Договір позики: поняття, істотні умови, права та обов’язки сторін.

Договір позики - це один з видів зобов’язань, спрямованих на передачу майна.

Враховуючи, що договір - це взаємна угода сторін, тому в ньому містяться окремі положення, умови, визначаються права та обов’язки сторін. Сукупність вищезгаданих, погоджених сторонами умов і становить зміст договору.

Законодавче визначення договору позики є: "За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості" ч.1 ст.1046 ЦК України.

Договір позики є реальним, одностороннім, відплатним або безоплатним договором. Це значить, що він набуває чинності тільки після передачі майна, всі обов’язки покладені лише на позичальника і у визначених законом випадках договір позики може бути як оплатним так і безоплатним. Предметом договору позики є речі, визначені родовими ознаками, та грошові кошти.

Суб’єктами позики є будь-які фізичні та юридичні особи. Боржника за договором позики називають позичальником, а кредитора – позикодавцем.

Договір позики як і кредитний договір (та і договір банківського вкладу), оформлює єдині по своїй економічній природі відносини. Відмінності між ними головним чином полягають у тому, що кредитором по кредитному договору виступають банки та інші фінансові установи, а в якості позикодавця по договору позики можуть виступати будь-які фізичні та юридичні особи.

При укладанні договору позики сторони керуються загальними положеннями закону про порядок укладення договору. Тобто договір укладається шляхом пропозиції (оферти) однієї сторони укласти договір і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Пропозиція укласти договір повинна містити всі істотні умови договору та виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття. Істотними умовами є ті, без яких договір не може вважатися укладеним взагалі.

Закон визначає, що за договором позики істотною є умова щодо предмета договору. Цивільний кодекс не відносить строк виконання договору позики та ціну до істотних умов договору.

Для укладення договору основне значення мають істотні умови. За загальною нормою цивільного права, договір вважається укладеним в належній формі тільки якщо сторони домовилися з приводу всіх суттєвих умов договору (ч.1 ст. 638).

Важливим з практичної точки зору є питання моменту укладення договору позики. Оскільки, як зазначалося вище, договір позики є реальним, то права і обов’язки сторін не можуть виникнути до передачі речі (грошей).

Таким чином, договір позики вважається укладеним в момент здійснення дії по передачі предмета договору на основі попередньої домовленості. Ця особливість реальних договорів зазначена в ч.2 ст. 640 ЦК України: "Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії".

При укладенні договору позики сторони мають звернути увагу на форму, яка передбачена законодавцем для такого виду договорів.

Договір позики укладається як в усній так, і в письмовій формі. В Цивільному кодексі України зазначено, що договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ч.1 ст. 1047 ЦК України). Розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян може встановлюватися законами чи постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету міністрів України.

Отже, з положення закону вбачається, що проста письмова форма обов’язкова для договору позики тільки у випадках, коли позикодавець - юридична особа, а також в усіх випадках, якщо сума договору позики перевищує встановлений законом розмір.

Закон не вимагає нотаріального посвідчення договору позики, проте за домовленістю сторін чи на вимогу однієї з сторін, договір може бути нотаріально посвідчений, але в цьому разі при посвідченні договору в державній нотаріальній конторі необхідно сплатити державне мито у розмірі, визначеному Декрет Кабінету Міністрів України вiд 21.01.1993 "Про державне мито", а при посвідченні договору приватним нотаріусом, справляється плата, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою (стаття 31 Закону України "Про нотаріат").

В договорі позики можуть передбачатися місце і час повернення позики, особа, якій необхідно повернути позику. На договір позики розповсюджуються положення ЦК України про місце виконання грошового зобов’язання, передбачені ст. 532 ЦК України, згідно з якою, якщо місце виконання грошового зобов’язання не встановлене в договорі, виконання проводиться за місцем проживання кредитора (позикодавця), а якщо позикодавцем виступає юридична особа, - то за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов’язання. Якщо кредитор (позикодавець) на момент виконання зобов’язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника (позичальника), зобов’язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора (позикодавця) з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов’язаних із зміною місця виконання.

