Морфологічні ознаки генетичних горизонтів

Виділивши генетичні горизонти у профілі ґрунту й присвоївши їм назву та символи, описують морфологічні ознаки та властивості, що ви­значають сутність кожного горизонту.

Забарвлення ґрунту — один з найважливіших діагностичних показників. За кольором названо багато ґрунтів: чорноземи, буроземи, червоноземи, каштанові, коричневі, сіроземи. Колір деякою мірою відображає літоло­гічний та хімічний склад горизонту, якість органічної речовини, а звідси і спрямованість ґрунтоутворювальних процесів.

Колір ґрунту в польових умовах залежить від його вологості і ступеня освітленості ґрунтового розрізу. Вологий ґрунт має темнішне забарв­лення, ніж сухий, тому поряд із кольором треба вказувати ступінь зволо­ження. Освітлення має бути рівномірним по всьому профілю, оскількі в тіні ґрунт завжди виглядає темнішим.

Найкраще визначати колір ґрунту за високого стояння сонця.

Описуючи колір, необхідно, в першу чергу, відмітити однорідність (або неоднорідність) забарвлення. Якщо забарвлення неоднорідне, вка­зують основний і додаткові кольори, характер неоднорідності; на фоні переважаючого кольору виділяються стрічки (лінзи) іншого кольору, по-іншому забарвлені колони, плями, прожилки або загальна неоднорідність забарвлення. Особливу увагу необхідно приділити плямистості.

Градація забарвлення ґрунтів за кількістю плям (E.A. Корнблюм, LC. Михайлов, H.O. Ногіна, B.O. Таргульян):

0— ґрунт однорідний (плями відсутні);

1— слабоплямистий (плями поодинокі і виявляються лише при уважному розгляданні);

2 — плямистий (плями добре помітні, на відстані одна від іншої 5-15 см);

3 — сильноплямистий (плями часті, відстань між ними менша 5 см).
Градація забарвлення ґрунтів за величиною плям:

1— дрібноплямистий (розмір плям у діаметрі <5 мм);

2— середньоплямистий (5—15 мм); 3— сильноплямистий(>15мм). Указують характер окресленості плям (рідкоокреслені, дифузні), а також їхній колір.

Найоб'єктивніше забарвлення ґрунту можна оцінити, використову­ючи стандартні шкали, зокрема, стандартну шкалу забарвлення ґрунтів Мунсела (Munsell), що у вигляді кольорових таблиць відома як Munsell Soil Colour Charts. Забарвлення складається з трьох величин, що можна вимірювати: тон — переважаючий колір спектра, який визначається до­вжиною хвилі; відтінок — чистота або вираженість спектрального кольору; інтенсивність — чистота тону і ступінь освітленості — міра світлого або темного забарвлення, пов'язана із загальною кількістю відбитого світла

Так, для кожного тону відведено окрему сторінку атласу. Ha кожній сторінці по вертикалі розташовані різні одиниці інтенсивності, а по го­ризонталі — одиниці відтінку. Ha зворотному боці сторінки подаються назви кольорів та їхні символи. Наприклад, індекс 10YR 6/3 розшифровується так: 10YR(10 — жов­то-червоний) тон — інтенсивністю 6 і відтінком 3. Назва кольору — па­лево-бурий.

Для характеристики забарвлення ґрунту рекомендуємо такий спектр кольорів:

 

Чорний	Темно-бурий
Темно-сірий	Сірувато-бурий
Сірий	Темно-сірувато-бурий
Світло-сірий	Світло-сірувато-бурий
Білувато-сірий	Темнувато-бурий
Бурувато-сірий	Темно-жовтувато-бурий
Темно-бурувато-сірий	Світло-жовтувато-бурий.
Світло-бурувато-сірий	Червонувато-бурий
Бурий	Темно - червонувато- бурий
Світло-червонувато-бурий	Зеленувато-оливковий
Палевий	Оливково-зелений
Темно-палевий	Оливково-сірий
Жовто-палевий	Темно-оливково-сірий
Буро-палевий	Оливково-бурий
Буро-сірувато-палевий	Темно-оливково-бурий
Жовтий	Світло-оливково-бурий
Темно-жовтий	Сіро-зелений
Світло-жовтий	Темно-сіро-зелений
Світло-бурувато-жовтий	Світло-сіро-зелений
Бурувато-жовтий	Сизий
Темно-буро-жовтий	Темно-сизий
Бурувато-коричневий	Світло-сизий
Темно-бурувато-коричневий	Сірувато-сизий
Світло-бурувато-коричневий	Сизувато-сірий
Червонувато-коричневий	Голубий
Темно-червонувато- коричневий	Темно-голубий
Світло-червонувато-коричневий	Світло-голубий
Червоний	Сизувато-голубий
Темно-червоний	Синій
Коричневато-червоний	Коричневий
Темно-коричневато-червоний	Темно-коричневий
Світло-коричневато-червоний	Світло-коричневий
Оливковий	Сірувато-коричневий
Світло-оливковий	Темно-сірувато-коричневий
Сірувато-оливковий	Світло-сірувато-коричневий
Світло-сірувато-оливковий

Вологість генетичних горизонтів ґрунту, визначена при польовому описі розрізу, не є діагностичним показником, але вона вносить деякі корективи у визначенні кольору Грунту, структури, складення, тому її необхідно відмічати. B Україні прийнято такі градації польової вологості ґрунтів:

0 — сухий (наявність у ґрунті вологи не відчувається рукою, ґрунт не світлішає при висиханні, темніє при додаванні води, без до­торкання поверхня горизонту пилить);

1 — свіжий (волога ледве помітно відчувається у руці за прохолодою, не мажеться, ґрунт світлішає при висиханні, темнішає при до­даванні води);

2 — вологий (в руці чітко відчувається волога, ґрунт не темнішає при додаванні води);

3 — сирий (при легкому стискуванні в руці ґрунт перетворюється у густу (круту) тістоподібну масу, вода не виділяється);

4 — мокрий (при стискуванні зразка у руці виділяється вода, яка може довільно (мимовільно) просочуватися по стінці розрізу.

Гранулометричний склад — один з головних діагностичних показників ґрунту, що визначає багато інших показників.

При польовому визначенні гранулометричного складу грунтів в Україні користуються методом "скочування" H.A. Качинського (1958) [16], що ґрунтується на пластичності ґрунтів, тобто на їхній здатності змінювати форму при механічній дії. Для цього ґрунт необхідно зволожити до тіс­топодібної консистенції і пробувати скочувати кульку або шнур (див. рис. 3.1).

Виділяють такі градації ґрунтів за гранулометричним складом і плас­тичністю:

0 — пісок, непластичний (скатати кульку або шнур не вдається);

1 — супісок, дуже слабопластичний (скочується у неміцну кульку, не скочується у шнур, при стискуванні між пальцями формуються сочевицеподібні коржі);

2 — легкий суглинок, слабопластичний (скочується у короткі товсті циліндрики, ковбаски, які розтріскуються при згинанні);

3 — середній суглинок, середньопластичний (скочується у шнур

діаметром 2-3 мм, який легко ламається при подальшому ско­чуванні або розтріскується при згинанні);

4 — важкий суглинок, дуже пластичний (скочується у тонкий, менше 2 мм шнур, який надломлюється при згинанні його у кільце діаметром 2—3 см);

 

 

Рисунок 3.1.Стандартні критерії польового визначення     гранулометричного складу ґрунтів

 

 

5 — глина, високопластична (скочується у довгий, тонкий, менше 2 мм шнур, який згинається у кільце діаметром 2-3 см без по­рушення його суцільності).

Однак польове визначення гранулометричного складу недостатнє для повної його характеристики. Тому при всіх видах ґрунтових досліджень необхідний і лабораторний аналіз гранулометричного складу.

Структура. Існують два поняття — структурність і структура. Під струк­турністю розуміють здатність грунту розпадатися на певної форми і розмірів окремості (педи, агрегати). Самі окремості, на які розпадається грунт, їхня форма, розміри й властивості називають грунтовою структурою.

Розрізняють макроструктуру, коли агрегати чітко видно неозброєним оком, і мікроструктуру, видиму під лупою або мікроскопом. У полі вивча­ють в основному макроструктуру. Ця ознака, як ніяка інша, відображає склад, стан і властивості ґрунтової маси.

РІД	Вид	Розмір
Тип А. КУБОПОДІБНА— РІВНОМІРНИЙ РОЗВИТОК ЗА ТРЬОМА ОСЯМИ
Макроструктурині агрегати
Брилиста — грані і ребра слабо виражені, великі. Звичайно складні агрегати // Грудкувата	1. Крупнобрилиста 2. Дрібнобрилиста 3. Крупногрудкувата 4. Грудкувата 5. Дрібногрудкувата	>10 см 10-5 см 5-3 см 3-1 см 1-0,5 см
Мікроструктурні агрегати
Пилувата — грані та ребра добре виражені. Агрегати досить оформлені	6. Пилувата	<0-25 мм
Горіхувата —більш-менш правильна фор­ма, поверхня граней порівняно рівна, ребра гострі	7. Крупногоріхувата 8. Горіхувата 9. Дрібногоріхувата	>10 мм 10-7 мм 7-5 мм
V Зерниста — більше або менше правильна форма, іноді округла, з гранями шорсткуватими або гладкими і блискучими	10. Крупнозерниста (горіхувата) 11. Зерниста (крупниста) 12. Дрібнозерниста	5-3 мм 3-1 мм 1-0,5 мм
Тип Б. ПРИЗМ0П0ДІБНА— РОЗВИТОК ПЕРЕВАЖНО ПО ВЕРТИКАЛЬНІЙ ОСІ
Стовпчаста — правильної форми з досить добре вираженими гладкими бічними верти­кальними гранями, з округлою верхньою осно­вою (головкою) і плоскою нижньою основою	13. Крупностовпчаста 14. Стовпчаста 15. Дрібностовпчаста	>5 см*5-3 см <3 см
Призматична — з рівними, часто з глянце-вистими поверхнями, гострими ребрами	16. Крупнопризматична 17. Призматична 18. Дрібнопризматична	>5 см 5-3 см <3 см
РІД	Вид	Розмір
Тип В. ПЛИТОПОДІБНА — РОЗВИТОК ПЕРЕВАЖНО ЗА ДВОМА ГОРИЗОНТАЛЬНИМИ ОСЯМИ
I Плитчаста — шарувата з більше або менше вираженими горизонтальними площина­ми — спайностями, часто по-різному забарв­леними і поверхнями різного характеру	19. Сланцювата 20. Плитчаста 21. Пластинчаста 22. Листувата	>5 мм** 5-3 мм 3-1 мм 1 MM
Луската — з порівняно невеликими по­части зігнутими горизонтальними площинами і часто гострими ребрами (деяка схожість з лускою риби)	23. Шкаралупчаста 24. Глибоколуската 25. Дрібнолуската	>3 мм 3-1 мм <1 MM

* — за довжиною горизонтальної осі; ** — за довжиною вертикальної осі.

Структура різних генетичних горизонтів ґрунтів України представлена додатком 1 (див. вклейку).

При польовому описі розрізу вказують родову і видову назву струк­тури. Однак у чистому вигляді та або інша структура зустрічається рідко, частіше структурні агрегати утворюють ряд проміжних форм, які можуть бути віднесені до двох або більше видів. У таких випадках у назві структури необхідно вказувати назву двох або більше видів.

Зовнішній вигляд структурних агрегатів представлено на рис. 2.1.2.

Рисунок 2.1.3 Найголовніші види структури ґрунту (за CO. Захаровим):

I тип: 1 — крупногрудкувата; 2 — середньогрудкувата; 3 - дрібногрудкувата; 4 - крупногоріхувата; 5 - го­ріхувата; 6 - дрібногоріхувата; 7 - крупнозерниста; 8 — зерниста; Il тип: 99 - стовпчаста; 10 - призматична; Hl тип: 11 — сланцювата; 12 - пластинчаста; 13 — листувата

Крім поділу агрегатів за формою і розмірами, треба відмічати ступінь агрегованості ґрунтових горизонтів:

0 — безструктурний (ознаки агрегованості непомітні, природні лінії спайності неоформлені);

1 — слабка структурність (слабо оформлені педи добре помітні на місці);

2 — середня структурність (добре оформлені педи, виразно тверді і помітні, але не особливо чітко виділяються в непорушеному стані);

3 — сильна структурність (тверді педи, чітко виділяються в непорушеному ґрунті, слабо пов'язані один з одним, протистоять змінам і при порушенні ґрунту залишаються цілими).

За наявності в профілі ґрунту ущільнених шарів слід розрізняти ком­пактні й тверді, особливо у сухому стані, але не зцементовані, які можуть бути описані із застосуванням вищенаведених термінів, і незворотно зцементовані шари, при описі яких необхідно вказати їхню природу та структуру, а також використовувати спеціальні терміни для оцінки їхньої суцільності і структури. За суцільністю їх можна розділити на су­цільні та перервні, за структурою на: масивні (структура не виражена), везикулярні, або губчасті (структура шару подібна до губки з великими порами), конкреційні (шар складається зі зцементованих конкрецій неправильної форми) і плитчасті (зцементовані окремості мають плит­часту форму).

Шпаруватість. У практиці ґрунтових досліджень в Україні шпаруватість ґрунтів розглядається як показник їхнього складення поряд зі щільністю. Під загальною шпаруватістю розуміють наявність проміжків (порожнин) усіх розмірів між агрегатами і в середині них, заповнених повітрям або ґрунтовим розчином.

Описуючи шпарки, насамперед, треба поділити їх за характером роз­міщення на:

1) внутріагрегатні за їх кількістю, розмірами та формою. За кіль­кістю пор виділяються горизонти: злиті — шпарки непомітні неозбро­єним оком або зустрічаються поодинокі тонкі шпарки (1-5 на дм²), малошпаруваті — кількість шпарок у 1 дм² — 6-50, шпаруваті — 51-200, сильношпаруваті — >200. За розмірами шпарки поділяють на дуже тонкі (діаметром до 1 мм), тонкі (1-3 мм), середні (3-5 мм) і крупні (>5 мм).

За формою шпарки бувають везикулярні (сферичні та еліптичні), про­міжні (неправильної форми з увігнутими стінками, обмежені поверхнями прилеглих агрегатів) і трубчасті (циліндричні за формою).

2) міжагрегатні пори або тріщини поділяються лише за розмірами на тонкі (відстань між стінками тріщин 1-3 мм), середні — 3-10 і ве­ликі — >10мм.

Загальна шпаруватість уточнюється на підставі даних щільності скла­дення (об'ємна маса твердої фази ґрунту) і питомої ваги ґрунту.

Твердість ґрунту — опір, який чинить ґрунт проникненню в нього під тиском будь-якого тіла. Вона залежить від вологості ґрунту. У польових умовах за визначеної вологості її оцінюють методом проникнення ножа:

1. Пухка — ніж легко проникає до рукоятки.

2. Слабоущільнена — потрібне деяке зусилля для проникнення ножа до рукоятки.

3. Ущільнена — ніж не проникає повністю навіть при значному зу­силлі.

4. Щільна — неможливо ножу проникнути більше ніж на кілька мілі­метрів.

Більш об'єктивно можливо оцінити фізичний стан за параметрами щільності складення інструментально методом "ріжучого кільця". Необ­хідно відмітити динамічність щільності складення залежно від вологості ґрунту, зростання її значень від вологого до сухого стану. Тому для до­тримання принципу єдиної відміни вимір її слід проводити за вологості близької до HB (найменша вологоємність). Орієнтовна градація щіль­ності складення для суглинкових і глинистих ґрунтів, г/см³:

 

Градація	Орний шар 0-30 см	Підорні шари
Пухка Слабоущільнена Ущільнена Щільна	<1,1 1,1-1,3 1,3-1,4 >.1,4	<1,2 1,2-1,4 1,4-1,5 >1,5

Для піщаних і супіщаних ґрунтів модальні (звичайні) значення рівно­важної щільності складення становлять 1,50-1,65 г/см².

Біологічні елементи в ґрунті — це коріння живих і відмерлих рослин, тварини та їхні рештки, а також морфологічні елементи, пов'язані з жит­тєдіяльністю рослин і тварин.

При описі коріння рослин треба звернути увагу на їхню кількість у кожному генетичному горизонті та на розміри. Для визначення кіль­кості коріння користуються такими самими градаціями, як і для кількос­ті пор:

0— коріння відсутнє;

1— коріння мало (1-5 шт. на 1 дм²);

2— коріння густе (5-50 шт. на 1 дм²);

3— коріння багато (>50 шт. на 1 дм²).

Для розподілу коріння за розміром також можна користуватися гра­даціями для розміру пор, мм у діаметрі:

1 — дуже тонкі (до 1);

2— тонкі(1-З)

3 — середні (3-5);

4— крупні(>5).

Горизонти, у яких рослинні рештки або коріння нагромаджуються у переважній кількості, виділено у самостійні генетичні горизонти: органічні акумулятивні (лісова підстилка, степовий войлок), дернинні і торфові. При описі рослинного матеріалу цих горизонтів треба вказувати ступінь їхнього розкладання за такими градаціями:

1) слаборозкладений — рослинні рештки зберегли форму живої рослини, змінились їхній колір і поверхня;

2) середньорозкладений — рослинні рештки змінили форму, колір, фактуру поверхні, окремі їхні частини добре помітні;

3) сильнорозкладений — рослинні рештки повністю втратили по­чаткову форму, але видно окремі фрагменти змінених рослинних тканин;

4) гуміфікований — рослинні рештки повністю розкладені і пере­творилися в чорну масу, що мажеться, окремі їхні тканини не виявляються неозброєним оком;

5) мінералізований — рослинні рештки дуже подрібнені та звуглені, мають вигляд попелу.

Крім ступеня розкладання необхідно, за можливості, вказати ботаніч­ний склад органічних залишків, хоча б за такими чітко розрізнюваними групами: деревні, трав'янисті, мохові.

Із зоогенних елементів у грунті найчастіше наявні залишки тварин: кістки, панцирі, черепашки, бивні, зуби, копита, кігті, роги, луска, пір'я, шерсть, шкаралупа тощо. Живі тварини, за винятком дощових черв'яків, личинок, комах і землянихжаб, зустрічаються рідко. При виявленніживих тварин або їхніх решток у розрізі треба вказати їхню кількість.

Найчастіше у ґрунті трапляються морфологічні елементи, пов'яза­ні з життєдіяльністю рослин і тварин: корінцеві шпарки, кореневища, екскременти (копроліти) дощових черв'яків і личинок комах, структурні грудочки від мурашок, червороїни, кротовини, ховрашниковини, бай-бачини.

При описі цих морфологічних елементів необхідно вказати наяв­ність їх та кількість за двома градаціями: мало (1—5 шт. на 1 дм²) і багато (>5 шт.). При описі червороїн, кротовин, ховрашковин і байбачин необ­хідно вказати: пусті вони чи заповнені матеріалом і яким.

Відособлені (сегреговані) морфологічні елементи — відособлені ґрунтові утворення, що відрізняються від основної ґрунтової маси кольором, кон­систенцією, хімічним і мінералогічним складом (викристалізовані форми легкорозчинних, переважно натрієвих солей, карбонатів, гіпсу, залізистих, марганцевих і залізисто-марганцевих стяжінь, кремнеземиста присипка, глиноземні плівки, або кутани). При описі цих елементів указують їхню форму, колір, твердість і кількість.

Легкорозчинні солі зустрічаються у ґрунті переважно у формі ви­цвітів або тонких нальотів на поверхні структурних окремостей або ґрунту. Карбонати у формі псевдоміцелію (тонкоголчасті, ниткоподібні виділення або наліти дрібнокристалічних карбонатів на структурних окремостях — "карбонатна пліснява"), прожилків (видовжені трубчасті нагромадження борошнистої CaCO₃), білозірки (округлі м'які карбонатні стяжіння), журавчиків (тверді суцільні карбонатні стяжіння) і дутиків (тверді порожнисті карбонатні стяжіння). Гіпс — переважно у формі дрібних кристалів або друз (зростків із кристалів, розташованих раді­ально). Залізисті та залізисто-марганцеві виділення утворюють у ґрунті м'які округлі стяжіння (дрібні крапчасті види стяжінь — пунктуації) або тверді конкреції (дробовини). Кремнеземна присипка звичайно буває у формі налітів на поверхні агрегатів або стінках тріщин. Глиноземні плівки тонким суцільним шаром вкривають грані структурних окремостей або вистеляють стінки пор.

За твердістю більшість із указаних відособлених елементів поділяються на м'які (руйнуються пальцями при здавлюванні) і тверді (не руйнуються при роздавлюванні).

За кількістю відособлені елементи бувають: поодинокі (1-5 шт. на 1-2дм²), часті (6-25 шт.) і численні (>25 шт.).

Колір відособлених елементів слід указувати за стандартною шка­лою.

Уламки гірських порід і включення. При описі наявності у ґрунтовому профілі або його генетичних горизонтах уламків твердих кристалічних або осадових порід відмічають їхню кількість, форму, розміри, ступінь обкатуваності та вивітрюваності.

Кількість уламків характеризують за такою шкалою:

1 — нечисленні (1-5% на 2-2 дм³);

2— часті(6-25%);

3 — численні (26-50%);

4 — переважаючі (>50%).

Включенням називають тверді морфологічні елементи, що потрапили в грунт унаслідок діяльності людини: скла, фаянсу, цегли, уламки або

лінзи порід, які різко вирізняються за складом від основної маси грунту. При описі включень указують на їхню наявність, кількість і розподіл у ґрунтовому профілі за двома градаціями: мало (1—5 шт. на 2—3 дм³) і багато (>5 шт.).

Більшість включень не пов'язані генетично з ґрунтоутворенням. Значне місце належить уламкам гірських порід. Для їхнього розподілу за формою та розмірами використовують класифікацію I.C. Михайлова [29]:

 

Діаметр, см	Уламки кутуваті	Уламки округлі
0,1-1	Хрящ	Гравій
1-10	Щебінь	Галька
10-100 і більше	Каміння	Валуни

Уламки порід поділяють за ступенем вивітрілості:

0 — невивітрені (уламки тверді, розколюються із зусиллям, поверхня сколусвіжа);

1 — слабовивітрені (уламки тверді, зовнішньо монолітні, але під час удару розпадаються на дрібніші, поверхня сколу вкрита плівкою);

2 — вивітрені (уламки легко кришаться, розпадаються на окремі зерна при здавлюванні, вкриті плівкою);

3 — сильновивітрені (уламки різняться за кольором, фактурою, ріжуться ножем, їх неможливо виділити з ґрунту).

Границі (межі) між генетичними горизонтами. При описі переходів від одного генетичного горизонту до іншого вказують характер переходу і форму межі (границі). Розрізняють перехід різкий (зміна властивостей горизонтів спостерігається до 3 см), ясний (на відстані 3—5 см) і поступо­вий (>5 см). За формою виділяють такі границі між горизонтами: рівні, хвилясті (ширина впадин більша за їхню глибину), язикуваті (глибина впадин або виступів більше за їхню ширину).

Індексація всіх виявлених ознак віддзеркалює генетичну особливість як горизонтів, так і всього профілю в цілому. Набір і послідовність роз­ташування генетичних горизонтів у профілі ґрунту строго закономірний і зумовлюється типом та інтенсивністю ґрунтоутворення.

Наприклад:

чорнозем типовий — H/k_{40 - 50}+ Hpk_{60 - 80} +PHk_{80 - 140} +Phk_{110 - 200} ⁺ Pk;

ясно-сірий лісовий — HE _{10 - 15} + E _{30 - 40} + Ih _{40 - 50} + І_{80 - 110}+ IP _{110 - 130} + Pk;

солонець каштановий — HEd_{0-7 (15)} + Eh_{8 - 15 (20)}+Іh_{16(21) - 24 (зо)}+

+ PIh/k _{25 (31) - -45 (52)} + Pk(h) _{46 (53) - 55 (60)} + PkS _{5 5 (60) - 170}

Поряд із системою генетичних горизонтів профіль ґрунту характери­зується відповідними параметрами гумусонагромадження. Відображенням його є коефіцієнт профільного нагромадження гумусу (КПНГ). Кожний зональний тип ґрунту має свої параметричні показники: чорнозем типо­вий — 0,075-0,100, ясно-сірий лісовий — 0,023-0,031, солонець кашта­новий — 0,020-0,030. Критерій КПНГ дає змогу точно діагностувати зональний тип ґрунтоутворення після польових досліджень.

 

РОДЮЧИСТЬ ГРУНТУ

 

Що таке родючисть? Це здатність землі задовольняти потреби рослин у необхідних для них поживних речовинах і волозі. Родючисть грунту поділяється на природну і штучну. Природна родючисть як результат тривалого грунто-утворювального процесу, що проходить у певних кліматичних умовах, визначається фізичними, хімичними і біологічними властивостями грунту. Створена родючисть грунту шляхом обробітку грунту, внесенням добрив, травосіянням, підбором сортів, які здатні краще використовувати природну родючість, називається штучною. Природна і штучна родючисть становлять економічну. Отже, при використанні землі необхідно враховувати не тільки її природні властивості, але й затрати коштів і праці. Це означає, що родючість виступає як абсолютна і відносна. Абсолютна родючість грунту характерезується урожайністю з одиниці земельної площі і для оцінки земель необхідно застосовувати вартісні показники: вартість валової продукції, розмір чистого і деференціального доходу, окупність затрат тощо.

Відносна родючість характерезується кількістю одержаної продукції на одиницю затрат.

Науково обґрунтоване розв'язання цих питань вимагає всебічного вивчення земель шляхом бонітування ґрунтів.

За вище зазначеними властивостями проведено районування (зонування) території України, враховуючи географічне місце знаходження. Такий поділ дає змогу оцінити (бонітування, економічна оцінка грунтів) грунт, як засіб виробницьтва у сільському господарстві, визначити ступень родючисті грунтів.

2.1.1. Природно-сільськогосподарське районування (зонування) земель

 

Основою проведення природно-сільськогосподарського районування (зонування) земель є ланшафтне зонування та грунтове зонування.

Ландшафт - це генетично однорідний природний територійльний комплекс, який має єдиний геологічний фундамент, один тип рельєфу, однаковий клімат і складений із властивого тільки даному ландшафту набору динамічно сполучених основних і другорядних урочищ, що закономірно повторюються у просторі. Ландшафтне зонування пов’я зано з фізичною географією України. Територія України знаходиться в одному фізико-географічному поясі. Пояс поділяється на: зони, підзони, провінції, області, райони.

Грунтово-екологічне районування (зонування) – поділ грунтового покриву на відносно однорідні й неповторні території за грунтами певного еколого-генетичного статусу різного таксономічного рівня.

При здійсненні землеустрою районування земель провадиться з метою обліку і відображення положення земель з урахуванням природних умов та агробіологічних вимог сільськогосподарських культур в єдиній системі класифікації та є основою для проведення оцінки земель, розробки схем і проектів використання та охорони земель.

Природно-сільськогосподарське районування (зонування) території це – наукова система поділу території, яка враховує закономірний розподіл природних умов і ресурсів, а також особливості їх сільськогосподарського використання.

Розрізняються дві форми районування: загальнодержавна (агроекологічна), яка грунтується на принципах відображення об’єктивно існуючих природних комплексів (поясів, зон, провінцій, округів) і внутрірегіональна (внутріобласна) земельнокадастрова (земельнооціночна), яка грунтується на відмінностях природно-кліматичних і природно-економічних умовах території..

Природно-господарський пояс - н айвища одиниця прироно-сільськогосподарського районування, яка характерезується комплексом природних умов, що визначають поясний тип сільськогосподарського виробництва. Головною ознакою при виділенні поясів є теплозабезпеченість вище +10°С і відповідні з нею поясні типи грунтів і рослинності.

Природно-господарська зона – основна одиниця районування території, що характерезується відповідним балансом тепла і вологи разом з головними особливостями грунтоутворення і мінерального живлення рослин. Зона має пануючі типи і підтипи грунтів та відповідні системи агротехнічних і меліоративних заходів. Кожній зоні властивий свій тип сільськогосподарського виробництва, своє співвідношення земельних угідь.

Природно-економічна провінція – це частина зони. Вона має спецефічні особливості грунтового покриву, які відрізняються між собою показниками гідротермічного і поживного режиму грунтів, основними з яких є: континентальність клімату, суворість і сніжність зими, тепло- і вологозабезпечення періоду вегетації, кліматичні індекси біологічної продуктивності. За особливостями природних провінцій визначаються провінціальни види сільськогосподарського виробництва.

Прироно- економічні провінції поділяються на округи, а вони, у свою чергу – на природно-сільськогосподарськи райони.

Прироно-сільськогосподарський округ характерезується такими особливостями, як загальна побудова рельєфу, склад грунтотвірних порід, співвідношення грунтів різного гранулометричного складу, засоленість грунтів, заболоченість території тощо. Залежно від природних особливостей прироно-сільськогосподарських округів виділяється певний склад земельних угідь, сільськогосподарських культур і система ведення сільського господарства.

Окремо виділені природно- сільськогосподарські гірські області – це відокремлені крупні орографічні системи, що належать до відповідних широтних теплових поясів і характерезуються певними типами структур висотної зональності, а також типами сільсько- і лісогосподарського використання земельного фонду. Гірські провінції та гірські округи виділяються у тепловому поясі з урахуванням експозиції схилів.

Земельно-оціночний район – це частина території області, для якої притаманна певна однородність агрокліматичних, геоморфологічних, грунтово-меліоративних і природно-технологічних умов, які впливають на спеціалізацію та рівень інтенсивності сільського господарства.

Земельно-оціночні райони характерезуються однорідним комплексом природних і економічних умов, поєднанням виробничих галузей, складом вирощуваних культур, структурою земельних угідь, землезабезпеченістю, енергоозброєністю, забезпеченістю основними виробничими фондами і трудовими ресурсами, затратами праці та загальними затратами на гектар земельної площі, кількістю добрив, що вносяться в грунт, урожайністю культур і вартістю валової продукції. У зонах зрошувального землеробства враховуються гідрологічні умови території, динамика та характер мінералізації грунтових вод, розподіл господарств за джерелами зрошення, водозабезпеченність земель, яка виражається у відсотках щодо зрошувальних норм. У зонах розвинутого плодівництва і виноградарства враховуються спецефічні особливості вирощування багаторічних насаджень.

При земельно-оціночному районуванні землеволодіння і землекористування сільськогосподарських підприємств, організацій і установ, незалежно від адміністративного підпорядкування, об’єднуються у земельно-оціночні райони, межі яких, якщо можливо, суміщаються з межами адміністративних районів, а при їх неоднорідності – з межами сільськогосподарських підприємств, організацій і установ. Господарств у земельно-оціночному районі повинно бути не меньше 30, що визначається вимогами статистичної обробки інформації. Дрібні земельно-оціночні райони суміжних областей, якщо природно-економічні умови однорідні, можуть об’єднуватися в один земельно-оціночний район.

Для земельнооціночного районування території залучаються різні вихідні дані та матеріали, які характерезують кожне землеволодіння чи землекористування, а саме: агрокліматичний довідник адміністративних областей, обласні карти масштабу 1:200000 з нанесиними межами провінцій, округів зі схеми природно-сільськогосподарського районування України, грунтові карти масштабу 1:25000 або 1:50000 (при наявності доцільно використовувати грунтові карти областей масштабу 1:200000), картограми агровиробничого групування грунтів районів і окремих господарств, відомості економічного характеру адміністративних районів і господарств про: середню багаторічну врожайність сільськогосподарських культур; фактичну і перспективну структуру посівних площ; спеціалізацію господарств; вартість валової продукції рослинництва з підрозділенням за галузями і прямі затрати на її виробництво у розрахунку на 1 га ріллі; кількість внесених органічних і мінеральних добрив в умовних туках у розрахунку на 1 га ріллі; забезпеченність технікою (вартість тракторів, сільськогосподарських машин і транспортних засобів), енергозабезпеченість рослинницьких галузей; наявність працездатних осіб, які беруть участь у сільськогосподарському виробництві (осіб на 100 га ріллі).

 

Табл.3