Теоретичні та прикладні проблеми звільнення від кримінальної відповідальності.

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ І ЗАКРІПЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ На даний час кримінальним законодавством передбача- ється два інститути Загальної частини – звільнення від по- карання та його відбування. Вони являють собою сукупність норм, які в сприятливому для засудженого напрямі вирішу- ють питання щодо його покарання, а точніше – непокаран- ня. Проблеми, які виникають при дослідженні змісту цих інститутів Загальної частини, намагалися вирішувати на- ступні українські криміналісти: Антипов В.В., Антипов В.І., Баулін Ю.В., Березовський А.А., Клевцов А.О., Книжен- ко О.О., Кобзаренко П.В., Ковітіді О.А., Ломако В.А., Мерку- лова В.О., Музика А.А., Осадчий В.І., Письменський Є.О., Пінаєв О.О., Сахнюк С.В., Степанюк А.Х., Стрижевська А.А., Трубников В.М., Фріс П.Л., Шапченко С.Д., Школа С.М., Яценко С.С. та інші українські вчені [1, с. 241]. Але суттєвих зрушень в розумінні сутності цього явища не відбулося. Більш плідними є зусилля О.О. Дудорова і В.М. Куца, які більш точно визначили їх кримінально-правову природу, сутність та зміст. Добре відомою є істина про безпосередню залежність ефективності та результативності дії кримінального закону від точності та ясності законодавчих приписів. Наскільки юридичні формулювання логічно пов’язані та послідовні, конкретні й повні, чітко визначені та зрозумілі правозасто- совцю, настільки правильним, однаковим і відповідним «ду- хові» закону буде його застосування. На жаль, ми змушені констатувати, що юридична техніка, яка використана при побудові розділу ХІІ («Звільнення від покарання та його від- Кримінальне право та кримінологія; кримінально- виконавче право 131 бування») Загальної частини Кримінального кодексу України (далі — КК України), характеризується безсистемністю, ная- вністю термінологічної плутанини, використанням низки неоднозначних формулювань. Почнемо з термінологічної недбалості, допущеної зако- нодавцем у ч. 1 ст. 74 КК України, яка вже давно стала під- ґрунтям для наукової полеміки. У правників не виникає сумнівів, що цей розділ КК України має бути переглянутий і вдосконалений таким чином, щоб звороти «звільнення від покарання», «звільнення від відбування покарання» і «звіль- нення від подальшого відбування покарання» вживались у ньому у точній відповідності з їх змістом і могли тлумачи- тись більш-менш однозначно, а не так, як сьогодні [2, с. 721]. Недосконалість термінологічного апарату розділу ХІІ За- гальної частини КК України добре обґрунтовував І. В. Крас- ницький. У своєму дослідженні він, зокрема, вказав на такі проблеми: 1. Невідповідність назви розділу його змісту. Проведе- ний цим автором аналіз статей розділу ХІІ Загальної частини КК України дав змогу йому зробити висновок про те, що у ньому передбачено принаймні п’ять самостійних криміналь- но-правових інститутів: 1) звільнення від покарання; 2) зві- льнення від відбування покарання; 3) звільнення від пода- льшого відбування покарання; 4) заміна покарання більш м’яким; 5) пом’якшення покарання. При цьому у назві від- повідного розділу згадується щонайбільше два з них. Урахо- вуючи, що за правилами правотворчості назва розділу нор- мативного акта повинна відповідати його змісту, І.В. Крас- ницький запропонував уточнити назву розділу ХІІ Загальної частини КК України, сформулювавши її так: «Звільнення від покарання, його відбування, подальшого відбування, заміна покарання більш м’яким та пом’якшення покарання». З ана- логічних підстав доцільним вважається уточнення і ч. 1 ст. 74 КК України. 2. Позначення одним терміном різних за своїм змістом та кримінально-правовим значенням інститутів. Терміноло- гічні звороти «звільнення від покарання», «звільнення від ві- дбування покарання», «звільнення від подальшого відбуван- ня покарання», що вживаються у розділі ХІІ Загальної час- тини КК України, позначають різні за своєю суттю та пра- вовими наслідками інститути. В одних випадках законода- вець вживає їх невдало, а в інших – одним терміном позна- чаються декілька відмінних за змістом понять. Наприклад, у ч. 1 ст. 74 КК України законодавець закріпив, що звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбування може застосовуватись тільки судом у випадках, передбаче- них КК України. Разом із тим у частинах 4–5 цієї ж статті вживається зворот «звільнення від покарання», у статтях 75, 79 – словосполучення «звільнення від відбування покаран- ня», у ст. 78 говориться про те, що особа «звільняється судом від призначеного покарання», про яке в ч. 1 ст. 74 КК Укра- їни не згадується [3, с. 172–173]. З першим висновком автора важко погодитись. Дійсно, у розділі ХІІ КК України закріплено норми п’яти криміналь- но-правових інститутів, але не тих, що вказує І. Красниць- кий. Насправді, у ньому йдеться про: 1) звільнення від покарання; 2) звільнення від відбування покарання; 3) амністію; 4) помилування; 5) корегування призначеного покарання, яким профе- сор Куц В.