Грошове зобов’язання по договору позики має бути виконане у гривнях.

За згодою сторін в договорі позики може бути визначений грошовий еквівалент в іноземній валюті. У цьому випадку, сума, що підлягає сплаті, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок не встановлено договором або законом.

Якщо в договорі не встановлений строк повернення позики, то позичальник повинен повернути гроші або речі протягом 30 днів від дня пред’явлення вимоги позикодавцем (ст. 1049 ЦК України). Хоча сторони за погодженням можуть на свій розсуд встановлювати в договорі інші умови повернення позики. Договір позики, особливо той, що укладений на тривалий строк, може передбачати виконання договору частинами (в розстрочку).

Зобов’язання за договором позики має виконуватися відповідно до умов договору та вимог закону.

Боржник (позичальник) зобов’язаний виконати свій обов’язок по поверненню позики, а кредитор (позикодавець) – прийняти виконанання особисто, або на умовах встановлених договором.

Закон надає позичальнику право виконати свій обов’язок по поверненню боргу шляхом внесення належних з нього грошей (цінних паперів) у депозит нотаріуса, якщо позикодавець відсутній у місці виконання зобов’язання; ухилення позикодавця від прийняття боргу; відсутній представник недієздатного кредитора.

Про внесення боргу у депозит нотаріус повідомляє кредитора у встновленому законом порядку.

Прийнявши виконання зобов’язання, на вимогу боржника (позичальника), кредитор (позикодавець) повинен видати йому розписку про одержання боргу частково або у повному обсязі.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов’язання, повинен повернути його божникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність боргового документа на руках у боржника підтверджує факт виконання ним зобов’язання (ст. 545 ЦК України).

У разі невиконання зобов’язання по поверненню предмету позики настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Наприклад, якщо позичальник вчасно не повернув суму позики, то він зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 1050, ч.2 ст. 625 ЦК України).

Певні особливості відповідальності існують, якщо договором позики передбачено повернення боргу (позики) частинами (в розстрочку). В цьому випадку, якщо позичальник порушить строк повернення наступної частини позики, то це дає право позикодавцю вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася і належних йому процентів (ч.2 ст. 1050).

За нотаріально посвідченим договором позики, в разі неповернення боргу, позикодавець може звернутися до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису про стягнення заборгованості на підставі пункту 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 23.06.1999 № 1172.

У випадку смерті позичальника позикодавець повинен протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги.

Якщо позикодавець не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги погашення боргу.

 

23. Договір перевезення пасажира та багажу: поняття, істотні умови, права та обов’язки сторін.

За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов´язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу — також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов´язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу - також за його провезення (ч. 1 ст. 910 ЦК України).

Не слід розрізняти окремо договір перевезення пасажира і договір перевезення багажу. Це один договір, адже перевезення багажу фактично є умовою договору перевезення пасажира - перевізник, беручи на себе зобов´язання щодо переміщення фізичної особи (пасажира), одночасно зобов´язується відповідно до правил перевезення доставити за її вимогою і надані нею речі (ручну поклажу і багаж).

Договір перевезення пасажира і багажу є двостороннім (оскільки кожна із сторін набуває за договором прав і обов´язків), відплатним (одним із обов´язків пасажира є оплата послуг з перевезення) і кон-сенсуальним(договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди між сторонами, що посвідчується видачею пасажиру квитка). Однак умова договору про перевезення багажу є реальною, оскільки набуває чинності лише з моменту здачі багажу перевізникові.

Сторонами договору перевезення пасажира і багажу виступають перевізник та пасажир, які мають взаємні права та обов´язки. Пасажиром може бути лише фізична особа.

