Фінансовий аналіз стану підприємства

Функціонування підприємства супроводжується безперервним кругообігом коштів, у формах витрат ресурсів й одержання до­ходів, їх розподілу і використання. Основні завдання фінансової діяльності такі: вибір оптимальних форм фінансування, структу­ри капіталу підприємства і напрямів його використання з метою забезпечення стабільно високої прибутковості; збалансування за часом надходжень і видатків платіжних засобів; підтримання на­лежної ліквідності та своєчасність розрахунків. Для виконання цих завдань розробляють перспективні та поточні фінансові пла­ни (бюджети) підприємства, в яких узагальнюють його доходи і видатки за певний період (рік, квартал, місяць). Основним фі­нансовим результатом діяльності підприємства є його прибуток, іноді його замінюють показником доходу. Крім цих абсолютних показників для оцінки фінансового стану застосовують низку відносних показників і коефіцієнтів. Почнемо з найзагальнішого — доходу.

Дохід — поширений економічний показник на макро- і мікро-рівні, в побуті (доход національний, підприємства, сім'ї, громадя­нина). Зміст його є неоднозначним. Часто цим поняттям позна­чають загальну виручку чи суму грошових надходжень підприємства або окремої особи. До загального розміру доходу підприємства належить доход від:

1) реалізації продукції, робіт, послуг;

2) реалізації матеріальних цінностей і майна (матеріалів, ос­новних фондів, нематеріальних активів);

3) позареалізаційних операцій (пайової участі у спільних під­приємствах, здавання майна в оренду, цінних паперів, то­варного кредиту, надходжень або витрат від економічних санкцій тощо).

Дохід від реалізації продукції (робіт, послуг) дорівнює загаль­ній сумі грошових надходжень за певний проміжок часу, причо­му не враховують податок на додану вартість і акцизний збір. Прибуток — це та частина виручки, що залишається після від­шкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Визначаючи надлишок надходжень над витратами ресурсів, прибуток є метою підприємницької діяльності та основ­ним її економічним показником. Прибуток підприємства (вало­вий прибуток) має ті ж самі джерела, що і дохід: реалізація про­дукції (робіт, послуг), матеріальних цінностей і майна, позареалізаційні операції. Із загального (валового) прибутку сплачується податок. Залишок називають чистим прибутком. З нього виплачують борги і проценти за довгострокові кредити, а решту ділять на дві частини. Перша — це прибуток, який розпо­діляють між власниками майна (капіталу) підприємства (акціо­нерами), спрямовують на заохочувальні виплати його персоналу за результатами роботи та інші потреби (внески до благодійних фондів, допомога різним організаціям, особам тощо). До другої частини належить прибуток, який залишається на підприємстві (нерозподілений прибуток) і використовується на інвестиційні потреби та створення резервного фонду.

Треба мати на увазі, що українське поняття валовий прибуток означає прибуток від операцій, а зарубіжне «чистий прибуток» відповідає нашому чистому прибутку вирахуванням процентів за кредит. Прибуток виявляє абсолютний ефект діяльності без ура­хування використаних при цьому ресурсів, тому його доповню­ють показником рентабельності.

Рентабельність — це відносний показник ефективності роботи підприємства. У загальній формі його обчислюють як відношен­ня прибутку до витрат. Рентабельність має низку модифікацій. Передусім слід відрізняти рентабельність застосованих ресурсів (капіталу) і рентабельність продукції (витрат на її виробництво). Перша залежно від охоплення застосованих (інвестованих) ре­сурсів може обчислюватися як рентабельність сукупних активів та власного (акціонерного) капіталу. Рентабельність сукупних активів (Ра) характеризує ефективність використання всього на­явного майна підприємства.

Р_а — рентабельність сукупних активів;

К — середня сума активів балансу підприємства, грошових

одиниць.

П — чистий прибуток.

Рентабельність власного (акціонерного) капіталу (Р_в) виявляє ефективність використання активів, створених за рахунок влас­них коштів.

