнемося під уламками незалежності.

 

Нова національна ідея

Приходимо до розуміння: нова національна ідея — Моральна Україна. Істинність підтверджують два фактори.

 

1. Всеприйнятність.

Ідея в буквальному значенні загальнонаціональна. Єдина, здатна об’єднати всі географічні регіони, етнічні групи, соціальні верстви, політичні та релігійні орієнтації. на відміну від псевдо ідей Євро-2012, „Русскава міра” чи євроінтеграції — ця потрібна всім. Бо немає людини, яка б не прагнула, щоб держава з нею поводилася морально. Винятком стоять хіба відморозки, котрі по людських долях видряпалися вище закону. Та й це не однозначно. Круті почуваються „хазяями жизні”, коли плюють у душу іншим. Але так само пищать, коли сваволя спрямована проти них. Тому Моральна Україна — ідея, яка дійсно потрібна всім.

 

2. Очевидність.

Справжня національна ідея не потребує доказів і теоретичних досліджень. Вона очевидна. Настільки, що про це навіть не говориться. Згадаймо стару ідею — державну незалежність. Допоки її не було, само собою розумілося яке першочергове завдання нації. а словосполучення „національна ідея” просто не вживалося. Вона асоціювалася з гаслом „незалежна Україна”.

 

 

Підведемо риску.

В принципі нічого нового. те, що влада аморальна знають всі. Не є одкровенням і одвічне прагнення людей до справедливості. Питання в іншому. Як звести воєдино владу і сумління? Яким чином спонукати найбагатший і найбезсовісніший прошарок суспільства з доброї волі стати совісними — звернути увагу на волання скривджених і безправних? З позиції здорового глузду абсолютно неможливо. Як і не можливо без боротьби посунути тих, хто визнає лише боротьбу. І потім, навіть в разі перемоги, що далі? Де знайти гетьмана, який би не спаскудився одержавши булаву? Адже споконвіку відомо: кожний герой, що стає на прю з драконом, здолавши його, сам перетворюється на дракона. То як розірвати відьмацьке коло? ЯК?..

 

ІІ. Нова національна ідея.

Надзвичайні повноваження.

Стержень ідеї. Наріжний камінь нового державного устрою — СПАС.

Що відбудеться коли дванадцять моральних лідерів набудуть права звільняти першого посадовця країни?

Це стане початком кінця споконвічного насильства держави над людиною. Найвищу владу охопить реальний страх перед законом. І тут важливий не стільки сам факт звільнення Президента, як постійне усвідомлення, що будь-якої миті це може трапитися. Притому блискавично. Без багатомісячних розслідувань і судових тяжб, без велелюдних мітингів і надскладної процедури імпічменту. Лише за порухом совісті дюжини посивілих достойників. У влади, в прямому розумінні «поїде криша». Бо якщо знайдеться управа на самого гаранта, що говорити про дрібніших чиновників? Хто наважиться взяти «відкат» за рейдерський наїзд? «Відмазати» синулю-мажора?.. Систему розіб’є параліч. Як це вже мало місце після Помаранчевої революції, коли повіривши в гасло «бандитам тюрми», бюрократія впала в ступор. Дальнобійники стверджували, що кілька днів хабарів не брали навіть на митниці. Тож надання надзвичайних повноважень раді Присяжних — основа основ. Лише так буде зламано хребет державній сваволі. В близькому часі бюрократія припинить існування, як пануючий клас. Перетвориться на когорту законопослушних слуг народу. Насильницькі форми державного устрою відмиратимуть. На зміну їм поступово, але неухильно приходитиме новий суспільний лад з верховенством моралі.

 

 

Небезпека узурпації влади

Навіть думка, ніби найвища влада може керуватися не законом, а внутрішніми імпульсами, видається абсурдною. Це ж прямий шлях до узурпації. Не залишається жодної прописаної норми, котра б зупинила сваволю, якщо раптом піде не так. Все вірно. Тому, без створення ефективної протидії, увесь проект перетворюється в красиву, але нездійсненну мрію. Але, перш ніж визначити протидію, необхідно кілька слів сказати про дію. Про той громадянський рух, який мав би привести до установлення державного ладу СПАС.

Суспільство справедливості особливе тим, що при його утвердженні в ніякій формі не може бути використане насильство. Інакше, це вже не сприйматиметься як справедливість. Принаймні тими, хто незгідний. СПАС має запанувати не внаслідок політичної боротьби, а шляхом всенародного консенсусу. (Грунтовніше в наступному розділі). Іншими словами, це буде не перемога більшості над меншістю, а благодать загальнонаціонального єднання. Велика винагорода для всіх. А винагороду не нав’язують, її здобувають невтомною працею. Це, як весляр — поки гребе, човен рухається. В цьому суть. В цьому ж і головна протидія. Щоб СПАС існував, громада мусить безперервно гребти. Кожний має щось віддати. Не одержати (здобутки прийдуть як наслідок), а віддати. На практиці виглядає так.