Оплата за договором перевезення пасажира і багажу складається з проїзної плати та плати за перевезення багажу (ручної поклажі), що нараховуються відповідно до нормативно встановлених тарифів (наприклад, Тарифів на перевезення пасажирів, багажу та вантажобагажу залізничним транспортом у внутрішньодержавному сполученні, затверджених наказом Міністерства транспорту та зв´язку України від 24 березня 2005 р. № 95), а при їх відсутності — за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 916 ЦК України).

Органи державної влади, а також транспортні організації можуть встановлювати пільгові умови перевезення пасажирів певних категорій (у тому числі безплатного) транспортом загального користування (ч. 2 ст. 916 ЦК України). Однак, якщо пільги щодо перевезення певних категорій пасажирів встановлені не транспортною організацією, вони будуть дійсними для перевізника лише в разі їх фінансового забезпечення за рахунок відповідного бюджету.

Специфіка перевезень різними видами транспорту визначає особливості визначення форми даного договору. Він може вчинятися усно з видачею проїзного документа (квитка), у простій письмовій формі або шляхом здійснення конклюдентних дій (посадка пасажира в транспортний засіб, опускання жетона в турнікет тощо). Проїзний документ не можна вважати письмовою формою правочину, оскільки він не містить підписи сторін. Таким чином, письмова форма договору перевезення пасажирів не є поширеною, і може мати місце лише при організованих перевезеннях груп пасажирів транспортними засобами, призначеними в рейс на замовлення юридичної або фізич

ної особи.

Від договору перевезення пасажирів слідвідмежовувати подібні договори, а саме: договір морського круїзу (ст. 195 КТМ України), договір найму (оренди) транспортного засобу з екіпажем (ч. 2 ст. 798, ст. 805 ЦК України), договір підряду (ст. 837 ЦК України).

Права та обов´язки сторін за договором перевезення пасажирів і багажу встановлюються законами, транспортними кодексами (статутами), правилами перевезень пасажирів і багажу, що видаються відповідно до них, а також за домовленістю сторін. Оскільки права та обов´язки сторін за договором перевезення пасажирів і багажу є взаємними, нижче будуть розглянуті лише основні права та обов´язки пасажира, відповідно до яких можна визначити права та обов´язки перевізника.

Основні обов´язки пасажира:

1) сплатити встановлену проїзну плату;

2) дотримуватися правил користування транспортними засобами.

Основні права пасажира закріплені в ст. 911 ЦК України, зокрема, пасажир має право:

1) одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;

2) провозити із собою безоплатно одну дитину віком до шести років без права зайняття нею окремого місця;

3) купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною;

4) перевозити із собою безоплатно ручну поклажу в межах норм, встановлених транспортними кодексами (статутами);

5) зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) не більше ніж на десять діб, а в разі хвороби - на весь час хвороби;

6) відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або часткову вартість квитка - залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);

7) отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у транспортному документі (квитку) маршрутом.

У разі здавання багажу пасажир набуває права вимагати від перевізника доставити в цілісності багаж до пункту призначення і видати його особі, яка має право на одержання багажу, в строк, що встановлюється за домовленістю сторін або в актах транспортного законодавства.

Розглядаючи зміст договору перевезення пасажира і багажу, необхідно окремо проаналізувати поняття"багаж" і "ручна поклажа", оскільки вони визначають деякі права і обов´язки сторін. Дані поняття вказують на речі, які перевозяться одночасно з пасажиром. Однак їх перевезення не можна ототожнювати з перевезенням вантажу, адже умови таких перевезень суттєво відрізняються.

Поняття "багаж" використовується в законодавстві в широкому і вузькому значеннях. У широкому розумінні багаж включає зареєстрований багаж і ручну поклажу (незареєстрованний багаж) пасажира, якщо інше прямо не визначено (ст. З Правил повітряних перевезень пасажирів і багажу, затверджених Наказом Міністерства транспорту України від 25 липня 2003 р. № 568).

