Збірка «Сад божественних пісень»

Збірка «Сад божественних пісень»

Збірка «Сад божественних пісень» – справа майже всього творчого життя Сковороди. Найраніша поезія з-поміж тих, що перегодом увійшли до «Саду…» (пісня

26-а «Поспішай, гостю, поспішай»), датована 1753 роком, а остання – 29-а пісня «Човник мій хитає вихром бурі» – була створена поетом аж у 1785 році. Автограф «Саду божественних пісень» не зберігся. Щоправда, автографи окремих поезій збірки подибуємо в листах Сковороди, писаних наприкінці 1750-х та впродовж 1760-х років. На сьогодні відомо чотири списки «Саду…», найповніший з-поміж яких міститься в другому томі рукописного корпусу творів Сковороди,зібраного Михайлом Ковалинським (зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г.Шевченка Національної академії наук України). Основу цієї збірки складає набожна лірика, зокрема вірші на Різдво («Янголи знижайтеся, до землі зближайтеся», «Тайна дивна і преславна») та на Великдень («Хто ж відбере мою любов до Тебе», «Обійняли мене кругом рани смертоносні»). Пісня «Слухай, небо, слухай, земле, та вжахнітеся» вчинена на Водохрещу, а «Всяка голова свій розум має» – на пошану Святого Духа. Поруч із цими духовними піснями перебуває роздум про людські “різнопуття” «Всякому городу нрав і права», просякнутий райським спокоєм буколічний образок «Ой ти, пташко жовтобоко», вільний переклад шістнадцятої оди другої книги од “римського пророка” Горація – «О покою наш небесний! Де ж ти зник з-перед очей?» тощо. Поезії «Саду божественних пісень» пройняті ревним релігійним почуттям і“прозябають” із богодухновенного тексту Біблії. А ще – сковородинські пісні здавна було заведено тлумачити як “поетичну автобіографію” автора, зокрема як відлуння його напружених духовних змагань із “богопротивною трійцею”: світом, плоттю й дияволом.

Леонід Ушкалов, ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА:СЕМІНАРІЙ

 

 

Щодо "Сада Божествен­ных песен", то вірші що ввійшли до цього збірника, склав Г. С. Сковорода по різних місцях та в різні часи: найраніша пісня - 26-а (привітання єпископові Козловичу, що вступив на Перяслав-ську катедру) належить до 1750 р, 1-а пісня - до 1757 року, 25-а - до 1758 р., 19-а - до 1759 р. в Переяславських степах - в селі Каврай у Томар, додаток до 26-ої - в 1760 р. в Харкові, 27-у написано на Самому початку 60-х років в Харкові, 24-у - у 1765 р., 30-у - в час відкриття Харківського намісництва, цебто 1780 року у Сінянському монастирі, 14-у поновлено було 1782 р., 29 -у склав 1785 р. в селі Великий Бурлук. Ще одного вірша написав Г. С. Сковорода в Кавраї у Томари з нагоди дня народження свого учня, Василя Томари і він належить до 50-х років XVIII ст. Коли були написані инші вірші, - вказівок нема. Можна однак гадати, що деяка частина їх була написана у каврайську добу життя Г. С. Сковороди - одного з них навіяла на нього сільськ" природа, инші виявляють його внутрішню душевну боротьбу.

 

Другу групу віршів написав Г. С. напевне тоді, коли викладав піїтику у Переяславському та Харківському колегіумі Решту віршів Г. С написав трохи пізніше - в добу свого життя по пустелях. Але виклади піїтики були тільки зовнішнім стимулом віршованої діяльности Г. С. Сковороди

Поетичній творчості Сковороди присвячена дуже цікава спе­ціальна розвідка проф. А. К. Музички. Про "Сад Божественных песен" у нього ми знаходимо Такі висновки. Назва 'Сада" нагадує назви збірок староукраїнської поезії ("Огородок Ант. Радивиловського, "Ногіш" Довгалевського в його піїтиці або збірка грецько-римської поезії). Ковалинському Сковорода радив користуватися у своїх поетичних творах класиками та Клавдія-ном - поетом IV ст. по Р. X. (він ішов слідом за Вергілієм, Горацієм і Овідієм).

 

Є в "Саду" духовні вірші, присвячені біблійним подіям, і наближаються вони ідеями своїми до духовних віршів та народ-ніх колядок. Але значно більша кількість віршів має філософ­ський характер, у них іде мова про щастя (№ 21), про потребу розумно скористовувати час (№ 23), до цього останнього вірша латинською мовою дописано - якогось філософа запитали: що найдорожче, й він одповів - час "О дрожайше жизни время, коль тебя мы не щадим. Для чего ж мы жить желаем лет на свете восемьсот, ежели мы их теряем на всяких безделиц рой".

