Когнітивістська орієнтація в соціальній психології.

КОГНІТИВНИЙ ДИСОНАНС.

Когнітивіська орієнтація в соціальні психології (більш розширено- питання №4.)

Когнітивний напрямок в соціальній психології виник як антитеза необіхевіоризму. В дослідженні соціальних явищ когнітивісти підкрес­люють вплив інтелектуальних процесів на розвиток особистості. З точ­ки зору когнітивних теорій, психіка людини активна, динамічна, має вроджені структури, які обробляють і організують інформацію. З точ­ки зору Піаже, ментальні структури, які називаються схемами, утво­рюють основу для придбання нових знань. Л.С. Виготський вважає ког-нітивний розвиток по суті своїй вбудованим в соціальний і культур­ний контексти, а тому складні знання набуваються шляхом участі в культурно значимій діяльності під керівництвом інших людей.

Когнітивні теорії широко застосовуються в освіті. Вони особ­ливо корисні для педагогів, допомагаючи їм планувати учбові про­грами у відповідності зі стадіями розвитку дітей. Ці теорії пропону­ють способи, які дозволяють визначити, коли дитина готова для вивчення певного предмета і які підходи до цього предмета більше відповідають даному віку.

Особливий внесок у розвиток соціальної психології зроблено пред­ставниками французької школи на чолі з С. Московічі, які в середині 50-х років ХХ ст. розробили теорію "соціальних уявлень (репрезентацій)".

Необхідність введення в систему соціальної психології "соціаль­них уявлень" як форми соціального пізнання і феномена соціальної реальності пояснюється недостатністю інших моделей, особливо біхе-віористської, для пояснення смислових зв'язків людини зі світом.

Соціальні уявлення з'являються у повсякденному мисленні з метою осмислити, зрозуміти оточуючий людину соціальний світ. Для людини завжди є можливість зустрічі з чимось "дивним і не­знайомим". Така зустріч таїть в собі небезпеку зруйнувати звичне життя, звичний образ реальності. У людини є потреба якось "при­ручити" нові враження і тим самим зменшити ризик несподіваності, пристосуватись до нової інформації.

С. Московічі вважає, що саме за допомогою соціальних уявлень "дивне і незнайоме" стає з часом зрозумілим і знайомим. Наприк­лад, мало хто з неспеціалістів може сказати, що таке біохімія, ядер­на фізика, соціологія або етологія. Проте уривки інформації про ці складні явища різними шляхами проникають у масову свідомість і далі стають "на слуху" у індивідів, які звикають до неї, можуть ви­користовувати у повсякденному спілкуванні. В цьому процесі "зви­кання" приймає участь також попередній досвід людини, наприк­лад, якісь відомості, що отримано в школі, від знайомих і т.ін. Зага­лом, через багато різних джерел уявлення про "дивне і нове" прони­кає в буденну свідомість, в якій трансформується у "звичне".

Все це потрібно людині для того, щоб зрозуміти смисл оточую­чого світу, щоб полегшити процес комунікації з іншими людьми з приводу інших подій, для того, нарешті, щоб побудувати для себе відносно несуперечливу картину світу.

Соціальні уявлення виконують три основні функції:

вони є інструментом пізнання світу в цьому їх роль анало­гічна ролі звичайних категорій, які пояснюють події;

вони є способом опосередкування поведінки в цій функції вони сприяють спрямуванню комунікації в групі, визначенню цінно­стей, що регулюють поведінку;

вони є засобом адаптації подій, які відбуваються, до тих, що уже існували, тобто сприяють збереженню картини світу, яка склалась.

Найголовнішим доповненням до когнітивістського підходу в соціальній психології С. Московічі вважає так звану "ідентифіка­ційну матрицю", що пояснює, як вписується нова інформація в ко-гнітивну структуру кожного індивіда в залежності від того, з якою групою він себе ідентифікує, тобто тут робиться акцент на тому, що вся сукупність знань ("уявлень", "репрезентацій") людини про світ дається їй в системі. Саме це робить "соціальні уявлення" історико-культурним, соціальним об'єктом дослідження.

