Стислі відомості з історії письма

З давніх часів вважалося, що письмо – необхідне доповнення мови. Без нього неможлива ні достовірна історія, ні наука.

«Письмо – це знакова система фіксації мови на площині за допо­могою умовних графічних елементів двох вимірів для передавання інформації на віддалі й закріплення в часі».¹

У кінці кам’яного віку у первіснообщинному суспільстві виникли найперші спроби письмової фіксації думок і повідомлень. У ході куль­турного розвитку людства письмо зазнало еволюції, у ході якої склалося його чотири типи (залежно від смислового обсягу графічних знаків):

- піктографічне – це письмо, яке за допомогою малюнків (піктограм, тобто зображення на камені, дереві, глині предметів, дій і подій) схема­тично передавало загальний зміст вислову без відображення мовних особливостей тексту (звуків, слів і т.д.). Деякі елементи піктографічно­го письма збереглися до нашого часу (наприклад, дорожні знаки);

¹Українська мова: Енциклопедія/ Редкол.: Русанівський В.М. (співголова), Тараненко О.О. (співголова), М.П.Зяблик та ін. – 2-ге вид. випр. І доп. – К.: Вид-во «Укр.енцикл.» ім. М.П. Бажана, 2004. – С. 476.

Українська мова за професійним спрямуванням 9

Розділ І

- ідеографічне письмо виникло в 4-3 тис. до н.е. Воно передавало абстрактні поняття, втілені у семантиці слова за допомогою устале­ного набору зображень або графічних символів. Наприклад, знак, що зображав ногу. Міг означати «ходити», «іти», «приходити», «сто­яти», «приносити» тощо. Це письмо називають ще логографічним. Найвідоміші такі ідеографічні системи:

- давньоєгипетське ієрогліфічне (4-3 тис до н. е.), шумерське, аккадське (4-3 тис. до н.е.), клинопис (2 тис. до н.е.). китайське іє­рогліфічне (з 2 тис. до н.е.), яке збереглося до нашого часу, письмо майя в Центральній Америці (1 тис. до н.е.);

- складове письмо сформувалося з 2 тис. до н. е. У ньому кожен графічний знак відповідав с кладові слова. У цій системі письма менше знаків, ніж в ідеографічній, бо різних складів у мовах менше, ніж слів.

- літерно - звукове (ін. назви алфавітне, фонемографічне) письмо, у якому кожен графічний знак (літера) передає окремий звук (фонему). Це письмо мало два різновиди: консонантно-звукове – знаками позна­чалися лише приголосні звуки (консонанти). Виникло воно в 2-й пол. ІІ тис. до н. е. Голосні літери не мали окремих літер і при читанні їх потрібно було вгадувати. Вперше такі знаки з’явилися в єгипетсько­му письмі. Творцями консонантно-звукового письма в чистому вигляді стали фінікійці (серед. ІІ тис. до н.е.). Фінікійське письмо взято за осно­ву в більшості нині існуючих літерно-звукових алфавітів. Його літери мали досить просту й зручну для написання й запам’ятовування форму. Писали фінікійці горизонтальними рядками справа наліво. Це письмо має цікаву і довгу історію свого існування.

Наступним етапом у розвитку літерно-звукового письма було ви­никнення на поч. І тис. до н. е. вокалізовано-звукового письма, коли на письмі стали позначати як приголосні, так і голосні звуки. Пер­шими таке письмо стали використовувати стародавні греки. Грецьке письмо дало початок писемності всіх європейських народів. На його основі виникло кілька почеркових різновидів, з них найхарактерні­ші: устав (унціл), курсив (скоропис) і рядкове (мінускульне) письмо. На поданій нижче таблиці подано генеалогічну схему розвитку сис­тем письма індоєвропейських мов, зокрема української.¹

¹Півторак Г.П. Письмо // Українська мова: Енциклопедія/ Редкол.: Русанівський В.М. (співголова), Тараненко О.О. (співголова), М.П.Зяблюк та ін. – 2-ге вид. випр. І доп. – К.: Вид-во «Укр.енцикл.» ім. М.П.Бажана, 2004. – С.476.

10 Українська мова за професійним спрямуванням

Українська мова в житті суспільства

Я.Грот писав: «Без письма мова залишалася б тільки миттєвим засобом спілкування. Письмо – необхідне доповнення мови...без нього неможлива ні достовірна історія, ні наука».