 

А. Викриття панівних класів у сатиричній пісні «Всякому городу»

Найславетнішою піснею «Саду божественних пісень» є «Всякому городу нрав і права». Час написання твору достеменно не з’ясовано. Чернетка-автограф пісні маєепіграф “Solum curo feliciter mori” (“Дбаю тільки про те, аби щасливо померти”).Зазвичай, коментатори полюбляють підкреслювати оприявнений тут сковородинський “дух сатиризму”. Однак 10-а пісня «Саду…» є щонайперше метафізичною поезією. Не дурно ж бо за своїм ладом вона нагадує старожитні лірницькі пісні, а надто – псальму «Нема в світі Правди, Правди не зиськати». З другого боку, «Всякому городу нрав і права» є “наслідуванням” Горація, зокрема його оди «До Мецената» (“Глянь, нащадку ясний давніх володарів…”). У змальованих на взір великого римського лірика “пороках черні” Сковорода добачає безладну мішанину людських пристрастей, світове “торжество”, що його розумний чоловік мав би всіляко цуратися. Відтак, послуговуючись старою риторичною схемою “один полюбляє те, другий – те, третій – те, я ж кохаюся ось у цьому”, Сковорода створює набожну пісню про екзистенційні “різнопуття”, а власне – про “ліву”, погибельну, та “праву”, спасенну, дороги людського життя.

Пісня Сковороди "Всякому городу" нага­дує, на думку автора, Горація. Так треба розуміти й инші пісні з його "Саду", що прозяб із зерен са письма. Це не звичайна переробка або переклад у стихи церковних пісень і молитов тощо, що не давали собою нових гадок, нового змісту, у яких новою була тільки версифікація

 

Б.Проблема свободи людини. Аналіз вірша Григорія Сковороди

“De libertate”. Тема свободи

 

Найбільша цінність для ліричного героя (а разом із ним і для автора) — це воля, особиста свобода. Проти волі всі інші принади світу — болото. Взірцем борця за волю народу Г. Сковорода називає Богдана Хмельницького, гетьмана, що очолив національно-визвольну війну українського народу проти польської шляхти. Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що носив багатозначний заголовок лат. «De libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії:

 

Что то за вольность? Добро в ней какоє?

Іни говорять, будто золотоє.

Ах, не златоє: єсли сравнить злато

Против вольности, єще оно блато…

Будь славен вовік, о муже ізбранне,

Вольности отче, герою Богдане!

 

Згадка про Богдана та й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв’язував її з громадським і національним ладом — «сопрагаючи, — як сам висловлювався, — сродную собі частную должность (обов’язок) з общею (загальною)». Такі думки не подобались московській цензурі.

 

На ті самі мотиви (бажання піти геть від гомону міського життя, жити серед сільської тиші) написано й 12-ю пісню:

 

Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить.

Буду век мой коротати, где тихо время бежит

О дуброва! О зелена! О мати моя родна!

В тебе жизнь увеселенна, в тебе покой, тишина!

Города славны, высоки на море печалей пхнут,

Ворота красны, широки в неволю горьку ведут.

Не хочу ездить на море, не хочу красных одеж

Под сими крыется горе, печали, страх и мятеж.

Не хочу за барабаном ити пленять городов,

Не хочу и штатским саном пугать мелочных чинов.

О дубрава, о свобода. В тебе я начал мудреть,

До тебе моя природа, в тебе хочу и умереть.

 

 

Особливо характерною з біографічного погляду остання стро­фа, де Г. С Сковорода говорить, що його природа, цебто природній нахил веде його до мудрости, в прагненні якої він жив на самоті по селах та гаях, що давали йому спокій та волю.

 

Тематика і провідні мотиви байок

(Шевчук Т. С. Античні традиції жанру в байках Г. Сковороди)

Д. Чванство й самодурство панства засуджено в байці “Голова і тулуб”; в якій бундючний тулуб у розкішній франтовій одежі величається перед головою – невибагливою, здатною обійтися малим, та кмітливою. Простота і розум протиставлені пихатості й глухості.

Мені дуже подобається байка Г. Сковороди «Голова і Тулуб». У ній письменник порівнює людей, які вихваляються зовнішнім, та тих, хто збагнув неоціненність та важливість внутрішнього світу людини. Пихатий Тулуб вихваляється перед Головою своєю одежею, своїми розмірами і своїм нібито важливим значенням, тоді як Голова розуміє (на те вона й голова!), що одяг та пиха не роблять людину людиною. Як казали давні римляни, борода не створює філософа. Тобто зовнішні риси не варто ставити вище за внутрішні, духовні.

