Україна в першій половині ХVІІІ ст.

1 Діяльність гетьмана І. Мазепи. Північна війна в Україні.

2 Обмеження автономії Гетьманщини у складі Росії.

3 Правобережна Україна під владою Польщі.

 

1 Діяльність гетьмана І. Мазепи. Північна війна в Україні. Іван Степанович Мазепа починав свою політичну кар'єру при дворі польського короля, виконуючи дипломатичні доручення. Потім покинув двір і поступив на службу до гетьмана Правобережжя П. Дорошенка, а пізніше – до гетьмана Лівобережжя І. Самойловича, ставши генеральним осавулом.

25 червня 1687 року І. Мазепа на козацькій раді у присутності Голіцина (фаворита московської цариці Софії), яка відбулася поблизу річки Коломак, був обраний гетьманом Лівобережжя. Одночасно ним були підписані “Коломацькі статті”, які обмежували автономію України. Згідно з ними, гетьману заборонялося самостійно вести дипломатичні переговори, в столиці Батурині знаходився московський полк, діяльність гетьмана контролювалася старшиною, йому заборонялося призначати і зміщати старшину.

Мазепа залишався прихильником союзу з Москвою, а коли до влади в Москві у 1689 р. прийшов новий цар Петро І, він став його найближчим радником у справах з Туреччиною і Річчю Посполитої. Підтримуваний Петром І, Мазепа розширив свою владу, перетворившись на одного з найбагатших феодалів Європи.

У внутрішній політиці гетьман спирався на старшину, став обмежувати права селян – вперше запровадив на території Ніжинського полку дводенну панщину (1701 р.), цілим рядом законів виділив козацтво в окремий стан. Одночасно з цим всіляко сприяв Петру в його починах, відправляючи козацькі полки в походи на Кримське ханство (упродовж 12 років свого гетьманування здійснив 23 походи), відвоював Азов, розмістив на території України московські полки, придушував народні повстання. Останнє призвело до того, що він позбавився підтримки більшої частини українського населення. Народ називав Мазепу “вітчимом” України.

Північна війна між Московським царством і Швецією (1700-1721 рр.) погіршила становище, як народу Гетьманщини, так і козацької старшини. Царська адміністрація все більше обмежувала владу гетьмана і старшини. Козацькі полки вперше брали участь у війні за межами України, до 60% особового складу козацького війська гинуло на війні. Окрім цього, Петро розпочав зближення з Річчю Посполитою та пообіцяв їй за укладення військового союзу передати так звані нейтральні зони українських земель.

Останньою краплею терпіння Мазепи стала відмова Петра підтримати прагнення гетьмана приєднати Правобережжя. Окрім цього Мазепі поступали відомості, що свідчили про підготовку царем докорінної реформи України з метою ліквідації козацько-гетьманської держави. У результаті гетьман почав таємні переговори з Карлом ХІІ. В обмін на підтримку Швеції в боротьбі з Московією, Мазепа обіцяв Карлу ХІІ зимові квартири і допомогу козацьким військом. У жовтні 1708 р. гетьман переходить на сторону шведів, за що був оголошений Петром зрадником і проклятий церквою. Новим гетьманом обрали Івана Скоропадського (1708-1722 рр.).

Плани Мазепи не здійснилися, прості українці і частина старшини не підтримала його, з приходом шведів на українські землі починається партизанська війна, а в генеральній битві під Полтавою, яка відбулася 27 червня 1709 р., війська Карла ХІІ разом з українськими, були розбиті.

Поразка Швеції означала крах надій Мазепи на незалежність України, він був змушений втікати разом з Карлом ХІІ у Бендери, де незабаром і помер.

Діяльність Мазепи по-різному оцінювалася істориками. Довгий час він вважався зрадником. Тільки в незалежній Україні почалося об'єктивне вивчення його діяльності. Безумовною заслугою гетьмана є його культурно-просвітницька діяльність. Будучи освіченою людиною, він зібрав багатющу бібліотеку, був відомим меценатом, на його гроші побудовані храми, добудовано два корпуси Києво-Могилянської академії, заснований Чернігівський колегіум, запроваджені іменні стипендії для обдарованих студентів – вихідців з низів, які не могли сплатити навчання. Виник навіть особливий стиль в архітектурі – так зване козацьке або “мазепинське” барокко. Одночасно з цим, будучи людиною свого часу, він сприяв зміцненню старшини, роздавав їй землі і привілеї, чим відштовхував від себе рядових українців. Перехід на сторону шведів привів до негативних наслідків. Перемога у Північній війні Московського царства і, перетворення його на Російську імперію, призвело до активного наступу на автономію України.