Р_в — рентабельність власного капіталу;

П_ч — чистий прибуток за вирахуванням сплати процентів за

кредит, грошових одиниць;

К_в — власний капітал, грошових одиниць.

Розмір власного капіталу визначають за даними балансу — це сума активів мінус всі боргові зобов'язання. Цей показник рен­табельності цікавить в першу чергу акціонерів, оскільки він ви­значає верхню межу дивідендів.

Рентабельність продукції характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут. Передусім обчислюють рентабельність реа­лізованої продукції (Р_п).

Р_п — рентабельність продукції;

П_р — прибуток від реалізації за певний період, грошових оди­ниць;

С_р — повна собівартість реалізованої продукції, грошових оди­ниць.

 

Рентабельність продукції можна обчислити також за відно­шенням прибутку до обсягу реалізованої продукції. У такому ви­гляді цей показник застосовуються у зарубіжній практиці.

Прибуток (дохід) і рентабельність як основні показники фінансових результатів не можуть повністю характеризувати фі­нансовий стан підприємства і можливі тенденції його зміни. Останній істотно залежить від певних фінансових пропорцій, які аналізують за даними балансу — підсумкового синтетичного до­кументу про наявність і використання коштів на певну дату (кі­нець кварталу, року). Оскільки структура балансу наших підпри­ємств поступово адаптується до ринкових умов, для прикладу візьмемо спрощений баланс, побудований згідно з міжнародною практикою (табл. 8). Баланс має дві частини: актив, який визна­чає напрямки розміщення коштів (капіталу), і пасив, що харак­теризує їх джерела. Активи охоплюють фізичне, грошове та не­матеріальне майно, яке у балансі поділяють на дві групи: фіксовані й поточні активи.

Фіксовані активи — це майно, створене за рахунок довгостро­кових інвестицій, яке має тривалий термін обігу (більше року), передусім основні фонди, незавершене будівництво, нематеріаль­ні активи, довгострокові фінансові вкладення та ін. Фіксовані активи ще називають основним капіталом. Основні фонди і не­матеріальні активи у балансі оцінюють за їх повною вартістю, але у підсумок включають за залишковою вартістю, тобто за вираху­ванням амортизаційних відрахувань (зношуванням).

Поточні активи — це мобільні елементи майна з коротким терміном обігу (до одного року). До них належать оборотні кош­ти та цінні папери, що швидко реалізовуються.

 

Поточні активи мають здатність досить швидко перетворюва­тися на гроші — ліквідність. Поточні активи є більш ліквідними, ніж фіксовані. Своєю чергою, окремі різновиди поточних активів мають різну, ліквідність. За умов нормального функціонування економіки найбільш ліквідні активи — це гроші, цінні папери, на які є попит на ринку, та дебіторська заборгованість. Меншу сту­пінь ліквідності мають товарно-матеріальні запаси та затрати (у незавершене виробництво, майбутніх періодів). Пасиви балан­су поділяють на дві групи: власний капітал (кошти) і чужий у різних формах заборгованості (зобов'язань). Власний капітал створюється з двох основних джерел. Перше — внески власників підприємства при його організації або виручка від продажу акцій акціонерного товариства. Цю складову власного капіталу назива­ють статутним фондом (капіталом). Друге основне джерело — акумульований (нерозподілений між власниками і працівника­ми) прибуток, який утворюється від діяльності підприємства.

Боргові зобов'язання у балансі поділяють на довго- і корот­кострокові. Довгострокові — це ті зобов'язання, які погашаються не раніше ніж через рік від дати складання балансу, короткостро­кові — в межах року. Короткострокові боргові зобов'язання охоплюють не тільки кредити, а й різні форми кредиторської заборгованості: за одержані товари, аванси, видані векселі, за роз­рахунками до оплаті праці, виплаті податків, обов'язкові відраху­вання на соціальні заходи тощо. Сума пасивів балансу завжди дорівнює сумі активів. Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу мають важливе економічне значення і використовуються для оцінки і діагностики фінансового стану підприємства. Це співвідношення можна розглядати у різних аспектах, але основними з них є ті, що характеризують ступінь заборгованості, ліквідності та активності підприємства. Ступінь заборгованості обчислюють шляхом ділення боргових зобов'я­зань на активи підприємства:

 

Кзаб ~ коефіцієнт заборгованості;

Кб — боргові зобов'язання підприємства, грошових одиниць;

К_а — сукупні активи підприємства, грошових одиниць.

