Основні етичні проблеми і спокуси практичної психології

У практичній діяльності психолога, у його взаєминах з клієнтами, колегами й адміністраторами теж можна виділити специфічні проблеми і "спокуси":

v Проблема (вона ж - "спокуса") влади над свідомістю клієнта, коли психолог входить у довіру до клієнта, ухвалюючи за нього найважливіші життєві рішення, а то і круто змінюючи життя клієнта своїми порадами та рекомендаціями. На жаль, чимала частина клієнтів саме так і уявляє собі допомогу психолога, ніби перекладаючи на нього відповідальність за свої дії.

v Проблема самомилування психолога на роботі (перед клієнтами та навіть перед колегами). З одного боку, психолог все-таки мусить вміти справляти враження на клієнтів, інакше йому складно встановити з ними емоцїйно-довірливий контакт і сформувати щодо себе повагу як до фахівця. Але, з іншого, якщо доводити "зачаровування клієнтів" до абсурду, то вся робота перетворюється на "театр одного актора". Багато клієнтів це відчуває і не завжди сприймає такого психолога як свого реального помічника. Слід зауважити, що у педагогів і психологів можливостей для самозвеличення на роботі, мабуть, більше, ніж у артистів театру і кіно та різних теле- й естрадних зірок, адже вони працюють не з великими аудиторіями, які часто сприймають своїх зірок як якихось "ідолів успіху", не живих людей, а в навчальних аудиторіях і психологічних кабінетах, де можливе живе спілкування з реальним зворотним зв'язком і взаємодією.

Проблема платності психологічних послуг.

В умовах комерціалізації освіти і психології ця проблема є вкрай важливою в етичному плані. Суть її в тому, що, з одного боку, багато клієнтів не уявляє собі психологічну послугу без оплати (з погляду таких клієнтів, "за все треба платити"), а з іншого - є невелика група клієнтів (як правило, це люди з розвиненим почуттям власної гідності та високим загальнокультурним рівнем), для яких проблеми особистісного розвитку, людського одкровення, співпереживання і справжньої емпатії, духовного зростання і самовдосконалення не пов'язуються з ідеєю оплати. Для психолога етична складність полягає в тому, як відрізнити перших від других і як при цьому нікого не образити, адже по-своєму кожен клієнт має рацію - і той, хто сприймає тільки оплачувану послугу, і той, кого ображає сам факт оплати сфери духовного розвитку особистості.

Проблема близьких стосунків психолога з клієнтом. У деяких етичних кодексах і стандартах роботи психіатрів та психотерапевтів накладена категорична заборона на будь-які близькі стосунки психолога зі своїми клієнтами та пацієнтами, за порушення цієї заборони його карають аж до дискваліфікації. Але реально дорослий клієнт і дорослий психолог мають право на розвиток стосунків, що вони іноді й роблять. Це видно хоча б з тематики деяких зарубіжних фільмів: з'явився навіть особливий жанр, де, з одного боку, він або вона - пацієнт, а з іншого - вона або він - психоаналітик, психотерапевт або просто психолог.

Якщо такі стосунки все-таки виникають, то діє негласне правило: спочатку мусять бути розв'язані психологічні проблеми клієнта і лише потім можна дозволити собі неформальні стосунки або ж просто порекомендувати цьому клієнтові іншого фахівця. Але поєднувати позиції психолога і близької людини звичайно не вдається, адже між клієнтом і психологом все-таки має існувати певна ділова дистанція. Тому психологові не рекомендується працювати професійно з близькими йому людьми.

Ще тривожніша ситуація, коли психолог насильно змушує клієнта до таких стосунків, що ніяк неприпустимо. Часто виникає інша проблема, коли клієнт сам закохується у психолога і буквально вимагає від нього близькості (іноді навіть шантажуючи його у разі відмови). У таких ситуаціях психолог (особливо молодий, фахівець-початківець) мусить бути готовий до гідної поведінки. Слід бути надзвичайно коректними в побудові професійних стосунків з дітьми і підлітками, адже вони ще соціально (і фізіологічно) незрілі, вони ще тільки вчаться любити і легко захоплюються таким розумним, таким цікавим психологом, який розглядає проблеми міжособисісного спілкування, розвитку і планування перспектив свого життя. Це легко може захопити молодих і вразливих вихованців та клієнтів.

