Тема 1. Предмет і зміст курсу

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ І ЗМІСТ КУРСУ

ПЛАН

Поняття, предмет і об’єкт вивчення курсу «Економіка підприємства».

Джерела і завдання курсу.

Зв’язок курсу з іншими дисциплінам

4. Методологія вивчення курсу .

Поняття, предмет і об’єкт вивчення курсу

«Економіка підприємства»

Економіка підприємства – це наука про ефективність виробництва, шляхи і методи досягнення підприємством найкращих результатів при найменших затратах.

На підприємстві вирішуються питання економного витрачання ресурсів, використання високопродуктивної техніки, новітніх технологій, досягають зниження і доведення до мінімуму витрат на виробництво і реалізацію продукції, розробляються бізнес-плани, використовуються сучасні прогресивні прийоми маркетингу, здійснюється ефективне управління.

Тому предметом вивчення економіки підприємства є методи і способи раціонального поєднання й ефективного використання всіх елементів виробничого процесу на рівні підприємства. При цьому економічні та організаційні питання розглядаються в тісному зв’язку з технікою і технологією.

Об’єктом вивчення курсу є підприємство як первинна ланка економічної системи; при цьому розглядаються господарюючі суб’єкти реального сектору економіки незалежно від виду діяльності, форм власності і розмірів. Хоча особлива увага - великим виробничим підприємствам, оскільки економічний механізм їх функціонування є найбільш складним. Вивчивши і осягнувши його, можна зрозуміти сутність економічних процесів, які відбуваються на будь-якому підприємстві.

 

Джерела і завдання курсу

Кожна дисципліна має певні джерела вивчення, які є основою для проведення різного роду аналізу, формулювання висновків, розробки відповідних методик розрахунків та ін.

Джерелами вивчення курсу „Економіка підприємства” є:

§Конституція України, закони України, що стосуються економічного життя держави;

§Укази Президента України, Постанови Верховної Ради і Кабінету Міністрів України;

§нормативні акти, галузеві інструкції, положення, розпорядження, які регулюють діяльність і розвиток окремих галузей і виробництв;

§офіційні статистичні дані, що друкуються в публічних виданнях (інформаційних бюлетенях, довідниках, щорічниках) і відображають стан і динаміку економічного розвитку окремих суб’єктів господарювання, галузей, регіонів, економіки країни в цілому;

§матеріали звітності окремих підприємств;

§спеціальна наукова література: монографії, підручники, навчальні посібники вітчизняних та зарубіжних авторів; наукові статті в періодичних виданнях тощо.

Завдання курсу полягає в тому, щоб з врахуванням особливостей становлення і розвитку ринкових відносин на кожному конкретному підприємстві визначити всі умови і чинники, при яких намічені заходи технічного, організаційного і економічного характеру в найбільшій мірі сприяють ефективному використанню нагромаджених ресурсів і тих, які залучаються в господарський оборот.

 

Методологія вивчення курсу

Предмет будь-якої дисципліни вивчається за допомогою певних методів. Метод – це спосіб, своєрідний інструмент пізнання об’єктивної дійсності.

При вивченні курсу „Економіка підприємства” використовується система взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих методів. Сукупність цих методів, яка виражає їх органічну єдність, називається методологією.

До конкретних методів пізнання економічних процесів відносяться:

1) економічного аналіз;

2) групувань;

3) нормативний метод;

4) економіко-математичні методи.

Складовою частиною методології пізнання є методика - сукупність часткових правил розрахунку певних економічних показників. Вона виступає засобом практичного використання теоретичних положень економічної науки.

Співвідношення між методом і методикою приблизно таке, як між головним і допоміжним інструментом пізнання: вміння робити конкретні економічні розрахунки не може замінити вміння абстрактно і логічно мислити, але, не володіючи методикою розрахунків економічних показників, неможливо практично виконувати економічні функції.

 

ПЛАН

Класифікація підприємств

Підприємства як організаційна форма господарювання класифікується за такими ознаками, які визначають особливості його створення та функціонування в умовах ринку:

ü форма власності розрізняють приватні ( засновані на власності окремих громадян або юридичних осіб з правом найму робочої сили); колективні ( засновані на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, громадської та релігійної організації); комунальні ( засновані на власності громади адміністративно-територіальної одиниці); державні ( засновані компетентним органом державної влади на базі відокремленої частини державної власності); підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності);

ü спосіб утворення та формування статутного фонду виділяють унітарне підприємство (створюється одним засновником, який виділяє необхідне майно, формує статутний фонд, затверджує статут, розподіляє отримані доходи, безпосередньо або через призначеного ним керівника здійснює загальне управління підприємством та формує його трудовий колектив, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства) та корпоративне підприємство (утворюються, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням, діє на основі об’єднання майна та підприємницької діяльності, їх спільного управління справами на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників у розподілі доходів та ризиків діяльності);

ü чисельність працівників та обсяг річного доходу від господарської діяльності виділяють суб’єкти малого підприємництва (юридичні або фізичні особи, у яких середня кількість працівників за звітний рік не перевищує 50 осіб та річний дохід від діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України), в тому числі суб’єкти мікропідприємництва (юридичні або фізичні особи з середньою кількість працівників за рік не більше 10 осіб та річним доходом не більшим еквіваленту 2 мільйонів євро); суб’єкти великого підприємництва (юридичні особи, у яких середня кількість працівників за рік перевищує 250 осіб та річний дохід від діяльності більший суми, еквівалентної 50 мільйонам євро) та суб’єкти середнього підприємництва (інші суб’єкти, які не належать до малих і великих);

ü мета та характер діяльності виділяють комерційні (основною метою діяльності яких є одержання прибутку від реалізації товарів) та некомерційні підприємства (основною метою діяльності яких виступає досягнення конкретного соціального результату);

ü вид економічної діяльності виділяють промислові, будівельні, сільськогосподарські, транспортні, торговельні, фінансово-кредитні, консалтингові, туристичні та інші;

ü національна належність капіталу розрізняють національні (капітал підприємства є виключно власність юридичних осіб та громадян однієї держави); іноземні (статутний фонд сформовано виключно за рахунок іноземних інвестицій) та змішані ( капітал належить суб’єктам господарювання двох або декількох країн);

ü ступінь підпорядкування територіальних одиниць материнське підприємство (контролює діяльність інших юридичних осіб у формі участі в статутному капіталі або управлінні); дочірне (юридично самостійне організаційне утворення, що виступає на ринку від свого імені та з власним капіталом, здійснює комерційні операції, укладає контракти, складає звітний баланс, проте перебуває під контролем материнського); асоційоване (формально самостійне підприємство, на яке має суттєвий вплив материнська компанія через відносини економічної або організаційної залежності); філія (територіально відокремлене утворення, яке не має юридичної та господарської самостійності, діє від імені та за дорученням материнського підприємства, використовуючи його капітал).

ü правовий статус та форма господарювання виокремлюють одноосібні ( власником яких виступає фізична особа, що відповідає за свої зобов’язання усім належним майном та несе усі ризики, пов’язанні з підприємницькою діяльністю); кооперативні (добровільні об’єднання громадян на засадах членства з метою спільного ведення господарської діяльності, яка базується на особистій трудовій участі кожного із учасників, об’єднанні їх майна, участі в управлінні підприємством та розподілі доходів); орендні (передбачає здійснення господарської діяльності на основі тимчасового володіння та користування майном (цілісним майновим комплексом підприємства або його структурних підрозділів), за визначену в договорі оренди плату); господарські товариства (створюються юридичними особами або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницької діяльності з метою одержання прибутку).

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій. Акціонерні товариства можуть бути публічними і приватними.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном, а учасники товариства несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність в однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

ПЛАН

На діяльність підприємства

Макросередовище формують ті елементи зовнішнього середовища, які не підвладні контролю з боку підприємства та здійснюють опосередкований (непрямий) вплив на його діяльність. Чинники макросередовища визначають загальні умови введення бізнесу і не мають специфічного впливу на окремо взяте підприємство. Вони безпосередньо впливають на чинники мікросередовища і через них формують стратегічну позицію підприємства. Проте, вплив макросередовища неоднаковий на різні підприємства, що зумовлене відмінностями у сферах діяльності, їх розмірами, територіальним розташуванням та внутрішнім потенціалом.

До чинників макросередовища відносяться:

Ø економічні – пов’язані із обігом грошей та товарів (величина та структура ВВП, темпи інфляції, динаміка цін, розподіл доходів, рівень зайнятості, податкове навантаження, дефіцит бюджету, структура державних видатків, фінансова система);

Ø політико-правові – впливають на формування політичних поглядів та виражаються через державну політику регулювання економіки (політична стабільність суспільства, урядові програми розвитку економіки, розстановка політичних сил, недосконалість і часта зміна законодавства);

Ø науково-технічні – пов’язані із розвитком техніки та технології (темпи НТП, впровадження інновацій, науко місткість продукції, фінансування державою витрат на наукові дослідження, патентно-ліцензійний захист винаходів);

Ø соціальні – формують стиль життя, роботи та споживання населення;

Ø природні – характеризують взаємодію суспільного виробництва з навколишнім середовищем;

Ø міжнародні – пов’язані із виходом підприємницької діяльності за національні кордони (стан світового ринку, митна та торгівельна політика країн-партнерів, протекціонізм, доступ до сировини, рівень інтеграції, можливість військових конфліктів).

Оскільки чинники макросередовища не піддаються управлінським впливам, то підприємство повинне прогнозувати можливі зміни та адаптуватися до нових умов для уникнення негативних наслідків або мінімізації втрат.

 

ПЛАН

Його цілі і завдання.

Методи управління.

Його цілі і завдання

Суть управлінської діяльності полягає у здійсненні впливу на процес шляхом прийняття рішень.

Управління підприємством є особливим видом діяльності, спрямованої на ефективне функціонування суб’єктів господарювання. При цьому застосовуються різноманітні засоби і методи впливу на усі процеси, що відбуваються на підприємстві.

Відомий англійський економіст А.Маршал (1842-1924) виділив управління в окремий чинник виробництва поряд із трьома традиційними – капіталом, працею, землею.

Сьогодні у світовій практиці використовують три інструменти управління: ієрархію, культуру і ринок.

Ієрархія передбачає чіткий поділ функцій у керованій системі, підпорядкування управлінських ланок за принципом ієрархічного ланцюга, безумовне виконання „вказівок зверху”, пряму відповідальність перед вище стоячою ланкою. Ієрархія є характерною для адміністративно-командної економіки.

Культура як інструмент управління ґрунтується на використанні в процесі впливу на людей системи норм, правил і засад, визнаних суспільством. Саме вони визначають стиль поведінки працівників, відношення до виконання ними своїх обов’язків, формують відповідальність за результати роботи.

Ринок як інструмент управління має в основі використання в управлінській діяльності економічних законів і економічних інтересів суб’єктів господарювання, їх економічної свободи і самостійності. Вигідність або невигідність результату визначає поведінку суб’єкта. Зрозуміло, що „в чистому вигляді” такий інструмент використовуватись в практиці господарювання не може, оскільки існують ряд обмежень зі сторони держави, інших інституцій щодо економічної поведінки підприємницьких структур, окремих працівників.

Практично перелічені інструменти управління використовуються в певному поєднанні, хоча кожен з них є домінуючим в тій чи іншій економічній системі.

Особливе місце управління в ринковій економіці обумовлене тим, що саме воно повинно забезпечити зв’язок, інтеграцію економічних процесів на підприємстві. Управління підприємством пов’язує воєдино його внутрішні резерви і зовнішнє середовище, найбільш суттєвими компонентами якого є державне регулювання економіки, конкуренція, стан соціального середовища тощо.

Цілі, завдання, функції і основні риси управління підприємством

Кожне підприємство, виходячи із своєї місії, самостійно визначає мету своєї діяльності. Найчастіше вона набирає виразу стратегічної мети, яка може полягати в наступному:

• одержання доходу;
• створення потенційних можливостей для майбутнього розвитку;
• забезпечення безпеки життєдіяльності;
• створення умов для усестороннього розвитку працівників підприємства.

Для досягнення будь-якої мети мають бути сформульовані цілі окремих рівнів управління на підприємстві, окремих структурних підрозділів.

Цілі діяльності підприємства повинні відповідати такимвимогам:

1) повинні охоплювати усі сфери діяльності підприємства;

2) повинні періодично переглядатись з метою узгодження внутрішніх можливостей підприємства з мінливими зовнішніми умовами;

3) мають забезпечувати концентрацію ресурсів і зусиль;

4) повинен бути зв’язок між коротко- і довгостроковими цілями;

5) мають бути функціональними, щоб забезпечити трансформацію цілей вищого рівня у конкретні завдання для нижчих рівнів.

Функції управління:

- вивчення потреб споживачів та закономірностей їх формування;

- співставлення потреб з можливостями їх задоволення та ресурсами;

- планування діяльності трудових колективів;

- організація спільної праці всіх суб’єктів виробничого процесу;

- мотивація до спільних погоджених дій;

- контроль за результатами діяльності.

Основними характерними рисами сучасного управління є:

§ поступова відмова від управлінського раціоналізму (відповідно до охарактеризованої раціоналістичної концепції) і висунення на перший план проблем гнучкості та адаптованості до постійних змін зовнішнього середовища (неформально концепція управління);

§ розгляд підприємства як цілісної системи, яка дозволяє досліджувати його у єдності складових частин, які пов’язані із зовнішнім середовищем; підприємство не є самозабезпечуваною системою, а залежить у своїй діяльності від ресурсів, інформації, що надходять ззовні;

§ застосування ситуаційного підходу до управління, врахування конкретного набору обставин, які мають значний вплив на діяльність підприємства в даний момент часу;

§ необхідність розробки і реалізації стратегічного управління підприємством, який поєднує стратегічний підхід по формуванню цілей і завдань підприємства та програмно-цільовий підхід до їх реалізації;

§ визначення необхідності використання інноваційного менеджменту, який передбачає сприйняття підприємством всього нового, сучасних досягнень науково-технічного прогресу;

§ усвідомлення провідної ролі лідера як носія нового господарського мислення, орієнованого на нововведення, на інтеграцію зусиль працівників, на раціональний ризик;

§ визнання соціальної відповідальності управлінця (менеджера) як перед суспільством в цілому, так і перед окремими людьми, які працюють на підприємстві; менеджер повинен таким чином організувати спільну роботу працівників, щоб кожна людина максимально реалізувала свої здібності, свій потенціал.

3. Методи управління

Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління.

Методи управління – це способи впливу на окремих працівників та трудові колективи в цілому задля досягнення поставлених цілей діяльності підприємства.

Основою використовуваних методів управління є закони, закономірності і принципи суспільного виробництва, науково-технічний рівень розвитку фірми, підприємства, соціальні, правові і психологічні відносини між людьми.

Методи управління поділяються на:

• економічні;

• адміністративно-правові;

• соціально-психологічні.

Економічні методи управління — це прийоми і способи управління, які мають в своїй основі використання економічних законів, економічних інтересів і показників. Ці методи включа­ють:

• матеріальну відповідальність;

• стимулювання;

• ціноутворення;

• податки;

• державне регулювання.

Адміністративно-правові методи управління передбача­ють юридичний (правовий) і адміністративний вплив на від­носини людей в процесі виробництва, оскільки ці відносини регулюються певними правовими нормами:

• законодавчими актами;

• положеннями;

• інструкціями;

• наказами і розпорядженнями.

Адміністративно-правові методи передбачають і застосу­вання відповідних матеріальних, адміністративних і карно-правових санкцій.

Соціально-психологічні методи управління реалізують мо­тиви соціальної поведінки людини, оскільки традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають свій стимулюючий вплив. Ці методи передбачають вивчення соці­альних запитів та інтересів членів колективу, середовища виробництва, громадської думки.

Всі ці методи повинні поєднуватись і створювати необ­хідний арсенал засобів для найефективнішого управління

фірмою.

Кожна фірма є унікальною, тому не існує єдиної моделі управління. Нижче наводяться фактори, що визначають вибір цієї моделі.

- розмір фірми;

- характер продукції, що випускається;

- характер середовища.

Система управління повинна бути простою і гнучкою, забезпечувати ефективність і конкурентоздатність функціо­нування фірми. Вона повинна мати такі характеристики:

- невелике число рівнів управління;

- наявність небагаточисельних підрозділів, що мають високо­кваліфікованих працівників;

- якість продукції і всі процедури роботи повинні бути орієнто­вані на споживача.

4. Організаційні структури управління підприємством

Організаційна структура управління – це форма реалізації системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів

Існують різні типи організаційних структур управління, основними з яких є:

1. Лінійна — це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії, кожен підлеглий має лише одного лінійного керівника, який виконує всі адміні­стративні та інші функції у відповідному підрозділі. Викорис­товується у невеликих підприємствах з нескладною техно­логією виробництва. Перевагами такої структури є:

а) чіткість взаємовідносин;

б) оперативність і несуперечливість управлінських рішень;

в) надійний контроль.

Недоліком є те, що керівник повинен виконувати, крім основних координуючих функцій, цілий ряд робіт по обліку, роботі з кадрами, контролю якості тощо.

2. Лінійно-штабна структура передбачає створення при лінійному керівництві спеціальних функціональних служб (штабів), які допомагають йому вирішувати певні виробничі завдання і формувати відповідні управлінські рішення. При цьому штаби не дають безпосередніх розпоряджень лінійним керівникам. Головна перевага такої структури в тому, що лінійні керівники мають можливість сконцентрувати увагу на поточному лінійному керівництві, а недоліки — ріст уп­равлінських витрат, зниження оперативності. Така структура є ефективною в масовому виробництві з незначними техно­логічними змінами.

3. Функціональна структура також передбачає наявність штабів, але їх персонал має не лише дорадчі права, а й право керівництва і прийняття рішень. Тому кожний виробничий підрозділ отримує розпорядження одночасно від декількох керівників функціональних підрозділів підприємства. Функ­ціональна структура забезпечує компетентне керівництво по кожній функції управління. В цьому її головна перевага, а недоліками є можлива суперечливість і неузгодженість рі­шень, зниження оперативності.

4. Дивізіональна структура управління будується не за функціональними ознаками, а за принципами групування виробничих підрозділів за продуктами, групами споживачів, за місцем розташування. Виникнення цієї структури пов'яза­не із поглибленням поділу управлінської праці, тобто вищі ланки управління займаються лише загальними питаннями (фінансовими, юридичними, кадровими), арешту своїх функ­цій делегують виробничим підрозділам (відділенням), які мають свою власну структуру управління і можуть автономно функціонувати. Розповсюдження цієї структури пов'язано з процесом диверсифікації виробництва і виникненням корпо­рацій, конгломератів.

5. Матрична структура передбачає створення поряд з лінійними керівниками та функціональним апаратом управ­ління тимчасових проектних груп, які формуються із спе­ціалістів функціональних підрозділів і займаються створен­ням нових видів продукції. Після завершення робіт над про­ектом спеціалісти повертаються до своїх функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного керів­ника по відношенню до членів групи.

6. Множинна структура управління використовується су­часними компаніями, які включають ряд підприємств. В її основі лежить поєднання різних організаційних структур уп­равління. Таке багатоструктурне рішення буде все більше використовуватись в майбутньому.

ТЕМА 6. РИНОК І ПРОДУКЦІЯ

ПЛАН

Структура та функції ринку.

Типи ринкової структури.

Структура та функції ринку

Як економічна категорія ринок відображає сутність економічних відносин, що виникають маж господарюючими суб'єктами (виробниками i покупцями) з приводу обману результатами i умовами (факторами) виробництва.

Основними суб’єктами ринку є домашні господарства, фірми (підприємства), держава.

Об’єктами ринкових відносин виступають різноманітні матеріальні і нематеріальні цінності (активи).

Важливими умовами виникнення та успішного функціонування ринку є: суспільний поділ праці та економічна спеціалізація, внаслідок чого кожен виробник концентрує свої зусилля на створенні одного продукту; наявність економічно самостійних та незалежних суб’єктів господарювання, які вільно вступають у рівноправні партнерські відносини з приводу купівлі-продажу; право власності на продукцію та засоби виробництва, що визначає можливість володіння, використання та розпорядження благом; добровільний та еквівалентний обмін товарів (ринок за своєю природою не визнає різного роду пільг); існування конкуренції між товаровиробниками.

Отже, ринок виступає організаційною формою існування товарного виробництва.

Підприємство реалізує свої цілі на ринку у взаємодії з іншими економічними суб'єктами. Залежно від умов перебігу конкурентної взаємодії виникають досить стабільні утворення, що відрізняються одне від одного кількістю і розмірами учасників, характером продукції, що випускається, умовами виходу на ринок. Ці утворення називаються ринковими структурами. Економісти розрізняють чотири типи (моделі) ринків, які відрізняються за ступенем свободи конкуренції та ціноутворення: ринок досконалої (чистої) конкуренції, монопольний ринок, олігопольний ринок та ринок монополістичної конкуренції.

Сучасний ринок характеризується розгалуженою і багаторівневою структурою, яка визначає співвідношення між його окремими елементами, що взаємодіють між собою.

Загальна структуризація ринку здійснюється на основі таких ознак:

1) суб’єктний склад – ринок споживачів; ринок виробників; ринок проміжних продавців (посередників); ринок державних структур;

2) економічне призначення об’єктів ринкових відносин – товарний ринок (споживчий ринок та ринок товарів виробничо-технічного призначення); фінансовий ринок (грошовий ринок, валютний ринок, ринок цінних паперів, ринок дорогоцінних металів, страховий ринок, ринок капіталів, ринок нерухомості); ринок праці; ринок інформаційної продукції та послуг;

3) територіально-просторова організація – місцевий (локальний) ринок; регіональний ринок; національний ринок; світовий ринок;

4) механізм функціонування – вільний, монополізований ринок та регульований ринок;

5) ступінь насиченості – рівноважний, дефіцитний та надлишковий ринок;

6) відповідність чинному законодавству – легальний ринок та тіньовий ринок.

До основних функцій ринку відносять:

ü регулююча – забезпечує постійність зв’язків між різними галузями виробництва, встановлення пропорцій в економіці та безперервність процесів відтворення;

ü стимулююча – полягає в тому, що вона сприяє більш раціональному використанню факторів виробництва для одержання найкращих кінцевих результатів, застосовуючи найновіші досягнення науки, техніки, організації праці та управління;

ü розподільча – у конкурентному середовищі ринкова ціна диференціює доходи товаровиробників, внаслідок чого одні отримують можливість для подальшого процвітання та розвитку, а інші опиняються на межі банкрутства;

ü посередницька – в умовах розвиненого ринку споживач отримує можливість вибору виробника, який забезпечує належну якість продукції, оптимальність ціни, рівень сервісного обслуговування тощо;

ü інтеграційна – ринок об’єднує суб’єктів господарської діяльності в єдину цілісну систему, сприяючи формуванню єдиного економічного простору як в межах окремої держави, так і в межах світової економіки;

ü оздоровча – за допомогою механізмів конкуренції ринок очищає суспільне виробництво від економічно слабких та нежиттєздатних господарських одиниць. Реалізуючи цю функцію, ринок підвищує прибутковість економіки в цілому;

ü інформаційна – ринок забезпечує виробників інформацією про товари, які користується попитом, потенційну місткість та перспективи розвитку своїх сегментів. Отримана вчасно інформація дає змогу скоригувати обсяги виробництва відповідно до вимог ринку та забезпечити ефективне циркулювання грошових потоків.

 

Типи ринкової структури

Типи ринкових структур виділяються на основі ряду ознак галузевих ринків: чисельність продавців та їх ринкові частки, ступінь диференціації продукту, ступінь контролю виробників над цінами, умови вступу в галузь та виходу з неї, характер поведінки підприємств – виробників.

На основі складу цих ознак, їх поєднання та співвідношення формуються різні типи галузевих ринків, які характеризуються різним ступенем конкуренції, а саме:

1.Ринок досконалої конкуренції є ринковою структурою, яка характеризується великою кількістю невеликих підприємств і фірм, які не впливають на ринкову ціну.

Ознаками такого ринку є:

- значна кількість покупців і продавців, ринкові частки яких настільки малі, що вони повністю функціонують під впливом ринкових сил і не можуть впливати на ринкові ціни;

- стандартизація продукції, тобто однорідність продукції різних виробників; у споживачів немає підстав віддавати перевагу продукції того чи іншого виробника;

- прозорість ринку - галузь характеризується вільним доступом до інформації про ціни, ресурси та ін.;

- вільний вхід в галузь та вихід з неї; означає відсутність будь-яких перешкод для започаткування новими підприємствами свого бізнесу в галузі, а функціонуючим - припинення своєї діяльності.

