Загальні закономірності у зміні рослинності (не знаю чи це правильна відповідь)

Характер рослинного покриву будь-якого регіону нашої планети є результатом тривалого процесу формування рослинних угруповань під впливом умов середовища, які постійно змінюються в просторі та часі, Ці зміни визначили як видовий склад флори, так і структуру та сезон­ну ритміку угруповань. Диференціація особливостей фізико-геогра­фічного середовища, насамперед, клімату і рельєфу зумовила вироб­лення основних закономірностей формування рослинних угруповань у широтному напрямку на рівнинах, за висотними поясами в горах і за варіантами зон та поясів за меридіанами.

Фізико-географічні зони — це великі територіальні одиниці геогра­фічної оболонки Землі, що характеризуються подібними проява­ми екологічних факторів.

Вони простягаються на великих просторах земної поверхні у ви­гляді широких смуг, що закономірно змінюють одна одну в межах гео­графічних поясів. Для фізико-географічних зон характерні певні спів­відношення тепла і вологи, водний режим, типи грунтів, флора і фау­на. Найхарактернішою ознакою фізико-географічної зони є рослин­ний покрив.

У відповідності до кліматичних зон Землі існує кілька основних типів рослинності, які можна виділити, переміщуючись від екватору до полюсів. Вони добре помітні на Американських континентах і в Азії, оскільки на цих просторах можна простежити як поступові пере­ходи від одного типу рослинності до іншого, так і різкі відмінності у їх складі та будові між крайніми північними та крайніми південними типами.

Рослинність - це історично складена сукупність угруповань рос­лин (фітоценозів) на земній кулі або окремій її частині.

За кліматичними зонами та в межах основних типів рослинності на суходолах розрізняють різні рослинні формації:

- в арктичному та антарктичному поясах — зони арктичних і антар­ктичних пустель;

-у субарктичному субантарктичному поясах - тундрову і лісотунд­рову зони;

* у помірн их поясах — лісові, лісостепові, степові зони та зони напів­пустель і пустель;

. у субтропічних поясах — лісові зони, зони лісів і чагарників, лісо­степові та степові зони, зони напівпустель і пустель;

- у гропічиих поясах — зони вологих лісів, рідколісся, сухих лісів і саван, напівпустель і пустель;

- у субекваторіальних поясах — лісові зони, зони саван і рідколісся;

■ в екваторіальному поясі — лісову зону.

Німецький дослідник К. Тролль (1947) розробив схему “ідеально­го континенту”, яка пізніше була доповнена Г. Вальтером (рис. 14.4). Наведений на схемі розподіл різних типів рослинності досить точно передає поширення рослинності на поверхні Землі.

Крім широтної поясності, існує також висотна, властива гірсь­ким областям. Це основна ботаніко-географічна закономірність вертикального розміщення рослинності в горах. Від основи до вер­шини гір вертикальна зональність проявляється здебільшого в такій послідовності:

- пояс широколистяних лісів — дуб, бук, ясен, граб, липа тощо;



- пояс мішаних лісів — сосна, ялина, ялиця, дуб, клен, липа тощо;

- пояс хвойних лісів — сосна, ялина, модрина, ялиця та інші;

- субальпійський пояс — зарості чагарників, криволісся, трав’янисті пустища, пустищні луки;

- альпійський пояс — низькі трав’янисті рослини, низькорослі ча­гарники і напівчагарники.

Під час аналізу значення тепла в житті рослин були наведені ос­новні кліматичні зони Землі (див. розділ 4). Відповідно до них розріз­няють такі типи рослинності на Землі:

- рослинність екваторіально-тропічного поясу;

- рослинність субтропічного поясу;

- рослинність помірного поясу;

- рослинність холодного поясу.

Для кожного з типів рослинності характерні певні особливості видового складу, ярусності, щільності видів, кругообігу речовин тощо (рис. 14.5).

Рослинність екваторіально-тропічного поясу приурочена до жарких кліматичних умов і представлена:

- вологими тропічними лісами;

- мангровою рослинністю;

- зимово-зеленими лісами (мусонні і саванні ліси та савани);

| пустелями.