 

2 Обмеження автономії Гетьманщини у складі Росії. Особливістю політичного становища Лівобережжя у складі Російської імперії у першій половині ХVІІІ ст. було обмеження автономії. Зміцнення позицій царату і ще більше послаблення гетьманської і старшинської влади відбулося після подій, пов’язаних з Північною війною. Фактично посилення тиску з боку царату розпочалося після переходу до табору шведів Мазепи і частини козаків.

З 1708 р. практично призначений Петром І, а формально обраний на старшинській раді в Глухові новий гетьман Іван Скоропадський підпав під особливий нагляд царя. З 1709 р. поряд з ним постійно знаходився царський резидент Андрій Ізмайлов, якому таємно наказано було у разі невдоволення застосовувати російські полки. Гетьманську резиденцію перенесли до Глухова – поближче до кордонів з Росією, застосовуються економічні утиски, зокрема дозволялася торгівля українськими товарами тільки через російські порти, змушували українців купувати деякі товари тільки на російських мануфактурах. Окрім цього активно використовуються українці на будівництві фортець та каналів на Півночі. Спостерігаються культурні обмеження (у 1720 р. указом Сенату заборонялося друкувати світські видання українською мовою). Водночас активно підтримуються змішані шлюби.

22 січня 1715 р. була скасована виборність полкової та сотенної старшини. З 1721 р. поступово була ліквідована виборність на посади генеральної старшини та полковників.

В Україні активно роздаються землі російському дворянству, які запроваджують кріпацтво.

Переможне завершення Північної війни у 1721 р. зміцнило міжнародне та внутрішнє становище Російської держави. Це дало можливість царизму ще більше обмежити право на самоуправління Гетьманщини. 16 травня 1722 р. замість резидентів та Малоросійського приказу була створена Малоросійська колегія з шести офіцерів та прокурора. Вона знаходилась у Глухові. Були створені також Генеральна воєнна канцелярія та Генеральний військовий суд.

Перша Малоросійська колегія здійснювала нагляд за усіма адміністративними, судовими та фінансовими справами Лівобережної України. Після смерті І. Скоропадського царський уряд не дозволив вибори нового гетьмана. Указом Петра І від 11 червня 1722 р. управління Гетьманщиною тимчасово передавалося наказному гетьману П. Полуботку та генеральній старшині. Але майже всі важливі питання вирішувалися тільки після узгодження з президентом Малоросійської колегії. Царський уряд контролював і місцеве самоврядування.

У полкові міста, зокрема, Чернігів, Полтаву, Переяслав, призначались царські коменданти. З 1723 р. козацьке військо перейшло у безпосереднє підпорядкування до князя М. Голіцина. Стали призначатися царські офіцери на посади козацьких полковників.

Наказний гетьман Полуботок, намагаючись нейтралізувати Малоросійську колегію, провів судову реформу., згідно з якою судочинство стало колегіальним і встановлювався порядок апеляцій. Це давало змогу розпочати боротьбу з хабарництвом. Водночас Полуботок тисне на старшину, щоб зменшила утиски народу..

Ці зміни викликали гнів Петра І, влітку 1723 р. він викликав наказного гетьмана та старшину до столиці. Однак Полуботок виявляє непокору, доводячи правоту реформ, за що був запроторений разом зі старшиною до Петропавловської в’язниці. Тільки смерть Петра врятувала непокірних від заслання до Сибіру. Більша частина старшини повернулася додому, а Полуботок помер у в’язниці.

Зі смертю Петра в Росії розпочинається черга двірцевих переворотів. Ці події відобразилися і на долі України.