Українська писемність починається з 11 ст. Староукраїнська пи­
семність формувалася на основі загальноруських писемних тради­
цій і найважливіших особливостей живих говорів українського на­
роду. Графіка староукраїнської писемності, базуючись на кирилиці,
зберігала майже всі знаки давньоруського письма. Найдавнішим ти­
пом українського письма (11-14 ст.) був устав. З 14 ст. поширюється
півустав. У кін. 14 – на поч. 15 ст. виникає скоропис, який досяг
найбільшого розвитку у 17 ст. Від російського та білоруського він
відрізнявся як різними начерками тих самих літер, так і характе­
ром письма в цілому. У заголовках розділів книжок застосовували
складне й орнаментоване письмо – в'язь. Для позначення пауз або
для розділення частин тексту вживалися такі розділові знаки: крап-
Українська мова за професійним спрямуванням 11

Розділ І

ка або комбінація з двох, трьох і чотирьох крапок. З 14 ст. для роз­межування слів іноді вводили пробіли, які остаточно закріпилися у книгодрукуванні (16 ст.). Книгодрукування в Україні від 16 до поч. 18 ст. здійснювалося традиційним кириличним · півуставом. Унаслі­док реформи письма в Росії 1708-1710 рр. було спрощено й округле­но накреслення більшості літер алфавіту, усунено надрядкові зна­ки – наголоси й титла, запроваджено арабську систему позначення чисел замість літерної. Ці особливості покладені також в основу су­часних писемних систем східно-слов'янських народів. Кирилицю в традиційній графіці було збережено для церковної літератури.

Запитання і завдання для самоконтролю

Завдання 1. Прочитайте текст. Розкажіть про виникнення і роз­виток писемності у східних слов'ян.

Писемність у східних слов'ян виникла ще до утворення давньо­руської держави. Письмо, як допоміжний засіб спілкування людей між собою, виникло з потреб суспільства і розвивалося разом з ним. Історія письма нерозривно зв'язана з історією мови. Історично пись­мо пройшло декілька етапів розвитку.

У слов'ян було дві азбуки – кирилиця і глаголиця.

У зв'язку з офіційним прийняттям Київською Руссю в X ст. хрис­тиянства на території східних слов'ян набула великого поширення кирилиця, що була упорядкована на зразок уставного письма в дру­гій половині IX ст. в Болгарії і пристосована для передачі на письмі звуків старослов'янської мови. Поступово кирилиця стала у східних слов'ян єдиною азбукою як для старослов'янської, так і для давньо­руської літературної мови.

Як у південних, так і в східних слов'ян кириличне письмо про­йшло такі три етапи у своєму розвитку: устав, півустав, скоропис.

Устав – це повільне і урочисте письмо: букви майже прямокутні, однотипні, старанно виведені, одна від одної на однаковій віддалі, між собою не з'єднані. Устав характеризує епоху, коли писемність мала переважно церковний характер. Саме цим і пояснюються його зовнішні риси: чіткий архітектурний характер ліній і незначна кіль­кість скорочень.

Устав старіших давньоруських рукописних пам'яток не є копіюванням старослов'янського письма. Уставом писали приблизно до кінця XIV ст.

12 Українська мова за професійним спрямуванням

Українська мова в житті суспільства

Півустав. У зв'язку з широким вживанням письма в побутових потребах з другої половини XIV ст. застосовується півуставне пись­мо. У півуставі букви менші проти уставних, лінії букв менш точні, не завжди прямі, часто похилені вправо, вужчі, витягнені, нерідко деякі букви виносяться над рядок.

Півустав характеризує епоху, коли писемність стала надбанням широких мас населення. Зі зростанням попиту на книги півуставом користувалися як переписувачі, так і перші друкарі. У півуставі по­єднується зручність письма і виразність висловлювання.

Одночасно з півуставом розвивався і скоропис. Скорописне пись­мо було розраховане на швидкість написання, а не на збереження і правильності букв. У скорописному письмі букви дрібніші, іноді при­крашаються різними додатковими лініями, закрутками, хвостиками.

Скоропис характеризує епоху, коли письмо вже стало надбан­ням широких мас народу і почало використовуватися не лише для потреб вищої культури, а й для потреб у міжнародних і правових стосунках, у державному управлінні і для особистих потреб у при­ватному листуванні.