Перевагами досконалої конкуренції є максимальне задоволення потреб споживачів на основі раціонального розподілу обмежених виробничих ресурсів.

Недоліки: стандартизовані товари не в повній мірі задовольняють диференційовані споживчі потреби, обмежені можливості для впровадження нових технологій через відсутність прибутків у виробників.

2. Ринок монополістичної конкуренції характеризується ринковою владою продавців диференційованого товару, які конкурують між собою за обсяги продажів, тобто за споживачів.

Ознаками такого ринку є:

o диференціація продукту - товар конкретного виробника має свої унікальні особливості, однак існує можливість його заміщення іншими товарами, що призводить до виникнення обмеженої ринкової влади;

o велика кількість продавців, достатня для забезпечення конкурентної галузі, але менша, ніж за досконалої конкуренції; при цьому є більшою ринкова частка кожного виробника, а це обумовлює його здатність впливати на ринковий попит;

o відсутність бар’єрів входження в галузь зберігається за рахунок відсутності легальних технологічних та законодавчих перешкод.

3. Ринок чистої монополії - тип ринкової структури, який характеризується концентрацією всієї галузевої пропозиції в одного виробника (продавця).

Особливостями такого ринку є:

· єдиний виробник (продавець), який забезпечує весь обсяг галузевої пропозиції;

· відсутність товарів - замінників, принаймні, близьких;

· контроль над цінами через відсутність інших виробників або продавців;

· обмеження входження інших підприємств у галузь внаслідок існування технологічних або законодавчих бар’єрів (патенти, ліцензії тощо).

4. Олігополістичний ринок характеризується функціонуванням незначної кількості підприємств, а галузеві вхідні бар’єри є досить високими і тому проникнення в галузь утруднене.

Ознаками такого ринку є:

Ø обмежена кількість підприємств, які поділили між собою галузевий ринок;

Ø наявність бар’єрів, які перешкоджають входженню в галузь нових підприємств і фірм; такі бар’єри можуть бути формальними (наявність ліцензій, патентів), так і економічними (високі витрати, ефект масштабу);

Ø взаємозалежність між усіма підприємствами - олігополістами, особливо в питаннях контролю над цінами;

Ø кількість підприємств - виробників є досить малою в порівнянні з розмірами ринку, однак концентрація виробництва на кожному з них є високою.

Висока концентрація виробництва на окремих підприємствах галузі призводить до того, що вони можуть впливати на формування ринкової рівноваги, тобто мають певний вплив на ринок - ринкову владу.

 

І ОПЛАТА ПРАЦІ

ПЛАН

Планування продуктивності праці на підприємстві

Планування продуктивності праці здійснюється методом прямого рахунку та пофакторним методом.

Метод прямого рахунку передбачає визначення планового рівня продуктивності праці (Пп.пл) шляхом ділення заплано­ваного обсягу випуску продукції у вартісному виразі або в натуральних одиницях (Qпл або N пл) на планову чисельність промислово-виробничого персоналу (Чпл):

Пп. Пл = або

Пофакторний метод передбачає розрахунок приросту продуктивності праці через економію чисельності праців­ників під впливом різних факторів.

Розрахунок планового рівня продуктивності праці здій­снюється в декілька етапів.

І. Обчислення економії робочої сили під впливом техніко-економічних факторів. Ці фактори згруповані так:

1) Підвищення технічного рівня виробництва.

Економія робочої сили під впливом цього фактору (Етехн.р.) обчислюється:

Етехн.р. = , чол.

де t₁,t₂ — трудомісткість виготовлення одиниці продукції відповідно до і після впровадження технічного заходу, н-год.;

Nпл — плановий обсяг випуску продукції, натур, один;

Фд — дійсний річний фонд робочого часу одного робітника в плановому році, год.;

Квн — коефіцієнт виконання норм;

Кч — коефіцієнт часу, який визначається шляхом ділення кількості місяців дії заходу в плановому році на 12.

2) Структурні зрушення у виробництві.