Світове господарство: його сутність та структура. Міжнародний поділ праці і спеціалізація.

Світове господарство – це сукупність національних економік, які беруть участь у міжнародному поділі праці та взаємодіють через систему міжнародних економічних відносин. За сучасних умов світове господарство все більше набуває ознак цілісності, що на сучасному етапі переростає в процес глобалізації. Глобалізація – це процес зростання взаємозалежності країн внаслідок зростання масштабів та обсягів міжнародних економічних відносин на основі інформаційних та комунікаційних технологій.

У розвиткові світового господарства за функціональними ознаками виділяють декілька етапів:

1. Етап світової торгівлі (1870–1950 рр.) – абсолютна перевага зовнішньої торгівлі в міжнародних економічних зв’язках; відсутність стійких зв’язків та нееквівалентність обміну; світова платіжна система ґрунтувалася на золотому стандарті, була негнучкою і обмежувала зростання обміну ресурсами між країнами, що призводило до світових фінансових криз.

2. Етап іноземних інвестицій (1951–1980 рр.) – активний розвиток іноземного інвестування; виникнення нових форм зовнішньоекономічних зв’язків (купівля-продаж інформації, інтелектуальної власності); розвиток промислової кооперації; створення міжнародних економічних організацій; роль світових резервних коштів виконують так звані спеціальні права запозичення (СДР); система розрахунків між країнами стала багатовалютною і гнучкою.

3. Етап економічної інтеграції (1981–до тепер) – активний розвиток економічної діяльності за кордоном; з’явилася велика група слабоконвертованих і м’яких валют; збільшилась кількість кран-членів МВФ; остаточно сформувався і почав функціонувати Європейський валютний союз тощо; зміни структури світової економіки супроводжувалися таким подіями, як розпад СРСР, утворення перехідних економік у країнах соціалістичної центрально-планової орієнтації.

Матеріальною основою світового господарства виступає міжнародний поділ праці, під яким розуміється спеціалізація країн на випуску певного виду продукції чи послуг з метою продажу в інших країнах.

Міжнародний поділ праці здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії затрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил. Завдяки ньому країна може підвищувати ефективність своєї національної економіки. Це зумовлено тим, що:

· кожна країна обирає таку спеціалізацію економіки, яка дає їй змогу найраціональніше використовувати свої ресурси, а отже збільшувати загальний обсяг виробництва;

· в межах міжнародного поділу праці кожна країна зосереджується на створенні тих речей і послуг, виробництво яких обходиться їй дешевше, і відмовляється від виробництва тих, які дешевше обходяться в інших країнах. В результаті кожна країна отримує через світовий обмін повний обсяг необхідних благ за нижчими цінами;

· участь у міжнародному поділі праці спричиняє прискорення розвитку науки і техніки в кожній окремій країні, стимулює впровадження нових технологій, підвищення якості продукції до світового рівня.

Міжгалузева спеціалізація орієнтується на виготовленні окремих видів промислової продукції. Прикладами можуть бути Японія, США, Південна Корея, які спеціалізуються на виготовленні автомобілі; Швейцарія, відома на весь світ випуском годинників тощо. Всі вони орієнтують своє виробництво не тільки на національні, але й на міжнародні економічні потреби. Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу зумовлює перехід від міжгалузевої до внутрішньогалузевої спеціалізації. Остання поділяється на такі види:

· предметна;

· подетальна;

· технологічна;

· наукова.

Предметна спеціалізація – передбачає створення виробів певного типу і розміру. Наприклад, США спеціалізується на випуску потужних гусеничних тракторів, Німеччина – колісних тракторів малої потужності.

Подетальна спеціалізація – це випуск не готової продукції, а її частин – вузлів, комплектуючих деталей, двигунів тощо – для автомобілебудування, авіаційної промисловості тощо.

Технологічна спеціалізація полягає в розміщенні на території країни ланок виробництва певного товару. Наприклад, значна частина операцій, пов’язаних із виготовленням телевізорів та іншої радіоапаратури, виконується на заводах, розміщених у країнах Південно-Східної Азії.

Наукова спеціалізація це спеціалізація на окремих видах наукової діяльності. Як правило вона неможлива без об’єднання зусиль дослідницьких інститутів різних країн, оскільки сучасні наукові пошуки потребують концентрації значних матеріальних, фінансових і трудових ресурсів.

17. 1. Виробництво та його основні чинники.

Виробництво – процес створення людьми різноманітних благ, необхідних для забезпечення життєдіяльності, добробуту і розвитку суспільства.Сторони суспільного виробництва: Люди з природою, Відносини між людьмиЕлементи процесу виробництва: Праця, Предмети праці+Засоби праці = засоби виробництва

Праця – цілеспрямована, свідома діяльність людини, яка направлена на створення матеріальних та духовних благ. Предмети праці – об’єкти на які спрямована діяльність людини. Засоби праці – засоби, за допомогою яких людина впливає на предмети праці. Засоби виробництва – засоби та предмети праці всукупності. Продуктивні сили – засоби виробництва і люди, які приводять їх у рух.Продукт – результат виробництва. Виробництво:1)Матеріальне: Матеріальні блага (пром, с/г, буд.)Матеріальні послуги (транспорт, торгівля, побутове обслуговуванн). 2)Нематеріальне: Послуги(охорона здоров’я, освіта),Блага (духовні та інші цінності). Виробництво: Первинне (добування природних рес), Вторинне (переробка у продукт)третинне (послуги).

