На зустрічах у червні й у вересні 1992 року Л. Кравчук і Б. Єльцин досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над чорноморським флотом на п’ятирічний період.

Російських законодавців продовжувала турбувати кримська проблема.З’їзд народних депутатів РФ у грудні 1992 року доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя.

Севастополь з 1948 року мав статус міста республіканського підпорядкування. До 1954 року Кримська область і Севастополь підпорядковувалися Москві як столиці Російської Федерації. При передачі Криму зі складу Росії у склад України окремих рішень по Севастополю не приймалося. На цьому спробувала зіграти Верховна Рада РФ.Севастополь з 1954 року автоматично став підпорядковуватися Києву як столиці УРСР.

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РосФед який мав враховувати факт розпаду СРСР, опрацьовувався багато років і з великими труднощами. Каменем спотикання у переговорах був пункт про взаємне визнання існуючих між двома країнами державних кордонів. Лише у квітні 1999 року договір був запроваджений у дію. Це стабілізувало українсько-російські відносини. Російські політики в АРК визнали безперспективним далі розігрувати кримську карту.

У зв’язку з поверненням кримських татар на історичну батьківщину етнічна карта Криму знову почала мінятися. питома вага росіян скоротилася і українців Натомість частка кримських татар зросла Україні доводиться самостійно розв’язувати економічні проблеми, що виникають у зв’язку з поверненням кримських татар з Узбекистану.

Хоч Крим є регіоном із надзвичайно гострими проблемами, розв’язання їх тепер можливе за участю російських партнерів. Врешті-решт усі в Україні розуміють економічну вигоду перетворення колишньої «всесоюзної оздоровниці» на «всеросійську оздоровницю». Але Крим залишатиметься українським.

Причини та джерела появи українського козацтва.

Діяльність декабристів в Україні.

Форми і методи боротьби дисидентів.

1.

Одну з найславетніших сторінок в історію України вписало козацтво. Термін “козак” на письмі 1240 р. для означення людини самітньої, не зв’язаної ні з домівкою, ні з сім’єю. Набуло в українського народу значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей. Поява козацтва мала під собою два основних взаємопов’язаних чинники: приролдне прагнення людей до особистої, політичної, господарської й духовної свободи та необхідність захисту краю від татар. Щоб дістати повну свободу дій найсміливіші селяни частіше тікали на прикордонні зі степом українські землі. Втікачі осідали й заводили господарство на благодатних землях Поділля й Південної Київщини.Але життя в цьому благодатному краї проходило на грані смертельного ризику. Майже щорічні вторгнення татарських орд завдавали непоправної щкоди насамперед господарству й життю мешканців пограничної зі степом території. У другій половині ХV ст збільшується кількість зимівників. З поодиноких жителів і втікачів утворюється соціальна група людей під назвою “козаки”, яка починає відігравати помітну роль на пограниччі України зі степом. Вперше на центральних українських землях козаки згадуються під 1489 р. В 1492 р козаки захопили татарський корабель.Тобто ареал поширення козацтва наприкінці ХVст сягав Середнього Подніпров’я. Чисельність запорозького війська коливалася від 6 до 15 тис.Незважаючи на виняткову роль козацтва в обороні краю, власті відмовлялися визнати особливе місце козаків в суспільстві, змушували їх працювати на державців і платити податки. Спочатку козаки відповідали на це повстаннями, як це трапилося в 1536 р. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на південь, куди не діставали панські руки. Обітованою землею для них стала місцевість нижче дніпровських порогів. Тут козаки й стали осідати, прилаштовуючись до нових умов існування.

2.

На початку XIX ст. в Російський імперії оживився суспільно-політичний рух, одним з різновидів якого були масонські ложі: у Києві („З’єднані слов’яни”) та в Полтаві („Любов до істини”), а також декабристський рух. Вже незабаром після утворення Союзу спасіння діяльність декабристів перекинулася на південь Російської імперії.

Декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялось у діяльності Товариства об'єднаних слов'ян, в його панславістських ідеях. Програма товариства ставила за мету не лише знищення самодержавства і кріпацтва, а й утворення федерації слов’янських демократичних республік Висунута ними ідея федеративної слов’янської держави знайшла своє продовження у політичних програмах наступних діячів національно-визвольного руху, зокрема в Кирило-Мефодіївському братстві.Рух декабристів, який звикли ототожнювати лише з історією Росії, був визначним явищем і в українській минувшині. На теренах України діяли управи Союзу благоденства, Південне товариство, Товариство об’єднаних слов’ян, було створено проект конституції – “Руську Правду”. За останні майже 90 років дослідження діяльності декабристів накопичився величезний масив історичних знань з цієї проблеми. Назріла необхідність історіографічного вивчення наявної літератури, аналізу, систематизації, періодизації дослідницького процесу, адже декабристський рух все ще не зайняв гідного місця в надбанні української історіографії. Впродовж тривалого періоду багато історичних праць про декабристів були практично невідомі, оскільки радянська історіографія замовчувала їх. Дослідники майже не згадували про національні історіографії декабристського руху. Історіографія декабризму розглядалася як монолінійний процес, який орієнтувався на єдиного лідера.

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором — війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значущості.

3.

Форми діяльності дисидентівНова генерація українського національно-визвольного руху, борючись проти панівного режиму, застосовувала різноманітні форми й методи діяльності.Радикально налаштовані дисиденти об'єднувалися в підпільні групи та організації. Для поширення своїх ідей вони видавали «самвидавські» документи, критичні статті, у яких розкривали антинародну політику державно-партійної верхівки. Уперше такі «самовидання» в Україні з'явилися в 1964 році. У них можна було ознайомитися з маловідомими творами Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Світличного, Івана Дзюби та інших представників українських шістдесятників. Найхарактернішими зразками тогочасного «самвидаву» були часописи «Воля і Батьківщина» Українського національного фронту та «Український вісник», який заснував В'ячеслав Чорновіл. Переважну більшість їхніх публікацій згодом передруковували за кордоном українські видавництва «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США) та ін.На відміну від радикалів, представники легального національно-культурницького спрямування обережно торкалися пекучих національних проблем на різноманітних наукових симпозіумах та конференціях. Для популяризації й поширення патріотичних ідей вони організовували Шевченківські свята, вечори пам'яті Лесі Українки, Івана Франка, створювали гуртки вивчення вітчизняної історії та клуби творчої молоді. Велику роль у збереженні українських національних традицій відігравали концертні мандрівки по Україні аматорських хорів «Гомін», «Жайворонок» та ін.Нерідко опозиціонери практикували проведення «мовчазних зібрань» біля пам'ятників видатним вітчизняним діячам, організовували мітинги протесту, демонстрації, пікетування. На неприховані антидержавні акції, як правило, перетворювалися судові процеси над дисидентами, поховання лідерів національно-патріотичних сил. Представники дисидентського руху активно використовували такі форми протесту, як письмові заяви, петиції до найвищих органів влади СРСР та УРСР, міжнародних організацій, керівництва демократичних країн.

Радикальною формою протесту проти політичного режиму стала відмова відомих правозахисників від радянського громадянства, подання прохань на виїзд за кордон. Для авторів таких заяв, як правило, усе завершувалося тюремним ув'язненням або таборами. Під тиском міжнародної громадськості деяким опозиціонерам удалося виїхати за кордон. Інші, не зумівши витримати виховного «пресингу» органів влади, намагалися подолати радянський кордон нелегально, що також закінчувалося відправленням до в'язниці. Проте й у неволі боротьба не вщухала. Ще під час слідства окремі дисиденти відмовлялися від свідчень, свої виступи в суді перетворювали на протест і звинувачення чинної влади. Політв'язні влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, вдавалися до голодування, передавали на волю документи та повідомлення про реалії табірного життя й тамтешні порядки.