Вологі тропічні ліси дуже неоднорідні та багатоярусні. Кількість ярусів іноді сягає дванадцяти. Частіше крони дерев не утворюють су­цільного намету, а їхня висота коливається в межах 30-40 м (окремі дерева мають висоту до 60 м). Видовий склад дерев дуже різноманіт­ний — до 40 видів на 1 га, а іноді кількість видів перевищує 100. Крім дерев, у значній кількості представлені деревоподібні ліани та епіфі­ти. Трав’яний покрив складається з дуже тіньовитривалих рослин, видовий склад яких бідніший, ніж склад деревних порід. Такі ліси сформувалися в дуже сприятливих кліматичних умовах: високі без різ­ких коливань температури, значна кількість опадів, більш-менш рів­номірне надходження сонячної радіації. Вологі тропічні ліси поши­рені вздовж екватора в Африці, Азії, Південній Америці та Австралії. У них досить специфічний кругообіг речовин. Тут переважають бідні опідзолені червоноземи, у яких низький вміст поживних речовин. У процесі становлення і розвитку даних екосистем, основна кількість поживних елементів перемістилась у біомасу фітоценозу, опад якого швидко мінералізується і забезпечує рослини новими порціями необ­хідних елементів. Оскільки кліматичні умови характеризуються знач­ними температурою та вологістю, то цей процес дуже інтенсивний.

Мангрова рослинність — це своєрідний тип тропічної рослинності, який зустрічається на пологих морських берегах, що захищені від води і вітру (лагуни та затоки) і зазнають впливу приливів і відливів (рис. 14.6). Мангрова рослинність представлена вічнозеленими чагар­никами та невеликими деревами і має характер густих заростей. Ви­довий склад мангрових заростей досить бідний. У східному регіоні (Азія, Австралія, схід Африки) він налічує 22 види, у західному (захід Африки і Америки) - чотири види вищих рослин. При відпливах ого­люються стовбури та корені, тому в рослин поширені ходульні і ди­хальні корені. Ходульні корені необхідні для підтримання дерев у грунті, а дихальні — для забезпечення кореневої системи киснем. Уна­слідок того що мангрові рослини вкриті кірочкою солі, вони дуже рі­дко заселяються епіфітами. Ліани в цих лісах відсутні.

Зимово-зелені ліси поширені в континентальних регіонах тропіч­ної зони і характеризуються тим, що рослини , які їх населяють, скла­дають свої листки в засуху та швидко відновлюють їх у дощовий пері­од. Рослинність зимово-зелених лісів дуже різноманітна і представле­на низкою угруповань, розвиток яких залежить від кількості опадів.

За значної кількості опадів розвиваються мусонні ліси (наближаються до тропічних), а за меншої — саванні ліси. У разі значного зменшення опадів формуються савани.

Мусонні ліси характерні для Південно-Східної Азії. Вони схожі з тропічними лісами (кількість опадів сягає 1500 мм на рік), однак у період посухи (з червня по жовтень) дерева скидають листки. Дерев­ний намет мусонних лісів становить 25—35 м і складається з двох яру­сів, які чітко виділяються. У верхньому ярусі переважають листопадні види, а в нижньому — вічнозелені. Протягом сухого зимового періоду (2-4 місяці) ліс залишається безлистим. Кількість деревних порід зна­чно менша, ніж у тропічному вологому лісі. Ліани та епіфіти представ­лені у невеликій кількості.

У саванних лісах дерева низькорослі і розташовані дуже рідко. Іноді ростуть вічнозелені пальми та хвойні дерева, чагарники, ліани та епі­фіти. Зате добре розвинутий трав’яний покрив, який складається зде­більшого зі злаків і дводольних. У посушливий період рослини або скидають листки, або висихають (трав’янисті). Саванні ліси є в Аме­риці, Африці та Австралії.

Савани — це тропічний тип трав’янистої рослинності ксерофіль- ного характеру, який дуже поширений в Африці, Південній Америці та Австралії. Саванам властиве куртинне розміщення дерев ксерофіт- ного типу (низькорослі, сучкуваті, як правило, із зонтикоподібною формою крони). У саванах чітко розрізняються вологий і сухий сезон,

що й впливає на формування даного типу рослинності. Трав’янистий покрив несуцільний, у ньому переважають високорослі (до 3-4 м) зла­ки. Уся рослинність саван має чітко виражену сезонну ритміку розвит­ку: більшість дерев і чагарників скидають листки у жаркі періоди, а трава вигорає. На характер рослинності значною мірою впливає рель­єф. Ксерофіти переважають на всій території з різною домішкою су­кулентів, частка яких поблизу кордону з екваторіальними вічнозеле­ними лісами збільшується.

