N. Свобода зібрань та об’єднання і право на створення профспілок: стаття 11

 

Стаття 11:

 

1. Кожен має право на свободу мирних зібрань та на свободу об’єднань з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

 

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом в інтересах національної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей і є необхідними в демократичному суспільстві. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.

Права, які гарантує стаття 11, пов’язані з політичними і соціальними цінностями демократичного суспільства або грунтуються на них. Оскільки в цій статті захищається право на створення профспілок, що в свою чергу передбачає захист певних економічних і соціальних прав, при тлумаченні положень часто використовується багато інших міжнародних документів і декларацій, наприклад, конвенції Міжнародної організації праці.

 

1. Право на свободу мирних зібрань

 

До сьогодні Європейська комісія та Європейський суд розглянули декілька справ, і яких йшлось про свободу мирних зібрань за статтею 11. Частково це пояснюється тим, що термін "зібрання", тобто зустріч людей та участь у вираженні поглядів або обміні ідеями та думками, характеризує групу менш формального характеру, ніж та, що передбачається в терміні “об’єднання”. Комісія визначила роль мирних зібрань та висловила обгрунтовану думку про те, що існування процедури попереднього одержання дозволу на їх проведення не порушує статтю 11:

 

Право на свободу мирних зібрань, яке проголошене у цій статті, є одним із основних прав у демократичному суспільстві та... однією з підвалин такого суспільства... Це право охоплює як приватні зібрання, так і збори у громадських місцях. В останньому випадку існування процедури одержання дозволу на їх проведення, звичайно, не порушує зміст цього права. Подібна процедура відповідає вимогам пункту 1 статті 11, якщо тільки органи влади використовують її для того, щоб мати можливість забезпечити мирний характер зібрань, і, відповідно, така процедура не є втручанням у здійснення цього права (Заява № 8191/78).

Після цього Комісія зазначила, що тимчасова заборона урядом всіх публічних демонстрацій у даному місті не суперечила пункту 2 статті 11, якщо у разі проведення подібної публічної демонстрації виникала серйозна загроза громадській безпеці та порядку. На підставі подібних фактів Комісія відхилила доводи уряду про те, що запропонована організацією заявника демонстрація була цілком неприйнятною з точки зору статті 11, через те що вона могла б викликати протидію із застосуванням сили з боку опонентів і екстремістів. Комісія зауважила з цього приводу, що:

 

Право на свободу мирних зібрань гарантується кожному, хто має намір організувати мирну демонстрацію...; можливість контрдемонстрації із застосуванням сили або можливість долучення до демонстрації екстремістів, які не є членами обєднання, що виступило організатором, і які мають намір вчинити насильницькі дії, не можуть самі по собі скасувати це право. Навіть якщо існує реальна загроза того, що публічна демонстрація може призвести до заворушень внаслідок подій, які є поза контролем організаторів демонстрації, це не може бути приводом для виключення її зі сфери дії пункту 1 статті 11 Конвенції. Будь-які обмеження, що накладаються на подібні зібрання, повинні відповідати умовам положення пункту 2 статті 11 (Заява № 8440/78).

Комісія постановила, що уряд діяв у дозволених межах поля розсуду, коли заборонив всі публічні демонстрації там, де існували серйозні підстави реальної загрози громадській безпеці та порядку. Варто зауважити, що в обох названих вище справах заборона уряду на проведення демонстрацій була нетривалою і обмеженою територіально.

 

У справі Платформа “Лікарі за життя” проти Австрії (1988) Суд розглянув позитивне зобов’язання держави забезпечувати захист групам, що здійснюють своє право на свободу мирних зібрань. У цій справі австрійський уряд дав дозвіл на проведення демонстрації проти абортів у визначеному місці. Після цього організація заявника звернулася з проханням змінити місце проведення демонстрації на інше, менш зручне з точки зору забезпечення контролю за натовпом. Уряд погодився на це, але повідомив організаторів демонстрації, що поліція може і не забезпечити належного захисту від виступу контрдемонстрантів, що в дійсності й сталося. Подібні труднощі були і під час проведення другої демонстрації. Організація заявника скаржилася на те, що австрійський уряд порушив статтю 11, тому що не вжив належних заходів для забезпечення безконфліктного проведення демонстрації.

