Предмет і метод політичної економії

ТЕМА 1

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

ПЛАН

1. Предмет політичної економії.

2. Методи та функції політичної економії.

3.Економічні закони та категорії.

4. Виникнення і основні етапи розвитку економічної науки.

Предмет політичної економії

Економічна наука – наука суспільна. Це значить, що поряд з іншими аналогічними науками вона досліджує зв’язки і відносини між людьми та поведінку людини в суспільстві. Разом з тим, на відміну від соціології та філософії, вона розглядає не суспільство в цілому, а лише сферу його господарського життя, тобто, господарські зв’язки та економічну поведінку людей. Якщо конкретизувати, то економічна теорія займається такими питаннями, як організація і регулювання економіки, ціноутворення та грошові доходи, безробіття та інфляція, бідність та нерівність, надмірні воєнні витрати та забруднення навколишнього середовища й багатьма іншими проблемами суспільних відносин, що виникають в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ. Але всі ці питання є відображенням головної економічної проблеми – проблеми отримання достатньої кількості благ за мінімуму виробничих затрат.

Справа в тому, що людські потреби практично безмежні, в той час як ресурси, для їх створення, - обмежені. Тому в центрі уваги вчених-економістів – пошук шляхів ефективного використання обмежених (рідкісних) ресурсів у виробництві матеріальних благ для максимального задоволення потреб людей. Це й складає основний предмет економічної теорії.

Таким чином, економічна теорія – це наука про поведінку людей та їх груп у виробництві, розподілі, обміні і споживанні життєвих благ за умов відносної обмеженості виробничих ресурсів.

В економічній теорії виділяються:

· політична економія (вивчення економічних відносин і економічних законів);

· „економікс” (вивчення функціонування ринкової економічної системи).

Також прийнято розрізняти позитивну і нормативну економічну теорію.

Позитивна – досліджує взаємозв’язки економічних явищ, якими вони є: наприклад, „ріст ціни товару, (за інших рівних умов), призводить до зменшення обсягу попиту на нього”. В цьому твердженні немає ніяких нормативних, тобто оціночних суджень, це просто констатація факту. При цьому не говориться, справедливо це чи ні, добре чи погано.

Нормативна економічна теорія ґрунтується на дослідженні того, як повинно бути. Тому тут виносяться оцінки – справедливо це чи несправедливо, добре чи погано, припустимо чи неприпустимо. Наприклад, твердження „нерівність в доходах в ринковій системі ринкового господарства несправедлива” або „ми зіткнулись з неприпустимо високим рівнем безробіття” – типові висновки нормативного характеру. З оцінюючими судженнями постійно доводиться стикатись уряду, державним діячам, розробляючи економічну політику.

Економіка - це будь-яка діяльність людей, пов’язана з забезпеченням матеріальних умов життя.

Економіка як наукова дисципліна складає цілу систему. В цій системі можна виділити два основні напрямки:

1. Економічну теорію, яка є загальнотеоретичною базою для усіх економічних наук.

2. Конкретні економічні науки, які вивчають ті чи інші окремі галузі господарського життя суспільства, наприклад, економіку певної галузі національного господарства, сферу фінансів тощо.

 

ТЕМА 2

ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ

ПЛАН

1.Виробничі можливості суспільства і продукт виробництва

2. Межа виробничих можливостей

3. Економічні потреби суспільства. Закон зростання потреб

4. Корисність продукту. Закон спадної граничної корисності

5. Економічні інтереси

Межа виробничих можливостей

Виробничий потенціал суспільства являє собою сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх обсягу, структури, технічного рівня та якості.

У самій серцевині виробничого потенціалу лежить факт обмеженості ресурсів. Закон обмеженості ресурсів стверджує, що блага є обмеженими, бо немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують для споживання.

Якщо ресурси землі, робочої сили і капіталу обмежені, то це означає, що в усякій даний момент існує межа виробничих можливостей, виробничого потенціалу суспільства. Якщо ми хочемо збільшити кількість одного продукту, то це можливо лише за рахунок зменшення виробництва іншого продукту. П. Самуельсон називає цю обмеженість виробничого потенціалу країни межею виробничих можливостей відбиває максимальні кількості продуктів і послуг, які можуть одночасно вироблятися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються.

 

Графік межі виробничих можливостей

 

Кожна точка на кривій виробничих можливостей являє собою якийсь максимальний обсяг виробництва двох типів продуктів. Щоб здійснити різні комбінації виробництва інвестиційних ресурсів і споживчих благ, що показані на кривій, суспільство має забезпечити повну зайнятість виробничих ресурсів і повний обсяг виробництва. Усі комбінації інвестиційних ресурсів і споживчих благ на кривій показують максимальні їх кількості, які можуть бути одержані лише в результаті найбільш ефективного використання всіх наявних ресурсів. Точки, що знаходяться за межами кривої, як, наприклад, точка W, недосяжні за даної кількості ресурсів і за даної технології виробництва.

Будь-яка точка всередині області, обмеженої кривою МВМ, наприклад, точка U, указує, що якісь ресурси не використовуються або використовуються не кращим чином.

Графік межі виробничих можливостей ілюструє той факт, що національна економіка, повністю використовуючи наявний потенціал, у короткостроковому періоді не може збільшити виробництво будь-якого блага, не зменшивши виробництво іншого блага.

Закон зростання потреб

Потреба - це бажання людини в будь-чому, що забезпечує її життєдіяльність та поліпшує її. Це категорія, що відбиває ставлення людей, а звідси і поведінку до умов їх життєдіяльності. Крім економічних потреб, існує низка інших – культурних, політичних, ідеологічних, національних і т. ін.

Економічні потреби – це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, які дають їм задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до діяльності, до того, щоб мати і володіти такими умовами. Отже, потреби мають об’єктивно-суб’єктивний характер.

За суб’єктами потреби поділяють на:

· індивідуальні, колективні та суспільні;

· домогосподарств, підприємств та держави;

· суспільно-економічних класів і соціальних груп.

За об’єктами потреби класифікуються так:

· породжені існуванням людини як біологічної істоти;

· матеріальні і духовні;

· першочергові і непершочергові.

За способом їх задоволення вони поділяються на дві великі групи: потреби в предметах споживання і потреби у засобах виробництва. Перші характеризують особисті, індивідуальні потреби, а другі – виробничі.

Одне з фундаментальних положень політичної економії полягає в тому, що особисті потреби людини є безмежними, а виробничі ресурси, які необхідні для задоволення цих потреб, - обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку – закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва. Ці закони взаємопов’язані і характеризують дві сторони соціально-економічного прогресу: 1) неухильний розвиток людини з її зростаючими потребами; 2) підвищення ефективності виробничих ресурсів та їх якісних показників (продуктивності, корисності тощо).

За ступенем реалізації потреби в матеріальних благах і послугах можна класифікувати як дійсні, платоспроможні і перспективні.

Дійсні потреби в основному відповідають рівню розвитку виробництва відповідних благ і можуть бути задоволені.

Платоспроможні потреби людина може задовольнити відповідно до власних доходів і рівня цін.

Перспективні потреби – це такі потреби в матеріальних благах і послугах, які породжені сучасним рівнем розвитку економіки і виробництво яких лише починає освоюватися.

Задоволення потреб – це функція виробництва.

З точки зору дії закону зростання потреб необхідно відрізняти такі три великі групи потреб: традиційні, або дійсні, нові і такі, що тільки-но зароджуються.

Під традиційними потребами варто розуміти такі, які стали для людей звичними.

Нові потреби – це потреби в таких матеріальних благах і послугах, які ще не стали звичними для більшості населення.

Абсолютно нові потреби – це потенційні потреби, які будуть реалізовані лише тоді, коли якість відповідає вимогам нової техніки.

 

Економічні інтереси

Люди, домогосподарства, підприємства та інші структури суспільства, вступаючи між собою у зв’язки, переслідують певні економічні інтереси.

Економічний інтерес – це реальний, зумовлений економічними відносинами та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення потреб.

Економічний інтерес є, перш за все, породженням і соціальним проявом потреби, її усвідомленням. Але реалізуються інтереси через трудову, господарську діяльність людей, їхні економічні відносини.

Інтереси формуються і реалізуються через практичну діяльність людей. Зміст інтересів визначається матеріальними умовами життя, місцем, яке вони посідають в історико-конкретних виробничих відносинах, а також політичними, моральними та соціальними факторами.

В системі економічних інтересів варто виділяти індивідуальні інтереси, класові інтереси, інтереси трудових колективів та економічні інтереси держави.

Існують різні способи впливу на інтереси людей:

· Позаекономічний примус.

· Економічний вплив на інтереси людини.

· Моральне і матеріальне заохочення трудової активності.

 

 

ТЕМА 3

ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

ПЛАН

1. Сутність економічної системи.

Матеріальною основою економічної системи є продуктивні сили. Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певним економічними законами. Закони неухильного зростання усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їх елементів; випереджаючого підвищення ролі речового фактора продуктивних сил; різнобічного гармонійного розвитку людини.

Важливим елементом економічної системи є виробничі відносини - об’єктивні і матеріальні. По – перше, вони формуються незалежно від волі і свідомості людей. По – друге, вони невіддільні від буття продуктивних сил, виявляючи їх суспільну форму. Виробничі відносини є не лише формою прояву, а й необхідною умовою розвитку продуктивних сил.

Виробничі відносини завжди виступають у конкретно – історичній формі, критерієм якої є спосіб включення в суспільне виробництво безпосередніх виробників та визначення їх місця у цьому виробництві. Можна відокремити такі форми виробничих відносин: кровне споріднення; персональна залежність економічного суб’єкта; його адміністративна залежність; економічні відносини.

Джерелом економічних відносин виступає праця, котра має дві складові – витрати і результати. Перші складаються з витрат живої праці і витрат минулої праці. Результатом праці є економічне благо.

Економічними називають відносини між людьми, які забезпечують зіставлення витрат і результатів праці в умовах, коли вона поділена між членами суспільства.

Виробничі відносини можна класифікувати за характером і формами привласнення благ; за фазами відтворення; за рівнем залягання виробничих відносин (техніко – економічні, організаційно – економічні, соціально – економічні); за рівнем господарювання (відносини мікро- і макроекономічні). Організаційно – економічні відносини формуються і розвиваються у процесі взаємодії відносин спеціалізації, кооперації, комбінування, концентрації виробництва, обміну діяльності між людьми та ін.

Найскладнішою підсистемою економічної системи є соціально – економічні відносини. Виробничі відносини є соціально – економічною формою розвитку продуктивних сил. Тому суспільне виробництво потрібно розглядати як органічну єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Система виробничих відносин не є однорідною, а охоплює різні за економічним змістом відносини між людьми, що зумовлюються певними технологічними, організаційними та управлінськими зв’язками. Відшкодування трудових затрат пов’язана з розподілом, перерозподілом і споживанням створеного суспільного продукту. Перша група відносин виявляється значною мірою індиферентною до форм власності. В економічній літературі першу групу відносин умовно називають організаційно – економічними, другу – соціально – економічними відносинами. У реальній дійсності виробничі відносини мають свій економічний зміст та юридичну форму виявлення. Економічний зміст таких відносин полягає в тому, що в них відображається зв’язок між становищем працівника в суспільному виробництві та рівнем і формою задоволення його життєвих потреб.

Між економічним змістом виробничих відносин та їх юридичною формою існують суперечності, зумовлені тим, що розвиток продуктивних сил спричиняє адекватні зміни в економічному змісті виробничих відносин. Держава не в змозі щоденно змінювати своє законодавство. У реальній дійсності це виявляється як суперечність між чинним

механізмом господарювання і вимогами розвитку продуктивних сил. Власність є головним економічним стрижнем, навколо якого розвивається вся сукупність виробничих відносин. Форми власності на засоби виробництва, робочу силу і виготовлений продукт у різних системах зазнають певних трансформацій. Так, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні відносини були однотипними – експлуататорськими.

Нові засоби виробництва породжують нові технології та організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче призводить до виникнення нових виробничих відносин. Виробничі відносини мають специфічну властивість з року в рік відставати від рівня розвитку продуктивних сил. Причина цього – у двоїстому характері виробничих відносин: в їх економічному змісті та юридичній формі. Існування юридичної форми виробничих відносин зумовлює накопичення суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами. Тоді настає епоха “соціальної революції”, що виявляється як в еволюційній формі розвитку, так і безпосередньо революційній. За такої ситуації виробничі відносини підлягають докорінному реформуванню.

Отже, діалектика взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин регулюється загальним економічним законом розвитку суспільства в різних суспільно – економічних формаціях чи системах. Цей закон називають законом відповідності. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, новий суспільний спосіб виробництва.

Коли йдеться про зміни у виробничих відносинах, теоретично і практично постає проблема їх вдосконалення. Розв’язати їх можна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих відносин, а саме: сформувати новий господарський механізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до їх об’єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Держава, щоб виконувати активну економічну роль, має постійно розвивати господарське право, вдосконалювати застарілі законодавчі акти та приймати нові, як регулювали б нові економічні відносини, не охоплені чинним законодавством, тобто постійно вдосконалювати механізм господарювання. Це й означає на практиці свідоме регулювання суспільного виробництва, про що останнім часом переконливо свідчить досвід західних країн.

ТЕМА 4

ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ

ПЛАН

1.Власність та її економічний зміст

2. Структура власності. Різноманіття форм власності у ринковій економіці.

3. Тенденції розвитку відносин власності в Україні.

Структура власності.

ТЕМА 5.

ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ

СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

ПЛАН

1. Форми організації виробництва.

2. Товар і його властивості. Вартість: альтернативні теорії.

Двоїстий характер праці, втіленій у товарі.

3. Форми вартості.

4. Закон вартості і його роль у розвитку товарного виробництва

Форми вартості

Для розвинутого товарного господарства характерні грошова форма вартості, вираз вартості товарів у грошах. Проте, грошова форма вартості – результат тривалого історичного розвитку.

Теоретично першою формою вартості була проста, або випадкова, форма вартості. Проста форма вартості виражена формулою: Т_х = Т_у. Ця форма вартості називається простою тому, що тут вартість одного товару виражається тільки у вартості якогось одного товару. Перший товар перебуває у відносній формі вартості, тобто виражає свою вартість у споживчій вартості іншого товару, відмінного від його власної натуральної форми. Другий товар має еквівалентну форму, виступає еквівалентом першого товару, служить матеріалом, в якому він виражає свою вартість.

У міру розвитку товарного обміну здійснюється перехід від простої форми вартості до повної, або розгорнутої, форми вартості. Окремий товар починає виражати свою вартість не в якомусь єдиному товарі, а в цілому ряді інших товарів, що можна виразити такою формулою:

де Т_х протистоїть кільком товарам-еквівалентам: Т_А, Т_В, Т_С і т. д.

У міновому відношенні товари, що виступають у відносній формі вартості, служать, у свою чергу, для товару, що перебуває в еквівалентній формі, його еквівалентом. Він виражає в них свою відносну вартість.

Т_х виступає в ролі загального еквівалента, він є тим матеріалом, в якому виражають свою вартість усі інші товари.

На різних етапах історичного розвитку у різних країнах роль загального еквівалента виконували різноманітні товари – худоба, хутро, зерно і т. д.

Грошова форма вартості характеризується тим, що всі товари постійно виражають свою вартість тільки в одному товарі. Оскільки роль загального еквівалента міцно поєднується із золотом, воно стає грошима – особливим товаром, в якому виражають свою вартість усі інші товари. Вартість, виражена в грошах, називається ціною. Ціна є визначений вид мінової відносної вартості.

Всі товари виступають як споживчі вартості, а гроші – як втілення їх вартості. Щоб виразити свою вартість, кожний товар повинен попередньо перетворитися на гроші.

ТЕМА 6

ГРОШІ

ПЛАН

1. Сутність і функції грошей.

2. Закони грошового обігу. Інфляція.

3. Еволюція грошей.

1. Сутність і функції грошей

Гроші – категорія товарного виробництва.

Чіткого й такого, щоб визнавалося економістами всіх теоретичних шкіл і напрямів, визначення сутності грошей не існує. Раціоналістична концепція пояснює походження грошей як результат угоди між людьми, які переконалися в тому, що для пересування вартостей в обміні товарів необхідна спеціальні інструменти. Ця ідея щодо грошей як угоди безроздільно панувала аж до кінця XVIII ст. С уб’єктивно - психологічний підхід до походження грошей є присутнім у поглядах і багатьох сучасних західних економістів. Так, П. Самуельсон визначає гроші як штучну соціальну умовність. Американський економіст Дж. К. Гелбрейт вважає, що „закріплення грошових функцій за благородними металами та іншими предметами – продукт угоди між людьми”.

Більшість західних економістів – дослідників питання теорії грошей – виводять їх сутність з того, які функції виконують гроші.

Металістична теорія грошей (набула розвитку ще на зорі капіталізму – у XVI- XVII ст.) ототожнює їх із благородними металами.

Номіналістична теорія грошей полягає в тому, що вони не мають товарної природи, а є умовним знаком, цінність якого визначається державою.

Кількісна теорія грошей стверджує, що вартість грошей обернено пропорційна до їх кількості; за грошима визнається лише функція засобів обігу.

Відповідно до марксистської концепції гроші є товар, що стихійно виділився з маси всіх інших товарів і виконує роль загального еквівалента.

Гроші – необхідна форма руху товарів. Функції грошей, будучи проявом їх сутності, обслуговують ті певні відносини, в які вступають товаровиробники в процесі обміну товарів. Класичні п’ять функцій грошей: міра вартості; засіб обігу; засіб нагромадження; засіб платежу;світові гроші.

Сучасні три функції: гроші – це засіб обігу; засіб створення багатства (нагромадження), міра вартості (масштаб цін, розрахункові гроші).

Функцію міри вартості гроші виконують як уявні в думках, тобто ідеальні гроші. Ціна є грошовим виразом вартості.

Як міра вартості і як масштаб цін гроші виконують дві різні функції. Міра вартості – це суспільна функція грошей. Масштаб цін як функція грошей пов’язаний з необхідністю порівняння різноманітних кількостей золота.

Процес функціонування грошей як міри вартості нерозривно пов’язаний з реальним міновим процесом, в якому гроші виконують функцію засобу обігу.

Гроші відіграють роль посередника обміну. Товарний обмін набуває форми товарного обороту, а гроші виконують функцію засобу обігу.

Функція грошей як засобу нагромадження грошей (скарбів) полягає насамперед у тому, що цю функцію виконують дійсні гроші, у той час як мірою вартості були ідеальні гроші, а як засіб обігу вони (золото) могли бути заміщені своїми замінниками.

Поряд із нагромадженням грошей у монетній формі відбувається нагромадження скарбів у вигляді предметів розкоші, виготовлених із золота і срібла, але не функціонуючих безпосередньо у вигляді грошей.

Функцію засобу платежу. Гроші досить поширені як засіб платежу і поза сферою товарного обігу, як – от при виплаті заробітної плати, при оплаті всякого роду кредитних зобов’язань.

Як засіб платежу гроші можуть бути використані тільки за умови виконання функцій міри вартості, засобу обігу і скарбів.

 

Еволюція грошей

Еволюція грошей являє собою двоєдиний процес. За сучасних умов грошима служать не золоті, а кредитно-паперові гроші. Звичайно золото і сьогодні не втратило спроможність виконувати функцію міри вартості, оскільки воно не загубило своїх властивостей. Але відбулися важливі зміни в зовнішніх умовах функціонування золота як грошей.

Еволюція функції грошей як міри вартості пов’язана з процесом демонетизації золота, тобто втрати благородними металами (сріблом, золотом) грошових функцій.

Міжнародно-правового закріплення демонетизація золота дістала в статуті Міжнародного валютного фонду (МВФ), доповненням до якого від 01.04.78 скасовано офіційну ціну на золото і його вилучено з розрахунків між МВФ і членами цієї організації. У сфері міжнародних економічних відносин золото виконує лише обмежені функції: фонду страхування наслідків інфляції; засобу забезпечення кредитів (для погашення заборгованості за платіжними балансами), а також резерву ліквідних грошових ресурсів.

Під час Першої світової війни золото остаточно зникло з обігу. Це було першим етапом демонетизації золота.

Другим етапом демонетизації золота стало подальше послаблення не тільки фактичного, але й формального зв’язку паперових грошей з офіційним золотим запасом, що тривало до останніх років.

Наступним етапом процесу еволюції грошей став випуск дебет-карток, що дістали поширення завдяки системі автоматичної видачі готівки. Ця система розрахунків за допомогою ЕОМ має назву „ електронні гроші”.

Система електронних грошей включає ряд елементів: автоматизовану розрахункову палату, систему автоматизованого касира і систему терміналів, встановлених у пунктах купівлі товарів або надання послуг. Автоматизована розрахункова палата являє собою мережу банків, пов’язаних єдиним обчислювальним центром.

Ще одним нововведенням банківської технології є смарт-картка (smart – від англ. кмітливий, розумний). Смарт-картка по суті являє собою електронну чекову книжку.

Використання банківських карток дозволяє з’єднати всі банки в одну систему таким чином, що, користуючись персональним комп’ютером, клієнт може проводити розрахунки по картках будь-якого банку будь-якої країни світу.

 

 

ТЕМА 7

ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА

ТА ШЛЯХИ ЇХ ЗНИЖЕННЯ.

ПЛАН

1. Сутність, зміст і види витрат виробництва.

2. Суть та функції прибутку.

1. Сутність, зміст і види витрат виробництва

Щоб здійснювати підприємницьку діяльність, необхідно зробити певні затрати. Будь-який підприємець – фірма, господарське товариство, фізична особа – повинен робити затрати у виді певних ресурсів – трудових, природних, інформаційних. Кожен вид ресурсів має грошову оцінку. Виражені у грошовій формі затрати ресурсів на здійснення підприємницької діяльності називаються витратами виробництва.

Витрати – це затрати використаних для виготовлення товару засобів виробництва та затрати на оплату праці зайнятих при цьому трудівників. Від суспільних затрат (вартості) вони відрізняються на величину додаткового продукту, який становить матеріальну основу прибутку, одержуваного виробником.

Крім затрат, пов’язаних із виготовленням товару, існують і затрати, необхідні для його реалізації. Вони отримали назву витрат обігу. Розрізняють два їх види: додаткові та чисті. До додаткових відносяться витрати на сортування, пакування, зберігання та транспортування товарів. Вони заміщуються після продажу товару.

Чисті витрати обігу – це витрати на перетворення товарної форми вартості у грошову.

Структуру собівартості визначають і за іншою ознакою, а саме за статтями калькуляції. Це пов’язано з необхідністю визначення затрат на одиницю продукції, що називається калькуляцією.

Явні витрати виробництва – це плата за ресурси, що не належать власникам фірми, а ті грошові витрати, що їх фірма здійснює із „своєї кишені”.

Неявні витрати виробництва мають вартісну оцінку, але не передбачені контрактами, обов’язковими для явних платежів, і тому виступають як такі, що фірмою не оплачуються.

Повні витрати будь-якого виду господарської діяльності (їх ще називають економічними витратами) повинні включати крім явних, грошових витрат ще й неявні, імпліцитні або альтернативні витрати.

Зворотні витрати – це здійснені раніше витрати, які ні за яких умов не можна повернути.

Змінними витратами виробництва є ті, розмір яких змінюється залежно від обсягу виробництва. До цих витрат відносяться витрати на сировину, матеріали, енергію, заробітну плату робітників.

Постійними витратами виробництва називають ті витрати, розмір яких залишається незмінним, яка б кількість продукції не вироблялась, навіть тоді, коли виробництво її зовсім зупиняється. До цих витрат належать виплати процентів по позиках, орендна плата, рентні платежі, амортизаційні відрахування, оплата праці управлінського персоналу.

Сума постійних і змінних витрат фірми при виробництві певної кількості продукту становить загальні (сукупні) витрати. Їх можна обчислити як витрати на виробництво однієї одиниці продукції плюс додаткові витрати на виробництво другої, плюс додаткові витрати на виробництво третьої і т.д.

Щоб порівняти витрати на виробництво продукту з його ціною, то треба підрахувати витрати на виробництво одиниці продукту, або середні витрати.

Середні витрати – це витрати на одиницю випуску продукції. Вони поділяються на середні постійні та середні змінні. Середні постійні витрати являють собою постійні витрати, поділені на кількість продукції. Ці витрати зі зростанням виробництва зменшуються і пояснюється це тим, що сукупні постійні витрати у короткостроковий період залишаються незмінними. Відповідно із збільшенням випуску продукції витрати на одиницю продукту зменшуються.

Середні змінні витрати – то змінні витрати поділені на кількість випущеної продукції. Вони знижуються до мінімального рівня, який відповідає випуску максимальної кількості продукту, що припадає на зростаючі змінні ресурси. Після цього середні змінні витрати починають зростати, оскільки збільшення виробництва цього продукту потребує непропорційного збільшення змінних факторів.

Змінні витрати в залежності від кількості створеного продукту відображаються категорією “граничні витрати”, тобто витрати, які додатково необхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції. Граничні витрати – це приріст витрат у результаті виробництва однієї додаткової одиниці продукції. Щоб визначити граничні витрати треба: по-перше, відняти сукупні витрати на виробництво певної кількості продукції від таких витрат на збільшення виробництва і, по –друге, діленням цієї різниці на кількість одиниць продукту.

Змінна кількості виготовленої продукції залежить від зміни кількості змінних ресурсів. Ця залежність відображається категорією “граничний продукт”.

Існує взаємозв’язок граничного продукту і граничних витрат. Коли показник граничного продукту зростає, то показник граничних витрат знижується і коли показник граничного продукту досягає максимального рівня, граничні витрати мінімальні. І навпаки, коли показник граничного продукту зменшується, то граничні витрати зростають. Зростання граничних витрат завжди призводить до зменшення випуску продукції і як наслідок – до підвищення цін.

Підприємство може починати випускати продукцію тоді, коли ціна одиниці його дорівнюватиме змінним витратам.

Витрати виробництва в грошовій формі на одиницю продукції – це її собівартість. Собівартість можна розглядати як сукупні витрати, поділені на кількість створеної продукції.

Собівартість для підприємства – це мірило витрат і доходів.

Вартість і собівартість – це категорії різних рівнів виробничих відносин.

Складовими частинами вартості є: матеріальні витрати, необхідний продукт, додатковий продукт. А собівартість відображає граничні відносини, які пов’язані з розподілом продукту.

Для того, щоб визначити шляхи зниження собівартості продукту необхідно знати структуру витрат. У різних галузях виробництва переважають різні види витрат. наприклад: трудомістких галузях виробництва, переважають на заробітну плату, в матеріаломістких - на матеріальні витрати, у фондових – висока частка амортизаційних відрахувань. Крім відзначених вище видів витрат виробництва сучасна економічна теорія розвиненої ринкової економіки визначає ще один вид витрат – граничні або матеріальні витрати. Граничними витратами називають додаткові витрати, необхідні для приросту випуску якогось товару чи послуги на одну одиницю. Граничні витрати показують, чого буде варто виробнику (фірмі) збільшення випуску продукції на одиницю продукції. Вони визначаються відношенням сусідніх значень валових або змінних витрат.

Потрібно, щоб у виробництві існував як необхідний, так і додатковий продукт для відтворення робочої сили. Втрати виробництва – це те, у що обходиться створення продукту підприємству. Суспільні витрати, які ідуть на створення продукту, включають також додаткову працю, втілену в додатковому продукті. Сам процес виробництва можна охарактеризувати як продуктивне споживання факторів виробництва зміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення.

Технічна однотипність виробництва – це оснащеність усіх підприємств, при якій за інших однакових умов може бути забезпечений досить високий рівень продуктивності праці. Господарська однотипність виробництва – забезпечується одержанням однакових доходів при однакових витратах, а соціально-економічна – забезпечується однаковими умовами і оплатою праці.

Реально існують такі причини, які зумовлюють формування витрат виробництва підприємства як самостійної категорії. Виробники відокремлені як власники засобів виробництва і створюваного продукту. Товаровиробники мають різну технічну оснащеність, і у зв’язку з цим вони мають різний рівень продуктивності праці, також різні витрати матеріальних іі трудових ресурсів при виробництві одного виду продукту. Обмін продуктами праці між виробниками повинен відбуватись у товарній формі.

Підприємство у процесі обміну повинно відшкодувати витрати засобів виробництва і робочої сили. Витрати виробника і суспільства не тотожні. Витрати суспільної праці на виробництво продукту набувають форми суспільно-необхідних витрат, виступають у формі вартості.

Вартісна структура продукту

Вартість спожитих засобів виробництва (матеріальні витрати)	Заново створена вартість
необхідною працею	додатковою працею
Витрати підприємства (собівартість)   Витрати суспільства (вартість)

 

Суть та функції прибутку

Зворотним боком витрат виробництва є прибуток. Прибуток буде більший тоді, коли будуть меншими витрати виробництва і навпаки. Взагалі прибуток -– це різниця між доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на її виробництво.

За економічною природою прибуток є перетвореною формою чистого доходу, а отже, характеризує чистий доход у тому вигляді, в якому той виступає на поверхні економічних явищ в умовах економічної відокремленості виробника. Чистий доход – виражена у вартісній формі вартість додаткового продукту, який являє собою основну складову доходу. Джерелом чистого доходу є додаткова і необхідна праця.

В умовах капіталістичного способу виробництва відбувається перетворенням багатьох індивідуальних вартостей на єдину суспільну або ринкову вартість, а її – на ціну виробництва.

за капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін лежать не лише суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією.

 

де Ц_в – ціна виробництва;

С- постійний капітал;

V – змінний капітал;

Р – прибуток.

Прибуток утворюється у результаті міжгалузевої конкуренції з урахуванням процесу коливання попиту і пропозиції, переливання капіталу в галузі, виробництво товарів у яких не задовольняє споживачів з відповідним коливанням цін. За рівноваги попиту і пропозиції формується ціна рівноваги. Ціна – це грошовий вираз ціни виробництва, взаємодії закону вартості та закону попиту і пропозиції.

Вислів американського економіста Франка Найта: „Можливо, жоден економічний термін чи поняття не використ