Прямі та непрямі податки, проблеми розмежування. Теорія перекладення податку.

Вперше розподіл податків на непрямі та прямі ще у сімнадцятому столітті був запропонований Д.Локком. В основу поділу Д.Локк поклав критерій перекладення податку. Філософ вважав, що торгівці та посередники перекладають податки на споживачів-робітників, включаючи всіх їх до ціни товару, робітник в свою чергу перекладає їх на орендаря землі, останній на власника землі, зменшуючи орендну плату. Підсумовуючи теорію Д.Локка можна констатувати, що філософ поділяв податки на прямий – поземельний податок та всі інші – непрямі податки, використовуючи критерій їх перекладення (тобто співпадіння або не співпадіння в одній особі фактичного та юридичного платника).

А.Сміт вважав, що більшість податків перекладаються на землевласника або на багатого споживача. Прямими податками він вважав податок на землю, на перехід нерухомості та на розкіш.

Д.Рікардо. Він визнавав перекладення податків на заробітну плату та непрямих податків – на предмети першої необхідності. Дослідник вважав, що податки в кінцевому підсумку лягають на підприємця, адже робітник, що одержує мінімальну заробітну плату неминуче перекладе податки на споживання на підприємця. Сутність теорії Д.Рікардо полягала в тому, що на його думку, розмір плати, що отримується робітником визначається мінімумом коштів, що необхідні для підтримки фізичного існування робітника та членів його сім’ї. Нижче цього розміру робітник не може взяти платні, що в такому випадку загрожувало б йому смертю. Підвищення цін на товар шляхом введення непрямого оподаткування тягне за собою підвищення суми, яку робітник не може не одержувати, тобто мінімуму доходів робітника, перекладаючись тим самим на капіталіста, що сплачує робітнику відповідну зарплату. Економіст вбачав у цьому шкоду для економіки, оскільки такий підхід зменшував прибутковість капіталу, не зачіпаючи робітничий клас.

Вже з цього моменту стає зрозумілим, що критерій перекладення податку не може бути використаний для класифікації податків на прямі та непрямі. Подальші дослідження у цьому напряму довели це.

Перекладений може бути практично будь-який обов’язковий платіж не залежно від характеру його справляння, природи та формули. Сама по собі категорія перекладення податку є категорією економічною, не залежить виключно від природи обов’язкового платежу.чияич

Подальший розвиток теорії перекладення податків:

1) абсолютна (Локк, Сміт, Рікардо)

2) оптимістична теорія (Канар) – всі податки рано чи пізно рівно перерозподіляються між платниками, тому Канар робив відмінність лише між новими та старими податками. Тобто, будь-який новий податок він вважав гіршим за старий.

3) песимістична (Жан Битист Сей) – всі податки остаточно лягають на тих осіб, які не здатні в силу тих чи інших обставин перекласти на інших осіб.

 

Ісаєв, що приділив особливу увагу проблемам перекладення податків, досить яскраво описав сутність проблему перекладення. Підсумовуючи аналіз проблеми перекладення податків, він писав «жоден новий податок, якщо тільки він за своїми розмірами викликає стремління до перекладення, не лежить виключно на платниках або на тих особах, які за намірами законодавця повинні в результаті сплачувати його. А.Ісаєв прийшов до висновків про те, що перекладення податку залежить не стільки від його природи, скільки від його розміру. «Якщо новий податок за своїми розмірами завдає всім громадянам або окремим класам тільки незначний тягар, то для законодавця питання перекладення є марним; такий податок буде нести кожний платник за себе. При введенні податку значних розмірів законодавець завжди повинен мати на увазі процес перекладення. Тому всякий податок повинен за своїм устроєм лягати рівномірно на всіх громадян; він не повинен бути надто великим, щоб викликане ним сильне стремління до перекладення не поставило у скрутні умови членів найслабкіших верств населення».

Мілль висунув новий критерій поділу податків на прямі та непрямі – намір законодавця. Прямий податок – той, який повинен лягти на платника, непрямий повинен бути перекладений на іншу особу.

Лєбєдев - критерієм поділу податків на прямі та непрямі є наявність або відсутність посередника між податною особою (фактичним платником) і державою. При цьому, ознаки податної здатності для непрямих податків вбачаються у споживанні вироблених цінностей, а для прямих – в капіталах або діях, що ними здійснюються, в результаті чого утворюється дохід, як податний об’єкт»^.