Спокуса працювати з повною віддачею, забуваючи про свої особисті інтереси і здоров'я ("синдром емоційного згоряння"). Так як робота психолога реально ненормована і ще не сформовані психогігієнічні норми та обмеження, то він може легко втратити міру, емоційно й морально виснажитися, розв'язуючи складні конфлікти своїх клієнтів, і сам з часом перетворитися на пацієнта психіатричної клініки. На жаль, таких випадків відомо немало. Адже так хочеться показати всім, що ви не шкодуєте себе і свого здоров'я заради інтересів своїх клієнтів. Самовідданий психолог часто забуває про своїх рідних і близьких, які за нього переживають, а потім ще і розплачуються за це стресами, конфліктами, безсонними ночами та покаліченими долями.

Проблема "нецікавого клієнта", на жаль, також зустрічається достатньо часто. Проблема полягає в тому, що, з одного боку, люди (клієнти) не однакові. Хтось, наприклад, може не володіти високою інтелектуальною, емоційною або комунікативною культурою, бути просто примітивною людиною, з якою просто нецікаво спілкуватися. Але, з іншого, така людина все-таки звернулася до психолога по допомогу. Цілком може виявитися, що однією з причин її особистих проблем якраз і є усвідомлення своєї "нецікавості" для навколишніх. Тоді психолог просто зобов'язаний пересилити в собі первинну неприязнь (презирство, зарозумілість) і хоча б спробувати організувати з такою людиною діалог.

На проблему "нецікавого" клієнта вказує К. Роджерс і закликає до щирості у стосунках з клієнтом: "Я вважав би за краще поділитися з ним своїми переживаннями з приводу нудьги і дискомфорту, які я переживаю. Висловлюючи свій погляд, моє відчуття нудьги виникло з мого відчуття віддаленості від нього, і я бажав би бути з ним ближчий. І коли я намагаюся виразити свої відчуття, вони змінюються. Безумовно, я не нудьгую, коли показую йому себе таким чином, і далекий від нудьги, коли чекаю з нетерпінням і, можливо, з неповним розумінням його відповіді. Тоді я вже зможу почути здивування або, можливо, образу в його голосі, щоб він став говорити щиріше, тому що я зважився стати з ним справжнім. Я дозволив собі бути особистістю теперішнього часу, недосконалою у своїх стосунках з ним". Але чи здатний, чи може собі дозволити бути особистістю і бути щирим кожен практичний психолог, котрий спілкується з "нецікавим клієнтом"?

Проблема "раннього прозріння клієнта". Часто життєвий і професійний успіх пов'язаний з певними життєвими компромісами і навіть з негідними справами. Іноді людина добивається "успіху", когось зрадивши, порушивши законодавство тощо. Надаючи допомогу людині, наприклад, допомагаючи спланувати "успішну кар'єру", психолог мусить (або може) давати ій відповідні "недобрі рекомендації" (як когось обдурити, зрадити, як ефективно заспокоїти своє сумління тощо). Або ж молодий клієнт самостійно зробив для себе ці відкриття ("прозрів") і тоді виходить, що психолог нібито зобов'язаний морально підтримати його в поганих намірах. Природно, психолог мусить сам себе поважати та не перетворюватися на фактичного співучасника поганих справ майбутніх негідників.

Проблема "пізнього прозріння", коли людина звертається за допомогою до психолога в надії усвідомити, наскільки вдало або невдало було прожите її життя (або частина життя). Уже сам факт звертання з таким запитанням свідчить про внутрішній сумнів клієнта у тому, що його життя відбулося. Якщо психолог, вислухавши клієнта, приходить до висновку, що життя цієї людини важко назвати вдалим, то у цій ситуації не завжди слід відкрито говорити про це клієнтові. Якщо клієнт ‑ сильна особистість, здатна пережити правду про себе, то тоді варто ризикнути, зваживши на те, що він зможе мобілізувати свою волю та використати енергію внутрішньої кризи для того, щоб роки, які залишилися, прожити гідно і продуктивно. Якщо ж психолог відчуває, що перед ним слабка, втомлена життям людина, то краще не травмувати її своєю думкою, а просто підіграти їй, сказавши, наприклад, що її "життя в цілому відбулося", а "окремі невдачі та нереалізовані плани є у кожного", особливо у тих, хто здатен ставити перед собою складну, а отже, важкодосяжну мету. Неетично і непрофесійно говорити всім підряд в очі тільки те, що думаєш. І тут немає ніякої суперечності, бо для кожної людини ‑ своя правда.