У своїй основній праці — "Теорія когнітивного дисонансу" — Фестінгер формулює її вихідні положення таким чином: основна ідея теорії полягає в тому, що людський організм прагне встановити внутрішню гармонію, послідовність, узгодженість між своїми думками, здібностями, знаннями й цінностями. Тобто живий організм має потяг, спрямований на узгодженість усередині пізнавальної діяльності. Щоб досконало оперувати цим поняттям ("узгодженість"), Фестінгер тлумачить пізнавальну діяльність як таку, що розкладається на елементи, або, зрештою, як сукупність таких елементів.

Фестінгер далі пропонує теоретичні твердження, які стосуються відношень між цими пізнавальними елементами:

пара елементів може існувати у відношеннях, що не стосуються або сто­суються справи; у відношеннях узгодженості або неузгодженості;

два пізнаваних елементи перебувають у стані ізольованості (іррелевантності), якщо вони не мають ніякого стосунку один до одного;

два пізнаваних елементи перебувають у дисонантних відношеннях, якщо спостерігається дисонанс щодо кожного з них окремо, адже кожний елемент (як доповнення) випливає, походить з іншого;

два пізнаваних елементи перебувають у консонантних відношеннях, як­що один елемент випливає з іншого.

Виходячи з цих попередніх дефініцій, Фестінгер встановлює такі форми когнітивного дисонансу.

1. Дисонанс майже завжди постає після рішення, яке було прийнято між двома або більше альтернативами. Адже рішення є не ліквідацією про­тилежності, а її відсуненням убік, є концентрацією уваги на одному боці альтернативи. Мова йде лише про психічну затримку небажаного боку аль­тернативи, але "в собі" вона продовжує існувати. Таке витіснення в несвідоме виявляє процес, який став предметом головної уваги психо­аналізу. Когнітивні елементи, які відповідають позитивній характеристиці відкинутої альтернативи, і ті, які відповідають негативній характеристиці обраної альтернативи, є дисонантними зі знанням дії, яку було здійснено. Ті негативні елементи, які відповідають позитивній характеристиці обраної альтернативи і негативній характеристиці відкинутої альтернативи, є кон­сонантними у відношенні когнітивних елементів, що відповідають дії, яку було визнано.

2. Дисонанс майже завжди постає після здійсненої спроби, при запропонуванні нагороди або страхітливої кари внаслідок здійснюваного типу (характеру) поведінки, який відрізняється від тієї чи іншої вихідної думки. Якщо таку поведінку було успішно здійснено, окрема думка особистості дисонантного її знанням стосовно її поведінки; при цьому її знання про отрима­ну нагороду або щодо уникнення кари консонантне з її знанням відносно її поведінки. Якщо поведінка не була успішною, виникає дисонанс.

3. Цілеспрямоване або випадкове звертання до нової інформації може створити когнітивні елементи, які будуть дисонантними з існуючим пізнанням.

4. Відкрите вираження незгоди в групі приводить до появи когнітивного дисонансу серед членів групи.

Ця теорія, мабуть, спочатку захоплює своєю невимушеною простотою, майже трюїзмами, але згодом до неї звертаються як до такої, що містить в собі справжні науково-філософські узагальнення. Історик психології М.Гант зауважує з цього приводу, що це була, без сумніву, найбільш впли­вова теорія в соціальній психології від кінця 50-х років до початку 70-х. Поступово вона втратила свої позиції, і сьогодні є лише сприйнятим знан­ням, але не ділянкою активних наукових досліджень.

Теорія когнітивного дисонансу стверджує, що особистість відчуває на­пруженість і дискомфорт, коли має мінливі, непослідовні ідеї (наприклад: ''такий-то є базікало, нудна людина, але я потребую його як друга і спільника") і прагне знайти шляхи зменшити цей дисонанс ("такий-то не є таким поганим, як вам про нього відомо" або "насправді він мені не потрібен, я можу отримати щось і без нього" тощо).

У 1930 році К.Левін впритул підійшов до цього предмета, коли досліджував, як схильності особистості можуть бути змінені її членством у групі, яка досягає рішення, і як така людина може дотримуватися такого рішення, ігноруючи пізнішу інформацію, що конфліктує з цим. Учень Левіна Фестінгер провів цю лінію дослідження далі, розвинувши свою теорію когнітивного дисонансу.

У 1959 році Фестінгер та його колега Дж.Карлсміт провели те, що зав­жди цитується як класичний когнітивний експеримент. Суть його поля­гала у тому, що дослідники, вдаючись майже до артистичних заходів, здійснювали спроби зменшити когнітивний дисонанс учасників дослідження.

Фестінгер і Карлсміт пропонували подружжям виконати вкрай нудне завдання: ті мали класти дюжину шпульок на тацю та знімати їх з неї протя­гом півгодини. Після того як одна пара закінчувала, один із дослідників роз­повідав їм, що метою експерименту було дослідити, яким чином зацікавленість у завданні спричиняє певний ефект. Потім подружжя мало сказати наступним піддослідним, що приємного було у завданні, а також особливо підкреслити цікавість і приємність цього завдання. Далі це под­ружжя залучалося до наступної серії експерименту, де ті мали виступити в ролі дослідника-асистента. За це пропонувалася грошова винагорода — один або 20 доларів. Невдовзі всі учасники експерименту мусили зізнатися, що їхні слова про "цікаве" завдання були очевидною оманою для наступного піддослідного. Після цього останнього піддослідного спитали, наскільки приємним було для нього це завдання. Оскільки завдати дійсно було безза­перечно нудним, брехати кому-небудь ще — означало творити умову когнітивного дисонансу ("Я брехав кому-небудь ще. Проте я не є такого роду людиною"). Кардинальним було питання, чи вплине розмір плати, яку отримали піддослідні, на використовувані ними засоби полегшення дисонансу. Можна було сподіватися, що ті, хто отримав 20 доларів — на той час досить значну суму, більш охоче змінять свою думку щодо завдання, ніж ті, хто от­римав один долар. Проте Фестінгер і Карлсміт передрікали протилежне. Піддослідні, які отримали 20 доларів, вважали ці гроші солідною винагоро­дою за експеримент, а отже, швидко погоджувались на те, щоб підтвердити свою брехню. А ті, хто отримав долар, мали таке незначне виправдання своєї брехні, що вони ще відчували когнітивний дисонанс і могли полегшити його, лише переконуючи себе, що завдання дійсно було цікавим.

Як зазначалося, теорію когнітивного дисонансу було піддано гострій критиці. А між тим потік експериментів показав, що когнітивний дисонанс має бути кваліфікований як змістовне, здорове явище. І, більше того, як зріла теорія.

Теорія когнітивного дисонансу пояснила деякі способи соціальної по­ведінки, що не були розглянуті біхевіористами. Ось кілька прикладів, підкріплених експериментами. Чим міцнішим стає членство в групі, тим вище група оцінюється особистістю. Ми не любимо те, що спричиняє нам біль, замість того, щоб відчувати, що біль був цінним. Ті, хто палять цигар­ки, кажуть, що зв'язок між палінням і раком є недоведеним; студенти, які обманюють, кажуть, що всі також обманюють, і що вони роблять це, щоб не бути в невигідному становищі. Люди, які дотримуються протилежних по­глядів, схильні інтерпретувати ті ж самі факти зовсім по-різному; кожний пригадує тих, хто підтримує його позиції, "наводить блиск на поверхню" і забуває те, що могло б створити дисонанс. Якщо люди, котрі вважають себе розумними, змушені завдавати болю іншим (як, наприклад, солдати цивільним у ході війни), вони зменшують остаточний дисонанс, принижую­чи переможених. Якщо хтось має користь від соціальної несправедливості, що спричиняє страждання інших, він переконує себе, що стражденні не­спроможні жити краще, що така їхня дорога життя і т. д.