М. об’єднує заміну покарання більш м’яким та пом’якшення покарання. Однак на противагу висловленої існує й інша думка: за вчинення злочину завжди призначається конкретна міра покарання. Такий висновок, зокрема, випливає з ч. 3 ст. 327 Кримінально-процесуального кодексу України, в якій говориться таке: якщо підсудний визнається винним у вчи- ненні злочину, суд постановляє обвинувальний вирок і при- значає підсудному покарання, передбачене кримінальним законом. Звільнення від покарання без призначення його взагалі як самостійний різновид звільнення від покарання чинним кримінально-процесуальним законодавством Украї- ни не передбачено [4, с. 186]. Цю помилку частково виправ- ляє новий КПК України, що вступить у силу 19 листопада поточного року, де у статті 323 вказується, що якщо обвину- вачений визнається винуватим у вчинені кримінального Кримінальне право та кримінологія; кримінально- виконавче право 133 правопорушення, суд ухвалює обвинувальний вирок і приз- начає покарання, звільняє від покарання чи від його відбу- вання у випадках, передбачених законом України про кри- мінальну відповідальність [5, ст. 323]. Отже, новий КПК фактично допускає можливість суду винести обвинувальний вирок без покарання. Якщо раніше законодавець не регламентував процесуальну можливість винесення судом обвинувального вироку без покарання, то тепер новим КПК прописана така можливість, але зроблено це не досить чітко. Також після вступу в силу нового кримінального проце- суального кодексу, потребуватиме змін і матеріальне зако- нодавство. Безумовно, правова регламентація звільнення від покарання повинна бути вдосконалена, а проблеми, які ви- сунуті для обговорення фахівцями, — вирішені під час пода- льшої законодавчої роботи. Питання лише в тому, які саме зміни мають відбутися [6, с. 106]. Звільнення від покарання – це фактична відмова від його визначення в обвинувальному вироку суду. Це означає, що особа, визнана винуватою у вчиненні злочину, звільня- ється від застосування до неї заходів державного примусу, що полягають в передбаченому законом обмеженні її прав та свобод, які і становлять зміст покарання [7, с. 51]. Згідно Загальної частини Кримінального кодексу можна виділити наступні види звільнення від покарання: 1. Звільнення у зв’язку із втратою особою суспільної не- безпечності (ч. 4 ст. 74 КК). 2. Звільнення у зв’язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 74 КК). 3. Звільнення у зв’язку з іншою тяжкою хворобою, що перешкоджає відбуванню покарання (ч. 2 ст. 84 КК) [4]. Ще один вид звільнення від покарання зазначається у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення кримінального по- карання». У пункті 8 Постанови зазначено, що за наявності підстав, відповідно до ст. 7 КПК України, якщо санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИННОСТІ: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА 134 неї застосовані, суд повинен закрити справу і звільнити осо- бу від кримінальної відповідальності або постановити обви- нувальний вирок і звільнити засудженого від покарання. Оскільки постанови Пленуму не є джерелами права, а лише допомагають однаковому застосуванню норм права, вважа- ємо за обов’язкове зазначити дане положення у Криміналь- ному кодексі [8]. Проблемним є те, що положення звільнення від пока- рання у Розділі XII КК України є досить розпорошеними і неоднозначно трактуються при застосуванні даних норм суддями. У зв’язку з вищенаведеним вважаємо за потрібне виділення у окрему статтю даного розділу випадки звільнен- ня від покарання з зазначенням усіх чотирьох видів звіль- нення. Дані зміни призведуть до збільшення винесення суддя- ми обвинувальних вироків без покарання, що відповідатиме ідеям гуманізації та лібералізації кримінальної відповідаль- ності.

 

36 Загальні положення про систему покарань: актуальні питання теорії та практики.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ Актуальність теми. Об'єктивна логіка розвитку наукових знань про вико- нання покарань із неминучістю призводить до того, що на зміну виправ- но-трудовому приходить кримінально-виконавче право. Треба сказати, що тео- ретичні й методологічні основи кримінально-виконавчого права на сьогодні на- лежним чином ще не розроблені, хоча вчені, які взяли на себе сміливість при с- тупити до дослідження проблем кримінально-виконавчого права, звичайно ж, свій тернистий шлях почали не з нульової відмітки, оскільки деякі аспекти пр о- блеми виконання покарань тією чи іншою мірою вже були предметом досл і- дження в галузевій літературі з виправно-трудового права. Саме з позицій останнього низка складних теоретичних проблем виконання покарань раніше вивчалися Б.С.Утєвським, О.Л. Ременсоном, М.О. Стручковим, О.О. Наташевим, І.В. Шмаровим, А.С. Міхліним, Л.В. Багрій-Шахматовим, М.П. Мелентьєвим, П.Г. Пономарьовим, О.І. Зубковим, Ю.М. Ткачевським, В.П. Артамоновим, О.І. Марцевим та іншими вченими. Проте діяльність органів та установ виконання покарань по застосуванню правообмежень, властивих покаранням, має потребу в подальшому опрацюванні. Це зумовлено тим, що в кримінально-виконавчому праві України все ще немає загальновизнаної й чіткої концепції щодо виконання покарань, не сформульовані принципи кримінально-виконавчої системи, не ви- значені завдання органів та установ виконання покарань. Ці проблеми також не стали предметом спеціальних монографічних досліджень у галузевому значенні. Наукою, що досліджує питання виконання покарань, ще не вироблені теоретично обґрунтовані рекомендації, спрямовані на формування й удосконалення кримі- нально-виконавчого законодавства. Багато правників, які порушують проблеми, так чи інакше пов'язані з виконанням покарань, розглядають діяльність органів та установ виконання покарань (тобто кримінально-виконавчої системи) з різних позицій, інтерпретуючи її у відриві від кримінального права, від учення про по- карання, про застосування державного примусу, ототожнюючи пенітенціарну, психолого-педагогічну діяльність з діяльністю цих органів по виконанню пок а- рань. Багато питань теорії виконання покарань продовжують залишатися нед о- слідженими, а деякі положення виправно-трудового права некритично сприй- маються окремими дослідниками і відтворюються з позицій саме цієї галузі пр а- ва, переходячи з однієї публікації в іншу. Проведення широкомасштабного дослідження сутності виконання покарань пояснюється низкою причин, а саме: 4 1. Необхідністю теоретичного обґрунтування діяльності органів та установ виконання покарань з урахуванням соціально-економічних і політичних змін, що сталися за останнє десятиліття в Україні. 2. Чинне законодавство, яке регулює виконання покарань, не забезпечує до- сягнення цілей покарання й вирішення завдань, що стоять перед ним. 3. На сьогодні виконання покарань в Україні регулюється: Виправ- но-трудовим кодексом; Положенням про порядок та умови виконання покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених; Законом України “Про виконавче провадження”; інструкціями Державного департаменту України з питань виконання покарань, видання яких у деяких випадках є причи- ною недостатньої погодженості норм, що містяться у ВТК, у Положенні та ін- ших інструкціях. 4. Практика виконання покарань висуває вимоги усунення недоліків, проти- річ і недоглядів у чинному законодавстві, що регулює застосування примусових заходів. 5. Зміни в законодавстві, що регулює виконання покарань, повинні здійс- нюватися з урахуванням міжнародних документів, які встановлюють правила поводження із засудженими. 6. Створення єдиної галузі кримінально-виконавчого законодавства має бу- ти здійснено на підставі загальної для виконання всіх покарань концепції. Таким чином, нагальна потреба фундаментальних наукових розробок про- блем виконання всіх покарань та інтереси практики викликають гостру необхі д- ність створення загальнотеоретичних основ кримінально-виконавчої правот- ворчості та кримінально-виконавчої діяльності. Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження передбачена планом наукових досліджень кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права Національної юридичної акаде- мії України імені Ярослава Мудрого і насамперед була спрямована на виконання Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю. Мета дослідження полягає у вирішенні наукової проблеми створення в Україні основ теорії кримінально-виконавчого права, яке не тільки за формою, але і за змістом повинно бути відмінним від виправно-трудового права. Стратегічним завданням дослідження є створення в Україні науки кримі- нально-виконавчого права як окремої галузі, вироблення доктрини національного кримінально-виконавчого права, що ґрунтується на правовому осмисленні кате- горій, найбільш важливих для теорії виконання покарань. 5 Прикладні завдання полягають у наступному, як-то: - пізнанні об'єктивних закономірностей виконання покарання, яким підпо- рядкована діяльність адміністрації органів та установ виконання покарань по здійсненню властивих примусовим заходам правообмежень; - вирішенні питання про реальні можливості процесу виконання покарання; - встановленні істинності та змісту вихідних наукових ідей, концепцій, категорій, понять, методів, покликаних обслуговувати діяльність органів та установ виконання покарань; - обґрунтуванні першорядної значимості кримінально-виконавчої діяльності як основного напрямку діяльності органів та установ виконання покарань; - вирішенні на новій концептуальній основі дискусійних питань реалізації правообмежень, властивих покаранням; - розробці рекомендацій щодо удосконалення нормативних засад виконання покарань і практики здійснення кари; - формулюванні визначених в узагальненій формі вимог, звернених до с у- б'єктів виконання й відбування покарань, а також до учасників діяльності по ви- конанню покарань. Об'єктом дослідження є кримінально-виконавча діяльність як юридичний процес реалізації кари. Предметом дослідження виступають теоретичні й методологічні основи, закономірності й об'єктивна характеристика сутності виконання покарання, а також норми чинного кримінального й виправно-трудового законодавства та проекти відповідних нормативних актів, доктринальні положення у сфері виконання покарань. Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети й завдань дослідження, з огляду на об'єкт і предмет дослідження. Методологічну основу дисертації складає загальнонауковий діалектичний підхід, який дозволив визн а- чити кримінально-виконавчу діяльність як генеральний напрямок діяльності ор- ганів та установ виконання покарань, а здійснення кари визнати сутністю вик о- нання покарань. За допомогою застосування діалектичних методів пізнання здійснено якісне відмежування кримінально-виконавчого права від виправ- но-трудового, що виявилося можливим установити, лише з'ясувавши, що ж міс- титься у підґрунті обох галузей права, які ж вихідні пункти у відповідних їм си- стемах понять і категорій. Для цього започатковано спробу визначитися з тим, що ж є головним, істотним у діяльності органів та установ виконання покарань. 6 Дисертаційне дослідження ґрунтується на концептуальних положеннях з а- гальної теорії права, а також таких галузевих юридичних наук, як кримінальне, кримінально-процесуальне право, кримінологія. Для створення категоріальної сітки теорії кримінально-виконавчого права відправною, вихідною базою висту- пили філософські знання, які й накреслили загальний шлях дослідження, спосіб уявного узагальнення процесу виконання-відбування покарання. У перебігу роботи над дослідженням проблем виконання покарань викорис- товувалися такі конкретно-наукові, спеціальні методи, як формально-юридичний, порівняльно-правовий, логіко-семантичний, структурно-функціональний аналіз, системний підхід, метод сходження від абстрактного до конкретного. Формал ь- но-юридичний аналіз норм чинного кримінального й виправно-трудового зако- нодавства, проектів нормативних актів дозволив виявити властиві їм недоліки та протиріччя і сформулювати пропозиції по вдосконаленню правового регулюван- ня застосування покарань. Порівняльно-правовий аналіз, як сукупність пізнава- льних засобів, надав можливості встановити наявність подібних моментів, зак о- номірностей у процедурі виконання покарань і виявити відмінності в різних фо- рмах кримінально-виконавчої діяльності. За допомогою логіко-семантичного аналізу встановлено значення й співвідношення понять пізнання сутності вик о- нання покарань. Серед задіяних методів дослідження провідну роль виконав структурно-функціональний аналіз як складник застосованого в цьому дослі- дженні системного методу, що дозволило автору зробити структурування кри- мінально-виконавчої діяльності, виявити її стабільні елементи, дослідити їх у зв'язку з каральною функцією, здійснюваною адміністрацією органів та установ виконання покарань. Зазначений аналіз виступив способом руху до адекватного відбиття наукою кримінально-виконавчого права діяльності органів та установ виконання покарань як об'єктивної реальності, методом досягнення сукупності узагальнених положень, що утворюють кримінально-виконавче право. Системний підхід, як спеціальний метод наукового дослідження, надав можливості розгл я- нути “виконання покарання” як складну внутрішньо детерміновану єдність, що інтегрує пізнавальні можливості складових його елементів, як високоорганізов а- ну й динамічну систему, як цілісне, відносно самостійне правове явище, як різ- новид юридичної діяльності. Метод сходження від абстрактного до конкретного дозволив проникнути в сутність діяльності органів та установ виконання пок а- рань, подати у взаємозв'язку всі її елементи й напрямки, звести в єдину систему знання про здійснення притаманних покаранням правообмежень. Цей спосіб т е- 7 оретичного дослідження є тією методологічною конструкцією, яка здатна забе з- печити вирішення пізнавального завдання кримінально-виконавчого права. Вирішуючи поставлені завдання, дисертант вивчив і проаналізував численні міжнародно-правові акти з питань виконання покарань і поводження із засудже- ними, вітчизняні законопроекти, відомчі нормативні акти Державного департ а- менту України з питань виконання покарань. Основні висновки й положення ди- сертації ґрунтуються на критичному аналізі концептуальних положень науки ви- правно-трудового права й чинного виправно-трудового законодавства України. У процесі роботи над науковим дослідженням за допомогою розробленої анкети було проведено опитування понад 1050 засуджених до позбавлення волі, відповіді яких у багатьох випадках виступають додатковим аргументом на к о- ристь висновків і рекомендацій, сформульованих автором. Наукова новизна отриманих результатів полягає насамперед у тому, що дисертація є першим в Україні монографічним фундаментальним науковим до с- лідженням теоретичних проблем саме кримінально-виконавчого (а не виправ- но-трудового) права. У ньому висунуто низку нових концептуальних положень і висновків, що передують Кримінально-виконавчому кодексу і мають принципове теоретичне значення для зміни пріоритетів у політиці у сфері виконання пок а- рань. Зокрема, уперше: 1. Зроблена переоцінка теоретичних основ виконання покарань, розроблені наукою виправно-трудового права. 2. Запропоновано нову фундаментальну систему поглядів на виконання по- карань, яка ґрунтується на радикальній зміні й розширенні теоретичних і мет о- дологічних компонентів знань про реалізацію кари. 3. Розроблено теоретичні й емпіричні методи дослідження вихідних понять і принципів формування нової теорії виконання покарань, яка повинна прийти на зміну виправно-трудовому праву. 4. Започатковано новий підхід до з’ясування сутності й змісту діяльності по виконанню покарань, що дозволило підкреслити юридичну природу процесу ви- конання покарання, дослідити правове регулювання діяльності органів та уст а- нов виконання покарань, звільнитися від змішання правових, педагогічних, пси- хологічних та економічних аспектів цієї діяльності 5. Створено понятійний апарат теорії кримінально-виконавчого права. 6. Термін “виконання покарання” теоретично виділено як субстанціональну визначеність, що збігається з діяльністю органів та установ виконання покарань, 8 що відбиває сутність цієї діяльності, її незмінну властивість, параметри всіх процесів виконання покарань незалежно від форм. 7. Доведено, що між цілями покарання, сформульованими у ст. 50 КК, і практичною діяльністю органів та установ виконання покарань по реалізації притаманних покаранням правообмежень існує взаємозв'язок, що відбив єдність можливості й дійсності. 8. Підкреслюється, що з усіх цілей покарання тільки мета кари при її здійс- ненні надає діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань кон- кретний, предметний, матеріальний, цілком і реально визначений характер. 9. Здійснено структурування діяльності по виконанню покарань, що дозво- лило виявити її стабільні елементи і сталі зв'язки між ними в рамках кримінал ь- но-виконавчої системи. 10. По-новому здійснено системну диференціацію виконання і відбування покарання, що розглядаються як окремі сторони єдиного об'єкта криміналь- но-виконавчої діяльності, які зв'язані між собою відносинами взаємопородження й взаємозаперечення. Вони є специфічною парною правовою категорією, яка і становить об'єкт кримінально-виконавчої діяльності як вузловий момент логічної структури діяльності органів та установ виконання покарань. 11. Здійснюється розмежування між суб'єктами й учасниками криміналь- но-виконавчої діяльності. 12. Система принципів кримінально-виконавчого права представлена як мо- дель кримінально-виконавчої діяльності, як відображення її сутності. 13. Сформульовано пропозицію законодавчо закріпити принципи законнос- ті, справедливості, поважання прав людини, гуманізму й невідворотності вик о- нання покарання в окремій статті Загальної частини майбутнього Криміналь- но-виконавчого кодексу України. Особистий внесок дисертанта. Положення, які викладені в дисертації і які виносяться на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих робіт, у дисертації не використовуються. Висновки й положення дисертації мають повністю самостійний характер. Практичне значення отриманих результатів полягає в наступному: - у науково-дослідницькій сфері матеріали дисертаційного дослідження мо- жуть бути використані як методологічне підґрунтя для проведення прикладних досліджень із проблем кримінально-виконавчого права; - у правотворчості – як концептуальна база правового регулювання кримі- нально-виконавчої діяльності; 9 - у правозастосуванні – зроблені в дисертаційному дослідженнівисновки, сформульовані пропозиції й рекомендації можуть служити вдосконаленню пра к- тики виконання покарань; - у навчальному процесі – матеріали цього дослідження можна застосовувати при викладанні курсу кримінально-виконавчого права і при проведенні науко- во-дослідницької роботи студентів. Апробація результатів дисертації. Положення, викладені в дисертації і винесені на захист, були оприлюднені на 24 міжнародних, республіканських і регіональних семінарах, конферен- ціях, “круглих столах”, що відбулися в та ких містах: Рязань (1988 р.), Краснодар (1989 р.), Харків (1990, 1995, 1997, 1998-2001 рр..), Мінськ (1991 р.), Волгоград (1991 р.), Київ (1992, 1997, 1999-2001 рр..), Кременчук (1998 р.), Донецьк (1998 р.), Ужгород (1999 р.), Зап о- ріжжя (2001 р.). Публікації. У результаті проведеного дисертаційного дослідження була опублікована монографія “Сутність виконання покарання”, що дозволило автору стати лауреатом конкурсу, проведеного Спілкою юристів України, на краще юридичне видання 1998-1999 рр. у номінації “Юридичні монографічні видання”. Деякі положення дисертації знайшли своє відбиття в навчальних посібниках і текстах лекцій. Дисертант написав одну з глав підручника “Криміналь- но-виконавче право України”, виданого в 2001 р. Окремі висновки, пропозиції й рекомендації викладено в наукових статтях, опублікованих у журналах, збірни- ках наукових статей, матеріалах семінарів і конференцій. Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (243 найменування). Повний о б- сяг дисертації - 393 сторінки, основного тексту – 335 сторінок, списку викорис- таних джерел – 20 сторінок. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ У Вступі розкриваються сутність і стан наукових розробок проблем кри- мінально-виконавчого права, їх значущість для формування криміналь- но-виконавчого законодавства й удосконалення практики виконання покарань, висувається пропозиція про необхідність проведення подальшого дослідження як сутності, так і змісту діяльності органів та установ виконання покарань. Дається загальна характеристика дисертації, зокрема, визначаються мета й за в- дання дослідження, формулюються засновки та висновки, які зумовлюють на у- 10 кову новизну роботи, показується науково-теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Розділ перший дисертації “Пропедевтика теорії криміналь- но-виконавчого права”, що складається із двох підрозділів, є своєрідним під- готовчим, передуючим вступом до більш глибокого дослідження проблем вик о- нання покарань. У підрозділі 1.1. “Проблеми становлення науки криміналь- но-виконавчого права” йдеться про те, що майбутній Кримінально-виконавчий кодекс України має бути втіленням сучасних концептуальних ідей у сфері вик о- нання всіх покарань. Перед зародженням кримінально-виконавчого законодавст- ва на новій концептуальній основі, необхідно створити власне науку кримінал ь- но-виконавчого права, а для цього потрібно: 1) переглянути теоретичні засади виконання покарань, що були розроблені виправно-трудовим правом; 2) створити понятійний апарат теорії кримінально-виконавчого права; 3) привести в систему поняття й уявлення про діяльність органів та установ виконання покарань; 4) за- стосувати певні методи пізнання цієї діяльності. У дисертації робиться наголос на тому, що становлення кримінально-виконавчого права насамперед має ґрун- туватися на фундаментальних теоретичних розробках теорії виконання покарань із дослідженням сутності кримінально-виконавчої діяльності, із заглибленням в об’єкт дослідження, характеристикою основного й другорядних напрямків ді я- льності органів та установ виконання покарань. Зміст цього підрозділу дозволив дійти висновку, що кримінально-виконавче право як галузева наукова теорія є результатом проведеного дослідження і вже відповідає необхідним для цього критеріям, а саме: а) воно має свій, якісно виокремлений власний предмет дослідження – це кримінально-виконавча діяльність; б) наявні публікації з кри- мінально-виконавчого права дають цілісне уявлення про сутність і зміст вико- нання покарань, розкривають закономірності реалізації кари, через що ці наукові розробки можуть бути інтерпретовані як розвинуте поняття сутності виконання покарання; в) дана наука є відбиттям досягнутих знань про криміналь- но-виконавче право як галузь права і про діяльність органів та установ виконан- ня покарань у специфічних правових категоріях і поняттях; г) правові катег о- рії,що створюють специфічну логічну структуру кримінально-виконавчого права, певним чином уже скомпоновані; д) воно відбиває об’єктивний процес виконан- ня-відбування покарання, його закономірності; е) зміст науки криміналь- но-виконавчого права вже об’єктивований на сьогодні в декількох десятках пуб- лікацій. 11 Підрозділ 1.2 “Співвідношення цілей покарання і завдань органів та установ виконання покарань, теорія і практика, можливості і дійсність ви- конання покарань” дозволяє одержати уявлення про те, що перехід від однієї стадії кримінальної відповідальності до іншої, зокрема, до процесу виконання покарання, є переходом від одного стану об’єкта діяльності правоохоронних ор- ганів до іншого, що пов’язано з постановкою відповідної мети та досягненням результату. У підрозділі зроблено висновок, що законодавче формулювання ці- лей покарання й завдань органів та установ виконання покарань не може бути тотожним, оскільки між ними існує взаємозв’язок “загального” й “одиничного” на різних стадіях кримінальної відповідальності. Цілі покарання розглядаються через категорію “можливість”, що зафіксовано у ст. 50 КК України як тенден- ція, спрямованість на досягнення відповідного результату. При цьому мета кари як реальна можливість, як тенденція відбиває необхідність переходу кримінал ь- ної відповідальності у стадію виконання покарання. Закінчується перший розділ пропозиціями визначити у майбутньому КВК мету й завдання криміналь- но-виконавчого законодавства. Розділ другий “Основи теорії кримінально-виконавчого права” склада- ється з трьох підрозділів, які об’єднують десять пунктів. У підрозділі 2.1. “Онтологія виконання покарань” розглядається сутність процесу виконання покарання як об’єктивної дійсності, що осягається правопізнанням через визна- чення центральної категорії кримінально-виконавчого права та з’ясування того, що є субстанцією діяльності органів та установ виконання покарань. Пункт 2.1.1. “Виконання покарання” – центральна категорія кримінально-виконавчого права” містить аналіз термінології кримінально-виконавчого права. У дисертації звертається увага на те, що вироблені виправно-трудовим правом понятійні сис- теми, які відбивають відповідний зміст попереднього рівня знань, можуть бути включені в концептуальний апарат кримінально-виконавчого права лише як окремий момент, як один із аспектів нових уявлень про виконання покарання. Для кримінально-виконавчого права основним терміном, центральним, фундаме- нтальним поняттям, що відбиває реальну дійсність, практику діяльності органів та установ виконання покарань є категорія “виконання покарання”. Отже, термін “виконання покарання”, вироблений у виправно-трудовому праві, виявився ві- дносно стійким поняттям, яке відбиває наступність у розвитку наукового знання, є вихідним базисом для теорії кримінально-виконавчого права, набуваючи в ній нового масштабного змісту, стає основною, фундаментальною категорією, нада- ючи нової якості започаткованій системі знань. “Виконання покарання” у кримі- 12 нально-виконавчому праві є основоположним поняттям, яке становить підму- рок логічної розбудови цієї теоретичної системи, детермінуючи весь понятійни й апарат. Категорія ”виконання покарання” як першооснова криміналь- но-виконавчого права через свою змістовність, лаконічність є виразом сутності кримінально-виконавчої діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань у найбільш чіткій і необхідній формі. Вона виступає центральним по- няттям, що як стрижень пронизує й субординує всю систему знань про діяльність органів та установ виконання покарань. Пункт 2.1.2. “Виконання покарання як субстанція діяльності органів та установ виконання покарань” присвячено з’ясуванню тієї першооснови яка від- биває сутність виконання покарання. У кримінально-виконавчому праві теоре- тичним виокремленням субстанціональної визначеності виступає категорія “ви- конання покарання”, що співпадає з кримінально-виконавчою діяльністю, відби- ває сутність цієї діяльності, незмінювану властивість, параметри всіх процесів виконання покарань незалежно від тих чи інших його форм. “Виконання пок а- рання”, як субстанція діяльності органів та установ виконання покарань, є тією особливою реальністю, що знаходиться в “основі” діяльності органів та установ виконання покарань, виступає як дещо відносно стійке, головне у змісті вик о- нання покарань і знаходить свій вираз у категорії сутності, відбиваючи її само- тотожність, інваріантність, симетрію, тобто властивість незмінності незалежно від форм змісту виконання тих чи інших покарань. Закріплення “виконання по- карання” як субстанційного ядра діяльності органів та установ виконання пок а- рань означає фіксацію того рубежу, далі якого не поширюється пізнання в межах кримінально-виконавчого права. Це поняття окреслює контури предмета кримі- нально-виконавчого права, підкреслюючи необхідність правового дослідження діяльності названих органів та установ як правоохоронних органів, що реаліз у- ють правообмеження, властиві покаранням. Така пильна увага до категорії “ви- конання покарання” як субстанції діяльності органів та установ виконання пок а- рань тісно пов’язана з вирішенням завдання формування теоретичної конструкції кримінально-виконавчого права, з’ясування сутності діяльності органів та уста- нов виконання покарань і характеристики змісту виконання окремих видів пок а- рань. У підрозділі 2.2. “Кримінально-виконавчі правовідносини та криміналь- но-виконавча діяльність” аналізуються окремі аспекти залучення цих правових інститутів у теорію кримінально-виконавчого права. У пункті 2.2.1. “Деякі особ- ливості кримінально-виконавчих правовідносин” показано, що криміналь- 13 но-виконавчі правовідносини повинні являти собою задану криміналь- но-виконавчим законодавством програму діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань і модель поведінки засуджених. Такі правовідноси- ни виникають у межах кримінальної відповідальності виключно між посадовими особами цих органів та установ, до компетенції яких належить реалізація держа- вного примусу, та особами, які відбувають покарання. Будь -які інші посадовці, громадяни, органи, організації чи установи, які не уповноважені виконувати п о- карання, а також особи, які не зобов’язані його відбувати (наприклад, ті, за яки- ми після звільнення з місць позбавлення волі встановлено адміністративний на- гляд), не можуть бути суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин. У пункті 2.2.2. “Кримінально-виконавчі правовідносини як форма криміна- льно-виконавчої діяльності” доводиться, що врегульована нормами криміналь- но-виконавчого законодавства кримінально-виконавча діяльність не зможе здій- снюватися без кримінально-виконавчих правовідносин, також, як і останні, що являють собою взаємодію суб'єктів виконання й відбування покарання, не змо- жуть виникнути без реальної кримінально-виконавчої діяльності. Криміналь- но-виконавчі правовідносини є формою, внутрішньо притаманною криміналь- но-виконавчої діяльності, її конкретною організаційною структурою, зумовленою сутнісним змістом реалізації кари на стадії виконання покарань. Оскільки така діяльність є поняттям узагальнюючим, критерієм сутності виконання покарання, то вона з кримінально-виконавчими правовідносинами співвідноситься не стіль- ки в аспекті “зміст-форма”, скільки з позиції співвідношення сутності й форми. Категорія “кримінально-виконавча діяльність” як загальне фіксує те, що об'єк- тивно поєднує різні форми виконання окремих покарань у рамках деякої якісної визначеності. Співвідношення кримінально-виконавчої діяльності і криміналь- но-виконавчих правовідносин характеризується злиттям кримінально-виконавчої діяльності як сутності виконання покарань і її форми – кримінально-виконавчих правовідносин – в органічну цілісність, причому дане сполучення в діяльності окремих органів