Уряд Петра ІІ (1727-1730 рр.) –онука Петра І вирішив відновити гетьманство на Лівобережній Україні. Петро ІІ проголосив себе руйнівником дідових перетворень, тому і дозволив вибори гетьмана. Вони відбулися у 1727 р. під наглядом представника царського уряду. Гетьманом було обрано 70-річного миргородського полковника Данила Апостола, який підписав “Решительные пункты”. Малоросійська колегія була ліквідована. Але царський уряд повністю контролював діяльність нового гетьмана та його адміністрації: гетьман не мав права вести дипломатичні переговори, генеральну старшину та полковників затверджував цар, для контролю за гетьманськими фінансами запроваджувалися посади двох підскарбіїв – росіянина та українця, мито за товари, які ввозилися до України йшло до Москви, Гетьманщина була переведена з-під юрисдикції Сенату під юрисдикцію міністерства закордонних справ водночас були зроблені деякі поступки: кількість російських військ на території України скорочувалася, скасовувалися податки, накладені Малоросійською колегією. Однак не треба запроваджену політику царату вважати припиненням наступу на автономію України, це була тільки реакція на зміну політичної кон’юнктури у Москві.

Данило Апостол, користуючись ситуацією, зміг провести в Гетьманщині деякі зміни. Було поповнено земельний фонд, здійснено реформу судочинства та засновано скарбницю. Це забезпечило Гетьманщині перший річний бюджет. Під владу гетьмана було повернуто Київ, помітно зменшилося переселення селян на Правобережжя і зріс потік тих, хто повертався на Лівобережжя. Апостол скоротив експортні мита, накладені російськими чиновниками, різко зменшив кількість росіян і чужинців у своїй адміністрації, добився дозволу на повернення запорожців під владу Росії.

Однак зі зміною уряду у Москві змінилася ситуація і в Україні.

Після смерті Д. Апостола у січні 1734 р. влада на Лівобережній Україні перейшла до колегії, яка мала офіційну назву – “Правління гетьманського уряду”. Керівна роль в ній належала царському резиденту. У період “Правління гетьманського уряду” (1734 – 1750 рр.) Лівобережна Україна продовжувала зберігати свій адміністративно-військовий устрій. Одночасно ще більше посилився контроль і втручання з боку царських урядовців у діяльність старшинської адміністрації.

Характерними рисами цього періоду були свавільне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор “Таємної канцелярії”. Ситуація ще ускладнювалася російсько-турецькою війною (1735-1739 рр.). під час війни Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних і людських ресурсів. Наслідки війни були катастрофічними: загинуло 35 тисяч українців. Нескінченні мобілізації селян для обозів, людські втрати спричинили спустошення Лівобережжя. Внаслідок війни (включаючи витрати на утримання 50-75 російських полків) Україна зазнала збитків на 1,5 мільйони карбованців. До речі один віл на той час коштував 8 карбованців.

Отже, у першій половині ХVІІІ ст. спостерігається тотальний, хоча хвилеподібний наступ на автономію України, внаслідок чого її права гетьмана та старшини були обмежені.

 

3 Правобережна Україна під владою Польщі. У першій половині XVІІІ ст. Правобережна Україна та західноукраїнські землі знаходились під гнітом іноземних держав. Правобережна Україна входила до складу Речі Посполитої і в адміністративному відношенні була розподілена на чотири воєводства: Київське, Волинське, Подільське та Брацлавське. Західноукраїнські землі також були захоплені Польщею та розділені на два воєводства: Руське (Галичина) та Белзьке.

Народні маси зазнавали жорстку феодальну експлуатацію. Багато зруйнувань принесли боротьба магнатських угрупувань та тривалі війни.

Шляхта Речі Посполитої, встановлюючи свою владу на цих землях, наштовхнулась на рішучий опір народних мас. Щоб зберегти селян як робочу силу і заселити пусті землі, пани змушені були послабити феодальний гніт. Перш за все почали з'являтися слободи на 5-6 років, застосовувалась натуральна або грошова рента. Для Правобережної України особливо характерним було зростання великих маєтків. Велике феодальне землеволодіння збільшувалося за рахунок відновлення прав на втрачені землі під час війни 1648-1657 рр.