Приклад. За даними таблиці 8 К_заб = 8920/23420=0,38

Це означає, що активи підприємства на 38% покриваються за рахунок боргів. Такий розмір показника є прийнятим. Якщо К_заб>0,5, то значно зростає ризик щодо сплати боргів.

Окрім коефіцієнта загальної заборгованості, часто обчислю­ють коефіцієнт довгострокової заборгованості — частку довго­строкових боргів у фінансуванні активів підприємства. Аналіз

заборгованості, 'оцінка співвідношення зобов'язань дозволяє з'ясувати, наскільки раціональною є структура капіталу і ризик для інвесторів і кредиторів.

Фінансовим забезпеченням повернення боргів є власний капі­тал. Потенціальні можливості підприємства розраховуватися з боргами характеризуються коефіцієнтом забезпечення боргів:

К_зб — коефіцієнт забезпечення боргів;

К_в — власний капітал, грошових одиниць.

Кб — боргові зобов'язання.

 

Приклад. Згідно з даними балансу, К_зб = 14500/8920=1,63.

За своїм змістом цей показник близький до коефіцієнта забор­гованості, однак має зворотну спрямованість.

Ліквідність підприємства як його здатність оперативно пере­творювати активи на платіжні засоби для оплати короткостроко­вих зобов'язань визначають два показники: коефіцієнт поточної ліквідності та коефіцієнт термінової ліквідності. Коефіцієнт по­точної ліквідності (Кпл) обчислюється відношенням поточних активів і короткострокових зобов'язань:

Кпл — коефіцієнт поточної ліквідності;

Кап — поточні активи підприємства, грошових одиниць;

Кбк — короткострокові зобов'язання, грошових одиниць.

Якщо Кпл < 2, то платоспроможність підприємства є невисокою і воно має певний фінансовий ризик. За надто високого К пл (більше 3—4) може виникнути сумнів у ефективності викорис­тання поточних активів, потрібен їх аналіз. Для підприємств із невеликими товарно-матеріальними запасами та оперативно оп­лачуваними дебіторськими зобов'язаннями є прийнятним нижче співвідношення поточних активів і короткострокової заборгова­ності (до 2) і, навпаки, підприємства, в поточних активах яких є велика частка товарно-матеріальних запасів, це співвідношення мають підтримувати на більш високому рівні. Коефіцієнт термі­нової ліквідності (Ктл) ~ це відношення активів високої ліквід­ності та короткострокових зобов'язань, тобто

Ктл — коефіцієнт термінової ліквідності;

Кал — поточні активи високої ліквідності, грошових одиниць.

Кбк — короткострокові зобов'язання, грошових одиниць.

Якщо у нашому балансі за активи високої ліквідності вважати гроші, цінні папери і дебіторську заборгованість, то

Ктл - 1300+1700+2100/4920=1,04.

 

Така величина Ктл означає, що на підприємстві забезпечено короткострокові зобов'язання й борги може бути швидко спла­чено. Якщо коефіцієнт буде менший за 1, то можуть виникнути проблеми з оплатою короткострокових зобов'язань.

Фінансова активність підприємства має такі показники, як се­редній період оплати дебіторської, кредиторської заборгованості та оборотність товарно-матеріальних запасів. Одного балансу для аналізу цих показників недостатньо, потрібні інші звітні дані. Се­редній період оплати дебіторської заборгованості покупцями продукції підприємства обчислюється за формулою:

Тд— середній період оплати дебіторської заборгованості по­купцями, днів;

Кд — заборгованість покупців (дебіторська заборгованість), грошових одиниць;

Дк — кількість календарних днів у періоді, за який обчислю­ється показник (рік — 360, квартал — 90);

Ппр — обсяг продаж за розрахунковий період, грошових оди­ниць.