Виробнича інфраструктура – сукупність галузей, що обслуговують виробництво,тобто надають виробничі послуги (транспорт,зв'язок, реклама, торгівля)

Соціальна інфр-ра – галузі які надають особисті послуги людині та задовольняють її соціальні та духовні потреби.(освіта охорона здоровя)

Фінансова інфр-ра - банки, страхові компанії, фонди. Послуги надоються як підприємствам так і фіз.. особам.

Інституціональна інфра-ра – суди, прокуратури, органи місцевого самоврядування. та ін.. правовий захист населення.

Фази суспільного виробництва: виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Державне регулювання суспільного відтворення та його форми. Планування і програмування.

У реальній дійсності в змішаній економіці одночасно діють як ринковий, так державний механізми регулювання. Значення ринкового механізму саморегулювання полягає в тому, що він дає можливість вирішувати такі завдання:

ü ефективний розподіл ресурсів для виробництва необхідних суспільству товарів;

ü забезпечення успішного функціонування за наявності навіть обмеженої інформації (досить мати дані про ціну на продукт і про витрати на його виробництво);

ü забезпечення гнучкості і високого ступеню пристосування до умов, що змінюються;

ü оптимальне використання результатів НТП. (Прагнучи отримати максимально високий прибуток, товаровиробники йдуть на ризик, вводять новітні технології, розробляють нові товари).

ü забезпечення свободи вибору і дій споживачам і підприємцям (незалежність в прийнятті рішень, укладанні угод тощо);

ü задоволення різноманітних потреб, розширення асортименту продукції, підвищення її якості, зниження витрат, а отже забезпечення її конкурентоспроможності тощо.

Державне регулювання економіки являє собою систему заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, які здійснюють правомочні державні установи і суспільні організації з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються.

Сутність державного регулювання економіки полягає в активному впливі держави на економічні процеси з метою забезпечення економічної стабільності та сталого розвитку.

Державне регулювання економіки має на меті:

ü забезпечити оптимальні темпи економічного зростання;

ü досягти повної зайнятості населення;

ü згладити циклічні економічні кризи, мінімізувати їх наслідки;

ü створити однакові умови для реалізації можливостей ринкових суб’єктів і забезпечити перерозподіл доходів для зменшення майнової нерівності між найбагатшими та найбіднішими верствами населення;

ü гарантувати соціальний захист і соціальне забезпечення населення.

Державне програмування економіки – це найбільш розвинута, комплексна форма державного регулювання економіки. Основними формами програмування є: розробка та реалізація національних програм і цільових комплексних програм. Державна національна програма, розроблена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції і має інформаційно-орієнтуючий характер, дозволяючи конкретним підприємствам (корпораціям) нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства, зовнішньоекономічній діяльності.

Державна економічна програма – це комплекс ієрархічно підпорядкованих цілей, важливих для розвитку народного господарства, засобів їх досягнення, органів, відповідальних за їх виконання у відповідні строки, і за контроль, який забезпечений достатнім цільовим фінансуванням і правовою базою. Розробка і реалізація таких програм називається державним економічним програмуванням.

Державне економічне програмування направлене на узгодження і координацію наступних процесів:

· макропланування, представленого в прогнозах, бюджетних планах і макропрограмах, які розробляє і здійснює держава;

· територіального планування, втіленого в прогнозах, бюджетних планах і програмах регіональних і місцевих рад;

· мікропланування, яке реалізується в планах підприємств;

· мезопланування, тобто планування галузей, підгалузей, територіально-виробничих комплексів, промвузлів.

18. 1. Соціально-економічний устрій суспільства. Економічна система: її сутність та структурні елементи.

Соц-ек устрій суспільства – субординоване поєднання структурних форм організації господарського життя суспільства.Структурні форми: 1) Форми планування та управління: централізовані та децентралізовані 2) Форми власності 3) Форми ринків та ціноутворення(монополія) 4)форми підприємств і підприємництва ЗАО, ООО 5) Форми організації грошового обігу та фінансів(банківська, грошова, податкова системи) а також економічног опроцесу.

Економічна система – особливим чином впорядкована система зв’язків між виробниками та споживачами благ та послуг, а також спосіб організації господарського життя суспільства.Під економічною системою розуміється реальна національна економіка, тобто економіка окремої країни з її внутрішньогалузевою стуктурою, фірмами, підприємствами, сімейними гсподарствами.

Характеристика економічних систем: Структурність, Цілісність, Ієрархічність, Функціональність.

Економічна система має 3 основні ланки підсистеми: продуктивні сили сусп.-ва, економічні відносини, механізм господарювання.