 

Суд ухвалив рішення про те, що Австрія була зобов’язана забезпечити захист груп, які здійснювали своє право на мирні зібраня:

 

Демонстрація може зачіпати або ображати людей, які виступають проти висунутих демонстрантами ідей або вимог. Проте учасники повинні мати можливість провести демонстрацію без ризику постраждати від фізичного насильства з боку своїх супротивників. Подібні побоювання можуть перешкоджати обєднанням громадян або іншим групам, що мають спільні ідеї та інтереси, відкрито висловлювати свої думки стосовно найбільш суперечливих питань, які хвилюють суспільство. У демократичному суспільстві право на контрдемонстрацію не може призводити до відмови у здійсненні права на саму демонстрацію. Справжня, ефективна свобода мирних зібрань не може, таким чином, зводитись лише до обов’язку держави не втручатися: цілком негативна концепція не відповідає предмету та меті статті 11. Як і стаття 8, стаття 11 іноді потребує вживання позитивних заходівнавіть у сфері взаємовідносин між окремими особами, якщо в цьому є потреба.

Однак Суд надає державам широкі межі розсуду у цій сфері:

 

Хоча вживання розумних і відповідних заходів для забезпечення мирного характеру демонстрацій є обов’язком Договірних Сторін, вони не можуть гарантувати це абсолютно, і вони мають широкі дискреційні повноваження у визначенні необхідних для цього засобів...

 

У цьому питанні стаття 11 Конвенції зобов’язує їх вжити заходів, а не досягти результату.

 

В цій останній справі Суд дійшов висновку про те, що австрійські органи влади вжили всіх розумних та належних заходів для захисту демонстрантів і тому порушення статті 11 не було.

 

Таким чином, Комісія та Суд визнають існування практичних перешкод, пов’язаних із проведенням публічних зібрань, і надають державам певні дискреційні повноваження для подолання цих ускладнень, які можуть реалізуватись або через встановлення режиму дозволу на проведення конкретної демонстрації, або ж через забезпечення поліцейського захисту від демонстрації антагоністичного характера, або за допомогою інших засобів.

 

Однак з якими б труднощами не зустрічалась держава при забезпеченні права на свободу мирних зібрань, окрема особа не може бути покарана за участь у такій демонстрації, якщо вона не чинила проти правних дій (Езелен проти Франції (1991)).

 

2. Право на створення об’єднання

 

Комісія та Суд чітко визначили, що об’єднання є більш формально оформленим та організованим, ніж зібрання. У справі Янг, Джеймс і Вебстер проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1979 р.) Комісія зазначила, що

 

взаємовідносини між робітниками одного роботодавця не можна вважати об’єднанням в сенсі статті 11, тому що такі відносини між робітником і роботодавцем є виключно контрактними.

 

Далі Комісія роз’яснила, що

 

термін “об’єднання” передбачає “добровільне об’єднання для досягнення спільної мети.

 

Комісія та Суд використовують у своїй практиці ці два критерії - “добровільний характер” та “спільна мета”.

 

Критерій “добровільного характеру” має особливе значення у тих випадках, коли мова йде про “негативний” підхід до прав, визначених у статті 11, інакше кажучи, йдеться про право не приєднуватись до об’єднання чи профспілки. Суд розглянув цю проблему в своєму рішенні у справі Янг, Джеймс і Вебстер (1981), у якій заявники скаржились на те, що угода між компанією “Британські залізниці” та деякими профспілками залізничників, яка вимагала обов’язкового членства в одній із цих профспілок для одержання роботи на залізниці (закритий доступ), порушувала положення про свободу об’єднання за статтею 11. Суд погодився з цим, зазначивши, що заявники не повинні були під примусом вступати до профспілки, для того щоб зберегти роботу:

 

Право створювати профспілки та вступати до них складає є окремим аспектом свободи об’єднання... Поняття свободи передбачає певну міру свободи вибору при здійсненні цього права.