Прозріння самого психолога, коли він раптом усвідомлює для себе, що його професія "безглузда", що він займається "нікому не потрібними справами" тощо. З одного боку, незадоволеність собою і своєю роботою ‑ це ознака творчого, вимогливого фахівця, який рефлексує. Але, з іншого, така рефлексія може призвести до руйнування власної діяльності, відобразитися на благополуччі клієнтів і навіть призвести до захворювання самого психолога. Енергію від внутрішньої кризи можна використати не тільки для вдосконалення своєї роботи, але і для особистісного розвитку в своїй праці. І якщо психолог відчує, що така криза для нього нездоланна, то краще признатися собі в цьому і просто змінити професію.

Невіра у можливості клієнта самому розв’язати свою проблему. Це ніби виправдовує неприпустиму можливість психолога відверто маніпулювати свідомістю клієнта, перетворюючи його на пасивний об'єкт своїх дій, і замість нього розв'язувати його життєві психологічні проблеми.

Діяльність психолога без належної теоретичної та методичної підготовки, коли він береться за розв'язання складних проблем, не володіючи ні досвідом, ні кваліфікацією. На жаль, в умовах масової підготовки психологів, коли неможливо проконтролювати освітній процес, дипломи одержує досить багато фахівців, які не володіють фактичною готовністю для надання кваліфікованої допомоги клієнтам і виходять із ситуації в основному за допомогою своєї життєвої зачарованості, здорового глузду чи звичайного нахабства і тиску.

Проблема критеріїв оцінки ефективності психологічної допомоги, коли складно оцінити, чи справді з користю для клієнта працює психолог. Звичайне посилання на те, що клієнт залишився задоволений, часто непереконливе, адже він не завжди розуміє суть допомоги, що надається (він же не фахівець). Навіть у тих окремих випадках, коли з клієнтом вдається організувати реальну взаємодію та рівень його суб'єктності підвищується, відразу оцінити справжній ефект допомоги складно. Допомога у розв'язанні складних психологічних проблем часто взагалі передбачає відтермінований ефект, який буде по-справжньому усвідомлений клієнтом пізніше, вже за межами консультації. Наприклад, у такому найскладнішому виді психологічного консультування, як надання допомоги у плануванні перспектив особистісного і професійного розвитку (в профкоисультації), справжній ефект може бути оцінений лише після того, як людина зуміє прожити справді повноцінне професійне життя та ще буде згадана вдячними нащадками. Профконсультація за суттю своєю спрямована у майбутнє. Використання так званих ситуативних критеріїв оцінки ефективності допомагає лише частково розв'язати цю проблему і в найкращому разі дозволяє спрогно-зувати цю ефективність на майбутнє, але знову ж таки незрозуміло, які критерії успішності таких прогнозів.

Але психологові хочеться вже зараз довести всім (і клієнтові, і колегам, і самому собі), що його діяльність дуже корисна та кваліфікована, тоді він просто вміло навіює клієнтові, що в нього "відбувається особистісне зростання", що він став іншим тощо. Часто такі клієнти, відповідаючи на запитання, чим вам допомогла консультація (або психотерапевтична група), відповідають фразами, цитатами з підручника з психотерапії. Клієнтів по-своєму можна зрозуміти, адже їм важко усвідомлювати, що до реального особистісного зростання ще далеко (для цього потрібно ще самостійно "дозріти" та перевірити себе в реальних особистих вчинках у відповідальні моменти життя) і вони дарма заплатили свої гроші за відвідини психотерапевта. Але психотерапевтові простіше створити ілюзію психологічного зростання і зробити так, щоб клієнт хоча б цим був задоволений.

Відсутність у клієнта і обмаль у суспільстві конкретних ідеалів особистісного та професійного самовизначення. Для підлітка (як для будь-якої людини, яка самовизначається), зазначав Е. Еріксон, вкрай важливі "символи віри і програми", проблеми пошуку "ідеології та аристократії", і, "щоб зберегти себе від розпаду, вони (підлітки) тимчасово надідентифікуються (до повної втрати ідентичності) з героями компаній". Часто людині важко розрізняти героїв справжніх і уявних, і тому вона часто виявляється дезорієнтованою. На жаль, і психологи (та і не тільки вони) також часто не до кінця можуть з'ясувати для себе, хто може виступати зразком для наслідування, а хто ‑ лише імітує такі зразки. Це ускладнює їхнє надання повноцінної допомоги клієнтам.