 

Трактати

Він створив своєрідну етично-антропологічну філософію життя, що підкреслює пріоритет етичної суті в людині і суспільстві, пронизану ідеями любові, милосердя і співчуття.

 

Таким чином, положення людини в світі, по Сковороді, має два вирази: об'єктивне – в структурі миру, і суб'єктивне – для себе.

Сама людина розуміється як мікрокосм. Ця ідея припускає, як вже було відмічено, однорідність природи миру і людини, по-перше, і осягається буття переживанням, самопізнанням, по-друге.

Природа людини подвійна, як і природа миру. Розрізняючи в цілісній емпіричній людині «зовнішнє тіло» і «думку», Сковорода встановлює між ними залежність, бачить, таким чином, в емпіричній людині цілісність системну. «Адже ти, без сумніву знаєш, – говорить Сковорода, – що зване нами око, вухо, мова, руки, ноги і все наше зовнішнє тіло само собою нічого не діє ні в чому. Але все воно поневолено думкам нашим. Думка, владичиця його, знаходиться в безперервному хвилюванні день і ніч. Вона – те міркує, радить, визначення робить, примушує. А зовнішня наша плоть, як приборкана худоба, або хвіст, мимоволі їй слідує. Так от бачиш, що думка є головна наша крапка і середня. Отже вона часто і серцем називається. Отже, не зовнішня наша плоть, але наша думка, – те головна наша людина. У ній-то ми полягаємо, а вона є ми» [8, 128 с]. Думка як «головна наша людина», згідно Сковороді, утворює внутрішню людину, але тільки за умови, що ця думка направлена не на задоволення потреб «зовнішнього тіла», а на збагнення Бога. Особливо важливо для Сковороди, що Бога чоловік осягає в серці своєму не як деякий зовнішній об'єкт, але як власну внутрішню суть, як думку Бога про себе.

 

Сковорода говорить про три позиції людини у відношенні до такого світу. Перша позиція – надія на щастя і радість серця: «Люди в житті своєму трудяться, мятуться, накопичують, а для чого, то багато хто самі не знає. Якщо розсудити, то всім людським затіям, скільки їх там тисяч різних не буває, вийде один кінець – радість серця» [8, 456 с.]. Причому радість цю людина вносить до наочного світу, наділяючи його своїми бажаннями, надіями і мріями: «Чи не для оної вибираємо ми на смак нашому друзів, – говорить Сковорода, – щоб від повідомлення своїх думок мати задоволення; дістаємо високі чини, щоб думка наша від пошани інших захоплювалася; винаходимо різні напої, страви, закуски для потішання смаку; знаходимо різні музики, складаємо тьму концертів, менуетів, танців і контротанців для звеселяння слуху; творимо хороші будинки, насаджуємо сади, робимо золототкані парчі, матерії, вишиваємо їх різними шовками і погляду приємними квітами і обчіпляємося ними, щоб цим зробити приємне очам і тілу ніжність доставити; складаємо благовонні спирти, порошу, помади, духи і оними нюх постачаємо»

 

Друга позиція, яка може бути виділена у вченні Сковороди про емпіричну людину, – людська діяльність. В зв'язку з цим філософ міркує про волю, розум і душу. Душа є передчуття внутрішньої людини, вічної його ідеї, вона головне в людині: «Що користі придбати цілому Всесвіту володіння, а душу втратити?» [8, 341 с.]. Тут виникає у філософа проблема волі і розуму, їх згоди як умови душевного здоров'я. В світі емпіричному вони розірвані і протистоять один одному: «Не маємо в собі цілої людини».

Концепція Сковороди – це концепція християнська. Щастя для Сковороди – це сенс життя і повнота, це «ціла людина», гармонійна і серцева. Сковороді близьке вчення Епікура про задоволення як граничне взаємопроникнення плотської і розумної областей людської свідомості. Але для українського філософа самодостатність людини, отримання ним себе, своєї внутрішньої людини, є виконання думки Бога про неї.

Таким чином, міркуючи про людину, Сковорода приходить до вчення про світ, по-перше, по-друге, до розуміння природи людини, і, нарешті, по-третє, до розуміння природи людського життя.

 

Діалоги

Сковорода обрав форму діалогу як дуже зручну для всебічного розгляду філософських питань та відшукування істини. При цьому, щоб якнайкраще виразити свої оригінальні і самобутні філософські ідеї, він не стільки пристосовувався до жанру, скільки пристосовував жанр до своїх потреб, що характеризує його як дуже обдаровану і непересічну особистість. Григорій Сковорода досконало володів усіма тонкощами стилю бароко, що посприяло виникненню справді сильних монументальних творів. І хоча вони були тимчасово призабуті, сьогодні філософські трактати Григорія Сковороди стали як ніколи актуальні, бо ж піднімають проблеми, якими людство цікавилося протягом всієї своєї історії, починаючи ще з часів "старовинних мудреців".

· Засоби мовного увиразнення текстів

Тропи та стилістичні фігури

У своїх діалогах Григорій Сковорода широко використовує різноманітні художні прийоми. Для прикладу розглянемо трактат "Діалог. Имя ему – Потоп зміин"²⁴. Вважається, що це останній оригінальний твір Сковороди, написаний приблизно у вісімдесятих роках. У ньому автор зібрав і своєрідно резюмував свої провідні філософські ідеї і взагалі свої творчі здобутки.

· Найпоширеніші тропи та стилістичні фігури такі.

Епітети (в основному це постійні епітети): "прекрасна радуга", "огненное море", "огненная бездна" тощо.

О божественное, о любезное, о сладчайшее сонушко!

· Порівняння.

Дух. Начало вѣчнаго чувства зависит оттуду, дабы прежде узнать самого себе, прозрѣть таящуюся в тѣлѣ своем вѣчность и будьто искру в пепелѣ своем вырыть. Сія искра протчия миры, и сія мысленная зѣница провидит в них вѣчность.

Конечно, вѣчность есть твердь, вездѣ всегда во всем твердо стоящая и всю тлѣнь, как одежду носящая, всякаго раздѣленія и осязанія чуждая. (С.137)

· Метафори, часто розгорнуті.

"О бѣдный! – Вскричал очитый, – пойди домой и вырой зѣницы твои, погребенныя в мѣху твоем". (С. 136)

Душа. …что значит лжеденница? Горю и воспламеняюся знать. (С. 142)

Душа. Но скажи мнѣ, кая полза видѣтѣ вездѣ два естества, а не одно?…

Дух. Сые изображу тебѣ подобіем. Прехитрый живописец написал на стѣнѣ оленя и павлина весьма живо. Сими образами сын его младенец несказанно веселился. И старший сын взирал со удівлением. Живописец со временем отер краски, и животины с виду исчезли. О сем мальчик рыдал неутѣшно, а старшій смѣялся… (С. 137)

· Контрасти. Антитези.

Форма – матерія, життя – смерть, вічне – тлінне, добре – зле, небо – пекло тощо.

У притчі „Слѣпый та очитый" своєрідним контрастом, антитезою є самі персонажі притчі – сліпець та зрячий.

О сем мальчик рыдал неутѣшно, а старшій смѣялся... (С.137)

"Плоть по природѣ враждебна духу". (С.146)

· Тавтології.

"твердь, вездѣ всегда во всем твердо стоящая" (С. 137)

"образ образуемый" (С.135)

· Приказки.

А о неразумѣющих есть пословица: „Двоих нащитать не умѣет". (С.137)

Ці художні засоби збагачують текст, унаочнюють і роблять доступним для розуміння філософський зміст діалогів, допомагають кращому сприйняттю і засвоєнню ідей творів.

· Окличні речення.

Останься ж, сонлце и луна! Прощай, огненная бездно!

Да станет солнце и луна! Да станет и утвердится! Да свѣтит во вѣки вѣков! (С.135)

· Дуже багато питальних речень, найчастіше це риторичні запитання.

Не в сем ли морѣ обуревается вся вселенна?

Не смѣшно ли, что всѣ в пеклѣ, а боятся, чтоб не попасть? (С. 135)

А мой Ной радугу видит, и потоп прекращается. Что есть прекрасна радуга? Не радость ли есть радуга? Не сонце ли зрит свой образ во зерцалѣ вод облачних? Не сонце ли зрит на сонце, на второе свое сонце? На образ образуемый на радость и на мыр твердый? Не туда ли зрит сей вождь наш, не туда ли волхвы ведет? (С. 135)

· Паралельні конструкції, повтори + нагнітання ситуації.

Что есть Бібліа, аще не мыр?
Что есть мыр, аще не ідол деирский?
Что есть златая глава ему, аще не сонце?
Что есть сонце аще не огненное море? (С.135)

· Звертання

Пожалуй, отче небесный…
Желала бы я знать, отче наш небесный…
О душа моя!
Любезный мой друг!
Душечко моя!
Голубице моя!

Сковорода часто ніби грається, а радше, смакує слово, наче оглядаючи його з усіх боків у різних позиціях:

И се ста сонце и луна! Новая луна и сонце. От Бога божественное. (С. 135)

 

Все це різноманіття тропів, художніх прийомів використовується у діалогах не тільки і навіть не стільки як засоби увиразнення мови, художнє оформлення текстів. Кожнісіньке слово має символічний зміст, а у сумі створюється надзвичайно глибокий і багатоплановий підтекст – широке поле для інтерпретацій та аналізу. У зв'язку з цим треба звернути увагу на таку важливу рису творчості Григорія Сковороди як символізм.

Притчі Сковороди

Притчі Сковороди «Вдячний Єродій» та «Убогий Жайворонок» (обидві написані 1787 року) є близькими “родичками” його байок. Власне кажучи, це ті самі байкові фабули, тільки що куди більші за обсягом – своєрідне поєднання байки та філософського діалогу. Сковорода написав їх уже під кінець життя й присвятив

Передовсім проблемі виховання. Так, у притчі «Вдячний Єродій» розмову провиховання ведуть двоє: мавпа на ім’я Пішек та молодий лелека Єродій (обидва ці образи взяті з емблематики, де символізували погане та гарне виховання). Мавпавихваляє модне виховання, тим часом Єродій обстоює виховання природне. “Коли хтопрагне чомусь навчитися, має для того народитися…, – стверджує він. – Якщо ж хтось посміє без Бога навчати або навчатися, нехай пам’ятає приказку: "Вовка в плуг, а він улуг"”. Окрім того, додає вже сам Сковорода, добре вихована людина “вмить облишить огидну й божевільну гонитву за світовою марнотою…, адже безодню нашого серця неможе вдовольнити ніщо, окрім неї самої. Тільки тоді тут сяятиме вічна весна радощів”.Про добре виховання та про “божевільну гонитву за світовою марнотою” йдеться також у притчі «Убогий Жайворонок». Утім, Сковорода говорить тут не так проокрему людину, як про всю українську людність. Філософ ладен бачити в Україніостанній відблиск “золотого віку”, коли люди шанували Правду з власної волі, а не з примусу. Недаром персонажі цієї притчі розмовляють про те, як стародавня богиня справедливості Астрая, що правила цілим світом за “золотого віку”, відколи людьми опанували всілякі згубні пристрасті, знайшла собі прихисток в Україні. Загаломберучи, притча «Убогий Жайворонок» – це алегорія про “сродність” українців до

добра та про їхню “несродність” до зла. І мудрий жайворонок Сабаш, і нерозважливий тетервак Фрідрік, і дятел Немес “сродні” поміж собою, бо всі вони, на відміну від кажанів чи яструбів, зроду добрі.

 

Збірка «Сад божественних пісень»

Збірка «Сад божественних пісень» – справа майже всього творчого життя Сковороди. Найраніша поезія з-поміж тих, що перегодом увійшли до «Саду…» (пісня

26-а «Поспішай, гостю, поспішай»), датована 1753 роком, а остання – 29-а пісня «Човник мій хитає вихром бурі» – була створена поетом аж у 1785 році. Автограф «Саду божественних пісень» не зберігся. Щоправда, автографи окремих поезій збірки подибуємо в листах Сковороди, писаних наприкінці 1750-х та впродовж 1760-х років. На сьогодні відомо чотири списки «Саду…», найповніший з-поміж яких міститься в другому томі рукописного корпусу творів Сковороди,зібраного Михайлом Ковалинським (зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г.Шевченка Національної академії наук України). Основу цієї збірки складає набожна лірика, зокрема вірші на Різдво («Янголи знижайтеся, до землі зближайтеся», «Тайна дивна і преславна») та на Великдень («Хто ж відбере мою любов до Тебе», «Обійняли мене кругом рани смертоносні»). Пісня «Слухай, небо, слухай, земле, та вжахнітеся» вчинена на Водохрещу, а «Всяка голова свій розум має» – на пошану Святого Духа. Поруч із цими духовними піснями перебуває роздум про людські “різнопуття” «Всякому городу нрав і права», просякнутий райським спокоєм буколічний образок «Ой ти, пташко жовтобоко», вільний переклад шістнадцятої оди другої книги од “римського пророка” Горація – «О покою наш небесний! Де ж ти зник з-перед очей?» тощо. Поезії «Саду божественних пісень» пройняті ревним релігійним почуттям і“прозябають” із богодухновенного тексту Біблії. А ще – сковородинські пісні здавна було заведено тлумачити як “поетичну автобіографію” автора, зокрема як відлуння його напружених духовних змагань із “богопротивною трійцею”: світом, плоттю й дияволом.