Французька школа бухгалтерського обліку

Наприкінці XIX–на початку XX ст. бухгалтерський облік досяг у Франції свого значного розвитку. Французька школа рахівництва запровадила суто економічний напрям у бухгалтерській науці. Представники французької школи Жан Густав Курсель-Сенель, Р. П. Коффі, Жан-Батист Дюмарше, а також Ежен П’єр Леоте і Адольф Гільбо, Л. Сей є фундаторами економічного напряму у французькому і світовому рахівництві.

Вони вважали, що бухгалтерський облік – політична економія підприємства. Крім того, наголошували на необхідності відокремлювати теорію від бухгалтерської практики. Досліджували такі економічні категорії в обліку, як амортизація, прибуток, собівартість (Л. Сей), ввели поняття „перманентний інвентар”, макрооблік (Е. П. Леоте і А. Гільбо), розробили вчення про широку й вузьку амортизацію (Ж. Г. Курсель-Сенель). Удосконалювали форми рахівництва, розробили французьку форму рахівництва (Р. Делапорт).

Е. П. Леоте і А. Гільбо створили суто економічний напрям спочатку у французькій, a потім і у світовій бухгалтерській науці. Чітко відмежовуючи науку про облік від бухгалтерської практики, представники школи вважали, що теорія рахівництва має бути незалежною від розподілу рахункових функцій. Цим вони вперше проголосили незалежність облікових ідей від вузьких практичних завдань.

Учені цього напряму бачили мету обліку перш за все у визначенні ефективності господарської діяльності підприємства, а не в контролі за збереженням цінностей, як вважала більшість італійських обліковців. Кредо цієї школи: “Бухгалтер – це економіст, а не сторож чужого добра”. За допомогою спеціальної методики він відображає рух самого капіталу, ресурсів та цінностей.

Якщо юридична теорія італійців виходила в поясненні подвійного запису з правила Е. Дегранжа “Той, хто одержує, – дебетується, той, хто видає,– кредитується”, і тому намагалася тлумачити всі рахунки як рахунки особисті, то економічне трактування французької школи пояснювало всі рахунки як рахунки засобів і процесів (операційних). Трактування подвійного запису було таким: “Немає надходження без витрат”.

 

Ежен П’єр Леоте – представник французької бухгалтерської науки XIX ст., який тісно співпрацював з А. Гільбо. Для Е. П. Леоте облік – це ведення рахунків, за допомогою яких досягаються реєстрація, систематизація і координація фактів господарського життя. Баланс, на його думку, на противагу вченню німецьких авторів, є не що інше, як наслідок подвійного запису – “синтез рахунків”, що не закрилися.

Баланс заданий рахунками, але разом з тим є квінтесенцією всього обліку – синтезом “реального і фіктивного активу та пасиву власника на певний термін”. Тут під фіктивним активом розуміються збитки, а під фіктивним пасивом – обсяг власних засобів.

Е. П. Леоте і А. Гільбо спробували побудувати елементарну модель господарської операції:

R = у ± х; у = R ± х, (19.1)

де R - собівартість, у – виручка від продажу, х – фінансовий результат.

Згідно з їх ученням, будь-яка операція має три можливі результати: х >0, х = 0, х < 0. Вона повинна включати “кількість, ціну за одиницю, суму і містити умови кожної операції, якщо вони були встановлені сторонами”. В основі всіх операцій лежить акт міни. Подвійний запис витікає з умов обміну.

Усі мінові операції поділяються на зовнішні і внутрішні. Зовнішні пов'язані відносинами зі сторонніми підприємствами і особами, внутрішні проводяться на підприємстві. Перші поділяються на такі, що викликають переміщення матеріальних цінностей (надходження, реалізація товарів) і такі, що не викликають змін (переоцінка цінностей); другі поділяються на пов'язані з пересуванням цінностей (передачі від однієї матеріально відповідальної особи до іншої) і на матеріально невідчутні (природний убуток, нестачі, надлишки тощо).

 

Адольф Гільбо (1819–1895) – представник французької бухгалтерської школи XIX ст. Як і Е. П. Леоте, А. Гільбо вважається творцем суто економічного напряму спочатку у французькій, а потім і в світовій бухгалтерській літературі. Йому належить визначення:

 

 

А.Гільбо ввів у теорію обліку терміни “уніграфічний (простий) запис” і “диграфічний (подвійний) запис”.

У співпраці з Е.П.Леоте А.Гільбо висунув доктрину трьох функцій обліку:

1) функція підрахунку, пов'язана з розробкою спеціальної методики, з класифікацією об'єктів і т.д.;

2) соціальна функція, яка зіставляє класові інтереси;

3) економічна функція, яка дає змогу за допомогою облікової інформації здійснювати управління господарськими процесами.

У 1860 р. А. Гільбо запропонував ведення бухгалтерського рахунку “Реалізація”. Ця вимога дістала назву перманентного інвентаря, що вказувало на дві обставини:

1) постійне, безперервне збереження в обліку первинної оцінки;

2) безперервне отримання фінансових результатів.

Таким чином, для Е. П. Леоте і А. Гільбо облік – це ведення рахунків, за допомогою яких досягаються реєстрація, систематизація і управління фактами господарського життя. Баланс, під їхнім кутом зору, на противагу вченню німецьких авторів, є не чим іншим, як наслідком подвійного запису.

Баланс передбачає рівняння двох “мас”– активної і пасивної. Перша включає основні засоби, оборотні кошти, витрачені засоби, засоби у дебіторів і збитки, друга – власний капітал, капітал кредиторів і прибутки. Регулюючі рахунки вводяться в баланс, і тим самим створюються ніби два баланси – “брутто” з регулюючими статтями і “нетто” – без них.

 

Жан Густав Курсель-Сенель (1813– 1892 pp.) був також представником французької бухгалтерської школи та послідовник Е. Дегранжа. Він створив своєрідну концепцію бухгалтерського обліку як прикладної економіки, що відображає господарські процеси і є методом управління ними.

Підкреслюючи управлінські цілі бухгалтерії, Ж.Г. Курсель-Сенель писав: “Знання обліку необхідне всім, але найбільше керівникам”; “Чим повільніша оборотність капіталу, тим необхіднішим є рахівництво”.

Учений дав визначення рахівництва як мистецтва ведення рахунків. Рахунки ж, у свою чергу, призначені для відображення руху капіталу. Він вважав, що рахунків бухгалтерського обліку має бути якнайменше: менше рахунків – менше помилок. Тому для будь-якого підприємства, особливо торговельного, на його думку, було достатньо мати лише п'ять синтетичних рахунків.

Французькі економісти Ж.Г. Курсель-Сенель та Л. Сей розробили вчення про облік витрат і калькуляцію. Вони вважали необхідним розраховувати собівартості всіх вироблених предметів і наданих послуг.

Французькі економісти XIX ст. у більшості випадків розглядали бухгалтерський облік з економічної точки зору – як частину політичної економії. Наприклад, П. Ж. Прудон, говорив: “Я довго і марно шукав, чому у творах, призначених для навчання політичної економії, починаючи від А. Сміта і закінчуючи М. Шевальє, ніде не згадується про комерційне рахівництво. Я закінчив відкриттям, що рахівництво, або, простіше, бухгалтерія, і є справжня політична економія, до чого, зрозуміло, не могли додуматися автори трактатів так званих економічних, по суті таких, що становлять не що інше, як більш-менш детальні пояснення про способи ведення книг”.

У ХХ ст. на бухгалтерів Франції мав також вплив юридичний напрям, але це тривало недовго і було пов'язано з визнанням контролю головною функцією бухгалтерії. Представниками цього напряму були А. Лефевр, Л. Батардон, Г. Фор, А. Бомон, Р. Лефор, П. Гарньє та ін.

 

Найбільш відомим представником юридичного напряму обліку був П. Гарньє, який починав розгляд теоретичних принципів з поняття бухгалтерських фактів, які він поділив на:

1) юридичні – договори поставки, купівлі-продажу, підряду та оренди;

2) економічні – зміна цін, тарифів;

3) матеріальні – втрати від стихійних лих, розкрадань,
знос основних засобів.

П. Гарньє розробив методологію класифікацій бухгалтерських фактів. У поняття “організація бухгалтерського обліку” він включав три елементи:

1) метод – вибір методичних прийомів (перманентного або звичайного інвентаря, варіанта калькуляції);

2) система – структура бухгалтерії, документообіг, форма рахівництва;

3) процедура – порядок вибору тих фактів, які підлягають реєстрації.