Незважаючи на панування великого феодального землеволодіння мав місце певний прогрес у розвитку міст, промислів, торгівлі. Товарно-грошові відносини сприяли появі перших підприємств мануфактурного типу. В значній мірі розвитку краю сприяли торговельно-економічні зв'язки Правобережної України і західноукраїнських земель з Росією.

Щодо політики Польщі стосовно українського козацтва, то після завершення війни з Туреччиною у 1699 р. потреба у козацькому війську відпадає, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призводить до повстання під проводом С. Палія (1702-1704 рр.) і тільки втручання Росії, а саме І. мазепи, призвело до розгрому повстанців.

Активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі, вимоги землевласників виконувати панщину та натуральні повинності, посилення національного та релігійного гніту, призводять до появи гайдамацького руху. Перші згадки про гайдамаків датуються 1714 р. Цей рух охопив Волинь, Західне Поділля, Київщину, Брацлавщину і перетворився на форму національно-визвольної боротьби українського народу.

Таким чином, на Правобережжі на початку ХVІІІ ст. було відновлення польсько-шляхетське панування. А посилення соціально-економічного, національно-релігійного гніту спричинило активізацію національно-визвольного руху – гайдамаччини. У подальшому це ускладнить ситуацію в Польщі і призведе до кризи та розподілу між Прусією, Росією та Австрією.

 

Лекція 10

УКРАЇНА в 2-пол. ХVIII ст.

1 Ocтaннє вiдновлення гeтьмaнcтвa. Кирило Розумовський.

2 Остаточна ліквідація автономії гетьманщини у другій пол.

XVIII ст.

3 Три поділи Польщі та їх наслідки для українських земель.

 

1 Ocтaннє вiдновлення гeтьмaнcтвa. Кирило Розумовський Зміна політики російського уряду щодо України настала пiсля зведення на престол цариці Єлизавети (1741-1761). На формування її проукраїнських нacтpoїв великий вплив справив Олексiй Розумовський. Пiд час подорожі до Києва у 1744 р. цариця пройнялася симпатією до yкpaїнцiв i тому прихильно поставилась до петиції старшини про вибори нового гетьмана. Протягом кількох наступних poкiв у правлячих колах точилася то явна, то прихована боротьба навколо старшинських клопотань.

Лише у 1750 р. царський уряд, зважаючи на різні об­ставини, відновив гетьманство. Новим гетьманом України було призначено молодшого брата фаворита цариці Кирила Розумовського (1750-1764). У Глухові проведено формальне його обрання, яке викликало патріотичне піднесення й сподівання української громадськості на відродження автономії України. Ставши гетьманом, Розумовський тільки в липні 1751 р. прибув до Укpaїни, зробив з глyxiвської та батуринської резиденцій мініатюрну копію петербурзького царського двору й приступив до управління Гетьманщиною.

Замicть «Правління гетьманського уряду» вища влада перейшла до ради старшини на чолi з гетьманом. До її складу входили члени Генеральної військової канцелярії та Генерального вiйськовогo суду. У роботі ради брали участь також полковники та представники полкової й сотенної aдмiнicтрацiй. Загальнокозацькі ради вже не збиралися. Діставши у рангове володіння значні маєтності, Розумовський пороздавав старшині чимало сіл i навіть сотенних містечок. Водночас молодий гетьман iнiцiював царський указ 1752 р. про заборону будь-кому перетворювати українців на холопів. У 1760 р. вiн же видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого. Заборонялося заарештовувати українцiв, кpiм карних злочинців, без спеціального на те гетьманського дозволу. Царський уряд у 1754 р. заблокував спробу гетьмана призначати полковників на власний розсуд, взяв під невсипний нагляд фінансову політику, підтвердив заборону дипломатичних зовнiшнix зносин з урядами зарубіжних країн i призначив до нього свого радника Григорія Теплова.

Протягом 1760- 1763 рр. гетьманське управління здійснило судову реформу.Її суть полягала у поверненні до старої судової системи, що існувала до революції 1648 р. Територія Гетьманщини поділялась на 20 судових повітів. У кожному полку створювалися по два земськi, два підкоморськi суди й по одному гродському. Вищою судовою інстанцією ставав не російський монарх, а Генеральний вiйськовий суд на чолi з двома суддями.