 

Це зовсім не означає, що негативний аспект права кожної особи на свободу мирних об’єднань лежить цілком поза межами статті 11, і що будь-яке примушування особи вступати до тієї чи іншої профспілки є прийнятними з точки зору мети цього положення. Тлумачення статті 11 як такої, що дозволяє будь-який примус до членства у профспілках, суперечить самому змісту свободи, яку вона має гарантувати.

Проте важливо підкреслити, що в неофіційній думці (obiter dicte) Суд висловив зауваження про те, що угоди про підприємства, де працюють виключно члени певних профспілок (“closed shop”), не обов’язково автоматично порушують статтю 11. Однак в даному випадку Суд зазначив, що права заявника за статтею 11 були порушені тільки тому, що йшлося про збереження постійної роботи. Суд також визнав порушення статті 11 у справі Сігуртур Сігурйонссон (1993). У цій справі йшлось про те, що водій таксі міг отримати ліцензію лише за умови набуття членства в Ассоціації водіїв автотранспорту. Він зробив це, але через деякий час не поновив своє членство, через що Асоціація позбавила його ліцензії. Через три роки після цього парламент Ісландії ухвалиі закон, за яким всі водії таксі обовязково повинні були бути членами Асоціації. Суд визнав, що встановлення законним шляхом обовязкового характеру такого членства не відповідало поставленій меті.

 

Ці дві наведені справи є двома значними внесками до судової практики за статтею 11 Європейської конвенції. По-перше, вони дали наочний приклад того, як співвідносяться одне з одним положення про свободу об’єднань та право створювати профспілку і вступати до неї. Суд розглянув питання свободи об’єднань, а не профспілок, тому що в цих справах було закладено широкий принцип, можливий для застосування не тільки у зв’язку з профспілками. По-друге, справи продемонстрували ставлення Суду до різних підходів в оцінці діяльності профспілок, що існують у державах-членах Ради Європи. Ще під час підготовки Європейської конвенції автори з поваги до існуючої тоді в Сполученому Королівстві системи підприємств, де працювали тільки члени певних профспілок, спеціально відмовилися від включення до тексту положення про “право не приєднуватись до профспілки”. Як було зазначено вище, у справі Янг, Джеймс і Вебстер Суд не визнав за необхідне розглядати законність такої системи, а обмежився більш вузьким питанням про збереження постійної роботи на підприємствах, де система працевлаштування членів певних профспілок раніше не існувала, але починала запроваджуватись.

 

Критерій “загальної мети” за статтею 11 є більш складним для розуміння, ніж критерій “добровільного характеру”. Комісія не знайшла загальної мети і, таким чином, об’єднання згідно змісту статті 11 у зверненні, в якому група ув’язнених заявила про те, що їхнє право на об’єднання порушується, оскільки їх помістили до одиночних камер (Заява № 8317/78). Комісії ухвалила, що стаття "не передбачає права ув’язнених створювати компанії або "об’єднануватись" з іншими ув’язненими або в такому розумінні”. Існує також ціла група справ, в яких Комісія та Суд ухвалили рішення про те, що окрема особа може бути зобов’язана вступити до певної організації, якщо вона не є “об’єднанням” за змістом статті 11. У справі Ле Конт, ван Льовен і де Мейєр проти Бельгії (1981) Комісія, наприклад, встановила, що на заявників-лікарів могла поширювалась обов’язкова вимога стати членами Бельгійської медичної асоціації, “метою якої було забезпечення дотримання медичної етики, захист честі, свободи дій, лікарської таємниці та гідності її членів”. Зрозуміле значення завдань організації, здається, відображає в іншому контексті “загальну мету” - сприяти інтересам членів організації. Проте Комісія і Суд погодилися з тим, що ця організація не є “об’єднаннням” за змістом статті 11, тому що вона виконує функції, передбачені публічним правом, наприклад, здійснює контроль за професійною діяльністю своїх членів. Така ж невизначеність існувала і в інших справах, коли Комісія підтримала принцип обов’язкового членства в організаціях, серед яких, наприклад, були організація студентів університетів (Заява № 6094/73) і спілка хірургів-ветеринарів (Заява № 8734/79). Варто зазначити у цьому контексті, що у справах, пов’язаних із профспілками, Комісія і Суд спирались на “загальну мету” - захищати економічні і соціальні інтереси членів профспілок.

