Кирило-мефодіївське товариство.

Для підтвердження особливості діяльності київських романтиків можна звернутися до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Воно виникає в 1846 р. як культурно-просвітницька та громадська організація з романтично-християнською платформою. Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства вважаються такі відомі представники: Василь Бєлозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров. Згодом до товариства також увійшли Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Олександр Навроцький, Панас Маркович та інші. Програмним твором діяльності Кирило-Мефодіїфського товариства стала праця Костомарова «Книги буття українського народу». Цей твір окрім художньої мав яскраво виражену філософсько-історичну та політичну складові. У творі представлено філософські узагальнення основних закономірностей розвитку світової історії, місце і значення словянських народів в світі, узагальнено основні етапи, закономірності розвитку історії України. Також у творі здійснена спроба представити відродження української національної культури як необхідний етап історії словянських народів. Закінчується «Книга буття» відновленням України.

На основі «Книги буття…» братство передбачали свої основні завдання в перебудові суспільства на основах християнства, ліквідації кріпацтва та класової нерівності, поширення освіти і науки, обєднання всіх словянських народів в одну федерацію під протекторатом України. Щодо політичної діяльності, то в ній не було єдиної позиції: прихильники поступових змін (поступовці), і прихильники радикальних методів. Поступовці – Костомаров, Куліш. Радикали – Шевченко, Гулак і ін.

Зазначимо, що Кирило-Мефодіївське братство виконало важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на певний час перемістився в Петербург.

В Діяльності братства романтизм набуває особливого значення. Філософська програма романтизму: нація постає головним суб’єктом творення історії, саме народ може скласти самостійний етап в розвитку світової культури. Найбільш цікавими є роботи П. Куліша (хуторянська теорія: центром культуротворення є сільська місцевість), Шевченка (виявляє основні проблеми суспільства того часу), Бєлозерського (він також говорить про специфіку народної культури, менталітету). Романтизм стає світоглядом.

КУЛЬТУРНІ ТОВАРИСТВА ГРОМАДА І ПРОСВІТА

Дещо відмінний від романтичного напрямку характер мала діяльність культурних товариств «Громада» та «Просвіта». Ініціативою створення цих організацій належала новій генерації тогочасних українських інтелектуалів, деяких представників Київського університету.

В 1859 році вони засновують першу громадсько-просвітницьку організацію, яку називають Київська громада. Її діяльність була пов’язана з поширенням наукових знань у суспільстві, формуванням на основі наукових знань нової суспільної ідеології, популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.. Згодом за зразком Києва подібні товариства виникають в різних містах: Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Доробком цих організацій стало організація недільних шкіл, видання україномовних підручників, дослідження етнографії України. Саме в середовищі громадівського руху виникають перші політичні програми розвитку української державності. Виникає професійна суспільно-політична думка. Першим виразником якої стає Михайло Драгоманов, він вважається одним з перших політичних українських мислителів. З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініциативою Білозерського почала видавати журнал "Основа" (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми — в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом. Київська громада головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок в галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо.

В 1868 році на зразок громад в Львові виникає громадське товариство «Просвіта», яке стає подібною освітньо-науковою організацією в Західній Україні. Вчені: Барвінський, Леся Українка, Франко. Під впливом починає розвиватися соціально-побутовий жанр української літератури (Панас Мирний, Нечуй-Левицький, Кропивницький, Франко). Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямках.

РОЗВИТОК ТЕАТРУ В 19 СТ

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи...Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.