Таким чином, за гетьманування Розумовського було вiдновлено й удосконалено головнi атрибути автономної Української держави. Але її дальший розвиток був неможливим в умовах централiстських устремлiнь Росiйської iмперiї.

Відновлення гетьманства спричинило неабиякий спротив правлячих кiл Росії. Хоч Розумовський i брав участь у двiрцевому перевороті 1762 р. i зведеннi на престол Катерини ІІ, але конфлікт з фаворитом нової цариці Григорієм Орловим скінчився для нього відлученням від царського двору. Одночасно змінилося ставлення уряду до державного статусу України.

Повернувшись у 1763 р. до Глухова, Розумовський роз­почав добиватися для України спадковості гетьманства, що гарантувало б їй дальше збереження державності, а Розу­мовським - фактично монархічну владу. Цей задум неми­нуче мав супроводжуватися в майбутньому виходом України зi складу Російської імперії. Плани Розумовського та його oднoдyмцiв підтримало чимало старшин. Чолобитну про встановлення спадкового гетьманства для роду Розумовських підписали генеральний суддя Олександр Дублянський, підскарбій Василь Гудович, писар Василь Туманський та деякi iншi, а також майже вci полковники (за винятком чернігівського), полкова й сотенна старшина. Плани гетьмана вище духовенство не пiдтpимало. Царський представник при гетьмані Григорій Теплов надіслав у Петербург записку про рiзнi непорядки в Укpaїнi й про те, що українцi - це тi ж caмi росіяни i їx необхідно взяти «під руку імператриці». Викликаного до Петербурга Розумовського змусили в жовтні 1764 р. подати прохання про відставку. Україна втрачала державність i перетворювалась на одну з oкpaїн Російської імперії. Але ідея автономії України не вмерла, вона продовжувала зберігатись у свідомості як простого народу, такi частини знатi. Бiльшicть козацької старшини відступає від національної справи й переймається тільки економічними інтересами.

 

2 Остаточна ліквідація автономії гетьманщини у другій пол. XVIII ст. Лiквiдацiя yкpaїнської державності на Гетьманщині мала тяжкі наслiдки для внутрiшнього устрою інших українських земель. Найшвидше їх вiдчула на собi Слобiдська Україна, ця блiда копiя Лiвобережної України. Її нацiональнi особ­ливостi у виглядi козацького вiйська й полково-сотенного устрою зазнавали дедалi сильнiшого централiзаторського i русифiкаторського тиску царських властей. Протягом 1763-1764 рр. властi перетворили Сумський, Охтирський, Харкiвський, Острогозький та Iзюмський полки на регулярнi гycapcькi. Bci вони формувались на добровiль­них засадах i складалися переважно з колишнix козaкiв.

У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний ycтрій Слобожанщини,а натомість створив Слобiдсько-Укрaїнську губернiю. У 1780 р. її реформовано у Xapкiвcькe намiсництво. Адмiнiстративнi реформи супроводжувалися наступом на культуру, мову й нацiональнi традицii українцiв,кoтpi становили бiльшiсть населення Слобожанщини.

Одночасно росiйський уряд вів наступ на самобутнiй державний устрiй Запорiжжя. Козацька республiка не мала жодної перспективи не тiльки для розвитку, а навіть для збереженостi в складi монархічної держави, якою була Росiйська iмперiя. Демократичний ycтрій Сiчi становив смертельну небезпеку iснуванню освiченого деспотизмуi вже тим був приречений иа знищення. Серед iнших причин лiквiдaцiї Сiчi були також небезпiдставне побоювання росiйського уряду можливого союзу Козацької республiки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії; небажання мати в себе пiд боком державне об'єднання, яке у вiдносинах з своіми пiвденним i захiдним сусiдами часто не дотримувалось офiцiйної загальнодержавної лiнії; реальнicть небажаного унезалежнення Запорiжжя; недоцiльність icнування на шляху Росії до чорноморських портiв державного утворення з власною митною системою; зазіхання на багатющi чорноземи Запорiжжя, його надра й тваринний світ; загроза перетворення Сiчi на ядро визвольного руху всього українського народу проти росiйського володарювання, як це сталося у ХVII ст. з Польщею; зосередження на Запорiжжi втiкачiв з багатьох росiйських i українських мicцевостей.