 

 

3. Права профспілок

 

Комісія і Суд прийняли буквальне тлумачення положення статті 11 про захист права створювати профспілки і вступати до них. Судова практика показує, що вимоги статті задовольняються, якщо існує можливість створювати профспілки та визнається членство в цих профспілках. До сьогодні ні Комісія, ні Суд не брали до уваги аргументи стосовно результативності захисту конкретноюпрофспілкою інтересів її членів. Суд ухвалив, що стаття 11 не вимагає від держави гарантій певного рівня або типу відносин із профспілками, держава сама має обирати спосіб спілкування з цими об’єднаннями. У справі Національної спілки бельгійської поліції (1975) профспілка-заявник скаржилась на те, що бельгійський уряд консультувався з кількома великими профспілками службовців, виключивши з процесу консультацій бельгійську профспілку поліції, що було порушенням статті 11. Суд постановив, що право брати участь у консультаціях не є обов’язковим для ефективного здійснення права профспілки. Суд також ухвалив, що стаття 11 захищає право профспілки висловлювати якимось чином свою думку під час колективних переговорів, але не гарантує права на укладення колективного договору (справа Шведської профспілки машиністів локомотивів (1976)). І нарешті, Суд навіть постановив, що стаття 11 не захищає право на страйк, тим самим дозволяючи державі обирати інші шляхи, за допомогою яких можна було б забезпечити право профспілки на захист професійних інтересів своїх членів. У справі Шмідт і Далстрьом проти Швеції (1976) Суд відзначив, що:

 

Конвенція гарантує профспілкам свободу захищати професійні інтереси членів профспілки через профспілкові акції, ведення та розгортання яких Договірні Сторони мають дозволити та зробити можливими.

 

Проте пункт 1 статті 11 залишає за кожною державою право на вільний вибір засобів для досягнення цієї мети. Надання права на страйк є, безумовно, одним з найбільш важливих засобів, але існують також і інші. Таке право, яке не визначається чітко у статті 11, може бути таким чином врегульоване в національному законодавстві, що його здійснення зазнає обмежень.

 

Подібно до ситуації з іншими статтями Конвенції, держава не повинна втручатись у здійснення прав, які гарантуються статтею 11. Комісія уточнила принцип невтручання у контексті дій держави по відношенню до профспілок. У Заяві № 10550/83 заявник скаржився на те, що виключення з профспілки порушило його права за статтею 11. Не знайшовши порушенння, Комісія дала розяснення, що завданням статті 11 є захист приватної діяльності від втручання держави:

 

Право створювати профспілки та вступати до них є окремим аспектом свободи обєднань, призначенням якого є, в першу чергу, захист від дій держави. Держава не повинна втручатись у процес створення профспілки та вступу до неї... Питання, яке постало у даній справі, стосується того, до якої міри це положення зобов’язує державу захищати члена профспілки від заходів, що їх профспілка вживає проти свого члена.

 

Право створювати профспілки включає, зокрема, право профспілок розробляти власні правила, управляти своєю діяльністю та засновувати федерації профспілок і приєднуватись до них... Відповідні рішення профспілки з цих питань не можуть піддаватись обмеженню чи контролю з боку держави...

Подібні рішення, відповідно, повинні розглядатись як приватна діяльність, за яку загалом держава не може нести відповідальність згідно з Конвенцією...

 

Захист, що гарантується цим положенням, спрямований передусім захистити від втручання з боку держави.

Комісія, проте, зауважила, що за певних обставин може виникнути необхідність втручання держава у справи профспілок з метою захисту особи:

 

Від будь-яких зловживань в зв’язку з домінуючим становищем профспілок... Такі зловживання можуть мати місце, наприклад, у випадку, коли виключення або вигнання із членів профспілки були зроблені з порушенням правил спілки або коли такі правила є нераціональними чи довільними, або коли виключення або вигнання призводить до серйозних наслідків, наприклад, до втрати роботи внаслідок існування системи працевлаштування членів певних профспілок (“ closed shop ”).