Проблема "шевця без чобіт". У багатьох психологів існують свої психологічні проблеми. І тоді виникає запитання: чи мають вони право допомагати іншим людям, не розв'язавши до кінця своїх проблем? З одного боку, якщо психолог постійно проектує свої проблеми на ситуації клієнтів, які звертаються до нього по допомогу (бачить у проблемах клієнтів тільки свої власні проблеми), то це не сприяє ефективній допомозі клієнтам. Психолог мусить вміти абстрагуватися від своїх проблем хоча б на час роботи з клієнтом, відрізняти його проблеми від своїх. Він мусить знати себе настільки, щоб можна було стверджувати про цілісність та гармонійність його особистості. Якщо у психолога не буде власного досвіду переживання серйозних проблем (і навіть досвіду подолання внутрішніх криз), то йому складніше зрозуміти проблеми інших людей (клієнтів). Крім того, сам розвиток психолога-професіонала передбачає подолання певних кризових ситуацій.

Важко уявити собі психолога з виразом обличчя, не облагородженим розумом, добротою, не зворушеним ніякими переживаннями, і взагалі психолога, в якого все "добре". У частини клієнтів (але не у всіх!) такий фахівець просто не викличе довіри. Хоч іноді для того, щоб вселити в клієнта оптимізм, можна подивитися на нього ясними очима і зробити вигляд життєрадісного простачка.

Іншою крайністю є ситуації, коли психолог сам схожий на пацієнта, коли його обличчя свідчить про страшні внутрішні страждання і якнайглибшу відчуженість від світу взагалі і від проблем цього клієнта зокрема. У всьому потрібна міра. А психолога можна уявити собі як людину з чоботами, які він постійно змінює, тобто як суб'єкта особистісного і професійного самовизначення і розвитку, також здатного в чомусь розчаровуватися, але і здатного долати ці кризи розчарування, знаходячи для себе щораз нові смисли своєї діяльності.

Проблема професійних таємниць психолога-практика від клієнтів, від адміністрації і навіть від своїх колег. Якщо клієнтові розповідати про всі нюанси своєї роботи, то все одно він багато чого не зрозуміє. Крім того, повідомлення деяким вразливим клієнтам про результати дослідження, про свої оцінки його реальної життєвої ситуації тощо може просто викликати переживання, розчарування у своїх можливостях змінити ситуацію, а то і просто шок, після якого клієнтові важко отямитися.

Не слід також розповідати про нюанси своєї роботи начальникам і адміністраторам, які часто не розбираються у тонкощах вашої роботи та можуть її просто неправильно зрозуміти. Як керівники вони мають довіряти вам як фахівцеві. Але як відповідальні особи вони одночасно зобов'язані знати, що твориться в їхній установі. Тому ви як фахівець мусите завжди подавати якусь загальну інформацію про виконану роботу та навіть про отримані результати (але саме загальну інформацію, що не стосується делікатних подробиць щодо кожного клієнта).

Нарешті навіть колеґам-психологам не завжди слід розповідати все про свою діяльність. По-перше, є професійні таємниці, про які не повинні знати сторонні (наприклад, таємниці деяких клієнтів, які вони довіряють тільки вам). По-друге, навіть колеги не завжди можуть вас підтримати у разі реалізації якихось ваших творчих, незвичайних ідей. У таких випадках слід спочатку довести ідеї до досконалості або до "робочого стану" і лише потім публічно заявляти про них. По-третє, і серед колег зустрічаються звичайні заздрісники, тому певна професійна обережність ніколи не зашкодить. Хоч, звісно, слід так говорити про психологів. Але ж і психологи теж живі люди, і вони теж бувають різними (а не тими, які стереотипно ідеалізуються).

 

Умовно можна виділити два основні рівні етичних принципів.

По-перше, очевидні (самоочевидні), і навіть у чомусь "банальні принципи", типу "не кричи на клієнта", "не бий клієнта", "не завдавай йому ран" тощо. Такі правила самі собою зрозумілі, але, на жаль, іноді і їх порушують. Наприклад, психолог-консультант невиправдано ображає клієнта, доводячи його до істерики, або в деяких випадках використовує абсолютно неадекватні методи (був випадок, коли якийсь вельми "солідний фахівець" у профконсультації під виглядом "інновацій" застосував метод акупунктури, та ще й у затемненій кімнаті, при свічках і з напівоголеним тілом приголомшеного підлітка). Тому виділення такого "самоочевидного рівня" все-таки правомірне.

