Категорія тривожності в науковій літературі та її прояви в житті суб’єкта.

Аналізуючи філософську літературу, можна прийти до висновку, що проблема тривожності хвилювала людей ще за часів Демокріта на Арістотеля. Філософи розглядали причини людських страхів, та не могли не звернути увагу на таку проблему як прояви людської тривожності. Ще в ті древні часи філософи намагалися розмежувати так звану «актуальну» тривожність, тобто відносно певної ситуації та тривожність людини за майбутнє.

Як зазначає в статті «Снижение тревожности студентов в процессе адаптационного периода в первый год обучения в вузе» А. Ю. Герасімова [2], філософія розуміє тривожність як страх індивіда втратити своє «Я», та свою самість. Тобто через те, що тривожність є безпредметною, загроза діє на саму основу безпеки людини. Адже чим менше в стані тривожності суб’єкт здатний контролювати своє «Я», тим менше він здатний давати ситуації об’єктивну оцінку.

Основну симптоматику тривожності та страху розглядали як древньогрецькі мислителі, арабські філософи, так і мислителі європейського середньовіччя. До числа філософів, які вплинули на сучасне розуміння тривожності та страху, відноситься Б. Спіноза [34]. Є така відома думка цього мислителя, що як не існує страху без надії, так і не може бути надії без страху. Р. Мей [16] в своїй праці зазначав, що спільна присутність переживання страху та надії, які зберігаються у людини на протязі певного часу, ‒ один з аспектів психічного конфлікту, який більшість сучасних дослідників та психологів називають тривогою. На думку Б. Спінози [34], страх та тривога є основнми ознаками слабкості душі. Їх можна подолати лише якщо слідувати розуму, тому проблема тривоги не є для нього суттєвою. Також відомо, що філософ саме з почуттям тривоги та страху пов'язував виникнення релігії.

Б. Паскаль [20], який розвивав їдеї обмеженості людського розуму та можливості дізнатися істину лише «логікою серця», навпаки, відмічав, що він, як і інші люди, переживає постійне занепокоєння, що не піддається логіці. Він заявляє про вічне стремління людини відволіктися, втекти від тривожності внаслідок активної діяльності. Велика кількість розваг та занять, на його думку, насправді виражають бажання людей уникнути «роздумів про самих себе», оскільки, якщо людина зупиниться та стане міркувати про своє життя, вона почне відчувати печаль та тривогу.

Дж. Локк стверджує: «тривога – це занепокоєння душі при думці про майбутнє зло, яке, ймовірно, нам загрожує» [13; c.17]. Суттєвими характеристиками тревоги та страху на його думку, є по-перше, відношення до страждання, тобто до зла, по-друге, представленість його в майбутньому як необхідності в подоланні майбутнього зла.

В «Афоризмах життєвої мудрості» А. Шопенгауера [47] є думки про тривожність. Автор зазначає, що важливим в життєвій мудрості є правильне розподілення нашої уваги між теперішнім та майбутнім, щоб жодне з них не шкодило один одному. Ті, хто занадто живуть в теперішньому часі – це легковажні люди, в свою чергу, ті, хто живуть лише майбутнім – це тривожні та занепокоєні особи. Рідко кому вдається зберегти тут необхідну міру. Таким чином, на думку філософа, замість того, щоб винятково та постійно займатися планами на майбутнє або ж сумувати за минулим, ми ніколи не повинні забувати, що тільки теперішній час є реальним та достовірним; майбутнє ж майже завжди складається інакше, не так як ми його уявляємо.

1844 року вийшла книга С. К'єркегора [10] про тривогу. Ключова ідея цієї книги ‒ співвідношення тривоги і свободи. С. К'єркегор [10] переконаний, що тривогу завжди можна зрозуміти тільки в її взаємному зв'язку зі свободою людини. Свобода, на його думку, ‒ це мета розвитку особистості; з психологічної точки зору, «благо ‒ це свобода». Свобода є можливість, тому свобода несе з собою тривогу. Тривога, за словами автора, ‒ це стан людини, коли вона стикається зі своєю свободою. Він навіть стверджує, що тривога є «можливість свободи». Коли людина уявляє собі можливості, в той же момент потенційно присутня і тривога. Тобто невротична тривога, що обмежує людину і позбавляє її можливості творити, народжується в тій ситуації, коли людині не вдається рухатися вперед, переживаючи нормальну тривогу. Тривога завжди супроводжується здійсненням можливостей, тому чим більше у людини можливостей (або творчих здібностей), тим більше вона може відчувати тривогу.

С. К'єркегор [10] зазначає, що здатність бути самим собою залежить від здатності зустрітися зі своєю тривогою і рухатися вперед, незважаючи на тривогу. Свобода залежить від того, як людина ставиться сама до себе в будь-який момент свого існування. Тобто це означає, що свобода залежить від того, наскільки відповідальна і самостійна людина по відношенню до самої себе.

Творчий акт, в якому людина здійснює свої можливості, завжди має як творчий, так і руйнівний аспекти. На думку С. К’єркегора [10] при творчому акті завжди руйнується існуючий стан речей, руйнуються старі стереотипи, поступово руйнується все те, до чого людина була прив'язана з перших днів свого дитинства, ‒ і створюються нові і незвичайні форми життя. Якщо людина цього не робить, вона відмовляється від зростання та розвитку, закриває перед собою свої можливості; така людина тікає від відповідальності за самого себе. Тому відмова від здійснення можливостей породжує провину перед самим собою. Але коли людина творить нове, вона руйнує існуючий стан речей, ламаючи старі форми. Тільки так вона може створити щось нове і незвичайне в людських взаєминах і в культурі (наприклад, в мистецтві). С. К'єркегор [10] пише про те, що тривога є для людини "школою". Тривога навіть кращий учитель, ніж реальність, оскільки від реальності можна на якийсь час відключитися, якщо уникати зустрічей з неприємною ситуацією, але тривога невпинно вчить людину, оскільки вона постійно носить її в собі. Філософ зазначає, що тривога буде переслідувати людину, поки вона не вирішить свою проблему. З іншого ж боку, він стверджує, що людина розвиває силу бути Собою внаслідок зустрічі з тривогою, тобто тільки таким способом особистість досягає зрілості.

Як стверджує А. Ю. Герасімова [2] в своїй статті, що тривога – це переживання емоційного дискомфорту, що пов’язане з очікуванням небезпеки, неблагополуччя. На психологічному рівні тривога відчувається як напруга, занепокоєність, нервозність, почуття невизначеності, неможливості прийняття рішення тощо. Але, як стверджує А. Ю. Герасімова [2], оптимальний рівень тривожності необхідний людині для ефективного пристосування до дійсності. Автор називає таку тривожність адаптивною. Занадто високий рівень тривожності, як і занадто низький – є дезадаптивною реакцією, що проявляється в загальній де зорганізованості поведінки та діяльності особистості.

Дуже важливими є погляди на феномени тривоги і страху філософів-екзистенціалістів. Адже саме ці погляди заклали основу таких напрямів сучасної психологічної думки, як гуманістична, екзистенціальна психологія і антропологічна психіатрія. Страх і тривога в цих теоріях є найважливішими онтологічними категоріями або, використовуючи термінологію М. Хайдеггера [41], ‒ екзістенціалами, тобто відображенням нерозривної єдності, злиття буття людської свідомості і буття світу. При цьому екзістенціалом є саме глибинний, ірраціональний, метафізичний страх-тривожність, а не емпіричний страх-боязнь.

За К. Ясперсом [48], тривожність (екзистенціальний страх) ‒ одна з доброчинних сил, що дають людині можливість перейти з повсякденного буття («буття в світі») в екзистенціальний план буття, світ вільної волі. Тривожність ‒ важливий елемент, що зіштовхує людину з «напругою граничної ситуації», тобто тільки тривога й дозволяє людині прорватися до справжньої свободи як виходу за межі буття. Як вважає філософ саме подібні ситуації дозволяють, а точніше, змушують людину залишатися людиною, яка відчуває відповідальність за свою екзистенціальну сутність.

Говорячи про розуміння тривожності екзистенціаліста, не можна не зупинитися на роботах Ж.-П. Сартра [28]. Хрестоматійним став його вислів про те, що страх породжується переживанням власної волі: «Страх виникає не тому, що я можу впасти в прірву, а тому, що я можу в неї кинутися» [28, с. 139].

У працях Р. Мея [16], створених на стику психології, екзистенціальної філософії та психіатрії, тривожність розглядається у всіх можливих аспектах: від біологічного до соціального. Тривожність породжується конфліктом, який створює не боязнь смерті самої по собі, а боязнь нашого ставлення до неї: вона одночасно нас і притягує, і відштовхує. Боротьба буття з небуттям має екзистенціальний характер ‒ це боротьба за справжнє існування, за реалізацію своїх можливостей. Пізніше Р. Мей [16] сформулював це так: «Тривожність ‒ стан людської істоти в конфлікті з небуттям, конфлікті, який 3. Фрейд міфологічно зобразив у своєму інстинкті смерті. Одна сторона цієї боротьби ‒ це боротьба проти чогось в самому собі, але це все одно боротьба за існування, за реалізацію своїх можливостей» [16, с. 32].

Дослідники розрізняють ситуативну тривогу, що характеризує стан суб'єкта в певний момент, і тривожність як відносно стійке утворення. Залежно від наявності в ситуації об'єктивної загрози виділяється також «об'єктивна», «реальна» тривога і тривога «неадекватна», або власне тривога, що виявляється при нейтральних, незагрозливих умовах.

Як відзначають науковці медичного напрямку, на фізіологічному рівні реакції тривожності проявляються в посиленні серцебиття, почастішання дихання, збільшенні хвилинного обсягу циркуляції крові, підвищенні артеріального тиску, зростанні загальної збудливості, зниженні порога чутливості. На психологічному ж рівні тривожність відчувається як напруга, занепокоєння, нервозність, почуття невизначеності та загроза невдачі, неможливість прийняти рішення тощо. У міру зростання стану тривоги, явища, що виражають її зазнають ряд закономірних змін.

Оптимальний рівень тривожності необхідний для ефективного пристосування до дійсності (адаптивна тривожність.). Це стосується прояву тривожності під час стресових ситуацій. Фундаментальною в дослідженні стресу є запропонована в 1936 г. концепція Ганса Сельє [30, с. 39]. Основними її положеннями є гомеостатична модель самозбереження організму та мобілізація ресурсів для реакції на стресор. Всі стресори він розділив на дві групи: специфічні та неспецифічні стереотипні ефекти стресу, які проявляються у вигляді загального адаптивного синдрому. Як зазначає Г. Сельє [30] цей синдром проходить три стадії розвитку: 1) реакція тривоги – перша реакція, що являє собою вираження загальної активізації захисних сил організму; 2) стадія резистентності – на цій стадії організм адаптується до нових умов існування; 3) стадія виснаження – ця стадія розвивається внаслідок тривалого негативного впливу стресорів. М. Г. Половнікова [22] додає, що при сильній стресовій напрузі, яка перевищує порогове для організму значення, організм може загинути. А при припиненні дії стрес-фактору та нормалізації умов середовища вмикаються процеси репарації, тобто відновлення або ліквідації пошкоджень.

На думку Н. Д. Левітова [12], надмірно високий рівень тривожності, як і надмірно низький ‒ дезадаптивна реакція, що виявляється в загальній дезорганізованності поведінки і діяльності. Тривожність може бути ослаблена довільно ‒ за допомогою активної діяльності при досягненню мети або спеціальних прийомів, а також в результаті дії неусвідомлених захисних механізмів.

А. Захаров [6] виділяє стійку тривогу в будь-якій сфері ‒ приватна «пов'язана» (шкільна, екзаменаційна, міжособистісна і ін.) і загальна «розлита», яка вільно змінює об'єкти в залежності від зміни їх значущості для людини. Різниться також адекватна тривога, що є відображенням неблагополуччя людини в тій чи іншій області, хоча конкретна ситуація може і не містити погрози; і неадекватна тривога, або власне тривога в благополучних для людини областях дійсності. Тривога є показником неблагополуччя особистісного розвитку і, в свою чергу, на нього негативно впливає.

Глибинна тривожність, як стверджує К. Хорні [42], впливає на ставлення людини до себе та інших. Вона означає емоційну ізоляцію, і поєднується з почуттям внутрішньої слабкості «Я». Тобто глибинна тривожність закладає конфлікт між бажанням покладатися на інших і неможливістю зробити це внаслідок глибокої недовіри і ворожого почуття до них. Вона означає, що через внутрішню слабкість людина відчуває бажання перекласти всю відповідальність на інших, отримати від них захист і турботу. У той же самий час внаслідок глибинної ворожості вона відчуває занадто глибоку недовіру, щоб здійснити це бажання. І наслідком цього є те, що їй доводиться витрачати багато енергії на зміцнення впевненості в собі. Тому, чим нестерпнішою є тривожність, тим більш грунтовними повинні бути заходи захисту.