На відміну від інших статей Конвенції, Комісія і Суд рідко констатували “втручання” за пунктом 1 статті 11, зокрема в тому, що стосується профспілкових прав. Тому вони нечасто звертались і до обмежувальних положень пункту 2. Суд висловив свою позицію у справах Національної спілки бельгійської поліції (1975) і Шведської профспілки машиністів локомотивів (1976). В обох випадках Комісія ухвалила рішення про те, що нав’язування заходів з боку держави, які можуть обмежити права профспілок під час переговорів з роботодавцями і тим самим зробити менш привабливим членство у профспілках, може в окремих випадках становити порушення статті 11. Проте Суд не захотів заходити занадто далеко, зазначивши, що зменшення ефективності членства у профспілках було обумовлене “загальною політикою з боку держави щодо обмеження кількості організацій, з якими мають укладатись колективні договори. Така політика сама по собі не є несумісною зі свободою профспілок (згідно зі статтею 11)”.

4. Особливі аспекти обмежувальних положень статті 11

На відміну від інших статей Конвенції, що мають аналогічну структуру, стаття 11 містить у пункті 2 положення, яке дає Високим Договірним Сторонам Конвенції повноваження обмежувати здійснення службовцями збройних сил, поліції та системи державного управління прав, що гарантуються в пункті 1.

 

Комісія дала роз’яснення з цього приводу у Заяві № 11603 /85. У цій справі йшлось про те, що заявники протестували проти невизнання державою за окремими державними службовцями, які працювали в Штабі урядового зв’язку Сполученого Королівства (GCHQ), що відповідав за організацію військового та офіційного зв’язку уряду, права організувати профспілку і вступати до неї, хоча подібна профспілка на той час уже функціонувала майже сорок років. Усі сторони погодились, що заборона профспілки була втручанням у здійснення прав, які гарантуються у статті 11.

 

Подальший розгляд Комісією аргументів держави щодо пункту 2 ілюструє суттєву різницю між обмежувальними положеннями статті 11 і паралельними положеннями інших статей Європейської конвенції, що мають аналогічну структуру. Оскільки заявники з GCHQ у зазначеній вище справі, без сумніву, були “представниками державної адміністрації”, то Комісія обмежилась розглядом “законності” дій держави, які були спрямовані на заборону профспілкових об’єднань. Комісія визнала, що положення законодавства, які застосувала держава, базувались на національному законодавстві і підлягали судовому контролю з боку національних судових органів.

 

Комісія залишила відкритим питання про те, чи містив у собі термін “законний” також принцип пропорційності, і зауважила, що:

 

Навіть якщо термін “законний” і потребує чогось більшого, ніж обгрунтування в національному законодавстві, наприклад, заборони довільних рішень, немає підстав вважати, що у даній справі ця вимога не була дотримана.

Комісія не вважала за доцільне розглядати справу у світлі критерію “необхідності в демократичному суспільстві”, оскільки вважала, що у цій справі могло застосовуватись тільки друге речення пункту 2 статті 11.

 

 

O. Право на вільне володіння своїм майном: стаття 1 Протоколу № 1

Стаття 1 Протоколу № 1:

 

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

 

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 1 Першого Протоколу до Європейської конвенції гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність. Так само, як це передбачено відповідно до більшості інших гарантованих Конвенцією основних прав, держава може обмежити здійснення права на власність. Вона може позбавити особу її майна “в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом”. Вона може також "вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів" або для забезпечення сплати різних штрафів, податків та ін. Таким чином, згідно з цією статтею держава має широкі межі розсуду. Слід відзначити, що Суд досить широко витлумачує поняття "юридична особа".