 

За період Тз платіжні вимоги підприємства до покупців пере­творюються на гроші. Його скорочення є економічно вигідним. Зростання порівняно із встановленим терміном або минулим ро­ком є небажаним, слід з'ясовувати причини такої ситуації.

Середній період оплати кредиторської заборгованості поста­чальникам визначається співвідношенням:

 

Т_к — середній період оплати кредиторської заборгованості по­стачальникам, днів;

Кк — заборгованість підприємства постачальникам, грошових одиниць,

Д_к — кількість календарних днів у періоді, за який обчислю­ється показник (рік — 360, квартал — 90);

М — обсяг закупівлі сировини і матеріалів за розрахунковий період, грошових одиниць.

Скорочення Тк за інших рівних умов є несприятливим для підприємства, оскільки потребує додаткових коштів. Період оплати заборгованості може збільшуватися з різних причин: по­ліпшення для підприємства умов розрахунків, брак коштів, затя­гування оплати з метою використання кредиторської заборгованості як джерел* фінансування тощо. Оборотність товарно-мате­ріальних запасів обчислюється як відношення обсягу продаж до величини запасів:

Ноб — кількість оборотів (оборотність) товарно-матеріальних запасів за певний період (рік, квартал);

Ппр — обсяг продаж за розрахунковий період, грошових одиниць;

Мз — середній розмір засобів за той самий період.

Цей показник має постійне значення внаслідок того, що то­варно-матеріальні запаси є істотною часткою поточних активів і найменш ліквідні серед них. Прискорення їх оборотності свід­чить про підвищення ефективності виробничої та комерційної діяльності, поліпшення фінансового стану.

Отже, фінансові результати відображають мету підприємниць­кої діяльності, її дохідність і є вирішальними для підприємства. Загальними показниками фінансового стану підприємства є: при­буток, рентабельність, фіксовані активи, баланс, боргові зобов'я­зання, ліквідність, дебетова та кредитова заборгованість. Най­більшу увагу інвестор приділяє ефективності інвестиційного проекту, оцінка якої найвідповідальніший етап у процесі прий­няття інвестиційних рішень.

§ 3. Бізнес-план у системі залучення інвестиційних ресурсів

 

Зарубіжний досвід свідчить, що в умовах ринку самопланування на рівні господарських осередків у підприємницької діяльності є необхідним і неминучим. Розвинений, різноманітний ринок має базуватися на адекватному виробництві, що передбачає докорінні зміни у всіх його сферах, в тому числі й у виробничій. У цих умовах бізнес-план стає найважливішим інструментом ефектив­ного господарювання. У ньому має бути заздалегідь намічено ба­жану і таку, що можливо практично здійснити, програму підпри­ємницьких дій, які забезпечують досягнення поставленої мети.

Під бізнес-планом розуміють всебічний опис бізнесу та сере­довища, в якому він здійснюється, а також відповідну систему управління. Наявність конкретної мети дає змогу характеризува­ти бізнес-план як одноцільову програму. Якою ж є мета розробки бізнес-плану? В. Величко у своїй праці «Етапи розробки бізнес-плану» визначає 5 основних цілей:

1. Планування — ключ до процвітання в бізнесі (виявлення цілей).

2. Розробка бізнес-плану змушує підприємця моделювати си­туації та розглядати проблеми, які можуть перешкоджати успіху підприємницького почину.

3. Це засіб залучення позичкового капіталу.

4. Це основний інструмент комунікацій між підприємцем та зовнішнім світом (засіб залучення кредиторів, постачальників та персоналу).

5. У процесі складання бізнес-плану розвиваються здібності підприємця як менеджера.

Західна література до основних цілей також відносить:

• створення системи, що аналізує результати діяльності;

• виявлення інструментарію управління бізнесом;

• розробку стратегій та оперативної тактики для досягнення поставленої мети.

