Консульські привілеї та імунітети

У відповідності зі статтею 28 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року держава перебування повинна надавати всі можливості для виконання консульською установою своїх функцій. Тому держава перебування на підставі норм міжнародного і внутрішньодержавного права надає консульській установі та її персоналу певні привілеї для ефективного виконання ними своїх функцій.
Розрізняють два види консульських привілеїв та імунітетів:
1) привілеї та імунітети консульської установи як закордонного органу зовнішніх зносин держави;
2) привілеї та імунітети персоналу консульської установи (особисті привілеї та імунітети). Відповідно до розділу II Віденської конвенції про
консульські зносини 1963 року до привілеїв та імунітетів консульської установи належать такі:
— недоторканність помешкань консульських установ. Власті держави перебування не можуть вступати в консульські помешкання інакше як за згодою глави консульської установи. Проте, згода глави консульської установи може передбачатися у випадку пожежі або іншого стихійного лиха, що потребує невідкладних заходів захисту. Такий режим недоторканності зберігається навіть у випадку розірвання консульських відносин між двома державами:
а) держава перебування повинна навіть у випад ку збройного конфлікту шанувати й охороняти консульські помешкання, а також майно консульства, його архіви;
б) держава, що представляється, може довірити охорону консульських помешкань, а також архіви та майно, що знаходяться в них, будь-якій третій державі, прийнятній для держави, що акредитується;
в) держава, що представляється, може довірити охорону своїх інтересів та інтересів своїх громадян будь-якій третій державі, прийнятній для держави перебування.
У разі закриття консульства тимчасово або назавжди, вищевказані положення застосовуються також у тому випадку, якщо в держави, що представляється, в державі перебування немає ні дипломатичного представництва, ні іншого консульства. Якщо держава, що представляється, не має в державі перебування дипломатичного представництва, але має на її території інше консульство, цьому консульству може бути ввірена охорона архіву закритого консульства і, за згодою влади держави перебування, виконання консульських функцій в окрузі закритого консульства;
— фіскальний імунітет, що припускає звільнення консульських помешкань від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, за винятком тих, що являють собою плату за конкретні види обслуговування;
— недоторканність консульського архіву і документів. Вони недоторканні в будь-який час незалежно від їхнього місцезнаходження;
— свобода пересувань — держава перебування повинна забезпечити всім працівникам консульської установи свободу пересувань і подорожей її територією;
— свобода зносин консульської установи для всіх офіційних цілей. Суб'єктами таких зносин виступають уряд, дипломатичні представництва й інші консульські установи держави, що представляється, де б вони не знаходилися. При цьому консульська установа може використовувати всі засоби, які підходять, включаючи дипломатичних і консульських кур'єрів, дипломатичні і консульські валізи (поштова торба) і закодовані або шифровані депеши.
Консульська валіза, подібно до дипломатичної, не підлягає ні розпечатанню, ні затримці. Проте в тих випадках, коли компетентні влади держави перебування мають серйозні підстави думати, що у валізі міститься щось інше, крім передбачених Віденською конвенцією 1963 року предметів, вони можуть вимагати, щоб валіза була розкрита в їх присутності уповноваженим представником держави, що представляється. У тому випадку, якщо власті держави, що представляється, відмовляться виконати цю вимогу, валіза повертається в місце відправлення. Місця, що утворюють консульську валізу, повинні мати необхідні зовнішні ознаки, що вказують на характер вантажу, і можуть містити в собі тільки офіційну кореспонденцію, документи і предмети, призначені виключно для офіційного користування. Валіза доставляється частіше усього консульським кур'єром, який наділяється спеціальним документом, що вказує його статус і кількість місць, що утворюють валізу. При виконанні своїх функцій цей кур'єр знаходиться під захистом держави перебування. Він користується недоторканністю і не підлягає арешту або затримці в будь-якій формі. Перевезення консульської валізи може бути доручене командиру судна або цивільного літака, що повинні пришвартуватися в порту або приземлитися в аеропорті держави перебування. Він також наділяється офіційним документом, у якому вказується число місць, що складають консульську валізу. Але при цьому він не є консульським кур'єром. Консульство може направити осіб із своїх працівників для одержання валізи безпосередньо і безперешкодно в командира судна або літака;
— свобода зносин і контактів із громадянами держави, що представляється. Вона містить у собі таке: а) такі громадяни можуть вільно спілкуватися з компетентним консульством і їм відкритий вільний доступ у таке консульство; консульські посадові особи цього консульства можуть вільно спілкуватися з зазначеними громадянами і мають вільний доступ до них;
б) компетентні органи держави перебування по винні без зайвого зволікання повідомляти консульство держави, що представляється, якщо в межах її консульського округу якийсь громадянин держави, що представляється, ув'язнюється або береться під стражу в очікуванні судового розгляду, або затримується в якому-небудь іншому порядку, якщо цей громадянин цього буде вимагати. Всі повідомлення, що адресуються своєму консульству цією особою, також передаються цими органами без зволікання;
в) консульські посадові особи мають право відвідувати громадянина своєї держави, який знаходиться в ув'язненні, з метою співбесіди з ним, а також приймати належних заходів з метою забезпечення
йому представництва.
Крім того, власті держави перебування стосовно консульства зобов'язані:
а) у разі смерті громадянина держави, що представляється, повідомити консульство, в окрузі якого відбулася смерть;
б) повідомити компетентне консульство без зволікання про будь-який випадок, коли призначення опікуна або піклувальника відповідає інтересам не повнолітньої або недієздатної особи — громадянина
держави, що представляється;
в) якщо судно, що має національність держави, що представляється, зазнало аварії або сіло на мілину в територіальному морі або внутрішніх водах держа ви перебування, або з літальним апаратом, зареєст
рованим у державі, що представляється, відбувся нещасний випадок на території держави перебування, то власті зобов'язані повідомити найближче до місця події консульство;
— користування своїм державними прапором і гербом у державі перебування. Консульству належить право користування державними прапором і гербом: на будинку, що займається консульством; на вхідних дверях цього будинку; на резиденції глави консульської установи; на засобах пересування глави цієї установи, коли це пов'язано з виконанням службових обов'язків.
Слід вказати на те, що згода, яка мається на увазі, глави консульської установи на вторгнення влади держави перебування в консульські помешкання при пожежі або стихійнім лиху була розцінена СРСР як порушення принципу поваги державного суверенітету, що перешкодило підписанню даної Конвенції Радянським Союзом у 1963 році. Водночас практика консульських відносин держав пішла усе ж шляхом отримання дозволу глави консульської установи властями держави перебування в усіх випадках, коли останні мають намір вступити в консульські помешкання.
На відміну від співробітників дипломатичних представництв, співробітники консульських установ користуються дещо меншими привілеями та імунітетами. До особистих привілеїв та імунітетів відповідно до даної Конвенції належать:
— особиста недоторканність консульських посадових осіб, що означає, що особа не підлягає ні арешту, ні попередньому ув'язненню інакше як на підставі постанов судової влади у разі вчинення тяжких злочинів. При цьому поняття «тяжкий злочин» визначається за законодавством держави перебування. В окремих двосторонніх конвенціях у якості тяжких злочинів визначені діяння, за вчинення яких може бути призначене покарання понад п'ять років позбавлення волі;
— імунітет від судової й адміністративної юрисдикції держави перебування у відношенні дій, вчинених консульськими посадовими особами і службовцями при виконанні ними консульських функцій. До дій, що чиняться ними як приватними особами, застосовна юрисдикція держави перебування. Працівники консульської установи можуть визиватися в якості свідків при виробництві судових і адміністративних справ, але вони не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням їхніх функцій, або надавати офіційну кореспонденцію і документи.