Однак, зазвичай, у нормативних актах багаж і ручна поклажа чітко розмежовуються, тобто поняття "багаж"вживається у вузькому значенні як речі, що передаються пасажиром у відання перевізника і за окрему плату перевозяться ним в окремому приміщенні транспортного засобу (багажному вагоні, відсіку, відділенні тощо), який прямує в тому ж напрямку, що й пасажир. На посвідчення прийому багажу пасажиру видається багажна квитанція, що визначає умови перевезення багажу.

Ручна поклажа (незареєстрований багаж) - це речі незалежно від виду упакування, що легко переносяться і за своїми розмірами без труднощів розміщуються в пасажирських приміщеннях транспортних засобів (купе, каюті, салоні тощо) на спеціально відведених місцях. Ручна поклажа перевозиться під наглядом пасажира, томуперевізник не несе відповідальності за її знищення, ушкодження чи втрату, що трапилися не з його вини. Правила перевезень пасажирів і багажу, що діють на окремих видах транспорту, визначають певні особливості перевезення ручної поклажі. Так, на кожний пасажирський квиток на автомобільному транспорті як ручну поклажу дозволяється перевозити речі вагою до ЗО кг, на залізничному - до 36 кг, а на дитячий квиток - до 15 кг, на повітряному і морському транспорті вимоги щодо розміру та ваги поклажі встановлюються окремо кожним перевізником. Перевезення ручної поклажі зазвичай є безвідплатним, окрім випадків перевезення під наглядом пасажира певних речей, перелік яких нормативно визначено, а також речей, вага і розміри яких перевищують встановлені нормативи.

Відповідальність сторін за договором перевезення пасажирів і багажу. В разі втрати, нестачі, псування або пошкодження багажу перевізник несе відповідальність на тих же засадах, що при порушенні зобов´язань за договором перевезення вантажів (ст. 924 ЦК України).

Заподіяння пасажиром шкоди майну перевізника або заподіяння перевізником шкоди внаслідок ушкодження здоров´я чи смерті пасажира є недоговірними відносинами, що регулюються положеннями гл. 82 ЦК України.

У разі ненадання чи неякісного надання послуг з перевезення транспортом загального користування, пасажири мають право на відшкодування їм матеріальної і моральної шкоди відповідно до Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 р.

На деяких видах транспорту діє система обов´язкового страхування пасажирів і багажу.

 

24. Договір страхування: поняття, істотні умови, права та обов’язки сторін.

Порядок укладення договору страхування підпорядковується як загальним нормам, які регулюють укладення цивільно-правового договору, так і спеціальним вимогам, передбаченим страховим законодавством. За загальним правилом (ст. 638 ЦК) договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Для укладення договору страхування страхувальник подає страховикові письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування (ст. 18 Закону). Одержавши заяву (пропозицію) страхувальника про укладення договору страхування, страховик здійснює оцінку страхового ризику. У разі необхідності страховик вправі запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), а також інші необхідні документи.

ЦК (ст. 981) та Закон (ст. 17) передбачають, що договір страхування укладається у простій письмовій формі, недодержання якої тягне за собою його нікчемність. Вимоги щодо письмової форми договору страхування визначаються загальними нормами стосовно письмової форми правочину (ст. 207 ЦК). Зміст договору страхування може бути зафіксований в одному документі, підписаному його сторонами. Проте страхова практика виробила особливу форму договору страхування - страхове свідоцтво (поліс, сертифікат). На підставі заяви (пропозиції) страхувальника страховик видає страхувальнику страхове свідоцтво (поліс, сертифікат), посвідчуючи таким чином факт укладення договору страхування, який і є формою договору страхування (ст. 18 Закону). Для того щоб страхове свідоцтво (поліс, сертифікат) мало силу договору, воно має містити всі істотні умови договору страхування. Страхове свідоцтво (поліс, сертифікат) не є цінним папером.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. І ст. 638 ЦК). Стаття 982 ЦК передбачає, що істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату в разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки Його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства. Частина 2 ст. 16 Закону доповнює перелік умов, які має містити договір страхування, такими: умовами щодо учасників страхових відносин (сторін договору, застрахованої особи та вигодонабувача); розміру страхових виплат за договором страхування життя; страхового тарифу (який не визначається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума); порядку зміни і припинення дії договору; здійснення страхової виплати; причин відмови у страховій виплаті; прав та обов'язків сторін і відповідальності за невиконання або неналежне виконання умов договору. Сторони вправі за взаємним погодженням доповнити перелік умов договору страхування.

Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: 1) життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); 2) володінням, користуванням І розпоряджанням майном (майнове страхування); 3) відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності) (ст. 980 ЦК; ст. 4 Закону). Залежно від особливостей предмета договору страхування воно поділяється на особисте, яке пов'язане з немайновою сферою страхувальника або застрахованої особи (життя, здоров'я, працездатність та додаткова пенсія), та майнове, пов'язане з володінням, користуванням і розпоряджанням майном, до якого є близьким страхування відповідальності, пов'язане з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі.

Серед особистих видів страхування особливе місце займає страхування життя, що передбачає обов'язок страховика здійснити страхову виплату згідно з договором страхування у разі смерті застрахованої особи, а також, якщо це встановлено договором страхування, у разі дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування та (або) досягнення застрахованою особою визначеного договором віку. Умови договору страхування життя можуть також передбачати обов'язок страховика здійснити страхову виплату в разі нещасного випадку, що стався із застрахованою особою, та (або) хвороби останньої.

Страхування життя належить до накопичувальних видів страхування, які передбачають здійснення страхової виплати (страхової суми) у будь-якому випадку, оскільки один із передбачених договором страхування життя страховий випадок настане завжди (так, або настане смерть застрахованої особи в період чинності договору, або застрахована особа доживе до закінчення строку дії договору страхування чи до іншої обумовленої договором дати). У зв'язку з особливим характером взаємовідносин між страховиком та страхувальником законодавчо встановлено обмеження щодо здійснення страхування страховиками, які укладають договори страхування життя. З метою забезпечення виконання страховиками зобов'язань перед страхувальниками за договорами страхування життя не допускається здійснення інших видів страхування, крім страхування життя (ст. 38 Закону). У даному випадку для страховиків встановлюється виключний вид діяльності - страхування життя.

Страховим випадком є подія1, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальникові, застрахованій або іншій третій особі (ч. 2 ст. 8 Закону).

Страховий випадок тісно пов'язаний зі страховим ризиком, який є однією з центральних категорій страхування. Під ним розуміють певну подію, на випадок якої провадиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання (ч. 1 ст. 8 Закону). Ризик не залежить від волі та поведінки сторін, він настає випадково. Подія, яка передбачена як страховий ризик, має бути такою, настання якої можливе в майбутньому, проте учасникам страхування невідомо, настане вона чи ні. Якщо сторонам (або хоча б одній стороні) наперед відомо, що передбачена подія обов'язково настане (або, навпаки, не настане), то в даному разі страхування неможливе, бо воно втрачає свою основну ознаку - ризиковий характер. Страховий ризик відрізняється від страхового випадку, бо є подією, настання якої лише передбачається у майбутньому, тоді як страховий випадок - це подія, яка уже настала і яка викликала обов'язок страховика здійснити страхову виплату. Тому страховий випадок є реалізованим страховим ризиком. Оцінку страхового ризику здійснює страховик (п. 2 ст. 989 ЦК; п. 2 ст. 21 Закону).

Страхова сума - це грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку (ст. 9 Закону). Страхова сума визначає верхню межу (ліміт) розміру зобов'язань страховика при настанні страхового випадку1 і може бути встановлена за окремим страховим випадком, групою страхових випадків, договором страхування у цілому.