Пустелі займають площі, найбільш несприятливі для зростання рослин. Тут відсутні ліси, а трав’янисті рослини не можуть створити суцільного покриву.

Рослинність субтропічного поясу досить різноманітна і представ­лена:

- помірними дощовими та лавровими лісами;

- вічнозеленими субтропічними жорстколистими лісами та жорст­колистими чагарниками;

- пустелями.

Помірні дощові та лаврові ліси субтропічної зони мають певну схо­жість із тропічними вологими лісами, але видовим складом і буйніс­тю значно поступаються останнім. Структуру цих лісів формують пе­реважно вічнозелені деревні види. Дерева сягають висоти 20—30 м. Кількість ліан і епіфітів значно менша, ніж у тропіках, але збільшу­ється кількість чагарників. Коливання температури повітря за сезо­нами викликає й періодичність росту рослин. Поширення цих лісів незначне. Вони ростуть у деяких районах Південної Америки, на пів­денному сході Північної Америки, на південному сході Австралії і у Новій Зеландії, у Південно-Східній Азії, на узбережжі Середземного моря і на південному узбережжі Каспійського моря. Більша частина рослин лаврових лісів має великі, блискучі, шкірясті листові пластин­ки, які розташовані перпендикулярно відносно світла. Типовим при­кладом може бути листок лавра, від якого й пішла назва лісів. Кіімат у районах поширення лаврових лісів характеризується періодичністю випадання опадів, сухим періодом улітку та незначними коливання­ми температури повітря протягом року. Кожного дня на кілька годин ліс окутується щільними хмарами. Дерева найчастіше ростуть у два яруси з максимальною висотою 10—30 м. Лаврові ліси займають про­міжне положення між помірнодощовими та шорстколистими лісами.

Вічнозелені субтропічні жорстколисті ліси та жорстколисті чагар­ники ростуть у регіонах з більш тривалим сухим періодом, ніж лаврові ліси. Разом із вічнозеленими лис­тяними породами до їх складу вхо­дить невелика кількість хвойних порід, висота яких може сягати 10— 15 м. У лісах є густий підлісок, го­ловним чином із колючих чагарни­ків. Уся деревна рослин­ність пристосована до зростання в сухих умовах. Незалежно від жит­тєвих форм рослини мають чіткі ксеноморфні ознаки. Цей тип рос­линності поширений на невели­ких площах у Середземномор’ї, в Австралії, у Південній та Північ­ній Америці. Досить часто на частині території деревні породи замінюються шорстколистими чагар­никами. У Середземномор’ї поширення жорсколистих чагарників (ма- квіс) на місці деревних порід пов’язують з діяльністю людини - виру­бання дерев, розорювання площ.

У тій частині субтропіків, де кількість опадів не перевищує 250— 300 мм на рік, є пустелі, що межують або переходять в пустелі тропіч­ного поясу. Вони досить схожі. Пустелі існують на великих площах в Африці (Набіб, Сахара, Калахарі, Карру), Австралії, Південній Аме­риці (Атакама, Сечура, Монте, Патагонська) та Північній Америці (Великого басейну. Мохове, Сонора, Чіуауа). Рослинність тут надзви­чайно бідна і пристосована до дуже ефективного використання води.

Рослинність помірного поясу характеризується значним різноманіт­тям, що зумовлено тим, що цей пояс простягається на величезних те­риторіях і має досить різні кліматичні умови. Клімат помірної зони змінюється як з півночі на південь, так і з заходу на схід. Однак визна­чальним моментом у формуванні рослинності є чергування теплого та холодного періодів. Кількість опадів коливається в межах 500— 700 мм, зменшуючись при просуванні з півночі на південь та при від­даленні від океанів. В останньому випадку збільшується континента- льність клімату. Помірний пояс займає значні території Північної пів­кулі в Азії, Європі та Північній Америці. Зональними є:

І ліси помірного клімату (хвойні, мішані і листяні);

- степи;

- внутрішньоматерикові пустелі

Усі ці локальні типи рослинності змінюють один одного при про­суванні і півночі на південь.

