Суб'єкти політики мають як відкриті, так і приховані групові інтереси. Останні характерні для таких груп, як кліки, мафії, родинно-земляцькі угруповання.

Кліка — це мала група, що намагається шляхом заку­лісних дій зайняти панівне становище у певній політичній структурі (партії, групі тиску, уряді). Скажімо, партійний лідер і його найближче оточення мають найбільший вплив у партії незалежно від того, що це оточення за офіційним статусом може поступатися іншим впливовим угрупован­ням цієї організації.

Мафія як строго ієрархізована і глибоко законспірована організація намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а й усього суспільства. Для цього вона використовує як законні, так і незаконні засоби. На відміну від організованої злочинності, мафія зав­жди тісно пов'язана з політикою.

Родинно-земляцькі угруповання здебільшого існують на нижчих рівнях влади, але підтримують контакти з пред­ставниками вищих політичних кіл. Такі зв'язки можуть відігравати важливу роль при формуванні вищих ешелонів влади. Скажімо, президент при формуванні кабінету мініс­трів надає перевагу особам з близького йому оточення.

Приховані групові інтереси, як і приховані угруповання, існують у будь-якому суспільстві, незалежно від політично­го режиму. Масштаб їхньої діяльності і політичного впли­ву залежить від соціальної і політичної структурованості суспільства, рівня правової! політичної культури, доскона­лості ринкових механізмів суспільної взаємодії. Там, де ці чинники перебувають на нижчому рівні розвитку порівня­но з сучасними цивілізованими країнами, приховані інте­реси можуть мати перевагу над відкритими, легальними.

Взаємодія суб'єктів політичного процесу не може відбу­ватися без конфліктів. Уся історія людства супроводжу­ється різноманітними соціальними конфліктами, в тому чис­лі політичними. В основі політичного конфлікту лежить зіткнення інтересів з приводу розподілу влади, пануван­ня і престижу, а також матеріальних ресурсів.

Теорія конфліктології виділяє функції політичного кон­флікту, що сприятливо впливають на суспільство: це отри­мання інформації про стан суспільних процесів, характер вияву групових інтересів, підтримка балансу сил між влад­ними центрами, стимулювання нормотворчості і соціаль­ного контролю, сприяння створенню нових політичних ін­ститутів.

Конфлікт завжди зумовлений нерівним доступом до розподілу матеріальних ресурсів, цінностей, влади і престижу між індивідами і соціальними групами, а також зістав­лення їхніх життєвих шансів. Конфлікти виникають або на рівні розуміння несумісності інтересів суб'єктів соціаль­ної взаємодії, або на рівні провокування одними групами інших задля реалізації своїх інтересів, що лише частково збігаються.

У конфлікті виділяються чотири стадії: передконфлікт-на, конфліктна, розв'язання конфлікту, післяконфліктна. Своєю чергою кожна стадія проходить ряд фаз.

Перша стадія є латентною (прихованою) і включає дві фази. Початкова фаза характеризується нагромадженням незадоволення через глибокі розбіжності інтересів і цінно­стей суб'єктів конфліктної ситуації. Друга фаза починається з інциденту, який штовхає конфліктуючі сторони до бороть­би. На цій фазі відбувається не тільки усвідомлення проти­лежності інтересів і цінностей конфліктуючих сторін, а й формується їхня психологічна готовність до боротьби.

Конфліктна стадія характеризується гострим проти­стоянням між конфліктуючими сторонами, яке виражається у взаємному прямому чи опосередкованому блокуванні намірів і інтересів, цілей. На цій стадії відбувається зістав­лення сил конфліктуючих сторін, оцінка їхніх шансів у боротьбі. Під силою розуміють здатність суб'єкта конфлік­ту реалізувати свої цілі всупереч волі своєго опонента. Роз­різняють фізичну силу (в тому числі технічні засоби на­сильства), інформаційну форму застосування сили, соціаль­ний статус, інші ресурси (гроші, територія, ліміт часу, кількість прихильників).

Конфліктуючі групи на цій стадії можуть вибирати такі лінії поведінки:

1) досягнення своїх цілей за рахунок іншої сторони і тим самим доведення конфлікту до кризової ситуації, яка при­зведе до війни, революції, партизанської війни і тероризму;

2) зниження рівня напруги, переведення конфліктної ситуації в більш приховану фазу за рахунок взаємних поступок;

3) пошук способів повного розв'язання конфлікту. Якщо обрана третя лінія поведінки, то настає третя стадія — роз­в'язання конфлікту.

Повне розв'язання конфлікту передбачає зміну як об'єк­тивної, так і суб'єктивної ситуації, тобто такої перебудови свідомості, при якій образ ворога перетворюється на «образ партнера», а психологічна установка до боротьби — на орі­єнтацію до співпраці. Часткове розв'язання конфлікту змінює тільки зовнішню поведінку, але зберігає внутрішню установку до продовження протиборства.

Сучасна конфліктологія передбачає ряд ефективних засо­бів розв'язання конфлікту:

1) під час переговорів пріоритет повинен надаватись об­говоренню тих питань, що призвели до конфлікту;

2) учасники конфлікту повинні прагнути зняти психо­логічну і соціальну напругу, демонструючи взаємну повагу один до одного;

3) сторони переговорів повинні створити атмосферу пуб­лічного рівноправного обміну думками, відкрито обговорю­вати взаємно незручні питання;

4) учасники переговорів повинні прагнути до компромі­су. Компроміс передбачає насамперед взаємні поступки або поступки слабшій стороні, або тій стороні, яка зуміла об­грунтовано довести свої вимоги тому, хто добровільно відмо­вився від частини своїх вимог.

На останній стадії остаточно долаються конфліктні су­перечності і припиняється боротьба. Врегульований кон­флікт має позитивний суспільний сенс: сприяє розв'язанню важливих суспільних проблем і поліпшує соціально-пси­хологічні характеристики суб'єктів групової взаємодії, оскільки вчить їх великому політичному мистецтву — ци­вілізовано боротися і відстоювати свої інтереси та права.

Політичні конфлікти можуть відбуватися між такими суб'єктами політичної дії:

національними державами або групами національних держав;

між органами державної влади за розширення прерога­тив у процесі формування політичних інститутів;

між державою і соціальними групами (етнічними, соці­ально-класовими, регіональними і політичними організаці­ями), політичними елітами, кліками, мафіями, політичними організаціями (партіями, групами тиску), політичними ліде­рами, політичними лідерами й організаціями, політичними організаціями й соціальними групами.

Конфлікти мають не тільки позитивний сенс, але мо­жуть призвести до тяжких соціальних наслідків. Тому роз­робка цивілізованого механізму діагностики передконфлікт-них ситуацій і розв'язання конфліктів є одним із компо­нентів сучасної політики. Від правильного політичного рішення значною мірою залежить стабілізація суспільства, своєчасне попередження передконфліктних ситуацій, оскіль­ки врахування і узгодження соціальних інтересів — це зав­жди складна політична проблема.

Політичне рішення є основною ланкою і одночасно ре­зультатом політичної дії зокрема і політичного процесу в цілому.

Процес прийняття політичних рішень передбачає такі фази', висловлення інтересів і підготовка громадської дум­ки, аналіз проблеми і підготовка проекту рішення, прий­няття рішення, виконання рішення.

На першій фазі відбувається фіксація вимог, пов'язаних із проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей інди­відуальних і групових суб'єктів політики у різних політич­них документах (резолюціях, заявах, деклараціях, маніфес­тах тощо), а також організація масових акцій (маніфестацій, демонстрацій, пікетувань тощо). Ця фаза передбачає масо­вий характер політичних дій з метою привернення громад­ської уваги до існуючих проблем.

На стадії підготовки рішення відбувається складний процес погодження різних позицій зацікавлених сторін. Він проходить на рівні експертної оцінки проекту рішення із за­лученням групи радників, науковців, спеціалізованих комісій.

На стадії прийняття рішення використовуються пра­вила колективної дискусії, в якій беруть участь представ­ники влади, політичних організацій, експерти. Рішення найчастіше приймається такими двома способами: консен­сусом і голосуванням. Консенсус використовується для до­сягнення групової згоди, коли інтереси всіх учасників част­ково збігаються і їх об'єднують певні цінності. Спосіб голо­сування передбачає надання переваги позиції, яку підтри­мує більшість. Як правило, такий спосіб прийняття рішен­ня часто супроводжується помилками.

Виконання рішень відбувається на рівні адміністратив­но-управлінських органів, які в цьому процесі використо­вують легальні засоби примусу, агітацію, маніпуляцію гро­мадською думкою, тобто спекулюють на стереотипах і міфах масової свідомості. Виконання рішення значною мірою за­лежить від того, наскільки оптимальне це рішення.

Для прийняття оптимального рішення потрібно враху­вати як інтереси зацікавлених груп, так і протилежні інте­реси, позицію експертів та безпосердніх виконавців, зовнішні обставини, що можуть вплинути на його впровадження. У протилежному випадку рішення можуть виявитися неефек­тивними.

Політичні рішення класифікуються за такими ос­новними критеріями:

суб'єктами прийняття (закони і постанови парламентів, нормативні акти центральної виконавчої влади, рішення місцевих органів влади і самоврядування, рішення політич­них партій і груп тиску);

термінбм дії і масштабністю цілей (стратегічні, тактичні і оперативні). Стратегічні рішення охоплюють загальні і перспективні цілі суспільного розвитку. Тактичні рішення стосуються безпосередньо виконання стратегічних рішень, а оперативні — поточних політичних завдань;

ступенем соціальних наслідків (функціональні, що за­безпечують стабільність соціальної системи, і дисфункціо-нальні, що порушують її рівновагу).

Реформування політичної системи в Україні прохо­дить повільно і незбалансовано, і як наслідок цього, сповіль­нюються процеси реформування в інших сферах суспіль­ного життя, насамперед в економічній.

В Україні ще не сформована нова соціальна структура, суб'єкти якої були б зацікавлені у сучасній цивілізованій політичній системі. Основним активним суб'єктом соціаль­ної дії є колишня номенклатура, яка намагається процеси становлення незалежної держави, демократії і ринкової еко­номіки скерувати у вигідне для себе русло. Прикриваю­чись гаслами про розбудову Української держави, номенкла­тура стримує процес ринкової реформи, для того щоб вигід­но для себе розподілити державну власність, накопичити величезний стартовий капітал для майбутньої приватизації.

Сучасна номенклатура в Україні неоднорідна: одна части­на виступає проти української незалежності і проти реформ взагалі, інша ставши власником, почала підтримувати курс на швидку ринкову реформу, ще інша займає половинчасту позицію в цьому процесі (трохи капіталізму, трохи соціаліз­му, трохи вільного ринку, трохи державного контролю).

У більшості населення не сформовані ще соціальні інте­реси і соціальний статус, і тому вона часто є об'єктом мані­пуляції між різними політичними силами. Крім цього, в умовах різкого погіршення життєвого рівня населення швидко проходить процес створення маргіналізованих і люмпенізованих груп, які орієнтуються в перспективі на соціальну і політичну нестабільність, екстремістські дії у повсякденному соціально-політичному житті.

Середній клас, наявність якого, як показує досвід цивілі­зованих країн, є найголовнішим чинником політичної ста­більності в суспільстві, в Україні є малочисельним. Основу його становлять дрібні та середні підприємці, а також час­тина інтелігенції (здебільшого представники престижних сьогодні професій).

Отже, така соціально-класова структура українського суспільства не дає змоги забезпечити рівне представництво соціальних груп у правлячій еліті і контреліті.

Слабко кристалізована соціально-класова структура в Україні негативно позначається на діях вторинних суб'єктів політичного процесу — групах тиску і партіях. Не ма­ючи широкої соціальної основи, ці організації здебільшого замикаються на своїх власних проблемах або стають полі­тичним прикриттям номенклатурних угруповань у боротьбі за їхні інтереси.

Політичний процес в Україні характеризується зіткнен­ням різних групових інтересів і цінностей у боротьбі за розподіл влади і власності, що призводить до політичних конфліктів.

У найбільш відвертій формі конфлікти простежуються між такими суб'єктами політичної дії:

гілками влади (законодавчою і виконавчою) за розши­рення прерогатив;

державою і працівниками державного сектора економіки;

партіями лівої, центристської і правоцентристської орі­єнтації;

різними регіональними, промисловими та підприємниць­кими структурами за перерозподіл бюджетних коштів, а також за контроль над зовнішніми ринками збуту товарів.

Зіткнення різних інтересів і тенденцій виявилося у про­тистоянні між Президентом і Верховною Радою. Це проти­стояння зводиться не тільки до розширення прерогатив між двома гілками влади, а частково відображає протиборство між прихильниками незалежності України і реформ та їх противниками. На головній лінії боротьби позначаються побічні суперечності (регіональні, партійні, релігійні).

Якщо Президент і його команда головним чином зорієн­товані на реформи, то значна частина депутатів (переважно лівої орієнтації) намагається їх блокувати. Крім цього, роз­біжності між силами реформістського спрямування викли­кані певними кон'юнктурними міркуваннями, а також не­достатньо послідовними і збалансованими реформістськими діями президентської команди, призводять до того, що парламентові вдається заблокувати найбільш радикальні уря­дові рішення. Ця тенденція простежується особливо в кон­ституційному процесі.

Ряд конфліктних ситуацій в Україні виникає через по­спішність прийняття і недостатню обгрунтованість політич­них рішень.

Основними недоліками прийняття політичних рішень є: відсутність цивілізованого механізму погодження інтересів різних соціальних груп на стадії обговорення рішення че­рез легальне лобіювання, а також врахування оцінок неза­лежної наукової експертизи; дефіцит кадрів із сучасною управлінською освітою; не забезпечений механізм проти­ваг і стримувань, а також юридичної відповідальності між різними центрами прийняття політичних рішень. У су­часному політичному процесі України домінуючою стає тен-деція зміцнення інститутів Української держави, надання їм сучасного демократичного змісту шляхом конституцій­ної реформи, а також прискорення процесу економічної мо­дернізації.

ВИСНОВКИ

1. Під політичним процесом треба розуміти сукупну діяльність суб'єктів політики: державно-владних структур, партій, соціально-класових груп, еліт і окремих осіб, завдяки якій забезпечуються функціонування і розвиток політичної системи.

2. Політичний процес поділяється на два основ­ні види: 1) політичну участь, що полягає у здій­сненні масових акцій (участь у виборах, референду­мах, демонстраціях, маніфестаціях тощо); 2) полі­тичне функціонування, що передбачає професійну політичну діяльність (парламентську, державно-управлінську).

3. Суб'єктами політики є окремі особи і соціальні гру­пи. До групових суб'єктів політики належать: 1) первинні (етноси, нації, класи, територіальні, демографічнії конфесійні групи); 2) вторинні (групи тиску, лобі і партії); 3) безпосе­редні (владні структури, керівні органи політичних і гро­мадських організацій, лідери). Якщо первинні суб'єкти по­літики виникають стихійно і намагаються через політику реалізувати різний спектр соціальних інтересів, то вторинні і безпосередні суб'єкти політики утворилися як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї для захисту інтересів соціальних груп.

4. Політичний конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, цінностей з приводу розподілу влади, панування, престижу, а також матеріальних ресурсів. Політичні кон­флікти відбуваються між такими суб'єктами політичної дії:

національними державами або групами національних дер­жав, державою і соціальною групою, політичними органі­заціями, елітами, кліками, мафіями, політичними лідерами. Конфлікти дають змогу збалансувати суспільні інтереси, роз­в'язати важливі суспільні проблеми лише тоді, коли існує цивілізований механізм їх попередження і розв'язання.

5. Політичні рішення є основною ланкою і одночасно результатом політичного процесу. Процес підготовки рішень складається з таких фаз: 1) висловлювання інтересів і підго­товка громадської думки; 2) аналіз проблеми і підготовка проекту рішення; 3) прийняття рішення; 4) виконання рі­шень.

6. До політичних рішень належать: закони і постанови законодавчого органу, нормативні акти центральної вико­навчої влади та місцевих органів влади, ухвали політичних партій і груп тиску. Політичні рішення класифікуються за такими основними критеріями: суб'єктами прийняття, тер­міном дії і масштабністю цілей, ступенем соціальних на­слідків.

7. Політичний процес в Україні спрямований на розбу­дову інститутів незалежної держави та їх трансформацію з постколоніальних і посткомуністичних у демократичні, ста­новлення нових партійної і виборчої систем, радикальні зміни елементів політичної культури, а також реформуван­ня всіх сфер суспільного життя. Цей процес характеризуєть­ся зіткненням інтересів, цінностей тих соціальних і по­літичних сил, які виступають за реформи, і тих, котрі відстою­ють реставрацію старих структур у дещо оновленому ви­гляді.

8. Механізм прийняття і виконання політичних рішень в Україні потребує значного вдосконалення. Це, зокрема, сто­сується процедури узгодження інтересів між різними суб'єк­тами політики, експертної оцінки проектів, нормативної ос­нови чіткого визначення компетентності й відповідальності керівних центрів прийняття рішення, а також формування адміністративної еліти.

Контрольні запитання

1. Чи є складовою частиною політичного проце­су профспілкова діяльність?

2. За яких обставин соціальні групи переста­ють бути суб'єктами політики?

3. Яка відмінність між первинними і вторин­ними суб'єктами політики?

4. Чим відрізняються мафії від клік і організо­ваної злочинності?

5. За яких обставин мафія є активним суб'єктом політики?

6. Яка відмінність між партіями і групами тиску?

7. Які позитивні і негативні моменти конфлік­ту ви можете назвати?

8. Перелічіть основні засоби розв'язання кон­флікту.

9. Від яких чинників залежить ефективність політичного рішення?

10. Назвіть приклади стратегічних, тактичних і оперативних рішень.

11. Як суб'єкти соціально-класової структури впливають на політичний процес в Україні?

12. Які чинники спричинилися до основних по­літичних конфліктів в Україні?

13. Чи поділяєте ви думку, що в посткомуністич­них перехідних суспільствах парламенти, як правило, є інструментом гальмування ре­форм?

14. Які з відомих вам типів політичних рішень в Україні найбільш некомпетентні?

15. Що необхідно для вдосконалення механізму прийняття і виконання політичних рішень?