Розмір страхової суми визначається договором страхування або чинним законодавством під час укладення договору страхування чи його зміни. У разі, якщо при настанні страхового випадку передбачаються послідовні довічні страхові виплати, у договорі страхування визначаються розміри таких виплат, а страхова сума у цих випадках не встановлюється.

Порядок визначення страхової суми залежить від виду страхування. При страхуванні майна страхова сума за загальним правилом, якщо інше не передбачено договором страхування, встановлюється в межах його вартості за цінами і тарифами, що діють на момент укладення договору. Перевищення страхової суми над вартістю об'єкта страхування (майна) можливе при страхуванні одного об'єкта від різних страхових випадків. В особистому страхуванні страхова сума визначається за домовленістю сторін і максимальним розміром не обмежується. Більш того, особа може укласти кілька договорів особистого страхування щодо того самого ризику. Залежно від розміру страхової суми визначається розмір страхового платежу та страхової виплати.

Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) - плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування (ст. 10 Закону). Зі сплатою страхового платежу (першого внеску) за загальним правилом пов'язане набрання договором страхування чинності (ст. 18 Закону). Страховий платіж за домовленістю сторін може сплачуватися як одночасно, так і кількома послідовними внесками. Несплата першого (у разі якщо договір страхування набирає чинності до його сплати) або чергового страхового платежу у встановлені договором страхування строки є підставою для його дострокового припинення (ст. 997 ЦК; ст. 28 Закону).

Розмір страхового платежу визначається на підставі страхового тарифу - ставки страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування. Страховий тариф за добровільними видами страхування розраховується страховиком самостійно актуарно (математично) на підставі відповідної статистики настання страхових випадків. Виходячи з ризикового характеру страхування, страховий тариф не може бути рівним або більшим одиниці (100 відсоткам), оскільки при ймовірності настання страхового випадку, яка дорівнює 100 відсоткам, страхування втрачає зміст1. Конкретний розмір страхового тарифу визначається в договорі страхування за згодою сторін (ч. З ст. 10 Закону).

Строк договору страхування - це період у часі, протягом якого учасники страхових відносин здійснюють належні їм права та виконують покладені на них обов'язки. Як істотна умова строк договору страхування перебуває у прямій залежності від страхового ризику: чим більший строк чинності договору страхування, тим вища ймовірність настання страхового випадку (реалізації страхового ризику) і тим більший розмір страхового платежу. З моменту набрання договором страхування чинності (внесення першого страхового платежу, якщо інше ним не передбачено) страховик за умови настання страхового випадку зобов'язується здійснити страхову виплату згідно з умовами страхування. Закінчення строку, на який укладено договір страхування, припиняє його дію і за загальним правилом звільняє сторони від взятих на себе зобов'язань, крім зобов'язань, які виникли під час його чинності. Можливе також дострокове припинення чинності договору страхування з підстав, передбачених законом або договором.

При настанні страхового випадку страховик зобов'язується здійснити страхову виплату, тобто зобов'язується виплатити певну грошову суму в розмірі і порядку відповідно до умов договору страхування (п. З ч. 1 ст. 988 ЦК; ст. 9 Закону). Вона здійснюється в межах страхової суми і не може її перевищувати.

Страхові виплати за договорами особистого страхування здійснюються незалежно від суми, яку має отримати одержувач за державним соціальним страхуванням та соціальним забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачена як відшкодування збитків.

При майновому страхуванні та страхуванні відповідальності страхова виплата здійснюється страховиком у межах страхової суми і має назву "страхове відшкодування". Останнє не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник (вартості майна, що загинуло, розміру фінансових втрат у результаті проведення підприємницької операції тощо)1.

Якщо майно застраховане у кількох страховиків (подвійне страхування) і загальна страхова сума перевищує дійсну вартість майна, то страхове відшкодування, що виплачується всіма страховиками, не може перевищувати дійсної вартості майна. При цьому кожний страховик здійснює виплату пропорційно розміру страхової суми за укладеним ним договором страхування (ч. 19 ст. 9 Закону).