 

1. Зміст поняття “майно” за статтею 1 Протоколу № 1

 

Комісія та Суд розглянули кілька справ, в яких вони визначили зміст поняття “майно” за статтею 1 Протоколу № 1. У справі Меллахер та інші проти Австрії (1989) заявник стверджував, що право одержувати орендну плату за угодою про оренду є правом на власність, яке відрізняється від права на використання власності. Суд не погодився з цим, звернувши увагу на те, що право укладати угоди на оренду є складовою частиною права використання нерухомого майна і, таким чином, є аспектом права на володіння цією власністю. Далі Суд визнав, що введення Австрією контролю за орендною платою належало до меж її розсуду, і, таким чином, порушення права на власність не було.

 

У кількох заявах йшлось про те, що різного типу дозволи з точки зору осіб, яким було надано такі дозволи, розцінювались як власність згідно зі статтею 1 Протоколу № 1. Комісія та Суд погодилися з тим, що дозволи є власністю за змістом статті 1 Протоколу № 1, але разом з тим зазначили, що держава надає дозвіл на певних умовах, і якщо власник порушує ці умови, то держава може не надати новий або анулювати вже виданий дозвіл. У справі Тре Тракторер Актієболаг проти Швеції (1989) Суд погодився з тим, що позбавлення ліцензії на продаж алкогольних напоїв дійсно було порушенням статті 1 Протоколу № 1, тому що така ліцензія була важливим елементом організації роботи ресторану, при цьому Суд ухвалив, що умови позбавлення ліцензії належали до дискреційних повноважень уповноважених органів Швеції.

 

У справі Ван Марле та інші проти Нідерландів (1986) Суд ухвалив рішення про те, що чесне ім’я (good will) за певних обставин теж може розглядатись як “власність” за змістом статті 1 Протоколу № 1:

 

Завдяки власній праці заявники створили свою клієнтуру; це в багатьох відношеннях мало характеристики приватного права, становило певну цінність і, отже, було власністю за змістом статті 1.

Комісія і Суд чітко зазначили, що не існує ніякої володіння власностю до тих пір, доки особа не може заявити про своє право власності. Іншими словами, право власності не містить у собі права на набуття власності. Так, у справі Маркс проти Бельгії (1979), про яку згадувалось вище у зв’язку зі статтями 8 і 14, Суд визнав, що права матері, якій було відмовлено у праві заповісти спадок своїй дочці, були порушені згідно зі статтею 1 Протоколу № 1; але при цьому права дочки не були порушені, тому що наміри стосовно набуття власності не захищаються цією статтею. У справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983), про яку згадувалось вище у зв’язку зі статтею 4 і про яку йтиметься нижче у зв’язку зі статтею 14, Суд ухвалив рішення про те, що вимога до адвоката надавати певні послуги безоплатно не позбавляла його існуючої власності і не порушувала статтю 1 Протоколу № 1.

 

Термін "власність" поширюється на всі "безумовні права", які може довести особа, включаючи, зокрема, активи, що повязані з приватним правом (такі як пайові внески чи фінансові претензії, в основі яких лежить контракт або делікт), а також окремі економічні і соціальні виплати, які повязані з публічним правом.

 

2. “Мирне володіння” своїм майном

 

У своєму тлумаченні фрази “мирне володіння” Комісія та Суд часто розрізняють поняття “позбавлення власності” і “контроль за її використанням”. Наприклад, у відомій справі Спорронг і Льоннрот проти Швеції (1982) заявники скаржились на те, що постанова муніципалітету міста Стокгольм, яка дозволяла місцевій владі відчужувати за своїм бажанням практично без обмежень будь-яку власність, порушувала їхнє право власності за статтею 1 Протоколу № 1. Суд ухвалив, що хоч подібне відчуження теоретично залишало за власниками право користуватись та розпоряджатись своєю власністю, однак практично їхні можливості робити це були обмежені настільки, що застосування шведського закону справді порушувало їхнє право на вільне володіння своїм майном. Розглянувши справу, Суд також підкреслив свою думку про те, що Конвенція у цілому вимагає збереження балансу між інтересами суспільства і основними правами людини, та зауважив, що у випадку позбавлення власності, обмеження на користування нею чи в інших подібних випадках справедливість вимагає, щоб особам, які постраждали, було надано право оскаржувати рішення уряду з питань позбавлення власності, контролю за її використанням та надання відшкодування.