23 квiтня 1775 р. придворна рада ухвалила рiшення про лiквiдацiю Запорiзької Сiчi. На початку червня регулярнi вiйська пiд командуванням генерал-аншефа Петра Текелi вступили на Запорiжжя й почали просуватися до Сiчi. Hi в кого з козакiв це не викликало нiякої пiдозри. Hixтo не міг збагнути, що пiсля шестирiчноi спiльноi боротьби проти турок i татар вірнi росiйському урядовi вiйська йдуть нищити Сiч. 4 червня вони непомiтно зняли вартових, увiйшли в передмiстя Сiчi, захопили артилерiю, козацький флот i оточили сiчову фортецю. Стар­шинська рада за участю духовенства вирiшила не починати кровопролитного бою i капiтулювати, хоч багато козакiв з цим не погоджувалися. Пiсля зачитання указу Катерини II про скасування Сiчi двотисячний гарнiзон склав зброю. На­падники зруйнували кypeнi, пушкарню, корабельнi верфi, рiзнi майстернi, вивезли артилерiю, боєприпаси, рiзнi цiнноcтi, сiчовi регалii та apxiв. Iншi вiйська також без бою захопили паланковi центри.

Вищу сiчову старшину заарештували й вiддали до суду. Найбiльшого покарання зазнали кошовий отаман Калнишевський, суддя Павло Головатий i писар Iвaв Глоба. Першого заслано до Соловецького, другого - Тобольського i третього - Туруханського монастирiв, звiдки вони вже не повернулися. Майже замурований у монастирськiй келiї Калнишевський дожив до 113 років i помер у 1803 р.

Сiч зникла, та сiчове товариство вижило. Незначна ча­стина запорожцiв залишилася на мiсцi або повiдxодила на Правобережжя, Лiвобережжя й Слобожанщину. Чимало ci­човикiв повтiкало на очакiвську територiю, пiдвладну туре­цькому султановi. Зосередження козацтва в Причорномор'ї не на жарт стурбувало росiйський уряд. У зв'язку iз заго­стренням росiйсько-турецьких вiдносин вiн наказав ново­росiйському губернаторовi перетягти втiкачiв на свiй бiк i створити з них вiйсько. У 1788 р. iз запорiзьких козакiв було сформовано так зване Вiйсько вірних козакiв, згодом перейменоване у Чорноморське козацьке вiйсько.У ньому збе­рiгaлися давнi запорiзькi порядки: виборнiсть старшини, по­дiл на куренi, ради, клейноди, печатка. 3 дозволу властей козаки обрали кошовим отаманом Сидора Бiлого, а вiйсь­ковим писарем Антона Головатого. Частина запорожцiв вiдiйшла у гирло Дунаю й там заснувала 3адунайську Сiч. Її внутрiшнiй устрiй копiював устрiй Запорiзькоi Сiчi.

Скасування гетьманства не означало повної лiквiдацiї атрибyтiв yкpaїнської державноcтi. Ще зберiгалися нижчi органи влади, адмiнiстративний подiл, вiйсько, фiнансова й судова системи тощо. Царський уряд розпочав широкомасштабний наступ на цi залишки Гетьманщини. У 1764 р. верховним органом влади замiсть гетьмана i Генеральноi вiйськовоi канцелярii стала Друга Малоросiйська колегiя з чотирьох росiйських чиновникiв i чотирьох колишнix генеральних старшин. Її очолив президент Петро Рум'янцев. Основне завдання колегії полягало в унiфiкацiї мiсцевих opгaнiв влади й порядкiв iз загальноросiйськими та збiльшеннi збирань у царську казну.

Малоросiйська колегiя не являла собою окремої форми управлiння Укрaїною, а входила до складу владних структур, очолюваних малоросiйським генерал-губернатором i прези­дентом колегії. Вже у першi роки свого iснування вона непомiтно поглинула Генеральну вiйськову канцелярiю, пiдпорядкувала iншi центральнi органи Гетьманщини cвoїм де­партаментам, прибрала до рук систему комiсiй, що входили ранiше до складу Генеральної вiйськової канцелярiї. Дiяльнicть цих установ постiйно прилаштовувалася до аналогiчних їм форм росiйських установ, велася унiфiкaцiя дiловодства. Новостворенi департаменти були поставленi пiд контроль прокурора колегії. Протягом 1766- 1767 рр. колегiя пере­йшла на росiйську геральдику з двоголовим орлом.