Гоффман - прямі податки це ті, які лягають на володіння, в чому б останнє на виявлялося, буде це річ, або право або особиста якість;

- податки непрямі – це ті, які падають на дію.

Геккель розділив оподаткування на прибутково-майнове обкладення та обкладення витрат споживання, а господарство платника податків на дохідне та витратне.

Кучерявенко пропонує для розмежування прямих та непрямих податків два критерії. По-перше, це зміст поняття платника податку, співвідношення поняття особи, що безпосередньо перераховує податок у бюджет (формального платника) та особи, чиї кошти перераховуються в бюджет у якості суми, еквівалентній податковому обов’язку (реального платника). «Саме критерій співпадіння юридичного та фактичного платника є одним із основних при розмежуванні платежів на прямі та непрямі.

Іншим критерієм розмежування прямих та непрямих податків є їх участь в утворенні ціни. Прямі податки є об’єктивними елементами витрат платника та повинні включатися до ціни на стадії виробництва, непрямі податки реалізуються тільки на стадії реалізації товару, як надбавка до ціни виробництва товару, робіт, послуг.

 

Таким чином, прямі податки – це податки на доходи від майна або діяльості, що оподатковуютьсяшляхом встановлення ставки податку по відношенню безпосередньо до доходу.

Непрямі податки - це акцизний податок, податок на додану вартість та інші обов’язкові платежі, що справляються відповідно до норм податкового законодавства, включаються як елемент до ціни товару (роботи, послуги), передбачаючи юридичне розділення номінального та фактичного платників, та обтяжуючи споживання товарів (робіт, послуг) шляхом оподаткування витрат господарств платників.

 

 

13.Збір як складова податкової системи України: поняття та види.

 

Збором (платою, внеском) є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

Ознаки:

1) при сплаті збору має місце індивідуально визначене зустрічне задоволення на користь його платника, що полягає у вчиненні юридично значимих дій.

Важливо зазначити, що в деяких випадках у зборі відсутній об'єкт оподаткування. В таких випадках сплата пов'язується не з вчиненням певних операцій або або наявність у платника майна, а у зв'язку з необхідністю вчинення державою на користь платника певної дії.

Відсутній об'єкт у ТУРИСТИЧНОМУ ЗБОРІ. В конструкції цього збору відсутня зустрічна юридично значима дія на користь платника. Держава не вчиняє таких дій. Фактично об'єктом оподаткування є послуга із проживання, а базою оподаткування є її вартість. Тому туристичний збір тяжіє до непрямого податку.

2) безсистемність надходжень до бюджету від зборів та невеликий розмір таких надходжень;

3) відсутній примусовий характер платежу. Платник збору вступає у правовідносини добровільно, таким чином, застосування до платника збору будь-яких санкцій є неможливим. Негативні наслідки для платника – відмова держави вчиняти на його корист певні дії.

Види зборів.

1. Залежно від рівня бюджету, до якого надходять кошти:

· загальнодержавні збори ( ст. 9 ПКУ відсутні)

· місцеві збори (туристичний збір + збір за місця паркування транспортних самобів)

 

2. За суб'єктом сплати:

· з юридичних осіб

· з фізичних осіб

 

3. Також окремо можна виділити адміністративні збори.

Вони існують поза системою податків і встановлюються ЗУ "Про адміністративні послуги". Плата за надання адміністративної послуги (адміністративний збір) зараховується до державного або відповідного місцевого бюджету, крім випадків, встановлених законом.

Плата за надання адміністративної послуги (адміністративний збір) вноситься суб’єктом звернення одноразово за весь комплекс дій та рішень суб’єкта надання адміністративних послуг, необхідних для отримання адміністративної послуги.

Особлисітю адміністративних зборів в порівнянні із зборами податкового характеру є те, що адміністративний збір сплачується одноразово за весь комплекс дій та рішень, а податкові збори, в свою чергу, можуть сплачуватись з певною періодичністю.

Сплата адміністративнихє зборів пов'язана із здійсненням владних повноважень суб'єктом надання адміністративних послуг. Платник, сплачуючи збір, фактично оплачує результат здійснення владних повноважень суб'єктом надання адмін послуг, натомість обов'язок зі сплати податкового збору виникає не внаслідок надання певної послуги, а у зв'язку з певним юридичним фактом.