 

Суд більш чітко виклав свою думку щодо балансу між приватними інтересами та суспільним інтересом у справах Літгоу та інші проти Сполученого Королівства (1987) і Джеймс та інші проти Сполученого Королівства (1986). В цій останній справі заявники виступали проти застосування британського законодавства, яке дозволяло деяким орендаторам житла, що орендували житло протягом тривалого часу, купувати у орендодавця його частку нерухомості, іноді навіть за меншу ціну від її ринкової вартості на час укладання угоди. Не знайшовши порушення права на власність, Суд зазначив:

 

Поняття “суспільний інтерес” обов’язково має розширене тлумачення... Суд, вважаючи природним, що мають бути широкими межі розсуду, які надаються законодавцям для здійснення соціальної та економічної політики, поважає рішення законодавців стосовно того, що є “суспільний інтерес”, коли ці рішення будуть основані на розумних міркуваннях.

 

Відчуження власності, яке здійснюється відповідно до законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою, може відповідати “суспільним інтересам”, навіть якщо суспільство в цілому безпосередньо не використовує цю відчужену власність або не володіє нею.

Із тексту статті 1 Протоколу № 1 і тлумачень, які були зроблені під час розгляду Комісією та Судом судових справ, стає зрозумілим, що держава має значно ширші межі розсуду, коли йдеться про критерій “суспільні інтереси”, у порівнянні з критерієм “необхідності в демократичному суспільстві”, який представлене також і в інших статтях Конвенції. Французький уряд вийшов за визначені для нього межі розсуду у своїй концепції "загального інтересу" при забезпеченні сплати податків, про що йшлось у справі Антріш проти Франції (1994). У цій справі регіональні власті скористалися своїм правом купувати першими власність під час торгової операції з приватною власністю, при цьому вони використали закон, який надавав їм значні дискреційні повноваження, однак не забезпечував власниці достатніх процедурних гарантій. Суд визнав, що факт привласнення державою абсолютної влади, коли вона підмінювала собою покупця будь-якої нерухомості з єдиною метою - забезпечити неухилення від сплати податків, завдав заявниці значної шкоди. Тому було визнано порушення статті 1 Протоколу № 1.

 

Рішення держави, які вона приймала на власний розсуд, стали предметом суперечки у справах Катікарідіс та інші проти Греції (1996) і Цомцос та інші проти Греції (1996). У цих справах йшлось про експропріацію власносності для будівництва автомагістралі. При цьому використовувався закон, що встановлював неоспорюване положення, за яким доходи, які будуть надходити від робіт по опорядкуванню автодороги, складуть достатню компенсацію відповідним особам. Суд постановив, що відсутність гнучкості у системі відшкодування, зокрема, неможливість отримати судове рішення, яке б визначило реальні втрати від вимушеної експропріації, порушувала статтю 1 Протоколу № 1.

 

Коли уряд відмовляє особі у доступі до її власності протягом кількох років, позбавляючи тим тамим цю особу можливості користуватись, розпоряджатись і володіти цією власністю, то в цьому випадку має місце порушення права володіти своїм майном. Суд дійшов такого висновку у справі Лоізіду проти Туреччини (1996), в якій він не погодився з численими аргументами, які наводились урядом, зокрема з тим, що політична ситуація на Кіпрі виправдовує відмову допустити громадянина Кіпру грецького походження до його власності, яка знаходиться на території, що контролюється Туреччиною. Суд зазначив, що "фактична перешкода може становити порушення Конвенції так само, як і юридична перешкода".

 

3. Контроль за використанням власності

 

Суд розглянув декілька справ, в яких власники власники помешкань скаржились на контроль з боку уряду за використанням їхньої власності. Окрім справи Меллахера, яку було згадано вище, Суд розглянув ще дві справи, в яких йшлось про те, що власники квартир не могли добитись виконання судових рішень про примусове виселення осіб, які винаймали ці помешкання. Суд ухвалив різні рішення в кожній із справ: у справі Спадеа і Скалябріно проти Італії (1995) Суд визнав, що заявники не змогли довести свою потребу проживати в помешканні, про яке йшла мова і яке на той час винаймали малозабезпечені жінки похилого віку. Ці жінки звернулись до муніципальних властей з проханням надати їм інше помешкання, винайм якого буде коштувати дешевше. У цьому випадку порушення статті 1 Протоколу № 1 не було. Однак в іншій справі - Сколло проти Італії (1995) - було допущено порушення цього положення, тому що заявник документально підтвердив свою інвалідність і необхідність для нього та його сімї проживати у зазначеному помешканні.

