Рекультивація земель, порушених гірничодобувними роботами.

 

Землі підрозділяються на площі під активними та пасивними об’єктами. Площі, які зайняті виробничими спорудами, поділяються на порушені (підлягаючі рекультивації) та непорушені.

Основними напрямками відновлення земельної території є наступні:

- сільскогосподарське використання;

- лісонасадження;

- водоймища;

- житлове та промислове будивництво.

На гірничотехничному етапі рекультивації передбачається виконання наступного комплексу робіт:

- грубе та чистове планування поверхні, засипання каналів, відкосів;

- вивільнення рекультивованної поверхні від крупногабаритних уламків порід, виробничих конструкцій;

- будівництво під’їздних шляхів;

- будівництво при необхідності дренажної, водовідводної та зрошуварьної мережі;

- ліквідація або використання плотин, дамб, насипів та інші роботи;

- меліорація забруднених грунтів або засипання їх шаром родючих грунтів.

У загальному циклі рекультивації доля витрат на гірничотехнічний етап складає 80-90%.

На біологічному етапі рекультивації здійснюються заходи з відновлення родючості порушених земель. Виділяють дві форми її: сільскогосподарську та лісову. Сільскогосподарська проводиться у два етапи. Спочатку –відновлюють грунти для виращування невибагливих сільскогосподарських культур. На другому етапі приступають до вирощування основної маси сільскогосподарських культур, а потім – до агробіологічних робіт (посадка лісу, розведення риби у водоймищах, диких тварин у лісах).

Коефіцієнт землемісткості – це відношення земельної площі до кількості добутих корисних копалин (поточний, геологічний, граничний).

При розробці родовищ корисних копалин відкритим способом одночасно потрібно вирішувати завдання охорони надр і охорони земної поверхні.

При рекультивації земель на кар’єрах потрібно зберегати грунти, які піддаються порушенню. Створити на поверхні родючий шар. Норму зняття родючого та потенційно родючого шару грунту визначають за наступною формулою: Н=МS, де М – товщина знятого шару грунту, м; S – площа грунтового контуру з однаковою товщиною та якістю знятого шару грунту, м².

Заключною фазою гірничотехнічного етапу рекультивації є землювання. Це комплекс робіт по зняттю, транспортуванню та нанесенню родючих порід на малопродуктивні угоддя з метою їх докорінного покращення. Грунти, які наносятьчся, передбачені для сільскогосподарського та лісогосподарського використання.

Найбільше використання отримали способи доставки автосамосвалами та скреперами з плануванням, бульдозерами.

З метою закріплення поверхні від ерозії використовуються наступні способи:

- покриття відкосів родючим шаром грунту, товщиною 0,1-0,3 м з висівом насіння багаторічних трав та чагарників;

- дернування відкосів;

- нанесення на поверхню відкосів бітумної емульсії, змішанної з опилками та насінням багаторічних трав;

- покриття відкосів трав’яними килимами;

- створення штучної стійкої структури шляхом нанесення полімерних покрить, мульчування поверхні відкосів (покриття соломою, гноєм та інше).

Доцільно укріплювати відкоси дернуванням та гідропосівом трав гідросімкою.

Підземна розробка родовищ корисних копалин також значно порушує, хоча у меншому ступені, земну поверхню. На земній поверхні утворюються тріщини. Провали, змінюється рельєф місцевості.

При рекультивації земель, порушених при підземному добуванні, мають виконуватись ряд наступних вимог:

- забеспечення збереження земної поверхні та зведення до мінімуму деформації земельних ділянок;

- зняття родючого шару грунту з земельних ділянок, на яких розміщуються шахтні відвали;

- планування поверхні прогибів шляхом заповнення їх гірничою породою та послідуючим нанесенням родючого шару грунту;

- заходи з заповнення і осушування, заболочення, розвитку ерозійних процесів;

- відвід води, яка викачується з гірничих виробітків та свердловин попереднього осушення родовищ;

- терасування.

 

 

Рекомендована література

1. Борщевський П., Коваленко П., Шмаглій О. Природно-ресурсний потенціал України // Економіка України, 1994.-№ 11.- с.95-96.

2. Веклич.О. Удосконалення економічних інструментів екологічного управління в Україні // Економіка України/- 1998.- № 9.-С.65 -74.

3. Гирусов З.В. и др.. Экология и экономика природопользования: Учебник для вузов /Под ред. Проф.. З.В.Гирусова.- М.: Закон и право, ЮНИТИ,1998.-407с.

4. Игнатов В. Г., Колин А. В. Экологический менеджмент: Учебное пособие.-Ростов-на-дону, 1997.- 304 с.

5. Инвестиционная политика природопользования / Т.С. Хачатуров, Н.Г. Фейтельман.- М.: Наука, 1989.- 277 с.

6. Коренюк П.І. Менеджмент навколишнього природного середовища. Дніпропетровськ: НГАУ, 2001. - 224 с.

7. Нестеров П.М., Нестеров А.П. Экономика природопользования и рьінок.- М: Закон и право издательского обьединения «Юнити».- 1997.- 412 с.

8. Пономаренко П.И., Моссур П.М., Гринцова Е.А. Экономическая зффективность и экономическое стимулирование рационального водопользования.- Днепропетровск: Наука и образование, 1998.- 54 с.

9. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку України / Данилишин Б. М., Дорогунцов С.І., Міщенко В. С., Коваль Я. В., Новоторов О. С., Паламарчук М. М. / За ред. Б. М. Данилишина.-К.: РВПС України.- 1999.- 716 с.

10. Экономика и охрана водных ресурсов Украиньї / Пономаренко П.И., Моссур П.М., Пинчук Н.Н., Яковлев Е.А..-Днепропетровск: Наука й образование, 1997.- 227 с.

11. Экономика природопользования / Под ред. Т.С. Хачатурова. М.: Изд-во МГУ, 1991.

12. Экономика природопользования: Учебное пособие / В.В. Глухов, Лисочкин Т.В., Некрасова Т.П., Васильєва Е.Ю.: СП (б) ГТУ, 1994.- 132 с.