— фіскальний імунітет — консульські працівники, а також члени їхніх родин, за винятком обслуговуючого персоналу, звільняються від усіх видів податків, мит і зборів, крім непрямих податків, а також зборів, стягнутих за конкретні види обслуговування. Обслуговуючий персонал звільняється від податків на заробітну плату;
— митні привілеї, що надаються державою перебування для консульських посадових осіб і службовців, а також членів їхніх родин, практично еквівалентні аналогічним дипломатичним привілеям.
Слід мати на увазі, що обсяг консульських привілеїв та імунітетів, що закріплюються в двосторонніх консульських конвенціях і національному законодавстві держав, залежить від характеру взаємовідносин між конкретними державами. Так, якщо держави підтримують дружні та різнобічні відносини, вони можуть надати консульські привілеї та імунітети одна одній в обсязі, що відповідає дипломатичним привілеям та імунітетам Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

 

Поняття і види територій

Поняття “територія” у найширшому розумінні означає усю планету Земля з її сухопутною та водною поверхнею, надрами та повітряним простором, середовище матеріального існування людської цивілізації, а також прилеглий до Землі космічний простір, Місяць та інші небесні тіла.

У міжнародному праві існує декілька теорій, що пояснюють правову природу території. Найбільшого поширення у різний час набували такі з них:

1) об’єктна теорія, яка ґрунтується на визнанні земельної ділянки об’єктом права власності. Згідно з цією теорією кожна конкретна земельна ділянка виступає одночасно об’єктом права приватної власності, що належить певній юридичній чи фізичній особі, і об’єктом публічно-речового права власності, що належить державі. Уся сукупність земель, які належать державі, і складає її територію, якою держава може розпоряджатися подібно до приватного власника. При цьому публічно-речове право держави на земельну ділянку має пріоритет перед правом приватної власності, зокрема, перехід права приватної власності на неї від однієї особи до іншої, не змінює публічно-правового зв’язку цієї земельної ділянки з державою. Нині ця теорія практично віджила своє, оскільки до складу території, крім земельних ділянок, у наш час включаються також водні простори, надра, а також повітряні та космічні простори, які в силу своїх фізичних властивостей взагалі не можуть бути об’єктом права власності;

2) теорія міжнародної власності, що ґрунтується на уявленнях про територію держави як про об’єкт не внутрішньодержавної, а міжнародно-правової власності держави. При цьому у внутрішніх відносинах держава виступає як носій територіального верховенства щодо усіх осіб, які перебувають на її території, а у міжнародних відносинах – як рівноправний власник своєї території. Фактично ця теорія є модернізацією об’єктної теорії, спрямованою на розмежування публічної власності держави на її територію та власності приватних власників на конкретні земельні ділянки. Певною мірою ця теорія була популярна після Другої світової війни, але згодом втратила більшість своїх прихильників;

3) теорія компетенції, згідно з якою територією вважається сфера юридичної дієвості (валідатарності) певної правової системи, як національної, так і міжнародної. Ця сфера розглядається як абстрактний простір, в межах якого компетентні органи держави або міжнародні органи вправі здійснювати належні їм повноваження. На практиці реалізація цієї території призводить до змішування понять “територія” та “юрисдикція держави”. Так, наприклад, на судно, що знаходиться в плаванні у відкритому морі, знаходиться під юрисдикцією, в т.ч. адміністративною та кримінально-правовою, держави, під прапором якої воно плаває, проте наявність такого судна у відкритому морі не змінює правового режиму відповідної території відкритого моря як міжнародної території, тобто в цьому випадку судно не є частиною території “держави прапора”;

4) просторова теорія, в основі якої лежить теза про те, що територія держави – це сукупність земельних, водних та повітряних ділянок, у межах якої здійснюється владарювання, територіальне верховенство та суверенітет тієї чи іншої держави. Перевагою цієї теорії є те, що вона розглядає територію одночасно і як сферу дії публічної влади певної держави (територія держави) чи міжнародного правопорядку (міжнародна територія), і як явище матеріального світу, тому саме ця теорія користується найбільшим визнанням.

Єдиного загальноприйнятого підходу до класифікації територій на види у науці міжнародного права та практиці міжнародних відносин не існує. Найбільш популярним є такий поділ територій на види залежно від їх правового режиму:

1) державна територія. Правовий режим цієї території визначається її належністю до певної держави, яка здійснює стосовно неї та у її межах територіальне верховенство;

2) міжнародні території (території з міжнародним режимом) являють собою ділянки простору, на які не поширюється суверенітет жодної держави (напр., відкрите море та повітряний простір над ним, Міжнародний район морського дна, Антарктида, космічний простір з Місяцем та іншими небесними тілами включно). Особливістю правового режиму міжнародних територій є те, що вони, по-перше, не належать жодній державі, а по-друге, вони відкриті для дослідження та використання згідно з нормами міжнародного права усіма державами на основі принципу їх рівності;

3) території зі змішаним правовим режимом завжди розташовані поза межами державної території, проте окремі права на використання цих територій належать виключно державі, до території якої вони прилягають. До територій зі змішаним правовим режимом відносяться прилегла зона, виключна економічна зона та континентальний шельф;

4) державна територія міжнародного користування. Особливістю правового режиму цих територій є те, що вони, з одного боку, не виключаються зі складу території відповідної держави, а з іншого – використовуються цією державою чи третіми країнами у особливому порядку. До державних територій міжнародного користування слід відносити міжнародні канали, міжнародні протоки, міжнародні судноплавні ріки, які територіально належать одній або декільком державам, але в силу міжнародних договорів можуть використовуватися й іншими державами. Подібний правовий статус мають також архіпелаг Шпіцберген (належить Норвегії), Аландські (належать Фінляндії) та Додеканезькі (належать Греції) острови, режим використання яких визначається міжнародними договорами;

4) території з особливим правовим режимом можуть включатися до складу території відповідної держави, але використовуються нею в особливому, як правило, обмеженому порядку. До територій з особливим правовим режимом відносяться нейтральні та демілітаризовані зони. Нейтральні зони, як правило, географічно розташовуються між двома чи більше державами і не належать жодній з цих держав. Такими зонами, наприклад, є нейтральні зони між британським володінням Гібралтар та Іспанією, а також між Іраком та Саудівською Аравією. Демілітаризована зона входить до складу території відповідної держави, проте остання стосовно неї має обмежене територіальне верховенство, зокрема, вона не може використовувати цю територію у військових цілях.

Поняття «правовий статус» і «правовий режим» використовуються в якості критерію для юридичної класифікації територій. Хоча багато юристів-міжнарод-ників ототожнюють ці поняття, вважається, що вони усе ж мають різне тлумачення. Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення її основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій ( наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.). Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Підтвердженням наших висновків є те, що території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просторову категорію, можуть відрізнятися специфічними особливостями свого правового режиму.

Слід зазначити, що розуміння міжнародним правом території переважно в просторовому аспекті не має нічого спільного з поняттям території в її природному значенні, як середовища існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, середовище проживання людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжнародного і національного права, що стосуються природокористування.
Більшість авторів сходяться в тому, що територія в міжнародному праві відіграє важливу роль із позицій її приналежності або неприналежності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами — членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну. Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом.
Державна територія — це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.
Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район морського дна — морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права.
Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.
Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи:
1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав;
2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.
Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом — це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.