 

Суд інколи розглядає справи, в яких заявники скаржаться на контроль за використанням власності в звязку з провадженням кримінального розслідування. У справі Раймондо проти Італії (1994) італійські власті наклали арешт на значну частку майна в очікуванні доказів про законне походження зазначеного майна, що належало особі, яку підозрювали у звязках з мафією. Не знайшовши у цьому випадку порушення статті 1 Протоколу № 1, Суд акцентував увагу на тому, для якої мети мафія використовує подібну власність, з якими труднощами зустрічається уряд, який провадить боротьбу з таким використанням власності, та що приписи про накладення арешту носили обмежений характер. Суд також не визнав порушення у справі, в якій йшлось про накладення арешту на помешкання як на елемент доказу в рамках проведення кримінального розслідування (Вендітеллі проти Італії (1994)). В обох цих справах Суд, однак, відзначив порушення в тому, що уряд не вжив швидких заходів для того, щоб знову надати в повноправне користування власність після закінчення відповідних розслідувань.

 

4. Компенсація за позбавлення власності

 

Суд розглянув декілька справ, де заявники скаржились на труднощі, з якими їм довелось зіткнутись при отриманні компенсації за власність, якої вони були позбавлені. Для того щоб визначити, наскільки ті чи інші заходи відповідали вимогам, що містяться у статті 1 Протоколу № 1 Суд вивчив такі фактори, як складність законодавства та процедур, що регулюють питання експропріації та відшкодування (Цубані проти Італії (1996)), тривалість кожної з цих двох процедур (справи Цубані та Матош е Сільва, ЛДА та інші проти Португалії (1996)), збитки, що завдаються тривалим процесом позбавлення власності (Гійємен проти Франції (1997)), а також відповідний характер розміру відшкодування з урахуванням затримки у виплаті (справи Гійємен та Аккус проти Туреччини (1997)).

 

Суд визнав порушення статті 1 Протоколу № 1 у випадках, коли держави, що є учасницями Конвенції, намагались в окремих випадках використовувати правову казуїстику для того, щоб не виконувати зобовязання щодо відшкодування приватним особам збитків, яких ті зазнали в результаті позбавлення майна. Держава не може в односторонньому порядку вносити поправки до контракту, який укладено з приватною особою, або припиняти його дію без виплати компенсації за втрати, яких зазнають особи, що з ними був укладений контракт. Законодавчий акт також не може скасовувати виплату, що повязана зі зміною або припиненням контракту (Грецькі очисні заводи та Стратіс Андреадіс проти Греції (1994)). Уряд, оперуючи законами, також не може відмовитись визнавати факт делікту, що мав місце відносно групи фізичних осіб або відносно держави (Прессос Компаніа Нав"єра С.С. проти Бельгії (1995)).

 

5. Стаття 1 Протоколу № 1 та інші статті Конвенції

 

Заявники часто скаржаться не лише на те, що держава порушує їхнє право на власність, але також і на відсутність відповідного процедурного захисту для оскарження питань про власність. Суд визнав, що хоч змістовно дії держави за статтею 1 Протоколу № 1 можуть визначатись її власними межами розсуду, в той же час якість процедур, які є доступними для осіб, що оскаржують дії держави, може часто не відповідати вимозі справедливого судового розгляду за пунктом 1 статті 6 (Аллан Якобсон (1989), Хаканссон і Стурессон (1990), Лангборгер (1989) - всі справи проти Швеції).

 

P. Право на освіту: стаття 2 Протоколу № 1

 

Стаття 2 Протоколу № 1:

 

Нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань.