В.О.Сухомлинський «Сто порад учителеві»

 

В.О.Сухомлинський «Сто порад учителеві»

Як злити думку й чуття громадянської гідності

 

Це також одне із дуже тонких питань нашої педагогічної праці. Як добитися, щоб учень пишався тим, що він добре навчається? Щоб у своїх успіхах, у знаннях він відчував громадянську гідність?

 

Я твердо переконаний: шлях до цієї мети в тому, щоб знання, інтелектуальне багатство служили самовираженням особистості. Виховну роботу в, цьому напрямку треба вести, починаючи з молодших класів. Працюючи з малюками, я прагнув здійснити принцип: у духовному набутку колективу кожен школяр має вбачати своє обличчя, свій внесок у спільне інтелектуальне життя. Власні знання, думка, вміння повинні сприйматися як честь, гідність. Цього не досягнеш тільки тим, що твої товариші знають, як ти вчиш уроки, як відповідаєш, бачать, які оцінки в твоєму щоденнику. Необхідне сплетення думки, інтелектуального багатства й людських стосунків. З малюками-першо-класниками я починав ось із чого. Ми створили альбом колективної творчості, називався він «Світанок» (справа в тому, що ми звикли навесні й влітку вставати дуже рано, на світанку, виходити в сад, на берег озера, зустрічати схід сонця і малювати). Кожному було відведено сторінку (хочеш — дві-три): зображуй те, що тобі в природі полюбилося, напиши одну-єдину фразу, кілька слів, але «щоб ці слова були, як красива пісня» — так ми тоді казали. І кожному, звичайно, хотілося дати колективові щось хороше. В красивій картинці й у красивому слові малюки відчували свою честь. Думки й уміння, творчість кожна дитина сприймала як частинку власної істоти. Я ніколи не забуду маленької Наталі з білими кісками, в якої ніяк не виходило красиве слово про ластівок, які побудували своє гніздечко в неї під вікном. Коли, нарешті, це слово знайшлося («Ластівки побудували хатинку біля самого сонечка»). Дівчинка так зраділа, що на світанку прибігла до мене. У мене й тепер зберігається цей альбом.

 

Я прагнув того, щоб слово було засобом духовного спілкування в колективі, щоб на красі слова будувалися людські стосунки. В другому класі ми створили Маленький Куточок Слова. В теплоці затишному приміщенні, коли за, вікном зітхала хурделиця (це дитячий вираз), ми влаштували справжню сонячну галявинку (і це з дитячої творчості) — виростили зелену травицю, спорудили хатинку на курячих ніжках, біля печери розташували фігурки: Пенька-Лісовика з української казки, Котїка-Горбукка з російської, гусей-лебедів, солом'яного бичка, бабу-ягу, бабусю й дідуся з колобком і золотим яєчком, мишку й котика, ведмедя, вовка, лисицю, журавля, дванадцять місяців-братів... Тихої години, коли на землю спускалися м'які зимові сутінки, ми приходили сюди складати оповідання й казки. Кожний розповідав про те, що трапилося в його житті, чи про свої мрії, або ж казку про істот перед нами й ніби чекали, щоб їх одухотворили. Важко навіть передати, з яким інтересом поставилися діти до цієї творчості. Вміння мислити й творити кожен сприймав як моральне достоїнство. В інтелекті виражав себе.

 

З кожним роком обмін інтелектуальними багатствами все більше й більше впливав на стосунки між малюками. В третьому й четвертому класах розпочалися вечори книжки. Ми приходили в свій Куточок Слова (пізніше створили Кімнату Казки). Діти розповідали зміст прочитаних творів. Тут ми ознайомилися з «Хатиною дядька Тома» Бічер Стоу, «Сліпим музикантом» В. Г. Короленка, «Степом» А. П. Чехова, «Морськими оповіданнями» Станюковича, повістями й оповіданнями Аркадія Гайдара. В Куточку Слова діти напам'ять декламували вірші й уривки з художньої прози. Це було єдине в своєму роді змагання розуму й майстерності: кожний учень довго працював над тим, щоб прочитати якомога виразніше, передати тонкі ньюанси змісту. Вечори читання фактично стали незабутніми хвилинами поетичного мислення.

 

Вже починаючи з п'ятого класу, мої вихованці стали брати активну участь у розумовому вихованні своїх молодших товаришів —дошкільнят і учнів 1—2 класів. Дванадцять п'ятикласників керували маленькими гуртками поетичної творчості, в кожному з яких було 5—7 малюків. П'ятикласники вчили їх складати твори-мініатюри про навколишню природу, читали маленьким друзям власні вірші. Це не було формальне «прикріплення» старших до молодших. Знання в дії утверджували почуття власної гідності доросліших.

 

У 6—7 класах кілька моїх вихованців почали керувати гуртками юних математиків, у яких були й маленькі школярі — учні 1—З класів. Діти розв'язували й складали задачі на кмітливість і винахідливість. Протягом усього періоду навчання в 5—8 класах учні також керували групами-гуртками з вивчення іноземної мови:

 

першокласники й другокласники вчилися читати й розмовляти французькою.

 

Протягом чотирьох років навчання — з 7 по 10 клас — кожний мій вихованець виступив на вечорі науки й техніки з доповіддю або повідомленням. Ці вечори у нашій школі є одним із найважливіших вогнищ інтелектуального життя. Кожний підліток, юнак має за честь якомога краще підготуватися до виступу.

 

Всі ці форми виховної роботи спрямовані на те, щоб знання, багатство інтелектуального життя осмислювалися й переживалися як моральне достоїнство. Педагогічний колектив добивається, щоб дурість, неуцтво, байдуже ставлення до книжки вважалися аморальними.

 

Знання і участь у громадському житті

 

У сільській місцевості школа — головне вогнище культури й знань. Ми вбачаємо дуже важливе педагогічне завдання в тому, щоб процес розвитку й поглиблення знань включався в громадське життя села. Це одна з найістотніших рис навчання, яке виховує. Вчителі, котрі викладають у старших класах, готують своїх учнів до освіти народу, В селі 2 тисячі будинків, усі вони розташовані поміж 130 вогнищами культури. Центр вогнища культури — хата одного з колгоспників. Сюди час від часу збираються хлібороби й робітники. До них приходить група старшокласників (3—4 чол.). Проводяться ленінські читання, вечори науково-природничих знань, художньої літератури. Учні-комсомольці не просто несуть свої знання народу; вогнища культури —центри виховання й самовиховання. На таких вечорах юнаки й дівчата виражають себе, ніби звітуючи перед старшим поколінням про свою освіченість, культуру.

 

Тут, як у цьому переконали багаторічні спостереження, відбувається одна з найцікавіших різновидностей трансформації знань і умінь. Знання, з якими вона людина йде до старших, досягають вищого ступеня свого розвитку. Це — переконання. Адже юнакам і дівчатам нерідко доводиться ставати на герць із антинауковими поглядами, особливо на вечорах науково-природничих знань. Зустрівшися з хибними уявленнями про явища навколишнього світу, часто з марновірством, а то й невіглаством, комсомолець не просто заперечує: ні, не так. Ми вчимо своїх вихованців: переконуйте, розсіюйте релігійні й антинаукові погляди світлом науки. Будьте непримиренні до всього, що суперечить істині, але пам'ятайте, що хибні переконання міцно вкоренилися в свідомості окремих людей; щоб їх подолати, необхідно самому бути твердо переконаним у надійності наукових знань, бути палким поборником істини. Старшокласники розповіли нам про десятки фактів, коли літні колгоспники (а часом і люди середнього віку) у своїх запитаннях, поставлених на вечорах науково-природничих знань, протиставляли істині свою віру, прагнули довести, що в світі є речі, які поки що не пізнані й ніколи не будуть пізнані. Юнакам і дівчатам, котрі ще не ступили на поріг самостійного життя, необхідно було довести, що людина — не порошинка у вихорі долі, а активна творча сила, що наука все глибше проникає в таємниці природи. У переважній більшості випадків вони справлялися зі своєю нелегкою місією, а невдачі й поразки тільки поглиблювали рішимість пізнавати складні наукові істини, загострювати непримиренність до антинаукових поглядів.

 

Багаторічний досвід переконав мене: якщо знання стають засобом ідеологічних відносин, процес оволодіння ними набуває дуже важливої якості — учень сам прагне піднятися на щабель переконаності. Він сам переконує себе в правильності наукової істини. Це накладає відбиток на процес сприйняття матеріалу: осмислюючи суть причинно-наслідкових зв'язків, учень свідомо знаходить «підводні камені» знань, ніби знешкоджуючи все, що можна використати як засіб заперечення наукової істини. Тому в учня виникає багато запитань, він прагне з'ясувати найтонші, непомітні на перший погляд, звивини й повороти причинно-наслідкових та інших зв’язків.

 

Немає активнішої форми застосування знань, ніж залучення їх до громадських, особливо ідеологічних відносин. Відстоюючи, захищаючи, стверджуючи істину, людина відчуває непереборну потребу в знаннях. Як добитися, щоб молодим людям хотілося навчатися? Цієї мети ніколи не досягти, якщо знання залишаться в свідомості учня цінностями для себе, якщо вони не зачіпають душі, не набирають морального, ідейного забарвлення, не сприймаються як гордість, честь, гідність особистості.