Кирилиця в трьох стилях (устав, півустав, скоропис) проіснувала без особливих змін до початку XVIII ст. Лише деякі букви у зв'язку зі змінами у звуковій системі української мови стали позначати інші звуки. Наприклад моментальне г передавалось то буквосполучен-ням кг (кгрунт), то латинським g, a з 1591 року — буквою г.

На початку XVIII ст. Петром І була здійснена реформа письма. Ки­риличне письмо замінено новим типом письма – гражданкою (граж­данським алфавітом). Гражданка являє собою новий шрифт, в якому буквам надано простішого, округлішого накреслення, близького до латиниці. Деяких змін зазнав і алфавіт. З алфавіту (півуставу) було вилучено діакритичні (надрядкові) знаки (титло, єрики, оксії, наголос тощо), було знято вісім рідко вживаних букв: юси великий і малий, зело, кси, пси, і з крапкою, омега, іжиця і введено нову букву – Є. Цією спрощеною азбукою почали друкувати книги цивільного змісту, тому вона і дістала назву гражданської азбуки. А кирилиця залишала­ся тільки в церковному вжитку.

На початку XVIII ст. з'явилися книги, надруковані гражданською азбукою, і нове гражданське письмо стало загальновживаним у Росії. У XIX ст. гражданку перейняли болгари і серби.

Українська мова за професійним спрямуванням 13

Розділ І

У процесі історичного розвитку в кожній із східнослов'янських мов з'явилися нові відмінності у морфологічній структурі і фоне­тичній системі. Тож виникли і певні відмінності у правописі росій­ської, української і білоруської мов.

1818-го року вийшла перша у XIX ст. українська граматика, автор Олександр Павловський. Він перший звернув увагу на багатство укра­їнської мови. Правопис О. Павловського відіграв позитивну роль, хоч і приживався досить повільно в силу міцних традицій попередніх віків.

В українському письмі також використовуються так звані неал-фавітні знаки (ідеографічні засоби – хімічні формули, математичні умовні знаки, арифметичні тощо). Важливе місце займають цифрові знаки: арабські і рідше – римські. Вони переважно вживаються у науково-технічній мові.

Найбільш досконалою системою цифр є арабська (була створена в Індії близько V ст., в Європу занесли араби, тому й має таку назву). Цією системою цифр ми слугуємося і тепер.

До початку XIX ст. існувала слов'янсько-кирилична система цифр, що слугувала нашим предкам. Вона запозичена з грецького письма. У ній 27 літер кириличного алфавіту, які мали ще й цифрове значення. Кожна літера вживалася у цифровому значенні і над нею ставився знак титло (~), що слугував також на позначення скороче­них слів.

До окремого виду письма належать: стенографія – система зна­ків швидкісного запису; ноти – система графічних знаків для запису музики.

Сучасна українська абетка (алфавіт, азбука) створена на основі старослов'янської кирилиці. Вона має 33 літери. На письмі вживаєть­ся апостроф ('), ставиться знак наголосу (′), а також – м'який знак (ь).

В українську абетку повернуто літеру (ґ), що була вилучена рані­ше з мовного вжитку. Вона зустрічається у небагатьох власне укра­їнських і давньозапозичених словах. Наприклад: ґрунт, обґрунту­вати, ґанок, ґлей, ґноття, ґерлиґа, ґешефт, ґалаґан, ґава, ґав'ячий, ґречний, ґердан, ґестка, ґаблі, ґедзь, ґазда, ґляґанка, ґелґіт.

«... Лише письмо надає міцності летючому слову, перемагає про­стір і час» (Я. Грот).

14 Українська мова за професійним спрямуванням

Українська мова в житті суспільства

Мова і суспільство

Усім відомо, що найбільше і найдорожче добро кожного народу – це його мова. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення (усного чи писемного). Тому доля мови певною мірою залежить від кожного з мовців.

З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, не­має нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, словосполучення, речення. За цими комбінаціями приховується величезний світ зна­чень – насамперед лексичних, а також граматичних і стилістичних. Саме у значеннях одиниць мови відображені знання про навколиш­ній світ, його структуру, ставлення до нього людей. «Мова народу – це його дух, і дух народу – це його мова» (В.фон Гумбольдт). У мові акумулюється духовна енергія народу; вона є головною ознакою і символом нації.

Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо «таким, як він є». Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови, користу­ючись т.зв. «мовною картиною світу». Підкреслимо, що в кожного народу мовна картина світу своя, неповторна.

Мова – найважливіший засіб спілкування людей, засіб виражен­ня і передавання думок, почуттів, волевиявлень. Звичайно, крім мови вживаються й інші (невербальні) засоби:

а) міміка;

б) жести;

в) рухи тіла;

г) якість голосу, його діапазон, тональність;
ґ) темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо);

д) азбука Морзе (трансформація букв у комбінації крапок і тире
для потреб телеграфної передачі);

е) азбука Брайля для сліпих;

є) ручна азбука для глухонімих, у якій відповідниками букв є різ­ні конфігурації пальців;

ж) морська сигналізація;

з) різні види стенографії;
и) різні форми тайнопису, аж до секретних розвідницьких шифрів.

Українська мова за професійним спрямуванням 15

Розділ І

Людська мова у ролі спілкування має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається іншими сигналами, систе­мами знаків, наприклад, мімікою, жестами, морськими чи дорожні­ми знаками; разом з тим, жоден із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою щодо повноти, чіткості й обсягу передаваної інформації. Кожен елемент мови має свою значимість лише в єднос­ті та взаємозв’язку з іншими елементами. Головними структурними елементами мови є звуковий склад, лексика, граматичні форми.

Мова – головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біоло­гічної істоти в соціальну, у члена певного суспільства, тому законо­мірною є теза про те, що мова є засобом творення людини як члена соціуму. Не дивно, що на сторінках преси саме сьогодні так часто розглядаються мовні проблеми. Вони, до речі, мають широкий ви­хід у соціальну, економічну, політичну, науково-технічну, культуро­логічну та інші сфери життя окремої особи і суспільства в цілому, і, як наслідок, наявність низки наук про мову як складний феномен.

Насамперед в інтересах мови наука намагається розглянути фе­номен мови з найрізноманітніших сторін. Кошти, вкладені у ви­вчення мови, за короткий час сторицею повертаються суспільству дивідентами у вигляді здобутків науково-технічного прогресу, зміц­нення соціальної і національної злагоди, підвищення культури, ду­ховності, освітнього рівня і матеріального добробуту народу.

Вивченням мови займається лінгвістика (чи мовознавство). Ця наука вивчає мову з погляду її походження, розвитку, функціонуван­ня в суспільстві.

Наука про мову поділяється на інші науки (залежно від того, які складові частини структури мови та в якому аспекті вивчаються). Серед них такі:

• фонетика – наука про звукову сторону мови;

• семантика – наука про значення мовних одиниць;

• лексикологія – наука про словниковий склад мови;

• дериватологія – наука про способи творення нових слів;

• морфологія – наука про будову та граматичні форми слів;

• синтаксис – наука про сполучуваність слів, словосполучення та речення;

• стилістика – наука про стилі мови та їх функціонування;

• семіотика – наука про знаки та системи знаків.

16 Українська мова за професійним спрямуванням

Українська мова в житті суспільства

Кожна з цих галузей наук, у свою чергу, поділяється на вужчі наукові напрями, наприклад: лексикологія поділяється на ономасіо-логію, етимологію, лексикографію тощо.

Мова як складний, багатоаспектний феномен пов’язана з такою кількістю позамовних явищ, потребами суспільства та окремої людини, що її вивчення в межах лінгвістики не може бути ні ви­черпним, ні достатнім: потрібне поєднання наук з їх специфічними методами дослідження, особливо ж коли йдеться про явища, що ви­кликають інтерес одночасно кількох галузей знань, так звані пору­біжні, стикові зони.

У ХХ ст. навколо мовознавства сформувався ряд інтердисциплі-нарних наук (це дисципліни, що виникли на межі мовознавства з іншими науками):

• соціолінгвістика – наука про функціонування мови в сус­пільстві;

• психолінгвістика – наука про взаємозв’язок мови з психіч­ною діяльністю людини;

• нейролінгвістика – наука про мовлення людей з відхиленням у психіці;

• етнолінгвістика – наука про національну специфіку мови;

• інтерлінгвістика – наука про спілкування в багатомовному світі;

• лінгвогеографія – наука про ареальне (просторове) розмі­щення мов та діалектів;

• паралінгвістика – наука про засоби спілкування, що викорис­товують поряд із мовними одиницями: жести, міміку, нека-нонічну фонетику;

• інженерна лінгвістика – наука про можливості й шляхи за­стосування мови для потреб науково-технічного прогресу.

Однак і цей перелік не вичерпує всіх напрямів наук, що займа­ються вивченням мови. Треба додати сюди кібернетику, семіотику, теорію комунікації, теорію інформації тощо, не кажучи вже про такі старовинні соратниці лінгвістики, як філософія, логіка, психологія, літературознавство, фольклористика, етнографія, теологія.

***

«Історія української мови, як і української нації взагалі, надзви­чайно трагічна й разом з тим повчальна. Вона свідчить про якусь

Українська мова за професійним спрямуванням 17

Розділ І

незбагненну силу українства, здатність його знову й знову відро­джуватись після нищівних, здавалося б, смертельних ударів, ката­строф!», - зазначає Василь Горбачук.¹

Мова наша живе, незважаючи на заборони і переслідування впродовж десятиліть і століть:

1720 - указ Петра I про заборону книгодрукування українською мовою;

1754 - указ Катерини II - заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії;

1769 - синод дає розпорядження відібрати українські тексти з писаних церковних книг, вилучити букварі з тих закладів, які їх мали;

1775 - ліквідація Запорозької Січі, яка була фундатором і опорою Києво-Могилянської академії;

1811 - закриття Києво-Могилянської академії. на той час Україна мала 24 друкарні, Росія - 2;

1817 - постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою;

1863 - Валуєвський циркуляр про заборону випуску книг українською мовою;

1876 - указ царя про заборону ввезення українських книжок;

1884 - закрито всі українські театри;

1895 - заборона української дитячої книжки;

1908 - блокується вся українська наука і культура, але за вимогою відомих учених (Фортунатова, Шахматова, Вернадського) з 1905-1914 рр. було дозволено випускати українські газети;

1914 - указ Миколи II про скасування української преси;

1925 - Пленум ЦК КПРС про “українізацію”, але з 1929 р. (з приходом до влади Кагановича) починається нове гоніння на все українське;

1938 - постанова Сталіна про обов’язкове вивчення російської мови, ця постанова підрубувала коріння національним мовам;

1978 - постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “О мерах по дальнейшему совершенствованию изучения и преподавания русского языка в союзных республиках”;

1981 - російську мову вивчали у дошкільних закладах і в школах

1Горбачук В. Барви української мови, К.: Видавничий дім «КМ Academia», 1997. – С. 8.
18 Українська мова за професійним спрямуванням

Українська мова в житті суспільства

з 1-го класу. При цьому класи ділилися на групи, працю викладачів російської мови оплачували на 15% більше, ніж працю вчителів національних мов.

Я. Радевич-Винницький зазначає, що українцям намагалися нав’язати почуття другосортності, меншовартості, гальмували всіма способами розвиток науки і культури, співчували з приводу труднощів оволодіння набутками цивілізації, зумовлених нерозвиненістю української мови, відсутністю усталеної термінології і т. ін., тому пропонували вихід – засвоювати ці набутки опосередковано – з рук сусідів-благодійників. Це і простіше, і дешевше: не треба буде ні власних освітньо-виховних закладів, ні власних засобів масової інформації. Відмовляли у праві зватися народом, що має свої корені, свою самобутню культуру. А мову нашу оголошували діалектом – чи то польської, чи то російської мов, кому як було вигідно. Головне, щоб ми повірили, що «ніякої малоруської мови не було і бути не може», як це чітко і недвозначно сформульовано у Валуєвському циркулярі.

Ідея «взаємозбагачення» мов мала привести до їх злиття, інакше кажучи, до їх поглинання єдиною для всіх російською мовою. Українська мова була витіснена зі сфери виробництва, технічної документації, з ідеологічних установ, навчальний процес у вузах, технікумах і профтехучилищах переведено на російську мову, майже повністю ліквідовано національне кіно, скорочено кількість українськомовних шкіл і дитячих закладів, за бажанням батьків учнів звільняли від вивчення національної мови і, навпаки, обов’язковим було вивчення російської мови.

Не забуваймо, що зі слова починається людина, а з мови починається рід кожного з нас.

Наше завдання берегти, плекати мову, щоб вона не зникла з кону історії, як зникли деякі мови, бо без мови не буде і народу. Пам’ятаймо, що наша мова забезпечує єдність українського народу, розчленованого державними кордонами, розділеного простором, розмежованого соціальними, політичними, релігійними чинниками.

Питання мови – це питання майстерності. Не лише письменникам, а й службовцям потрібно, дошукуючись найточнішого слова, збагачувати свій словниковий запас, дбати про те, щоб мова

Українська мова за професійним спрямуванням 19

Розділ І

була добірною, барвистою. Головне лихо засміченості мови -використання русизмів. О. Кундзіч вірно зазначає, що псують текст і слова газетних зведень: «свиноматка принесла поросят» (по-українському свиня не приносить, а приводить поросят). У літературі часто читаємо «свиноматки» замість «свині», «конематки» замість «коні», «поголів’я на лузі» замість «череда на лузі», адже невідомо що робити поголів’ю на пасовиську. Слово «поголів’я» вживається у звітах і означає певну кількість одиниць, а не живу худобу¹

Хай повертається у наші серця і душі рідна українська мова, яка розкриває ніжну і замріяну душу господаря ниви, мова, яка відкриває ученому глибину людської мудрості, поетові дає дужі крила, службовцеві - ясність думки і відчуття власної гідності, коли ця думка висловлена усно і на папері чітко, грамотно і ясно.

Запитання і завдання для самоконтролю

Завдання 1. Дайте відповіді на запитання:

1. Які ви знаєте засоби спілкування людей?

2. Чому мову вважають найважливішим засобом спілкування?

3. Яку роль виконує мова в житті суспільства?

4. Які ви знаєте науки про мову?

5. Що ви знаєте про інтердисциплінарні науки?

6. Чому суспільство має берегти, плекати мову?

Завдання 2. Прочитайте текст. Складіть план. Як ви розумієте поняття «рідна мова»? Яку роль виконує рідна мова у формуванні особистості?

Поняття «рідна мова»

Що ж таке рідна мова? Яку мову вважати рідною? … Визна­чення рідної мови подається в книжці Д. Розенталя і М. Телен-кової «Словарь-справочник лингвистических терминов»: «Язык, усваиваемый ребенком в раннем детстве путем подражания окру-жающим его взрослым» (М., 1985. - С. 271). Але воно не дає ви­черпної відповіді. А як бути, якщо дитина з раннього дитинства виховувалась у чужорідному мовному середовищі? На жаль, бага­то мовознавців забуває про те, що рідна мова закладена в людині

1Кундзіч О. Питання мови – це питання майстерності // Горбачук В. Барви української мови, К.: Видавничий дім «КМ Academia», 1997. – С. 196.

20 Українська мова за професійним спрямуванням

Українська мова в житті суспільства

генетично. Сучасна електроніка фіксує національні особливості плачу новонародженої дитини. То чи маємо ми право байдуже ставитися до свого національного генетичного коду? Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини: «…учені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у ХVIII ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклі-тинах людського мозку і генетично передається від батьків до ді­тей. Навчання мови дитиною йде як розшифровка коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне значення яких запро­грамоване на майбутнє».

Як стверджував видатний мовознавець О. Потебня, мислення дитини повинно формуватися на ґрунті рідної мови, і поки воно не дозріло, поки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти, коли вчаться розмовляти, самі створюють слова та їх форми, іноді не­свідомо за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів ону­кам. П. Мовчан пише у своїй статті «Мова – явище космічне» (Літ. Україна.– 1989, – № 43, 46–48): «Мова – це п'ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ… Мова – це певним чином і антропо­логія. Зміна мови не може не позначитись на зміні антропологічного типу. Зменшується об'єм пам'яті, відповідно зазнають змін і півкулі головного мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців уживається лише одна – просто «крига», і просто «сніг», то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи того генотипу».

Ось що таке рідна мова. Пам'ятаймо про це! (З часопису).

Мова як знакова система

Для того, щоб спілкуватися, люди створили різноманітні систе­ми знаків, які служать для передачі інформації. Це і дорожні зна­ки, азбука Морзе, математичні, хімічні, топографічні знаки, морська сигналізація прапорцями тощо.

Що ж таке знак?

«Знак – це не властивість предмета, а функція, якої предмет може
Українська мова за професійним спрямуванням 21

Розділ І

набути. Знакова функція полягає у можливості предмета представ­ляти собою (заміщувати) щось для когось. Сам знак – це певний матеріальний об'єкт, який може бути сприйнятий органами чуття» (С. В. Семчинський).

М. П. Кочерган дає таке визначення знака: «Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації».

Отже, знакам властиві такі ознаки:

1) матеріальність (його можна бачити, чути, тобто сприймати ор­ганами чуттів);

2) використання його для позначення чогось, що перебуває поза ним;

3) інформативність.

Знаки, пов’язані спільною функцією чи метою, утворюють зна­кові системи. Своє значення знак отримує лише в певній знаковій системі. Так, наприклад: знак «!» у пунктуації означає «знак окли­ку», у математиці – «факторіал!», у дорожній сигналізації – «небез­печна дорога». Звичайно ж, поза системою він не буде знаком.

Наука про знаки та системи знаків (гр. semeion – знак, ’знак’ – від осн. слова ’знати’) називається семіотикою. С. В. Семчинський дає таке визначення семіотики: «Семіотика (від грец.??????? – знак) – це наука про різні знакові системи, використовувані в людському суспільстві для передачі інформації, і про закономірності їх функ­ціонування».

Те, що слова людської мови становлять для людей знаки, які позначають факти та явища об’єктивної дійсності, розуміли вже давні греки «Слово – це знак», – зазначав римлянин Аврелій Августин (354 – 430 рр. після н. х.). Знак має дві сторони: 1) озна­чальну (res signans), 2) означувану (res signata). Цю ж думку під­тримав Ф. де Соссюр. Для нього було зрозумілим, що спілкування людей (комунікація) здійснюється завдяки мовним знакам і ці знаки мають дві сторони (за Августином). Ф. де Соссюр специфіку мови вбачав у тому, що мова як система знаків уподібнюється до інших знаків (письмо, азбука для глухонімих, символічні обряди, форми ввічливості, військові сигнали тощо).

Мова є однією зі знакових систем. У системі всіх цих знаків вона є найважливішою.

22 Українська мова за професійним спрямуванням

Українська мова в житті суспільства

Характеризуючи мовні знаки, Ф. де Соссюр виділив такі три їх властивості: 1) довільність, 2) лінійний характер позначаючого, 3) змінність. Знаки функціонують у рамках суспільства. Науку, що до­сліджує систему знаків, Ф. де Соссюр назвав семіологією (вона по­винна відкрити закони, що ними керується система всіх типів зна­ків. Учений підкреслював, що семіології як науки ще немає, хоча вона і має всі права на існування. Основою її стануть закони, від­криті семіологією).

Лейбніц зробив крок уперед до створення науки про знаки. Він ви­найшов «універсальне числення» (згодом це стало основою математич­ної логіки). Фундатором семіотики став американський філософ та ма­тематик Чарльз Сандерс Пірс (1839–1914) – сучасник Ф. де Соссюра.

Ч. С. Пірс вважав, що теоретично можливе існування 59049 кла­сів знаків, які можна поділити на три основні типи:

1) знаки-копії або іконічні знаки (засновуються на наявності пев­ної спільної властивості чи властивостей у знака і денотата), напр.: фотографія;

2) знаки-індекси або знаки-прикмети (засновуються на певній сумі знака і денотата), напр.: чуєте в лісі гавкання собаки і спів пів­ня – це прикмети людського житла, вказівні знаки; дим від вогнища є знаком того, що десь горить;

3) умовні або знаки-символи (у них зв'язок між знаком і денотатом є умовним, а не вмотивованим. Але і ці знаки бувають умотивова­ними, у всякому разі вони зберігають з позначуваними денотатами певну структурну схожість, передаючи їх образ окремими елемен­тами позначення), напр.: обмінюєтеся думками, ваші слова – умовні знаки для фактів та явищ дійсності. Це знаки-символи.

Т. Мілевський розглядав людську мову як складну систему зна­ків: 1) адресованих, 2) з певними значеннями, 3) немотивованих, 4) багатокласних, 5) фонемних.

Ідеї, методи, навіть цілі концепції мовознавства справляли і справляють значний вплив на характер наукового мислення в ці­лому. Так, структуралізм, започаткований великим лінгвістом Ф. де Соссюром, згодом проник не лише в етнографію та літературоз­навство, а й у філософію, політекономію, математику. Недарма роль мовознавства в гуманітарних науках прирівнюють до ролі фізики в природознавчих науках.

Українська мова за професійним спрямуванням 23

Розділ І

Мовний знак – це сполучення, єдність двох початків: смислового й акустичного образу. Візуально він сприймається у вигляді умовних позначок, накреслень на письмі. Учені вказують, що мовні знаки не тільки передають інформацію, а й беруть безпосередньо участь у її формуванні.

О. С. Мельничук пропонує розуміти під значенням мовного знака «соціально усвідомлюване, закріплене суспільною мовною практи­кою, стійке відношення знака до психічного відображення певних предметів чи явищ дійсності та їх класів – уявлення, поняття і т. д.».

Мовний знак, на думку вчених, об’єднує в собі матеріальне і ідеальне. Ідеальне характеризує людську свідомість, що є вищою формою відображення об’єктивної дійсності. Лише людина єдина в світі спроможна створити значення, використовуючи для цього ма­теріальне. Природа неспроможна створювати такі знаки, бо в при­роді можливі лише сигнали, за допомогою яких спілкуються між собою тварини. Сигнали залишаються незмінними (так, голодний кіт нявкає так само, як і кілька тисяч років тому). Знаки, якими ко­ристуються для спілкування люди, завжди змінні, бо немає у світі таких людських мов, які б залишалися незмінними протягом кількох тисяч років. Це стосується й інших знакових систем, якими люди передають інформацію. Тому стає зрозумілим, чому багато мовоз­навців розрізняють природні знаки й умовні.

Об’єкт, представлений знаком, називають денотатом (від лат. denotatus – позначений) або референтом (від англ. reference – ета­лон). Знаки, пов’язані спільною функцією чи метою, утворюють знакові системи.

У межах семіотики розрізняють три аспекти дослідження знаків: 1) синтаксичний аспект (досліджує відношення між знаками в меж­ах даної системи); 2) семантичний (вивчає відношення знаків до по-значуваних ними явищ і предметів); 3) прагматичний (досліджує ставлення до знаків тих, хто ними користується).

У сучасному мовознавстві дискусійним є питання, які одиниці мови слід вважати знаками. Існує думка, що оскільки мова є зна­ковою системою, то всі її одиниці (фонеми, морфеми, слова, слово­сполучення, речення), є знаками. За іншими поглядами, знаками у мові є слова і речення, а фонеми – це матеріал, з якого будують­ся мовні знаки. Були висловлені думки, що лише морфеми, прості

24 Українська мова за професійним спрямуванням

Українська мова в житті суспільства

слова і шаблонні словосполучення є знаками, а фонеми, тонеми (інтонеми), паузи є дознаковими утвореннями, в той час, як складні слова, словосполучення та речення є надзнаковими утвореннями. Представники «лінгвістики тексту» вважають цілий текст одини­цею мовної системи знаків, первинним мовним знаком, що склада­ється із упорядкованої множини часткових знаків (фонем, морфем, слів, речень).

Основним мовним знаком, на думку С. В. Семчинського, слід вва­жати слово. Слово несе в собі інформацію про позамовну об’єктивну реальність. Воно являє собою складну єдність звучання і значення, що називає предмет чи явище об’єктивної дійсності і таким чином формує і представляє поняття. Щодо речення, то воно є не просто знаком, а сполученням знаків, з яких будуються інформативні зна­кові тексти, використовувані у мовному спілкуванні¹.

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що

1) мова – це не звичайна знакова система, а особлива багатомірна знакова система (своєрідність мови як особливої знакової системи визначається різноманітністю форм і функцій її складових частин);

2) мова є первинною знаковою системою людини, а інші знако­ві системи є похідними від мови і багато в чому спираються на неї. Будь-яка інша знакова система, якою користуються люди для передачі інформації, обмежена у своєму застосуванні або ж передає інформа­цію, що вже сформувалася і зберігається за допомогою мови;

3) елементи мови як знакової системи здатні сполучатися між со­бою і створювати нові значення, доти невідомі мові (напр.: буфер – утворилось слово рос. буферить за зразком: перчить, магнитить);

4) у мовному знакові обидві його сторони – ідеальна і матеріальна – здатні змінюватися (давньор. столъ мало 2 склади, означало «вид меблів для сидіння», в укр. мові стіл – 1 склад, має інше основне зна­чення «вид меблів, на яких розміщують різні предмети», а також інші значення: «їжа, страва, харчі», «установа або відділ установи»);

5) особливістю мовної знакової системи є багатозначність її еле­ментів (у мові слова можуть мати по декілька значень, а червоне світло світлофора – має лише одне значення). Отже, мовна знакова система – особлива знакова система, багато в чому відмінна від ін­ших штучних знакових систем.

¹Семчинський С. В. Загальне мовознавство. – К.: Вища школа, 1988. – С. 126 – 127.
Українська мова за професійним спрямуванням 25

Розділ І