Зона лісів помірного клімату простягається широкими стрічками з заходу на схід континентів і, у свою чергу, поділяється на підзони хвой­них лісів (північна частина), мішаних лісів (середня частина) і літ- ньо зелених або широколистяних лісів (південна частина). На більшій частині лісів ґрунти різного ступеня опідзолення на півдні змінюють­ся сірими лісовими та деградованими чорноземами.

Залежно від регіону хвойні зимовозвленіліси складаються переваж­но з модрини, ялини, ялиці, сосни. У різних типах лісорослинних умов вони створюють відмінні за продуктивністю насадження. Крім хвой­них, досить часто зустрічаються береза та осика. Ці дерева можуть бути як домішками до хвойних порід, так і створювати окремі насадження. На півночі підзони деревостани характеризуються низькорослістю і зрідженістю, а при просуванні на південь їх продуктивність збільшу­ється (максимальна висота 35—40 м). Залежно від виду деревної поро­ди та повноти насаджень, яку вона створює, у лісах може розвиватися другий ярус з тіньовитривалих деревних порід, підлісок із чагарників та трав'янистий покрив різного ступеню розвитку. Досить поширені мохи, лишайники (утому числі епіфітні), плауни.

Підзона мішаних лісів простягається південніше від, підзони хвой­них. Мішані ліси є у Європі та Північній Америці, але в Сибіру від­сутні. Вони досить різноманітні за породним складом. Лісам цієї під­зони властива наявність ялини і дуба одночасно. Крім того, у міша­них лісах ростуть види, характерні для підзони хвойних лісів, а також в'язи, клен гостролистий, ясен, граб (на заході). Деревні породи фор­мують кілька ярусів, добре розвинуті підріст, підлісок і трав’янистий покрив. У підзоні мішаних лісів здійснюється інтенсивне лісове гос­подарство, тому породний склад насаджень може відрізнятися відпо­відно до господарських вимог.

Літньозелені (широколистяні) ліси поширені в регіонах, які зазна­ють впливу океанічного клімату, а в більш континентальних районах вони змінюються хвойними. Такі кліматичні умови сприятливі для мезофільних рослин, що мають широкі листові пластинки. Основни­ми деревними породами цієї зони є дуб, бук, клен, липа, ясен. Вони створюють одно-, дво-, триярусні високопродуктивні насадження. Через значне затінення в таких насадженнях може не бути трав’янис­того покриву. Типовими для широколистяних лісів є трав’янисті ефе­мерні рослини, розвиток яких відбувається до появи листя на деревах.

Степи характеризуються теплим, порівняно сухим літом та неве­ликою річною кількістю опадів (300 450 мм). Вони поширені в Європі, Азії, обох Америках ти па північних островах Нової Зеландії. Степи Північно» Америки називають преріями, а Південної — пампасами. Рельеф степів рівнинний, розчленований ярами і балками. Тут фор­мується трав'янистий тип рослинності: злакові, полиново-злакові, полинові, ковилові формації. 'Трав'янистий покрив досить густий, але в південних і континентальних степах він дещо зріджений. Деревна рослинність зустрічається по заплавах річок та в балках. Дуже поши­рені ефемерні рослини*

Для внутрішньоматерикових пустель помірної зони характерні рослини склсрофільного типу, зокрема, безлисті чагарники і напівча­гарники - саксаул, джузган, ефедра, полин та ін. Практично в усіх фітоценозах цієї зони поширені трав’янисті ефемери та ефемероїди. Так, наприклад, біля східного підніжжя Скелястих гір (США) на бу­рих грунтах росте псамофільна злаково-полинова рослинність.

Рослинність холодного поясу росте в дуже суворих кліматичних умовах і представлена: арктичними пустелями та тундрою (арктичною, тиловою і чагарниковою).

До холодного поясу належать величезні простори на півночі Євро­пи, Азії та Північної Америки. Для нього характерне коротке літо, коли цілодобово світить сонце, і сувора сніжна зима. На островах Льодови­того океану та на частині півострову Таймир розташовані арктичні пустелі. Тут поширена невелика кількість квіткових рослин, а основ­ний рослинний фон складають мохи, лишайники і водорості. Рослин­ність арктичних пустель дуже бідна, а живе надґрунтове покриття зав­жди не перевищує 50%.