В країні працює циклічна чотирирічна виборча система. Щороку в День Народного Волевиявлення та Народної Конституції відбуваються вибори, референдум та акт підтвердження легітимності РП — всенародне волевиявлення:

1-ий рік — вибори РП, Президента, референдум, волевиявлення;

2-ий рік — вибори РП, половини Верховної Ради, референдум, волевиявлення;

3-ий рік — вибори РП, місцевих рад, референдум, волевиявлення;

4-ий рік — вибори РП, другої половини Верховної Ради, референдум, волевиявлення.

З виборами та референдумом зрозуміло, а що таке волевиявлення?

Чудодійний засіб проти будь-якої узурпації. Щорічне підтвердження повноважень, які народ делегує РП. Процедура наступна.

Виборцям, які приходять на дільницю, видають конверт. Якщо людина вважає діяльність РП потрібною, вона вкладає в конверт одну грошову купюру будь-якого номіналу і вкидає в урну. Якщо не потрібна — вкидає порожній конверт, або не вкидає нічого. Голос також не враховується, якщо в конверті виявиться більше ніж одна купюра. Легітимність підтверджується, коли половина виборців плюс один, які взяли участь в голосуванні, пожертвували свої кровні. Увесь наступний рік РП працює за кошти зібрані на виборах. Якщо ж купюр виявиться менше половини, відбувається призупинка діяльності наглядової влади. А саме.

РП, як і раніше, проводить засідання, виносить рішення, оголошує посадовців, які мають бути звільнені, але нічого не відбувається. Чиновники залишаються на своїх посадах. Таким чином кожен, на основі реальних фактів, має можливість зважити: від того, що РП хотіла звільнити керівника, але не змогла, стало краще чи гірше.

Через рік на всенародний референдум виноситься питання: „Країні потрібна Рада Присяжних чи ні?” Якщо 2/3 від загального числа опитаних скажуть „так” — РП продовжує роботу. Менше — все повертається на круги своя. До традиційної, демократичної моделі управління. Припиняє існування РП і у випадку, коли менше половини громадян, що мають право голосу, взяли участь у референдумі. Це означає — народу Народні Присяжні не цікаві і він не бачить змісту у їхній діяльності.

Але є й невидима сторона. Уявляєте, якого розвитку має досягнути суспільство, щоб створення і функціонування РП стало взагалі можливим? Це не сучасні фарисейські вибори, де голоси купуються та продаються. Тут не оближеш нічого. навпаки, треба й своє віднести, якщо хочеш жити при СПАСькому державному ладі. Зате тим, хто покладе гроші у конверт, рота вже не затулиш. Самоповага і громадянська свідомість не дозволять маніпулювати собою нікому, навіть достойникам з РП. І цей захист проти узурпації влади найдієвіший.

 

Перший етап.

Подія. За тиждень до саміту у Вільнюсі, влада різко змінила стратегічний курс. Відмовилася від декларованої євроінтеграції і розвернулася у бік Митного союзу.

Реакція РП.

Варіант1. Невтручання. Якась частина Народних Присяжних стверджувала б, що це законне право Президента приймати подібні рішення. інша, що порушена Конституція і потрібне покарання. Оскільки рішення приймається консенсусом, одного заперечення вистачило б, щоб РП в події не втручалася.

Варіант 2. Санкції. Усі дванадцять Народних Присяжних визнали факт порушення Конституції. Що тоді? Найвірогідніше, звільнили б Прем’єр-міністра. За яким сценарієм пішов би розвиток наступних подій, не суть важливо — Майдану б не було.

 

Другий етап.

Подія. У останню неділю перед саммітом відбувся багатотисячний мітинг з вимогою підписання вільнюських угод. Президент проігнорував.

Реакція РП.

Варіант 1. Невтручання. Знову дебати і знову вичікування. Хтось наполягав би, що влада зобов’язана слухати волю народу. Хтось — що Майдан, ще не весь народ. Є інші думки і їх багато. В такій ситуації Президент має право діяти, як вважає за краще для країни.

Варіант 2. Санкції. РП прийшла до єдиної думки, що відсутність реакції на багатотисячну вимогу, це зневажання народної волі. Як наслідок, Прем’єр позбувається посади, Президент поспішно скликає круглий стіл, щоб знайти порозуміння з прихильниками євроінтеграції. Можливі інші варіанти. В будь-якому разі потреба ще раз скликати Майдан відпала б.

 

Третій етап.

Подія. В ніч на 30-е листопада „Беркут” по-звірячому розігнав студентів.

Реакція РП. Без варіантів — жорсткі санкції. Моральні лідери не змогли б наплювати на мораль і зробити вигляд, що нічого не сталося. Кого б звільнили: Президента, Прем’єр-міністра, Міністра МВС чи усіх разом — питання дискусійне, але покарання відбулося б обов’язково. А, отже, усього, що сталося потім, просто б не трапилося.

 

Висновок. Реальність дає чітку відповідь на два із трьох запитань.

Народні Присяжні зовсім не зобов’язані бути однодумцями. Кожен голосує, як підказує совість. І якщо в одному, двох чи дуже багатьох питаннях не досягається консенсусу — трагедії немає. Життя рухається своїм чином, але без втручання РП. Головне, в критичний момент чорне не назвати білим. І для цього не обов’язково бути бездоганною людиною. Вистачить просто совісної. З твердими моральними принципами.

 

Але суть ще глибше. Великим благом для країни буде вже сам факт існування РП. Навіть без урахування особистих якостей Народних Присяжних і їхньої спроможності приймати консенсусні рішення. Якщо б така структура з’явилася восени 2013-го, ніяких довколавільнюських подій просто не сталося б. Влада не дозволила б собі так безвідповідально віднестися до підготовки самміту. Отже, не відбулося б шокової терапії з євроінтеграцією (то йдемо, то не йдемо). Не було б збурення народу. А якщо б і трапилось щось, не з такими жахливими наслідками. Адже Міністр МВС, Генпрокурор та ін., були б не маріонетковими ставлениками Президента, а самодостатніми керівниками. Яких призначає і звільняє РП. Їм би в голову не прийшло влаштовувати бойню на догоду високопосадовців. Нехай і найвищого рангу.

 

Третє запитання стосується перестороги несправедливого покарання.

Дійсно, небезпека існує. В масштабах країни десь хтось та й сплете інтригу, щоб руками наглядової влади, звести рахунки з неугодним посадовцем. І, здається, нема цьому ради. Але, знову ж підійдемо до питання комплексно.

Чого прагнемо від СПАСу? Справедливої влади. Унікально справедливої. Це значить, не просто зміни системи — зміни ментальності. Найперше — чиновницької. А ментальність змінюється, коли людина потрапляє в цілком інше середовище. Тому, щоб чиновник-гнобитель перетворився у чиновника-слугу, довкола нього має скластися таке життєве середовище, в якому не буде тіні зловживання. Контроль — тотальний, покарання — миттєве, компроміс — нульовий. Представника влади має кидати в пропасницю від самої думки про порушення. У цій справі куті меду не передаш. Чим більше гучних звільнень, тим скоріше трансформується чиновницьке єство. А в масовій акції не буває без втрат. Хтось, очевидно, таки потрапить під роздачу. Шкода, але це той випадок, коли без болю зробити операцію майже неможливо. Та навіть у такій ситуації людина не має віддаватися на поталу обставинам. Якщо унеможливити несправедливість не сила, то хоча б максимально пом’якшити. З таким розумінням і вибудуваний каральний механізм головного наглядового органу.

Найвищий присуд, який можуть ухвалити Народні Присяжні — звільнення. Суто адміністративна норма. Більше того, людина, що потрапила під санкцію РП, автоматично отримує захист від значно жорстокіших дій інших каральних відомств. Цей своєрідний прояв гуманізму витікає із самої суті людиноцентричної ідеї СПАС. Ідеї, яка на вершину життєвих цінностей возносить не державу, ідеологію, суспільну чи економічну модель, а Людину. Тому, боротьба ведеться не з порушником, а з системою. І при зміні системи окрема особа повинна постраждати щонайменше. Навіть, якщо була вмонтована у верхні ешелони влади. Два високі християнські принципи повинні підняти нас до висот Моральної України – Велике Всенародне Прощення і Шанс Почати Спочатку. (Повніше про це в завершальному розділі.) Тож чиновник, який не здатний перебудуватися, просто легенько відсторонюється. Навіть, якщо переступ тягне на кримінальну відповідальність, по мірі можливості не карається, а замінюється іншим. Таким чином, підвищений градус гуманності, що спрямований на правопорушників, пом’якшить і покарання невинного. Так, людину незаслужено звільнили, але ж нічого більше. Це не 37-й рік, коли разом з посадою забирали свободу, або й життя. Образливо, тяжко, та не кінець шляху. Є й інші заняття. Мільйони живуть без чиновницьких регалій і якось дають собі раду. Та й потім, вирок РП не вирок онколога. Якщо експосадовець переконаний, що його обмовили, подає заяву. Слідчі органи при СПАСькому ладі фабрикаціями займатися не будуть. Навіть якби й захотіли – не дадуть.Тож, якщо доведуть безневинність покараного, наклепник одержить великий термін (дуже великий — це принципово) та виплатить компенсацію. А РП матиме підстави, щоб принести публічне вибачення і поновити на посаді. Щоправда, якщо рильце в пушку, слідство може накопати і факти протилежного змісту. Тоді звільнений посадовець нестиме вже не адміністративну, а кримінальну відповідальність з усіма наслідками.

 

Висновок. Помилка РП можлива. Але вона не жорстока стосовно людини. І не фатальна. Залишає широкі можливості для реабілітації. Тому несправедливо, щоб цей недолік перекреслив усю ідею. Те велике благо, яке принесе для суспільства інституція РП. Тим паче, що з часом, в міру підвищення загального рівня моралі, інтриги довкола чиновницького крісла відмиратимуть, як анахронізм.

 

Розділ VІ. Втілення ідеї.

Найсвітліша ідея нічого не варта, якщо її не сила реалізувати. Тоді це мрія. Тому чіткий, максимально реалістичний план дій — правдива ознака, що вітер перемін уже напинає вітрила. Але, перш ніж приступити до викладу окреслимо фундаментальні принципи, на яких зводитиметься будівля новітнього суспільного ладу. Це вкрай важливо. Визначення принципів не забаганка. Мовляв, щоб усе чинно та благородно, намріємо якісь загальнолюдські цінності і на їх основі творитимемо світле майбутнє. Глупство. Принципи не притягнеш за вуха. Вони або є, або нема. Бо витікають із самої суті ідеї і заявляють про себе, як про основоположні чинники, без яких неможливо нічого реалізувати. Що це за чинники?

 

Принципи втілення.

Аби зрозуміти, визначимо концепцію СПАСу. Вона вкладається у коротку фразу — „Приборкання влади”. Це основа. Бо вся боротьба не матиме змісту, якщо в підсумку не йдеться про владу. Заберіть її і бідні перестануть ненавидіти багатих, російськомовні — україномовних, католики — православних і навпаки. Гніздилищем усіх воєн і революцій є влада. Як паразитуючий елемент. Як панівний клас. Вічний узурпатор і гнобитель народу. Та й взагалі, у світі існує лише два класи, два непримиренних, антагоністичних начала — народ і влада. Все інше похідне. Але мова про владу справжню — самодостатню і цілісну у своїй структурі. Ту, що обіймає не лише керівну політсилу, але й опозицію. Обов’язково опозицію. Без неї ніяк. Тоді влада половинчаста. Щоправда, в природі такої не існує. Вона завжди повна. Завжди веде боротьбу зі своїм дзеркальним відображенням — опозицією. І тим творить Великий Обман. Людям здається, що правда у тій боротьбі існує. Вони навіть бачать її, ось вона, ось. На знаменах однієї з половинок, яка затято бореться з кривдою. Та приходить перемога і правда кудись щезає. Гірше — трансформується у кривду. І так завжди. Тисячоліттями. Керівна і опозиційна сили, постійно міняючись місцями, на мить не випускають владу з рук. Вони можуть люто ненавидіти одна одну, сажати в тюрми, навіть нищити фізично, можуть докорінно міняти політичну систему і суспільний лад — суть незмінна: влада завжди належить тим, хто за неї бореться — владі. Не народу, а владі. І це не є зло. Така її природа, відбирати чуже і видавати за своє. Інакше не вміє. Лише насильство, обман, узурпація. Маючи силу ніколи не стане людяною і справедливою. Як вовк — маючи м’ясо, не їстиме кашу. Боротися з цим марно. Навіть шкідливо. Адже влада живиться борцями. Вони її не ослаблюють, а зміцнюють. Бо як тільки представник народу піднімається на прю з режимом, він тієї ж миті викреслює себе з народного лона і стає опозицією. Дзеркально-владною партією, що прагне дорватися до керма, аби з позиції сили ощасливити знедолених. Так найблагородніші помисли стають насильством. Тому-то, за тисячі років, жоден народ не здобув перемоги над своєю владою. Де ж вихід?

Вихід один — припинити живити дракона. Змагатися з владою і за владу. Віддайте нарешті кесарю кесареве. А потім посадіть на ланцюг і вкажіть місце. Це і є перший фундаментальний принцип утвердження СПАСу — ПОЗАВЛАДНІСТЬ. Що воно таке і як реалізується на практиці, розглянемо кількома абзацами нижче, а зараз прослідкуємо, що з цього випливає.