У деяких випадках розмір страхового відшкодування може перевищувати розмір прямого збитку або бути меншим за нього. Так, якщо це встановлено договором страхування, вважаються застрахованими також і непрямі збитки. Якщо це передбачено договором страхування, страховик додатково до здійснення страхової виплати зобов'язаний відшкодувати витрати, понесені страхувальником при настанні страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків (п. 4. ч. 1 ст. 988 ЦК; п. 4 ст. 20 Закону).

Страхова сума не може перевищувати вартість (страхову оцінку) предмета договору страхування. Сторони в договорі страхування за своїм розсудом можуть визначити страхову суму й у розмірі, меншому, ніж вартість його предмета. У даному випадку має місце неповне або часткове страхове покриття. Визначення розміру страхового відшкодування, що підлягає виплаті при настанні страхового випадку, в цьому разі здійснюється залежно від того, за якою системою здійснено страхування: пропорційною або системою першого ризику.

Пропорційна система передбачає виплату страхового відшкодування у такій же частці від визначених по страховій події збитків. При застосуванні системи першого ризику страхова сума встановлює верхню межу зобов'язань страховика. Збитки, заподіяні страхувальнику (вигодонабувачу), які не досягни цієї межі, відшкодовуються страховиком повністю, а ті збитки, що перевищують встановлену величину, не покриваються. За цією системою збитки в межах страхової суми є "першим ризиком", який у повному обсязі несе страховик; збитки, які перевищують страхову суму, - є "другим ризиком", який покладається на страхувальника2. Чинне законодавство (ст. 9 Закону) як загальне правило передбачає пропорційну систему. Так, згідно з ч. 17 ст. 9 Закону, якщо інше не передбачено умовами страхування, у разі коли страхова сума становить певну частку вартості застрахованого предмета договору страхування, страхове відшкодування виплачується у такій же частці від визначених по страховій події збитків.

Другим фактором, який впливає на зменшення страхового відшкодування, є франшиза (від фр.- пільга, привілей) - частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування. Франшиза встановлюється в абсолютному розмірі або пропорційно до страхової суми (чи розміру збитків) і, як правило, є незначною величиною. Франшиза може бути встановлена по окремому страховому випадку, групі страхових випадків, договору страхування у цілому. Застосування франшизи, з одного боку, звільняє страховика від здійснення невеликих за розміром виплат і здійснення пов'язаних з цим різноманітних заходів (наприклад, проведення оцінки збитків, що може вимагати значних порівняно із самими збитками витрат). З другого боку, франшиза спонукає страхувальника до дбайливого ставлення до предмета договору страхування. Якщо збитки, заподіяні страхувальникові (вигодонабувачеві), не перевищують розміру франшизи, вони не відшкодовуються. При цьому ризик несення ймовірності заподіяння збитків лягає на самого страхувальника. Якщо розмір збитків перевищує франшизу, то розмір страхового відшкодування, що підлягає виплаті, визначається залежно від виду франшизи: умовної чи безумовної. При умовній франшизі відшкодовуються заподіяні збитки у повному обсязі; при безумовній - збитки за вирахуванням встановленого розміру франшизи. На практиці у переважній більшості випадків встановлюється безумовна франшиза1.

Якщо в результаті настання страхового випадку фактично заподіяні збитки перевищують розмір страхового відшкодування, страхувальник може компенсувати різницю між заподіяними збитками та одержаним страховим відшкодуванням шляхом її стягнення з безпосереднього заподіювача (або осіб, які відповідають за дії заподіювача) на загальних засадах. Так, наприклад, відповідно до ст. 1194 ЦК особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Зазначена норма має на меті забезпечення принципу повного відшкодування заподіяної шкоди потерпілому, якщо сума виплаченого страхового відшкодування є недостатньою, а не звільнення від відповідальності винної особи.