Релігійна філософія ХХ століття

Специфіка релігійної філософії в тому, що вона не стільки філософія, скільки засіб обґрунтування або аргументації прийнятого у певній релігії символу віри. Мета її – витлумачення того символу віри, що вважається абсолютною істиною.

Інша функція релігійної філософії – пристосування теології (релігії) до світових знань та світорозуміння, тобто до науки, етики, мистецтва, політики, права, педагогіки.

Сучасна релігійна філософія не є щось цілісне. Вона прив’язана до світових релігій (буддизм, християнство, мусульманство), а також до різних течій у межах світових релігій. Крім цього деякі релігійні напрямки також розчленовані на ряд церков. Так православне християнство представлене Вірменською, Грузинською, Єрусалимською, Російською, Українською та іншими церквами, а протестантизм представлений різними церквами і сектами (лютеранство, кальвінізм, англіканство, баптизм).

Філософія сучасного католицизму – це модернізоване вчення середньовічного схоласта і “ангельского доктора”, Фома Аквінський – офіціальна філософія Ватикану – “Томізм”. Модернізований варіант томізму – неотомізм.

Інші релігійні напрямки (і православ’я) чимало запозичили із томізму (докази буття бога, співвідношення віри і разуму, теології і науки).

Але філософія Аквінського втратила активність.

З 1879 року започатковується етап неотомізму, який зосередився на нових суспільних обставинах. Веттер, Марітен, Бохенський вважали, що соціально – філософська доктрина Ватикану і марксисько – ленінська філософія досить близькі і співпадають у багатьох пунктах.

Ватикан став виступати проти екологічного забруднення природи, за соціальне партнерство, міжнародний мир, підтримує національно – визвольні рухи, виступи трудящих за соціальну справедливість, підтримує сучасну науку, культуру і мистецтво, переглядає норми релігійної моралі (проблеми сім’ї, становище жінки). Тобто, неотомізм нині досить енергійно прагне вписати в сучасне буття систему «вченого незнання», не поступаючись традиційним засадам католицизму і християнства в цілому.

Виникають певні течії: тейярдизм, персоналізм. Персоналізм вважає христа історичною особою, яка є зразком для борців за свободу. Тому частини католистських священників у Латинській Америці, всупереч вимогам Ватикану, брала участь у збройних боях з неокалоніалізмом, співробітничала з різними революційними рухами під маскою персоналізму.

Мета – виробити стратегію життя людини на передодні ХХІ століття.

Персоналізм (у США – Брайтмен, у франції- Муньє, Лакруа)

Мета Персоналізму – примірити релігію, з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі їх світогляду переконання в субстанціональності особистого начала як у людині, так і у бутті взагалі.

Вихідний пункт – людська індивідуальність, яка близька до поняття “я” в клас, суб’єкт, ідеалізму, проте не тотожна йому.

Основну особу, за Муньє, становить концентрована цільність, її абсолютна і суверенна самостійність, яка виявляє себе в безкінечній свободі.

Абсолютна свобода – лише передумова реалізації особи, не мета. Найвища цінність особи - її апріорна продуктивна активність, здатність до вдосконалення. (ірраціональна безпричинність не має пояснення)

Але “я” не ізольоване, зв’язане з іншими “я” (“міжособовий зв’язок”).

Відкритість осіб до інших – не соціальна, а релігійна.

Усвідомлення людиною своєї єдності з іншими людьми, стверджують пересоналісти, має своїм прообразом правічний зв’язок з Богом людини.

Лакруа “Ідея Бога апріорно закладена в людині, так що всі докази його реального існування зводяться до розкриття і коментування цієї самоочевидної істини”.

 

33. Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат сутонаукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал.

У філософії позитивізм — напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. Позитивізм, як напрямок філософії, зародився в кінці 19 ст., і значною мірою сформував сучасну наукову методологію: розуміння взаємодії між дослідним та теоретичним знанням, розпізнавання істинних та хибних тверджень тощо.

В еволюції філософії позитивізму можуть бути виділені кілька етапів.

Перший позитивізм

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

§ пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

§ вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

§ у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

§ вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.