Які ж загальні вимоги висувають до бізнес-плану? Потрібно пам'ятати, що бізнес-план, з одного боку, — серйозний аналітич­ний документ, а з іншого - засіб реклами, тому він має бути написаний діловою мовою, зрозумілою фінансистам, банкірам, партнерам по бізнесу; інформація має бути чіткою, ємною, але, разом із тим, короткою. Слід враховувати, що банки, інвестиційні компанії розглядають багато пропозицій, тому бізнес-план має бути підготовлено з урахуванням вимог і стандартів організацій та осіб, яким передбачають представити цей документ.

Складати бізнес-план може сам керівник із залученням пра­цівників фірми. Однак краще запросити незалежних експертів, що, безперечно, підвищить рівень обґрунтованості документа. Існує велика кількість розробок щодо складання бізнес-плану, однак всі вони, переважно відрізняються лише послідовністю розділів. Українські дослідники цієї тематики визначають 12—15 розділів бізнес-плану, західні економісти — 3—5 основних блоків. Але зміст, цілі та завдання бізнес-планування при цьому зали­шаються незмінними. Зазвичай бізнес-план має такі розділи:

1. Вступ.

2. Опис підприємства (організації).

3. Опис продукції (роботи, послуги).

4. Аналіз ринку.

5. Конкуренція.

6. Маркетинговий план.

7. План виробництва.

8. Фінансовий план.

9. Фактори ризику.

10. Додатки.

Зарубіжні та вітчизняні розробники ще наводять часом такі розділи: організаційний план, юридичний та інвестиційний пла­ни. Структура плану фінансового оздоровлення (бізнес-плану):

1. Загальна характеристика підприємства.

2. Короткі відомості щодо плану фінансового оздоровлення.

3. Аналіз фінансового стану підприємства.

4. Заходи з відновлення платоспроможності та підтримки ефективної господарської діяльності.

5. Ринок і конкуренція.

6. Діяльність у сфері маркетингу підприємства.

Розглянемо зміст окремих розділів бізнес-плану.

Вступ

Цей розділ розробки бізнес-плану дуже часто недооцінюють. Проте вступ — один із головних розділів плану. Він має бути коротким, і у формі самостійного рекламного документа, містити основні положення і цифри всього ділового плану. Цю вступну частину має бути написано так, щоб зацікавити потенційного інвестора. За змістом цієї частини інвестор часто з'ясовує те, чи варто йому втрачати час і читати план до кінця, тож має бути гранична простота й лаконічність викладу, мінімум спеціальних термінів. У вступі мають бути такі дані:

1) хто звертається з проханням про надання інвестицій;

2) якою є організаційно-правова форма підприємства;

3) короткий опис бізнесу (історія створення та зростання, ста­дія розвитку на цей час та середовище, в якому працює органі­зація, розподіл акцій, відповідальності, участь топ-менеджерів у прийнятті рішень, мета бізнесу, опис того, як вирішено реалізо­вувати цей бізнес-план та куди це приведе компанія);

4) короткий опис продукції (унікальні якості продукції, її від­мінність від аналогічних товарів, що робить її поза конкуренцією щодо ціни, якості, поставок сировини і таке інше);

5) на якому ринку працюватиме компанія (ємність ринку, зов­нішній чи внутрішній, канали розподілу, прогнози щодо зростан­ня виробництва та споживання, планована частка ринку);

6) управління та персонал (наскільки укомплектовано штат працівників, який освітній рівень, який рівень безробіття в пев­ній галузі бізнесу та досвід роботи);

7) на які цілі ці інвестиції буде витрачено;

8) яку користь матиме підприємству;

9) які передбачувані фінансові результати від використання інвестиційних вкладень (визначення точних цілей фінансування, прогноз виручки та чистого прибутку після сплати податків на три наступні роки, проектування початку надходження прибутку).

Якщо після ознайомлення зі вступом потенційного інвестора зацікавив проект, то досить важливим фактором для нього буде

характеристика підприємства, в яке він, цілком можливо, вкладе свій капітал. Тому ймовірний інвестор особливу увагу зверне на наступний розділ.