По-друге, це професійні етичні принципи. У психології на сьогоднішній день немає єдиної, загальновизнаної системи етичних принципів, хоча спроби створення таких систем неодноразово робилися і робляться. На підставі аналізу й узагальнення різних етичних систем можна виділити найчастіше згадувані етичні принципи.

Не нашкодь! Стосовно багатьох напрямів практичної психології цей принцип належить радше до очевидного рівня, як саме собою зрозуміле. Було б дивно, якби психологи звітувалися, скільком людям вони не нашкодили. А що професійне самовизначення за суттю своєю конструктивне, на відміну від психіатрії і психотерапії, де успіхом вважається навіть стабілізація захворювання, то для психолога цей принцип можна переформулювати: "зроби краще".

Не оцінюй! Так як взагалі без оцінок (у тому числі і позитивних) працювати неможливо, іноді цей принцип уточнюють: "не навішуй наличок (ярликів)"! Або ще простіше: не вимовляй негативних оцінок вголос! А ще краще так організувати роботу, щоб на якомусь її етапі сам клієнт прозрів і почав розповідати про свої недоліки, а психолог-консультант ще й пояснював йому, що, мовляв, не все так погано.

Приймай людину такою, якою вона є. Цей принцип все-таки потребує особливого коментаря. Л.А. Петровська, аналізуючи підходи К. Роджерса, пише: "Коли у Роджерса йдеться про таку установку терапевта, як "безумовне позитивне прийняття", слід мати на увазі, що вона стосується відчуттів клієнта і зовсім не передбачає схвалення всієї його поведінки. Йдеться про визнання права клієнта на яку завгодно гаму власних відчуттів без ризику втратити повагу психолога, терапевта". При цьому людина (клієнт) може володіти справді огидними властивостями, і "безумовне позитивне схвалення" такого клієнта виглядало б просто самообманом (у К. Роджерса тому і сказано - "не передбачає схвалення всієї її поведінки"). Щоб ушткнути непорозумінь і спекуляцій у "тлумаченні", цей принцип слід дещо переформулювати: "Психолог зобов'язаний зрозуміти кожного клієнта ", що довірився йому.

Відомі психотерапевти, наприклад, В. Франкл, закликають допомагати людині в «самотрансцендентуванні», тобто забезпечувати для нього умови виходу за межі самого себе, а не просто залишатися такою, якою вона вже є. "Якщо ми прийматимемо людей такими, якими вони є, ми зробимо їх гіршими, - каже В. Франкл. -Якщо ми поводитимемося з ними як з тими, ким вони хочуть бути, то ми приведемо їх туди, куди їх слід привести". Вся логотерапія (допомагає у пошуку сенсу життя) зорієнтована на це "бути - могти". Отже, проблема прийняття і розуміння іншої людини не така вже й проста.

Дотримуйся професійної таємниці (принцип конфіденційності). Цей принцип теж не слід розуміти буквально. Наприклад, в умовах роботи психолога у школі все-таки доводиться повідомляти якісь результати своєї роботи (найзагальнішого плану) адміністрації, яка також має право знати, що саме робить психолог з довіреними їй (адміністрації) учнями. Проте категорично забороняється повідомляти відомості про школярів, які можуть завдати їм хоч якоїсь шкоди, навіть тоді, коли самі школярі заявлятимуть, що їм "все одно, що про них розказуватимуть". Але щоб з'ясувати, що може завдати шкоди клієнтові і що не завдасть йому шкоди, потрібні досвід і професійне чуття.

Поважай своїх колеґ по роботі, їхнє право на професійну творчість і самостійний вибір методів роботи. Критика і дискусії повинні проводитися аргументовано, тактовно і конструктивно. Ідеальний варіант конструктивної критики - допомогти своєму колезі зробити з поки що недосконалої нової методики (або психолого-педагогічного прийому) щось ефективне й цікаве. Але на це не кожен здатний, адже у цьому випадку доведеться подолати у собі заздрість щодо того, хто наважився творити, а також вийти за межі панівних стереотипів діяльності та навіть у поки що слабкій ідеї зуміти побачити перспективні моменти.

Не з 'ясовуй стосунки з колегами по роботі у присутності клієнтів чи учнів. Звісно, якщо таке з'ясування проводять з вами у грубій формі, то клієнт (учень, студент) зрозуміє, що вас ображали, але і довіра до вас також може дещо знизитися, адже ви допускаєте щодо себе таке ставлення. У будь-якому випадку, насамперед, слід відвести свого колегу з очей клієнта в інше приміщення.

Принцип професійної компетентності: не передавай складних психологічних методик непідготовленим фахівцям і сам не використовуй методики, якими належним чином не володієш. Якщо ж виникає потреба залучити до своєї роботи колеґ-суміжників (зацікавлених педагогів, соціальних працівників і ін.), то психолог мусить підготувати їх до самостійного використання деяких своїх методів і повністю відповідати за коректність їхнього використання у роботі.

Дотримуйся міри взаємної відвертості з клієнтом, не дозволяй йому розповідати свої найінтимніші таємниці (у кожної людини завжди повинен залишатися хоч невеликий тайник душі, недоступний нікому), а також сам зберігай деяку дистанцію з клієнтом, інакше можна втратити його повагу та довіру.

Не забирай у клієнта права самому відповідати за свої права і вчинки. Найважливішою метою психологічної допомоги є не просто розв'язання конкретної проблеми клієнта, а прагнення розвинути у нього здібності і почуття відповідальності за свою долю. Тільки у тому випадку, коли клієнт явно не готовий до такої відповідальності (або психолог усвідомлює, що він сам не готовий у цьому допомогти цьому клієнтові), психологові доведеться взяти основну відповідальність за ухвалення рішення на себе. Але і ця відповідальність реально не замінює відповідальність самої людини за своє життя.

Не виставляй свої знання напоказ, прагни допомагати клієнтові спочатку самостійно формулювати ті або інші думки, здогадки і висновки. Психолог мусить щоразу переставати говорити, коли клієнт схоче щось сказати, навіть тоді, коли сам психолог ще не договорив, і навіть тоді, коли клієнт хоче сказати якусь нісенітницю.

Не дезінформуй клієнта. Іноді психолог заради "збереження честі мундира" або для підтримки свого іміджу говорить про те, чого сам не знає, боїться признатися у раніше сказаній неправді тощо. Це може призвести до схвалення клієнтом хибних рішень і дуже ускладнити його життя. Якщо умови експерименту вимагають дезінформації або обману досліджуваного, психолог мусить переконатися у тому, що це не зашкодить учасникам дослідження. Експериментальний характер і необхідність приховати правду мусять бути розкриті із завершенням експериментальної програми. У психологічному консультуванні теж виникають ситуації, коли відверта правда може дуже травмувати клієнта й ускладнити для нього життєву ситуацію. Цей принцип (відмова від дезінформації клієнта) вступає у деяку суперечність з іншими важливими принципами, наприклад, з принципом "не нашкодь!" або з принципом "не оцінюй клієнта!" ("Не навішуй на клієнта наличок!"). Цей принцип перекликається з іншим принципом: "не обманюй клієнта!"

Принцип добровільної участі клієнта у психологічних процедурах. Реалізація цього принципу в умовах школи може привести до того, що значна частина учнів просто не приходитиме на психологічні і профорієнтаційні заняття психолога. Тому цей принцип можна уточнити: поєднуй принцип добровільності (у проведенні індивідуальних профконсультацій, особистих опитувальників, ігрових і психотерапевтичних форм роботи) з принципом обов'язковості (у проведенні загальних семінарів і лекційних форм роботи). У школярів не повинно бути сумнівів з приводу того, куди можна не ходити, а де треба бути обов'язково. Природно, що у консультуванні дорослих клієнтів принцип добровільності слід реалізовувати повніше (за винятком випадків обов'язкового проходження співбесіди з профконсультантом, де у клієнта також залишається право добровільно вибирати той чи інший ступінь відвертості і глибини розгляду своїх проблем з психологом).

Поважай себе як людину і як фахівця. Часто можна почути такі красиві слова: "Головний засіб роботи психолога - це його власна особистість". Але особистість є найвищою цінністю і тому вона не повинна виступати як "засіб". Людина, її особистість виступають засобом досягнення якоїсь мети, і людина, і її особистість виступають засобом лише за спотвореного розуміння ринкових відносин, коли все, що завгодно, може бути товаром, засобом для збагачення або для отримання благ. Перефразовуючи фразу Е. Фромма: "Я такий, який я вам потрібен", де людина самостійно бере на себе роль товару на "ринку осіб", можна було б сказати так: "Моя особа буде такою, якою вона потрібна для розв'язання ваших проблем, але не такою, якою вона потрібна мені для власного розвитку". Якщо психолог до самого себе ставиться як до "засобу", то чи може він повноцінно допомагати іншим людям? Власне засобами слід розглядати спеціальні психологічні методики, в тому числі і так звані внутрішні засоби професійної діяльності психолога (його знання, досвід, вербальні і невербальні засоби спілкування і ін.). Поважаючи себе, ми починаємо краще розуміти і поважати наших клієнтів.

Отже, головний етичний орієнтир для психолога можна сформулювати так: культивування права кожного на уявлення про своє неповторне щастя, що не ущемляє таких же прав інших людей. У багатьох етичних кодексах і статутах підкреслюється "первинність інтересів клієнта". До цього обов'язково слід додавати й інтереси тих людей, з якими клієнт вступає у реальні стосунки і завдяки інтересам і гідності яких він міг би розв'язувати свої проблеми. В іншому випадку ми допомагатимемо одним людям ("нашим клієнтам") і обмежуватимемо такі ж права інших людей, які з різних причин не стали нашими клієнтами або пацієнтами. При цьому дуже важливо, щоб не постраждало сумління самого психолога, щоб потім йому не було соромно за те, що він не так допомагав людині самовизначитися, як просто маніпулював нею.

Найскладніші проблеми в реалізації такого орієнтира полягають у тому, що,

по-перше, багато людей займає пасивну, споживацьку позицію і просто чекає, коли психолог підкаже їм, як треба чинити у тих чи інших ситуаціях;

по-друге, багато психологів із задоволенням приймає роль "мудрого порадника" та навіть не намагається розв'язувати складніше завдання - активізувати творчий потенціал особистості;

по-третє, все це загострюється ринковими відносинами, в які часто вступають психолог-консультант (продавець послуг) і клієнт (покупець послуг, який діє за принципом: "Раз я вам заплатив, то ви просто зобов'язані розв'язати мою проблему").

Висновки до 2-го питання

У діяльності практичного психолога існують етичні суперечності та спокуси. Вони мають місце у науково-дослідницькій і практичній психології. Особливою проблемою є проблема оплати психологічних послуг. У своїй діяльності психолог має дотримуватися етичних принципів ("Не нашкодь", "Не оцінюй", "Приймай людину такою, якою вона є" тощо).

Висновки до лекції

Отже, на лекції ми з’ясували, що існують певні рівні регуляторів професійної діяльності психологів (правовий рівень суспільної моралі, індивідуальної моралі та духовний). У цій діяльності існують етичні суперечності та спокуси. Вони мають місце у науково-дослідницькій і практичній психології. Особливою проблемою є проблема оплати психологічних послуг. У своїй діяльності психолог має дотримуватися етичних принципів ("Не нашкодь", "Не оцінюй", "Приймай людину такою, якою вона є" тощо).

Самостійна робота

1.П. Етичний кодекс психолога.

1.Т. Головний "етичний парадокс" психології.

2.П. Оплата праці психолога та психологічних послуг.

 

Основна література:

1. Савчин М.В., Гавриш З.С. Вступ до спеціальності: Психолог, практичний психолог: Навчальний посібник. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2007. – 400 с.

2. Дуткевич Т.В., Савицька О.В. Практична психологія: Вступ до спеціальності. 2-е вид Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 256 с.

3. Приходько Ю.О. Практична психологія: Введення у професію: Навч. Посібник.2-е вид. – К.: Каравелла, 2010. – 232 с.

Додаткова література:

4. Бедь В.В. Юридична психологія: Навчальний посібник. - Львів.: “ Новий світ-2000”, 2004

5. Бондаренко О.Ф. Психологічна допомога особистості. - Харків, 1996.

6. Варій М.Й. Психологія особистості: Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 592 с.

7. Вачков И.В., Гриншпун И.Б., Кряжников Н.С. Введение в профессию “Психолог”.-М.; Воронеж, 2003.

8. Головин С.Ю. Словарь психолога-практика, - М.; 2002.

9. Григорович Л.А. Введение в профессию “Психолог”.-М.; Тардарики, 2004.

10. Максименко С.Д. Теорія і практика психолого-педагогічного дослідження. - К.; 1990.

11. Немов Р.С. Психология: в 2 кн.- М.; 1994.

12. Панок В.Г., Титаренко Т., Чепелєва Н.В. та ін. Основи практичної психології: Підручник.- К.; Либідь, 2001.

13. Наказ про психологічну службу освіти 1999 р.

 

 

ЛЕКЦІЯ 7

Тема 7

Особистість практичного

психолога

 

План:

1. Особистість практичного психолога і його спосіб життєдіяльності.

2. Розвиток особистості психолога у професії.

 

І питання. Особистість практичного психолога і його спосіб життєдіяльності

 

Ефективність професійної діяльності людини пов'язана

v як з її схильністю до опанування професією,

v так і з розвитком специфічного для кожної професії комплексу особистісних властивостей

v і стилю організації власного життя.

У професіях, пов'язаних з взаємодією з людьми, особливої ваги набуває особистісний аспект підготовки професіонала. Характеризуючи спеціальності соціонімічного типу, в яких існує міжособистісна взаємодія, Є.А. Климов указував на їхню головну ознаку, яка полягає у "подвоєності предмета праці". З одного боку, основний їхній зміст становить взаємодія між людьми, а з іншого ‑ професії цього типу вимагають від людини знань, умінь, навичок у конкретній галузі науки, техніки, мистецтва та ін. Це, як зазначають дослідники (Г. Абрамова, О. Бондаренко, Є. Клімов, В. Панок, Н. Пов'якель, О. Санникова, Н. Чепелєва, Т. Шевченко та ін.), особливо стосується діяльності психолога.

Професійне становлення особистості розглядають як вагомий складник загального розвитку особистості та її житгєдіяльності. Цей складник пов'язаний з індивідуальною неповторністю особистості, яка займається професійною діяльністю. Виникають індивідуальна своєрідність взаємозв'язків і співвідношення властивостей, що входять до структури особистості професіонала, а також взаємозв'язок професійної діяльності з людиною у цілісній системі її життєдіяльності.

Досліджуючи вимоги до професійних та особистісних властивостей практичного психолога, В.Г. Панок стверджує, що достатній рівень професійної підготовки майбутнього фахівця може бути забезпечений лише за умови розвитку та самореалізації його особистості, що сприяє успішності професійної діяльності.

Особистісна характеристика психолога-практика включає

v знання психологічних аспектів власної особистості,

v практично-інструментальне (а не особистісне) заглиблення у проблематику людини, з якою він працює,

v орієнтацію на розв'язання психологічних проблем,

v уміння аналізувати поведінку інших і

v робити значущі для практики висновки.

Вимоги щодо особистості професіонала-психолога охоплюють емоційну, інтелектуальну, спонукальну сфери, психічні процеси, характерологічні, морально-естетичні аспекти. Професія психолога потребує таких властивостей особистості, які забезпечували б успішну взаємодію з людьми. Це, зокрема, емпатія,

v емоційна зрілість,

v відсутність невротизації,

v довільне акцентування уваги на іншій людині.

Ці властивості дозволяють розвивати професійну позицію, зорієнтовану на пізнання внутрішнього світу клієнта.

Які ж загальні вимоги ставить до особисгості та її життєдіяльності професія психолога?

По-перше, це гармонійність і цілісність розвитку особистості (духовні та моральні цінності, цілісність і гармонійність Я-концепції, розвинена особистісна рефлексія, адекватна самооцінка, сензитивність та емпатійність взаємодії з іншими людьми, толерантність до фрустрації, відсутність внутрішніх конфліктів, які зумовлюють спотворене сприйняття іншої людини).

По-друге, він мусить володіти високим потенціалом людини: духовним, соціальним, фізичним, а також психічним здоров'ям. Його психічна й особистісна сфери мають бути несуперечливими й інтегрованими. Загалом йому властиві цілісність особистості, цілісність життя, цілісність вершинних і глибинних переживань. Якраз духовна і моральна спрямованості психолога унеможливлюють використання манупілятивної стратегії поведінки.

По-третє, сам психолог не має внутрішніх особистісних проблем, комплексів, неврозів, психозів, гострих неусвідомлених внутріособистісних суперечностей, внутрішньої психічної напруги. У нього немає інфантильних причин (травматичних переживань дитинства) для деструктивних захистів "Я".

По-четверте, відсутність інфантильності особистості практичного психолога, яка проявляється у неадекватності самооцінки, концентрації на індивідуальних способах самовираження, завищеній вимогливості до емпатійних впливів з боку соціуму щодо нього, різноманітних компенсаторних реакціях, зниженій здатності до рефлексії.

Професія практичного психолога - це спосіб життя. Як проявляється спосіб життєдіяльності у різних структурах особистості? Системний аналіз теоретичних узагальнень інших авторів, а також професійного та життєвого досвіду практичних психологів дозволив представити спосіб життєдіяльності на рівні спонукальної, пізнавальної та емоційно-почуттєвої сфер, а також нарівні життєвого досвіду.