Щоб не втратити контролю над укрaiнським судочинством, колегiя перетворила Генеральний вiйськовий суд на свiй департамент. Те ж саме вiдбулося з Канцелярiею малоросiйського скарбу та Генеральною лiчильною комiсiєю. Це дозволило колегії встановити пильний нагляд за фiнансами Лiвобережжя.

Зазнало сyттєвих змiн управлiння козацьким вiйськом. Вiйськово-оперативне керiвництво ним взяв на себе Рум'янцев, а нагляд за станом боєготовностi перебрала воєнна експедицiя колегії. Канцелярiя генеральної артилерiї втратила право розпоряджатися виробництвом пороху.

Мiсцевi aдмiнiстративнi та судові установи щомiсяця мали подавати вiдoмocтi про вирiшенi й невирiшенi справи. Таким чином було покладено край тяганинi при розглядi багатьох справ.

Значну yвary придiлила колегiя чиновництву. 3 цiєю метою вона в 1765- 1769 рр. провела ревiзiю належноcтi «вiльних» i рангових мaєткiв. Запроваджувався контроль за наданням посад i звань, президент зрiвняв мicцеве чиновництво iз столичним у платнi. 3 1768 р. канцеляристи переводились у службових справах пiд дiю росiйського вiйськовоro cтaтyтy. Були зробленi певнi поступки козацькiй старшинi. Їй масово почали надавати звания згiдно з «Табелем про ранги».

Чимало корисного зробила колегія для врегулювання вiдносин мiж укрaїнським населениям i вiйськовим командуванням. Вона намагалася не допускати зловживань з боку чинiв при реквiзицiї худоби, зерна, фуражу та iнших речей для потреб вiйська, налагодила вiдшкодувания за них. Невизначенi натуральнi податки замiнили «рубльовим збором». Разом з тим козаки позбавлялися податкового iмyнiтeтy, далi обмежувалася особиста свобода селянства.

У боротьбi з прогресивними силами країни уряд Росії здобув перемогу й продовжив наступ, насамперед, на нацiональнi особливостi окраїнних земель. У 1781 р. запроваджено подiл Лiвобережної України на три намiсництва - Новгород-Сiверське, Чернiгiвське й Київcькe. Намiсництва дiлилися на повiти. Полково-адмiнiстративний устрiй перестав iснувати. У 1783 р. замiсть козацьких полкiв утворено 10 кавалерiйських регулярних полкiв, пiзнiше перейменованих у карабiнерськi. Україна втратила свої збройнi сили,одну з головних ознак нацiональної держави, i була зведена до стану звичайної окраїни Росiйської iмперiї. Залишилися тiльки пам'ять та незначнi вiдмiннocтi мiж рiзними станами й соцiальними групами населення.

 

3 Три поділи Польщі та їх наслідки для українських земель. Росiйський уряд посилював свiй вплив i на iншi yкpaїнськi регiони. Щоправда, за участь союзникiв у вiйнах з Туреччиною він розплачувався українськими територiями. Катерина II не заперечувала, коли пiд час росiйсько-турецької вiйни 1768- 1774 рр. австрiйськi вiйська захопили територiю Пiвнiчноi Буковини, кpiм Хотинського району. До складу Австрiйськоi монapxiї потрапило й Закарпаття. У результатi першого подiлу Польщiв 1772 р. Пруссiєю, Австрiєю та Росiєю до Австрії вiдiйшла також Галичина. При сприяннi Росії захiдноукраїнськi землi були відірванi вiд материнського ядра й опинилися пiд владою Австрії.

Нейтралiзувавши таким чином сильного противника, ро­сiйський уряд активiзував експансiю на Правобережну Українy. Цьому до певноi мiри сприяла й полiтика полъського уряду на правобережних українських землях. Нещадним визиском крiпакiв польська шляхта поставила мiсцеву люднiсть на межу фiзичного виживання. Проголосивши католицьку церкву пaнiвною на всiй територiї Речi Посполитої, польський сейм у 1768 р. поставив у нepiвнe становище православну конфесiю. Почалися переслiдyвання православного духовенства, обмеження прав православних панiв, вiдмiнявся змiшаний суд. Посилилося покатоличення українських дiтей у школах. Навчання велося виключно польською та латин­ською мовами, учням прищеплювалася зневага до yкpaїнськoї мови, культури, побуту й звичаiв.

Виxiд з такого становища частина гpoмaдcькocтi вбачала в приеднанні Правобережної України до православної Росії.3 таким проханням вона неодноразово зверталася до росiй­ського уряду. Спираючись на рiшення «Вiчного миру» 1686 р. про визнання Росії гарантом православного вiросповiдання в Речi Посполитiй, росiйський уряд у 1768 р. добився вiдкриття на Правобережжi та в Бiлорусiї православноi єпарxiї. Однак в умовах вiйни з Туреччиною Росiя не могла бiльш активно втручатись у внутрiшнi справи Речi Посполитої.

Серйозне занепокоєння царицi Катерини II викликало прийняття польським сеймом у тpaвнi 1791 р. Конституцiї Польщi, яка багато в чому перегукувалася з iдеями Французької буржуазної революцiї 1789 р. Змиритися зi змiною державного устрою Польщi росiйський уряд не збирався. Тим бiльше, що противники новoї Конституцiї серед магнaтiв i шляхти зверталися до нього по допомогу. 3 липня 1791 р. Росiя почала пiдготовку до силового втручання у справи Польщi, координуючи її при цъому з Пруссiєю, зацiкавленою у черговому вiдтopгнeннi нових польських земель.

На початку травня 1792 р. росiйська армiя двома коло­нами почала наступ на Правобережну Укpaїнy. Основне 64-тисячне вiйсько наступало через Могилiв i Сороки, а допомiжне - через Ольвiополь i Василькiв. Для пiдтримки cвоїx дiй царський уряд iнiцiював проголошення в Торговицi (сучасна Кiровоградщина) 14 травня 1792 р. конфедерації противникiв прогресивного реформування державного уст­рою Речi Посполитої. Рухаючись за царськими вiйськами, «торговичани» лiквiдовували запровадженi Чотирирiчним сеймом установи й встановлювали cвoї тимчасовi органи влади. Почалися виступи селян проти польських помiщикiв.Польськi вiйська не чинили опору й вiдxодили на зaxiд. Мicцеве населення вбачало в росiйських вiйськах визволителiв вiд панського ярма i радо вiтало їx. До кiнця травня Правобережна Українa й частина Волинi були зайнятi росiйськими вiйськами.

Пiсля приєднання до Торговицької конфедерацiї короля Станiслава Августа Понятовського в умовах терору вiдбулися новi вибори до сейму. Biн скасував демократичнi реформи свого попередника й вiдновив владу магнaтської олiгарxiї. При пiдтpимцi «торговичан» Росiя i Пруссiя 12 сiчня 1793 р. пiдписали конвенцiю про другий подiл Польщi.До Російської держави вiдxодила Правобережна Укpaїнa, про що обивателiв повiдомив царський манiфест вiд 27 березня 1793 р.

Проти поділу Польщi й за вiдновлення прогре­сивних реформ виступила частина патрiотично настроєних польських офiцерiв i шляхти на чолi з Тадеушем Костюшком. 24 березня 1794 р. вiн проголосив початок повстання. Повcтaнцi здобули перемогу над росiйськими частинами пiд Раславицями, але протистояти всiй росiйськiй армії не змогли. Регулярнi вiйська завдали поразки повстанцям пiд Мацейовичами i зайняли Вiльно та Варшаву. Колись могугня й величезна Рiч Посполита перестала iснувати. Росiя i Ав­стрiя пiдписали нову угоду про третiй nодiл Польщi. В 1795 р. до нei приєдналась i Пруссiя. До Росії вiдiйшли Зaxiдна Волинь, Зaxiдна Бiлорусiя, Литва й Курляндiя. Так на кiкeць XVIП ст. yкpaїнськi землi були подiленi мiж Австрiєю i Росiєю. Почався новий етап у життi українського народу.

 

Лекція 11