А випливає наступне. Якщо для сподвижників Моральної України будь-яка боротьба за владу є неприпустимою, тоді Суспільство Справедливості неможливо впровадити згори, державно-адміністративним шляхом. Тим паче шляхом протиправним. Коли купка екстремістів здійснює переворот у державі і репресіями та терором примушує усю країну сповідувати своє розуміння щастя. Отже, залишається РУХ ЗНИЗУ — другий фундаментальний принцип побудови СПАСького ладу. На що це вказує?

На третій принцип — ВСЕНАРОДНІСТЬ. Адже рух знизу можливий винятково за цієї умови. Причому під терміном „всенародність” розуміємо не лише потужний пласт багатомільйонної маси людей, що потерпає від державної несправедливості, але й тонкий привілейований прошарок, що оту несправедливість творить. Допоки він не побачить у СПАСі свій інтерес — чинитиме опір. А в боротьбі із владою, як зазначалося, Моральної України не побудуєш.

Постає питання: яким чином СПАСька державна модель має зацікавити властьімущих? Адже, з їх точки зору, та, що існує — шикарна. Надійно захищає інтереси влади, примножує капітали. З якого дива міняти? собі на шкоду. Щоб дванадцять Народних Присяжних в’язали по руках і ногах.

Влада зацікавиться ідеями Моральної України, коли складуться дві передумови: з одного боку — стійке поле симпатії довкола СПАСу і його активістів, з іншого — така суспільно-політична конь’юктура, коли залишатися поза рамками проекту владі стане вкрай невигідно.

Про конь’юктуру поговоримо нижче, при укладанні дорожньої карти, а ось створення поля симпатії безпосередньо витікає з першого фундаментального принципу — позавладність. Великим і дрібним очільникам мало б подобатися, що популярні в народі сподвижники СПАСу не претендують на їхні посади.

Ще більшу симпатію має утвердити четвертий фундаментальний принцип — ПАЦИФІЗМ. Беззастережний осуд будь-якого насильства.

Ідеологія багатьма сприймається, як прояв слабкості. Мовляв, коли замало моці, щоб ідею протиснути силою, на ній тихенько ставлять хрест і вдаються до просторікування про ненасильство. Не правда. Справжній пацифізм — ідеологія сили. (Як не дивно.) Реальної, дієвої сили, протистояти якій не може жодна військова доктрина. Згадайте хоча б перші століття утвердження християнства, або звільнення Індії під проводом Магатми Ганді.

У нашому випадку пацифізм особливий. Не просто відмова від насильства, але і його похідних — політичної критики та соціальної озлобленості. Сподвижники Моральної України в жодній формі не критикують владу чи опозицію, не коментують геополітичний вибір країни, не аналізують ту чи іншу економічну орієнтацію, тощо. Іншими словами, культивується категоричне відмежовування від усього, що може викликати агресію. Навіть якщо траплятимуться нападки на СПАСьку ідею та її активістів — відповідь стримана. Або відповідне роз’яснення, коли є сенс, або відсутність реакції взагалі. Підвищена толерантність непомітно стиратиме гострі кути і з часом довкола носіїв нового суспільного устрою утвориться поле симпатії. Щонайменше — щезне очевидна неприязнь.

Ще одним дієвим засобом напрацювання симпатії є п’ятий фундаментальний принцип — ЩИРІСТЬ. Універсальна протидія спекуляціям та наклепам, що поза сумнівом переслідуватимуть спаський рух, як і будь-яку публічну справу. Це аргумент мільйонам співвітчизників перед науськуваннями політтехнологів. Тому всяка проспаська діяльність має відбуватися в режимі максимальної прозорості. Починаючи з руху фінансів і закінчуючи планом дій. Щоб і думки не закралося про можливість махінацій. Беззастережна щирість викликає довіру, а довіра — симпатію.

Підсумуємо. Фундаментальних принципів на основі яких мало б творитися Суспільство Справедливості — п’ять: 1. Позавладність. 2. Рух з низу. 3. Всенародність. 4. Пацифізм. 5. Щирість.

 

Дорожна карта.

Побудова суспільства понадправової Абсолютної Справедливості має три чітко виражені етапи: народоутворення, владоутворення, державоутворення. Вони розвиваються у вказаній послідовності і перетікають один в другий по мірі завершення розвитку попереднього.

 

ГРОМАДА ТРЕТЬОГО ПОКОЛІННЯ

І. Суспільно-історичні передумови