Рослинність тундр також дуже бідна. Розрізняють арктичну, ти­пову і чагарникову тундру. В арктичній тундрі переважає двоярусна рослинність (чагарниково-трав’яниста, лишайниково-мохова). Для неї характерне значне заболочення території. У типовій тундрі розви­вається мохова, лишайникова і чагарникова рослинність. З просуван­ням на південь збільшується частка чагарничків, карликових дерев і утворюється чагарникова тундра, де панує карликова береза. При по­дальшому просуванні на південь утворюються рідколісся за участю ялини, модрини, берези та підліску з берези карликової, чагарнико­вим, моховим і лишайниковим ярусами з невеликою кількістю тра­в’янистих рослин.

Незалежно від того, про широтну чи вертикальну зональність іде мова, у межах кожної зони рослинність неоднорідна, оскільки формування рослинного покриву визначається ступенем і характером зволоженості, механічним складом грунту, мезо- і мікрорельєфом тощо. Тому, крім зональної рослинності, розрізняють рослинність інтра- зональну, азональну, екстразональну.

Інтразональнарослинність - це тип рослинності, що не утворює самостійної зони, а є включенням до однієї чи до кількох зон.

На відміну від азональної, яка характерна для всіх зон, інтра­зональна рослинність тісно пов’язана з певними зонами. Вона займає у межах зони ділянки, що характеризуються надлишком або нестачею вологості, грунтами легкого або важкого механічного складу, а також скелі і кам’янисті розсипи. До цього типу рослинності належить рос­линність солонців і солончаків, сфагнових боліт. При переході від однієї зони до іншої інтразональна рослинність змінюється, але деякі особливості відповідної зони зберігаються.

Азональна рослинність — це рослинність, яка не утворює самостій­ної зони, але притаманна низці зон (заливні луки, рослинність пісків, болота).

На характер азональної рослинності впливають умови відповідної природної зони. Ця рослинність меншою мірою визначається кліма­том, більшою — субстратом, на якому росте. Так, асоціація заплавних лук степової зони відрізняється від однойменних та близьких за скла­дом асоціацій лісової зони наявністю низки степових рослин, поши­рених на сусідніх водорозділах.

Екстразональна рослинність — це рослинність, подібна до рослин­ності якоїсь іншої природної зони або поширена в даній зоні на незональних ділянках (зональна рослинність, що знаходиться поза межами своєї зони).

Прикладом можуть бути діброви, незначні ділянки яких можливі в підзоні хвойних лісів і в зоні степу, байрачні ліси степової зони. По­ходження екстразональної рослинності може бути різним. Одні ді­лянки могли виникнути внаслідок розселення насіння із сусідніх зон, інші є залишками колишньої зональної рослинності, що змінилася внаслідок зміни клімату.

Похідні та корінні ліси

Природні ліси займають основні площі на планеті. Вони бувають корінними та похідними.

Корінні ліси — це ліси, які тривалий час розвиваються на одному місці без заміни однієї деревної породи іншими.

Вони довговічні, здатні до самовідновлення, складаються із дерев­них порід, біологічні властивості яких найбільш повно відповідали в ми­нулому і відповідають нині клімату, ґрунтам, водному режиму. Такі ліси утворюють основні лісотвірні породи — дуб, бук, ялина, сосна та ін.

Похідні ліси — це ліси, змінені внаслідок дії стихійних сил або вна­слідок діяльності людини.

Вони виникають, наприклад, після значних пожеж, вирубки лісу. На місці зазначених вище довговічних лісів виникають недовговічні з берези, осики, граба. Похідні ліси здатні повертатися до стану корін­них унаслідок природної зміни деревних порід або завдяки господар­ським заходам. Деревостани вегетативного походження створюються із порості від пенька, а насіннєвого — з насіння. Перші звичайно менш продуктивні, ніж другі. В Україні значна частина дубових лісів Лісос­тепу та Степу вегетативного походження, унаслідок чого характери­зуються меншою продуктивністю, ніж насіннєві.









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь