Природа, сутність, структура і особливості моралі

Мораль є свідченням вдання певного рівня розвитку, духовної зрілості людини, характеру її відносин з іншими людьми і світом. Вона є складним, багатоаспектним феноменом, пізнання сутності якого неможливе без глибокого і всебічного розуміння природи, структури, сфери та особливостей функціонування.

Природа моралі. Пізнати природу моралі означає насамперед з’ясувати, яким вона є феноменом – природним чи надприродним. Достатніх підстав для надання переваги якійсь із цих точок зору й однозначного визначення її природи немає, бо вони базуються на засадах, які потребують обґрунтування. Визнання надприродності моралі засноване цілковито на вірі, тому прихильникам цього твердження протиставляють вагомі раціональні аргументи ті, хто вважає, що мораль має природний, тобто ненадприродний характер.

Визнавши природний характер моралі, слід з’ясувати, духовним чи матеріальним феноменом вона є. Однозначної відповіді на це питання теж немає. До сфери моралі належать як духовні явища (мораль часто називають формою суспільної свідомості), так і матеріальні – моральність. Існують аргументи і на користь іншої точки зору, згідно з якою жоден вияв свідомості не набуває статусу морального феномену, поки не реалізується у відповідних вчинках, діяльності людей. Тому мораль можна і доцільно розглядати як органічну єдність духовного і матеріального начал, як одну із форм духовно-практичного освоєння людиною дійсності.

Етичні концепції, в яких визнається природний характер моралі, називають натуралістичними. До них відносять насамперед антропологічні (ті, що прагнуть обґрунтувати мораль, виходячи з вічної і незмінної природи людини) концепції. А погляди, за якими мораль має соціальну природу, називають соціально-історичними (вони теж є природними, тобто ненадприродними). Концепції, які визнають джерелом моралі надприродне начало, вважають креаціоністськими (лат. creatio – творення). Такими є різноманітні релігійні концепції етики, в яких джерелом моралі вважається Бог.

Від сповідування певної точки зору щодо природи моралі принципово залежить розуміння предмета етики, що ускладнює проблеми етичної освіти і розуміння завдань морального виховання.

Сутність і особливості моралі. У всі часи, як стверджує сучасний російський дослідник Олександр Титаренко, вчені по-різному тлумачили сутність моралі: як досвід житейської мудрості; як школу виховання людини, навчання її доброчесності; як виконання божественних заповітів, що забезпечують безсмертя особистості; як вищу насолоду, вдоволеність індивіда своєю поведінкою; як найкоротший шлях до щастя; як самоцінне служіння честі; як виконання незаперечного обов’язку; як інструмент збереження порядку в суспільстві; як забезпечення чесності у взаєминах людей; як вимогу суспільної користі; як викриття банальної, несправедливої дійсності, “суд над життям” і собою; як служіння ідеалу й утвердження справедливого життєвлаштування; як засіб взаєморозуміння і згуртування людей; як особистісне самовираження, вміння завжди бути собою, слухаючи голос совісті; як зовнішнє суспільне установлення, що накладає на людину необхідні обов’язки; як умовність, що сковує ініціативу і волю особистості; як особливий засіб пізнання; як інститут, який приборкує тваринні інстинкти людини; як заспокійливу ілюзію, що допомагає людині животіти; як визначення вищого сенсу людського життя тощо.

Мораль як одна із форм суспільної та особистісної свідомості є системою поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, її основу становлять переконання, звичаї, традиції, громадська думка. Мораль спирається не на силу й авторитет установ, що змушували б дотримуватися конкретних норм, правил, приписів, а на свідомість – як колективну, так й індивідуальну. Попри те, вона охоплює всі сфери суспільного буття: як ті, що регулюються державою (політика, виробництво, соціальна сфера, сім'я тощо), так і ті, які держава чи громадські організації не регулюють (дружба, любов, товаришування, побут).

У широкому розумінні до моралі включають і моральність. Зважаючи на те, що правила, норми утворюють ідеальну (нематеріальну) модель належної поведінки людини, є всі підстави вважати мораль свідомістю, точніше однією з форм суспільної свідомості. Та оскільки моральні норми втілюються в життя, об’єктивуються, опредметнюються, матеріалізуються, то мораль визначають не тільки як ідеальний феномен, свідомість: мораль (у її широкому розумінні) охоплює й реальні стосунки людей, що відповідають або не відповідають (тобто є аморальними) нормам.

Формою суспільної свідомості мораль називають хоча б тому, що вона не вичерпується виявами моральної свідомості індивідів, не може бути до них зведеною. Водночас мораль – одна з форм особистісної свідомості, про що свідчить, зокрема, роль совісті в ситуації вибору тощо.

За своєю суттю мораль постає як суперечливий, антиномічний (грец. anti – проти і nomos – закон) феномен. Це підтверджують такі аргументи:

— моральні вимоги, цінності є об’єктивними, оскільки відповідають (повинні відповідати) загальнозначущим критеріям і не можуть залежати від чиїхось уподобань, смаків, симпатій чи антипатій. В іншому разі не буде змоги відрізнити високоморальні вчинки від аморальних. Водночас вимоги є чиїмись вимогами, тобто виявом чиєїсь волі хоча б тому, що громадську думку виражають конкретні люди;

— мораль є одночасно сферою об’єктивної необхідності, тобто примусу, і сферою свободи. Моральні вимоги виступають перед особистістю як необхідність. Проте безпосереднє підкорення цій необхідності не вважають моральним феноменом, оскільки мораль несумісна з примусом. А недотримання моральних вимог є проявом аморальності. Моральна поведінка передбачає наявність моральної мотивації, вибору, самопокладання волі й автономію духу.

Крім антиномічності, мораль характеризується імперативністю. Ідеться про те, що моральні правила формулюються в наказовому способі: “Будь таким!”, “Роби те-то!”, “Не роби того-то!” Вони не констатують існуюче, а вказують на те, що повинно бути і яким повинно бути. Ще однією характеристикою моралі є її гранична загальність на відміну від інших норм, які нерідко регламентують навіть деталі поведінки людини. Не менш важливі особливості моралі – всепроникність, оскільки вона діє в усіх сферах людського життя, а також особистісний і разом з тим усезагальний її характер, гуманістичне спрямування тощо.

У процесі визначення сутності моралі доводиться з’ясовувати її видові ознаки, оскільки родові передбачаються розумінням природи моралі. Наприклад, етик, який перебуває на позиціях натуралізму, уже фактично визнав природний характер моралі, а відтак йому залишається з’ясувати її специфіку, місце і роль у системі інших природних виявів людського буття, зокрема, від чого залежать моральні вимоги: від потягу до насолод (гедонізм), від прагнення до щастя (евдемонізм) чи від інших потреб.

Концепція, згідно з якою мораль має соціально-історичну природу, уже фактично визнала її соціальним феноменом і їй залишається лише виявити специфіку моралі, місце і роль у системі інших соціальних аспектів, форм людського буття – права, політики, мистецтва тощо.

Структура моралі. Осмислення сутності моралі передбачає з’ясування її основних компонентів і характеру їх взаємозв’язків. Структурно мораль утворюють дві сфери – моральна свідомість і моральна практика (моральність), кожна з яких має свою будову.

Моральна свідомість. Мораль не існує поза свідомістю, адже людські вчинки, акти міжособистісної комунікації не отримали б морального виміру, якби людина не була здатна усвідомлювати їх суть, співвідносити їх із власними уявленнями про добро і зло, належне і справедливе, із власним сумлінням. Проте моральна свідомість сама по собі ще не є повноцінним, самодостатнім моральним феноменом.

Залежно від її носія моральну свідомість поділяють на суспільну (моральні погляди й оцінки певних груп людей) й індивідуальну (моральні погляди й оцінки індивідів), які перебувають в органічному, хоча й суперечливому, взаємозв’язку.

Основними елементами суспільної моральної свідомості є моральні вимоги та моральні цінності. Іноді до них додають ще ідеал, проте в ідеалі виражається не лише моральна довершеність людини, а й інтелектуальна, політична, професійна тощо.

Складовими індивідуальної моральної свідомості (самосвідомості) вважають інтеріоризовані моральні вимоги (моральний обов'язок) і моральні цінності, що виявляються в моральних мотивах і ціннісних орієнтаціях особистості, почуттях сумління, честі і гідності тощо.

Іноді невиправдано намагаються виокремити два рівні функціонування моральної свідомості: емоційно-чуттєвий (буденна свідомість) і раціонально-теоретичний (етика). Проте включення етики у сферу моралі безпідставне, оскільки знання норм, правил поведінки ще не свідчать про високу мораль. Лише будучи інтеріоризованими у відповідні переконання, знання моралі стають моральним феноменом. Однак при цьому вони збагачуються життєвим досвідом людини, почуттями, емоціями, перестаючи бути суто раціонально-теоретичними утвореннями.

Сама моральна свідомість (а вона належить загалом до буденного рівня) містить у собі не лише почуття й уявлення, а й поняття, що дає підставу твердити про чуттєве і раціональне начала моралі. До речі, про істотну роль розуму в моральному житті людини вели мову ще античні філософи. Йдеться про те, що нерідко людину засліплюють пристрасті, які повинен і здатний за певних обставин приборкати розум. Очевидно, саме тому вона мусить все виносити на суд розуму. Проте розум має тенденцію до раціоналізації стосунків між людьми (і їх ставлення до природи), що нерідко проявляється в абсолютизації критерію користі й недооцінці чи й ігноруванні критерію добра і моральних мотивів поведінки.

Побутує думка, що людина, яка живе лише розумом, надто байдужа, холодна, бездушна. До того ж у певних ситуаціях моральна реакція має бути блискавичною, симультанною (франц. simultane – одночасно). За таких обставин розум не встигає спрацювати, і на допомогу приходять моральні почуття, що, як виявляється, не завжди є сліпими. Мабуть, тому деякі почуття (естетичні, моральні) іноді називають почуттями-теоретиками: зберігаючи безпосередній характер, вони містять раціональне начало. Акумулюючи в собі моральний досвід, ці почуття дають змогу вловлювати недоступні для розуму відтінки життєвих ситуацій (розум, теоретичне мислення осягає загальне). Недаремно англійські мислителі А. Шефтсбері (1671 – 1713) та Д. Г’юм відводили моральним почуттям визначальну роль у моральному житті людини.

Моральна практика (моральність). Моральна практика в певному розумінні історично передує виникненню моральної свідомості. У первісному суспільстві, особливо на перших порах, мораль вичерпувалась реальною практикою взаємин між людьми. Однак у зв’язку з рефлексивним характером людської діяльності, що породжує її усвідомлення й одночасно все більше визначається усвідомленням, з поглибленням диференціації суспільства і відповідним ускладненням стосунків між людьми мораль віддаляється від реальної практики, поведінки людей, переміщуючись в ідеальну сферу (у сферу належного). Внаслідок цього моральне життя людини і суспільства набуває складної структури, основним елементом якої є моральна практика.

Моральну практику утворюють моральна діяльність і моральні відносини. Моральна діяльність – особлива сфера діяльності, що має предметно-змістову визначеність і специфіку, подібно до виробничої, наукової, художньої. Вона становить собою значущість будь-якої діяльності, оскільки на неї поширюються моральні вимоги.

Будь-які моральні дії включають у себе роботу свідомості – мислені, почуттєві, вольові компоненти, але не вичерпуються ними, оскільки передбачають своє опредметнення, об’єктивацію в реальній дійсності як певний результат. Моральна діяльність і моральна свідомість взаємно породжуються і взаємно зумовлюються, існуючи одна завдяки іншій. Проте в науковому аналізі мораль можна розглядати або як сферу реально-практичних відносин, які регулюють індивідуально-масову поведінку і втілюються в них, або як особливу сферу духу, свідомості і волевиявлення.

Моральна діяльність охоплює вчинки, які мають власну структуру, синтезують у собі зовнішні, матеріально-речові, і внутрішні, духовно-особистісні, компоненти. Здійснюючи вчинок, людина вступає в певні відносини з іншими людьми, із суспільством. Тим самим вона вступає в суспільні відносини, сукупність зв’язків і залежностей, які і називаються моральними відносинами – ціннісними смисловими аспектами всіх суспільних відносин.

Якими б різноманітними не були моральні відносини за змістом, тобто які б обов’язки вони не накладали на людину, в яких би вчинках не реалізовувались, – їх внутрішнім вістрям є ставлення особистості до суспільства. Істотною ознакою морального ставлення особистості до суспільства є її ставлення до суспільного блага як вищої, пріоритетної цілі, найважливішої для неї цінності. Адже навіть інтимні душевні стосунки між близькими людьми передбачають орієнтацію на суспільне корисні цінності – вірність, відданість, безкорисливе бажання добра один одному. Однак ставлення особистості до суспільного блага як вищої цінності, на якому виростають інші моральні відносини, обов’язково потребує не менш фундаментального ставлення суспільства до особистості як мети свого існування і розвитку. Не людина є засобом усіх суспільних перетворень, знаряддям суспільних законів та історичної необхідності, а суспільство є продуктом взаємодії людей, умовою саморозвитку і самореалізації людини. Ставлення до людини як до мети суспільного розвитку визначає гуманістичний характер суспільного блага і всіх відносин, які вибудовуються на його основі. Йдеться про ідеал відносин у системі “особистість – суспільство”.

Отже, моральна діяльність і моральні відносини є об’єктивованим, вираженим у поведінці й соціальних зв’язках, аспектом моралі. Вони реалізуються у відносно тривких, типових і масових формах поведінки і стосунків людей.

Концепції походження моралі

Зародження і розвиток моралі є тривалим, складним і суперечливим процесом. Якщо історія, етнографія, антропологія, досліджуючи його, послуговуються історичним методом, якому властиві емпірична конкретність, географічна, хронологічна й етнографічна визначеність, то етика намагається осягнути загальну логіку, закономірності виникнення моралі, з’ясувати, коли, як і для чого вона виникла.

Розв’язання цієї проблеми залежить від розуміння природи і сутності моралі. Пояснюючи процес її виникнення, кожна з точок зору виявила свої слабкі місця. Так, у марксистсько-ленінській концепції дискусійним є твердження, ніби виникнення моралі передує зародженню самосвідомості людини. Саме це стало однією з підстав недооцінювання, ігнорування особистісного начала в моралі. А історичний підхід часто використовувався для обґрунтування класової сутності моралі що не узгоджується із загальновизнаним твердженням про її всезагальний характер. Визнання класової сутності моралі суперечить іншому положенню цієї концепції, згідно з яким мораль виникла ще в безкласовому суспільстві.

Загалом роль моралі недооцінювалась, оскільки її розглядали як елемент надбудови. Занижувалася цінність особистісного начала в моралі, яку трактували переважно як форму суспільної свідомості. Ставлячи понад усе роль колективу, марксистсько-ленінська концепція ігнорувала свободу особи, певною мірою обґрунтовувала й виправдовувала потворні явища морального життя (наприклад, доноси у трудових колективах, школах, навчальних закладах, армії). Ця система розтлінно діяла на людей, нерідко підносячи моральні вади, навіть батькопродавство, до рангу морального ідеалу (вчинок Павлика Морозова).

Серед різноманітних теорій походження моралі заслуговує на увагу твердження, що оскільки в первісному стаді моралі не існувало, то й стосунки стадних людей, як і поведінку тварин, не можна оцінювати моральними категоріями. Людоїдство (канібалізм), необмеженість статевих стосунків (проміскуїтет), статеві стосунки між кровними родичами (інцест), характерні для людей первісного стада, – явища не аморальні, а позаморальні. Однак, характеризуючи їх, не можна не констатувати, що первісні люди нерідко поводилися гірше тварин. З’ясування причин цього важливе й тому, що і в сучасному суспільстві існують причини негуманної поведінки людей та обставини, які цьому сприяють. І далеко не всі вони відомі науці, досліджені нею.

Загальноприйнята думка, ніби людоїдство спричинили часті й тривалі голодування, непереконлива, бо в аналогічні ситуації часто потрапляли й тварини. Оскільки первісна людина відрізнялася від тварини зародками свідомості, то логічно припустити, що саме свідомість сприяла виникненню людоїдства та інших потворних явищ людського буття. Канібалізм пов’язаний із руйнацією могутніх природних інстинктів, “запрограмованих” природою засобів харчування. На такі вчинки людина могла піти лише свідомо, а її раціональне начало було орієнтоване насамперед на досягнення вузько-прагматичних цілей. Цю думку ілюструють багато відомих з етнографії фактів. Наприклад, поїдання людей у первісному суспільстві під час затяжного голоду мало свою мотивацію: спочатку з'їдали взятих у полон представників інших племен, потім – одноплемінців, причому в такій послідовності: стариків, жінок, слабких чоловіків. Такою ж «раціональною» була відповідь вогнеземельців (тубільців о. Вогняна Земля) англійському природодосліднику Ч. Дарвіну (1809 – 1882) на його питання, чому під час зимових голодувань убивають і з’їдають спочатку літніх жінок, а потім мисливських собак: “Собачки ловлять видру, а вони – ні”.

Аналіз духовного життя людей первісного суспільства, зокрема виокремлення перших зародків моралі, ускладнюється дефіцитом відповідного емпіричного (заснованого на досвіді) матеріалу, а також тим, що свідомість людей тривалий час була синкретичною (нерозчленованою). Тому перші вияви моральних відносин і уявлень можуть бути відтворені переважно логічними засобами.

Особливо важливим при цьому є глибоке розуміння сутності, призначення людини. Залежно від досягнень науки, світогляду авторів сформувалися відповідні концепції походження моралі, серед яких виокремлюють релігійні й нерелігійні (натуралістичні, соціально-історичні).

Релігійні концепції походження моралі. Більшість із релігійних концепцій виходить з того, що мораль виникла кілька тисяч років тому. Уявлення про добро і зло, моральні вимоги, здатність ними керуватися дані людині Богом. Головний феномен моралі – добро – тлумачиться як втілення божественної волі. Так, згідно з християнським ученням мораль має божественну природу. Людина отримує її як природний моральний (внутрішній) закон і як богоодкровенний (зовнішній) закон.

Потреба в моралі зумовлена тим, що людина як тілесна істота, будучи схильною керуватися плотськими бажаннями і пристрастями, неспроможна без допомоги Бога виробити єдино істинне розуміння добра, а тим більше керуватися цим розумінням. Тому без Бога людське життя неможливе. Мораль є божим даром, вона, як удар блискавки, відсікла людину від світу тварин. До того ж люди з давніх-давен вірили, що боги заохочують високоморальну поведінку і карають за аморальну.

Релігійні системи моралі були настільки поширеними в Давньому світі, що їх дотримувалися навіть мислителі, яких традиційно вважають матеріалістами. Наприклад, Демокріт стверджував, що тільки ті люди люб’язні богам, яким ненависна несправедливість. За його словами, боги дають людям усе добре. Існування богів так чи інакше визнавали і його співвітчизники-матеріалісти: Фалес (прибл. 625 – прибл. 547 до н. е.), його послідовник Анаксимандр (прибл. 611 – прибл. 540 до н. е.), Анаксимен (прибл. 585 – прибл. 525 до н. е.), Геракліт (прибл. 544 – прибл. 483 до н. е.).

Узята за аксіому ідея всемогутнього і всеблагого Бога дає змогу обґрунтувати об’єктивність, усезагальність і абсолютність моральних вимог і цінностей. Згідно з цією ідеєю саме Бог надає моралі духовної піднесеності й благородства.

Релігійні (божественні) приписи мають, як правило, універсальний і вселюдський характер. Релігія не сприймає абсолютизації утилітарної (практичної) оцінки моралі, значною мірою уникає суб’єктивізму в моральних оцінках. Релігійне тлумачення проблем моралі адресується людині як істоті смертній і водночас такій, що бажає безсмертя. Проте воно пов’язане з істотними труднощами. Адже ідея існування Бога ґрунтується на вірі, тому прийнятна переважно для віруючих. А оголосити всіх невіруючих аморальними, та ще й аргументувати це навряд чи хто зуміє.

Винятково складною для релігійних концепцій походження моралі є проблема узгодження ідеї благого і розумного божественного управління світом з наявністю світового зла, виправдання цього управління темними сторонами буття. Релігійно-філософські доктрини, які мали своїм завданням розв’язання цієї проблеми, одержали назву “теодицея” (грец. theos – Бог і dikē – справедливість). Проблема узгодження ідеї благого і розумного божественного управління світом виявляється в системі запитань, перше з яких: чому злочинцям часто буває добре, а добродіям погано? Типова відповідь (у результаті кожен з них отримає своє, заслужене) викликає інше питання: коли ж наступить це? Наприклад, добрий помер у безнадії, а лихий – у безкарності: де ж обіцяна відплата? Виводячи перспективу відплати за межі життя індивіда, теодицея відносила відплату не до окремої людини, а до роду загалом, що здавалося справедливим з точки зору патріархальної моралі. Нові форми теодицеї стали апелювати вже не до вічності роду, а до вічності індивіда в перспективі есхатології (грец. eschatos – останній, крайній і logos – слово, вчення) – релігійному вченні про кінцеву долю світу і людини. Йдеться насамперед про релігії Індії, зокрема брахманізм, буддизм, які, сповідуючи ідею переселення душ, визнають причинно-наслідковий зв’язок між заслугами і провинами в попередньому житті та обставинами наступного народження (душа праведної людини переселяється після смерті в тіло людини вищої, благороднішої касти), а також про доктрини відплати після смерті (“на тому світі”), якими наснажені віровчення давньоєгипетської релігії, пізнього іудаїзму, а особливо християнства та ісламу.

На питання, якщо Бог – усеблагий, то звідки береться зло, чи не найпереконливіше з точки зору логіки відповідає моральна система, згідно з якою існують бог добра і бог зла.

Складним для релігійних систем є й питання: чи творить Бог за законами добра, чи саме він установлює ці критерії? Обидві можливі відповіді будуть не на користь цих систем. Припустивши, що Бог творить за законами добра, доведеться визнати, що ці закони вивищені над Богом. Якщо ж Бог вільно вибирає критерії добра, то вони є результатом свавілля, хоча й божественного.

Релігійні концепції походження моралі мають багато переваг і недоліків, їх аналіз є досить делікатною проблемою і пов’язаний з ризиком профанації (лат. profuno – оскверняю), який супроводжує намагання невіруючого аналізувати проблеми віри. Таке трапляється і тоді, коли віруючий прагне проникнути в духовний світ невіруючого чи іновірця.

Натуралістичні концепції походження моралі. Відомий англійський філософ Д.-Е. Мур вважав натуралістичними майже всі школи етики, які передували його концепції моралі. Більшість учених зараховує до натуралістичних усі нерелігійні концепції моралі, крім соціально-історичних.

Згідно з натуралістичними концепціями мораль виникла мільйони років тому як просте продовження і ускладнення групових інстинктів тварин. Вона необхідна для виживання виду в боротьбі за існування.

Ці концепції були сформульовані у працях Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна тощо. Наприклад, Дарвін зазначав, що багато почуттів і здібностей, якими пишаються люди, можна виявити і в тварин (іноді досить розвинутими), серед них є й естетичні та моральні почуття. За словами П. Кропоткіна, “Дарвін дійшов висновку, що суспільний інстинкт становить собою загальне джерело, з якого розвивались усі моральні начала”. Він описував, як тварини люблять бути в товаристві, як погано почуваються на самоті, їх постійне спілкування між собою, взаємне попередження про загрозу, взаємну підтримку на полюванні, взаємне співчуття в біді. При цьому наводив численні факти їх поведінки, іноді вражаючі, зокрема факти годування родичами сліпого пелікана і сліпого пацюка. На його думку, крім любові і симпатії, у тварин є й інші якості, що теж перебувають у зв’язку із суспільними інстинктами, які люди назвали б моральними якостями. Цю думку він ілюстрував прикладами з життя тварин, зокрема вказував на вияви морального почуття собак і слонів.

Абсолютизуючи ідею Дарвіна, деякі інтерпретатори його вчення про боротьбу за існування як рушійну силу прогресу твердили, ніби від природи людина могла навчитися лише зла. Спростовуючи такі міркування, Кропоткін писав, що згідно з теорією Дарвіна “ми бачимо разом із взаємною боротьбою другий розряд фактів, які мають зовсім інший смисл: це факт взаємної підтримки всередині самого виду; і ці факти навіть важливіші від перших, тому що вони необхідні для збереження виду і його процвітання”. Вважаючи, що “Дарвін не розробив питання про суспільність у тварин і про зародки в них моральних почуттів тією мірою, якою це було потрібно з огляду на важливість значення цих почуттів у його теорії моралі”, учений намагався детально проаналізувати проблему моральних начал у природі, звертаючи особливу увагу на факти взаємної підтримки тварин усередині виду. У такий спосіб Кропоткін захищав і розвивав концепцію походження моралі Дарвіна: “...цей факт взаємної підтримки всередині самого виду я постарався розвинути і підтвердив численними фактами в багатьох статтях, де я показав величезне значення взаємодопомоги для збереження тваринних видів і людства, особливо для їх прогресивного розвитку, їх удосконалення”.

Розмірковуючи над проблемою походження моралі, Кропоткін писав: “Взаємодопомога, справедливість, моральність – такі послідовні кроки висхідного ряду настроїв, які ми пізнаємо при вивченні тваринного світу і людини. Вони становлять собою органічну необхідність, яка несе в собі своє виправдання, що підтверджується всім розвитком тваринного світу. Висловлюючись образно, ми маємо тут всезагальний, світовий закон органічної еволюції, внаслідок чого почуття взаємодопомоги, справедливості і моральності глибоко закладені в людині зі всією силою вроджених інстинктів...

Ці три інстинкти становлять собою інстинкти самозбереження. Звичайно, іноді вони можуть слабшати під впливом деяких умов у тієї чи іншої групи тварин або в тому чи іншому людському суспільстві. Але тоді ця група неминуче зазнає поразки в боротьбі за існування: вона йде до занепаду. Така тверда підстава, що дається нам наукою для вироблення нової системи етики і її виправдання”.

Г. Спенсер виходить з ідеї еволюції, яка, на його думку, охоплює як природу, так і суспільство. Він не відрізняв моральних стосунків людей від стосунків у тваринному світі, розглядав їх як один із видів поведінки, властивий усім живим організмам, як найвищий результат еволюційного розвитку. У процесі еволюції мораль, на його думку, є засобом пом’якшення боротьби між егоїзмом і альтруїзмом, якими наділена жива природа, зокрема й людина. Людська поведінка історично долає кілька етапів, упродовж яких виникають і вдосконалюються моральні почуття, зло поступово переходить до добра, від моральних вад до чеснот. Людина, пристосовуючись до умов життя, спрямовує поведінку на збереження себе як виду. З часом благо суспільства і благо особистості все більше збігаються. Тому людина повинна дбати про особисте щастя в межах, приписаних суспільними умовами.

Мораль ґрунтується на принципах справедливості і доброчинності. Справедливістю, за Спенсером, є право кожної людини на абсолютну свободу, яка водночас повинна узгоджуватися зі свободою інших індивідів; доброчинністю – дії індивіда, які приносять іншим людям насолоду і не розраховані на винагороду. Державу вчений вважав злом, оскільки вона обмежує свободу індивіда.

Учені-біологи, які поділяли натуралістичну точку зору, доводили, що в процесі еволюції тварин усе відчутнішу роль відіграє альтруїзм, який сприяє збереженню й розвитку виду загалом. Про інстинктивний характер моралі писали З. Фройд та його послідовники. Наприклад, швейцарський психолог К.-Г. Юнг (1875 – 1961) зазначав, що мораль є інстинктивним регулюючим началом діяння, началом, “яке впорядковує також спільне життя тваринного стада”.

Отже, натуралістичні концепції походження моралі мають істотні аргументи, проте загалом ґрунтуються на помилковому підході, який можна визначити як редукціонізм (лат. reductio – повернення, відновлення) – зведення вищого (моральних стосунків між людьми) до нижчого (поведінки тварин). Однак немає сумніву в тому, що групові інстинкти і материнський інстинкт є природними передумовами виникнення моралі.

До натуралістичних систем походження моралі відносять також гедонізм, евдемонізм та інші антропологічні концепції моралі, в яких людині приписується певна незмінна природна схильність. Згідно з гедоністичною концепцією людина від природи має потяг до насолод.

Насолоду він розглядає як найвище благо і критерій людської поведінки, а прагнення до насолоди – як головне рушійне начало людини, закладене в ній природою, що визначає всі її дії. Тобто добром є те, що приносить насолоду, а злом – те, що спричиняє страждання. Евдемоністи наполягають на тому, що визначальним у людині є прагнення до щастя.

Прихильники евдемонізму вважали щасливою і доброчесною людину, яка розвиває свої духовні й тілесні можливості, що приносить їй задоволення, позитивно позначається і на її оточенні. Все це є передумовою її авторитету і навіть слави.

Соціально-історичні концепції походження моралі. Прибічниками етичних систем, у яких визнається соціально-історична природа моралі, були Аристотель, Т. Гобс, Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778), Е. Дюркгайм, М. Вебер (1864 – 1920) та ін. Вони належали до різних філософських напрямів і шкіл. Особливо войовничо проповідували і відстоювали соціально-історичну природу моралі марксисти.

Концепції соціально-історичної природи моралі ґрунтуються на тому, що виникнення моралі за часом збігається з формуванням родоплемінного ладу. Мораль була покликана до життя соціальною потребою в узгодженні, регулюванні й координації процесів виробництва, відтворення суспільного життя в нових умовах, оскільки таке регулювання доморальними засобами ставало неможливим (при цьому певною мірою визнаються біологічні передумови моралі).

Головною функцією моралі було забезпечення впорядкованості життя первісного колективу, узгодження колективної волі з волею окремих соціальних груп та індивідів, які поступово виокремлювалися з первісного людського стада, набуваючи певної соціальної визначеності й відносної самостійності.

Суспільство, людина є результатом тривалого історичного розвитку. Відтоді, як мавпоподібні предки людини почали використовувати перші кам’яні знаряддя праці до виникнення першого суспільства (первіснообщинний лад), формування людини сучасного психофізіологічного типу, розвиток якої підпорядковувався соціальним законам, минуло сотні тисяч років.

Первісні люди тривалий час жили стадами, що були монолітними, соціально малодиференційованими утвореннями. Не існувало сімейної розмежованості та поділу праці. Індивід був цілком поглинутий стадом, а згодом – племенем, соціальної, а тим більше особистісної визначеності він не мав. “Дикун, – за словами Поля Лафарга (1842 – 1911), – не має індивідуальності, тільки плем’я, клан, а згодом сім’я мають індивідуальність. Найтісніша і найміцніша солідарність до такої міри поєднують членів племені й клану, що вони стають єдиною істотою, як сторукі в грецькій міфології”. Ця солідарність породжена жорсткою зовнішньою необхідністю, об’єктивними умовами природного існування первісних людей. Нездатність окремого індивіда до самозахисту необхідно було компенсувати об’єднаною силою і колективними діями стада. Водночас існувало внутрішньогрупове та міжгрупове суперництво. Агресія в первісних стадах поєднувалася з елементами співробітництва і взаємопідтримки під час колективного полювання, в найпростіших трудових операціях, які формували почуття взаємної прив’язаності. Це характерно й для тварин, які живуть стадами, зграями, роями.

Представники марксистської етики доводили, що мораль виникла разом з першими колективними трудовими діями, регулюючи їх. Такі твердження не витримують критики, оскільки соціальні регламенти (наприклад, моральні оцінки) не здатні були ефективно впливати на напівтваринну психіку. Мабуть, лише природна межа життя і смерті з її суворою формулою “поза стадом – поза життям” могла об’єднати істот із психікою “зоологічного індивідуалізму”. Переконливішою є позиція етиків, які вважають, що мораль виникає не з подоланням людиною тваринного стану, а на значно вищому етапі становлення людини, з появою соціальних відмінностей всередині племені, що вимагало і моральної регламентації.

Згідно зі схемою марксистської концепції походження моралі праця (колективна) створила людину і є джерелом усього людського (суспільного) в людині. Трудова діяльність первісних людей спочатку узгоджувалася завдяки доморальній (позаморальній) регуляції. У додатковому, зокрема й моральному, забезпеченні узгодження їх діяльності потреби ще не було, оскільки людина ще не мала індивідуальної свободи вибору, а її дії під тиском природної необхідності підпорядкувались інтересам племені. Лише з розвитком і вдосконаленням соціальних відносин (статевовіковим поділом праці, виокремленням родів усередині племені тощо) виникла необхідність у свідомій моральній регламентації поведінки людини, в моральному закріпленні певних соціальних відносин, регулюванні нових суспільних суперечностей, які зароджувались. Усі ці міркування об'єднує думка про те, що саме праця визначила розвиток усіх соціальних відносин, створила передумови для виникнення моралі.

Первісну мораль характеризували такі ознаки:

— невід’ємність від практичного життя, тотожність звичаям, сукупності вчинків суспільних індивідів;

— зумовленість поведінки індивіда нормами і заборонами, які поширювалися на всі сфери життя;

— безпосередній колективізм і рівність.

Для обґрунтування захисту марксистської концепції походження моралі було мобілізовано багатьох радянських філософів. Нерідко вона піддавалася вульгаризації, оскільки етику підпорядковували конкретним політичним цілям. А в роки ослаблення тоталітарного режиму стали помітними спроби вийти за ідеологічні межі марксизму (тим більше ленінізму).

Одними з найпереконливіших у марксистській концепції є твердження про час виникнення моралі, визнання її історичного характеру, надання суттєвого значення соціальному началу в ній (соціальним передумовам виникнення моралі), аналіз моралі в системі суспільних відносин і форм суспільної свідомості, використання емпіричного матеріалу (фактів історії, етнографії, мистецтва тощо). Водночас у ній багато непереконливого, суперечливого, тенденційного і навіть несумісного з принципом гуманізму.

Отже, моралі передують доморальні форми регулювання поведінки людини. Природними передумовами виникнення моралі були колективні інстинкти, а соціальними – ускладнення суспільного життя, виникнення нетрадиційних конфліктів і неможливість розв’язати їх звичними засобами. Істотну роль у виникненні моралі відіграло зародження самосвідомості індивідів.

Функції моралі

Головним завданням