Що таке парламентські вибори. Які особливості виборів до двопалатного парламенту.

Мажоритарна виборча система

Мажоритарна система

Мажоритарна система є найстарішою серед виборчих систем. Назва її походить від французького majorite, що означає "більшість". Мажоритарною вважається система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються необраними. У 83 країн світу застосовується мажоритарна система, в тому числі США, Франції, Великобританії, Канаді. Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідна для обрання кандидата, розрізняють:

1) мажоритарну систему абсолютної більшості; 2) мажоритарну систему відносної більшості; 3) мажоритарну систему кваліфікованої більшості.

При застосуванні мажоритарної системи виборчі округи найчастіше бувають одномандатними. Рідше трапляється варіант багатомандатних округів. В одномандатних округах голосують, як правило, персоніфіковано, у багатомандатних — як за певних осіб, так і за партійними списками. Багатомандатні округи є в Японії, США, Росії, зараз уже і в Україні.

Мажоритарна система відносної більшості (або простої більшості, або "перший обирається на посаду") є найпростішою різновидністю мажоритарної системи. За умов її запровадження обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців. Ця система досить результативна. За умов однакової кількості набраних голосів двома або більше кандидатами, що буває дуже рідко, законодавством традиційно використовується процедура жеребкування. При цій системі голосування відбувається в один тур. Як правило, не встановлюється обов'язковий мінімум участі виборців у голосуванні.

Недоліком мажоритарної системи відносної більшості є те, що вона не дає можливості враховувати інтереси всіх виборців округу, бо кандидат може бути обраним абсолютною меншістю виборців, хоча і відносною їх більшістю на момент голосування, за таких умов голоси виборців, що голосували проти обраного кандидата, пропадають. Ця система також фактично анулює середні і малі партії. З прийняттям нового масиву виборчого законодавства нині в Україні запроваджується мажоритарна система відносної більшості частково на парламентських, повністю на місцевих виборах. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України "Про вибори народних депутатів України", 225 депутатів парламенту обираються в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" вибори депутатів сільської, селищної, міської, районної у місті ради проводяться за мажоритарною системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідного села, селища, міста, району в місті. Згідно зі ст. З цього Закону, вибори сільського, селищного, міського голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округові, межі якого збігаються з межами села, селища, міста. Також відповідно до ст. 4 цього ж Закону вибори депутатів районної ради проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах, межі яких відповідають межам відповідних сіл, селищ, міст районного значення, які є адміністративно-територіальними одиницями, що входять до цього району. Вибори депутатів обласної ради проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах, межі яких є водночас межами районів та міст обласного значення, що входять до цієї області.

Напротивагу означеній мажоритарна система абсолютної більшості для обрання кандидата вимагає зібрати більше половини голосів виборців, тобто діє формула 50 % + 1 голос. Похідна від цієї кількості голосів виборців може бути різною: 1) загальне число зареєстрованих виборців; 2) загальне число виборців, які брали участь у виборах (одержали виборчі бюлетені); 3) загальне число виборців, які брали участь в голосуванні. При застосуванні цієї системи, як правило, обов'язковий нижній поріг участі в голосуванні. Також іноді встановлюють мінімум кількості голосів виборців, набрання яких є теж умовою обрання кандидата.

Перевага означеної системи — в її потенційному демократизмі: вона враховує інтереси більшості виборців, хоча голоси виборців, поданих проти, знову ж втрачаються. Недоліком системи є її не результативність. Голосування за цією системою передбачає, як правило, повторне голосування або повторні вибори. Оскільки активність виборців у другому турі помітно знижується, законодавство часто не встановлює ніяких бар'єрів, що мають місце при першому турі голосування. Іншим способом, яким долається не результативність системи абсолютної більшості вже в першому турі виборів, є альтернативне голосування (преференційне, або абсолютне голосування), при якому виборці голосують за одного кандидата, але вказують при цьому порядок своїх переваг для інших. Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості при першому підрахунку, то той, що отримав найменшу кількість голосів, виключається зі списку і підраховуються відповідні другі позиції в системі. Цю операцію повторюють доти, поки один кандидат не набере абсолютну кількість в результаті цих перетворень голосів. Така система запроваджена у Австралії при виборах Палати представників.

В Україні, як відомо, ще до недавна, в тому числі на парламентських і місцевих виборах, для підрахунку голосів на виборах застосовувалась мажоритарна система абсолютної більшості. Відтепер ця система збережена тільки на виборах Президента України.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав певну, кваліфіковану більшість голосів виборців. Кваліфікована більшість встановлюється законодавством і, як правило, перевищує більшість абсолютну. Ця система застосовується зовсім зрідка в практиці виборів. Основна причина цього полягає в її не результативності. До 1993 р. вона діяла в Італії при виборах Сенату, також застосовується в Чилі.

Пропорційна система

Другим видом виборчих систем є пропорційна система. Вперше вона запроваджена у 1889 р. в Бельгії, а тепер 57 країн використовують цю систему, в тому числі Ізраїль, ФРН, Іспанія, Італія, Португалія.

При пропорційній системі депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди багатомандатні.

Є два шляхи створення виборчих округів при застосуванні пропорційної системи підрахунку голосів. Найбільш поширений спосіб, коли межі виборчих округів збігаються з межами адміністративно-територіальних одиниць. Рідше застосовують спосіб, коли територія всієї держави складає єдиний виборчий округ.

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють наступні види пропорційної системи:

1) з жорсткими списками;

2) з преференціями;

3) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстких списків виборець голосує за список партії, що він обирає, в цілому. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви, емблеми партій, іноді певна кількість перших кандидатів у партійних списках. Система жорстких списків практикується в Іспанії, Португалії, Ізраїлі, Росії, Україні.

При застосуванні системи преференцій (в перекладі означає "перевага") виборець не просто голосує за списки партії, що обирає, а й робить помітку навпроти номеру того кандидата в кандидатському списку від партії, якому він віддає свій голос. Таким чином, обирається той, хто отримав найбільше число преференцій, в разі рівності кількості преференцій у кількох кандидатів від партії перевагу віддають тому, хто займає вище місце у партійному списку. Система преференцій практикується у Фінляндії, Бельгії, Нідерландах.

Система напівжорстких списків передбачає можливість для виборця голосувати:

1) за список у цілому;

2) визначати преференції, помітивши чи вписавши прізвища одного або кількох кандидатів. У першому випадку голоси виборців підраховуються за системою жорстких списків, у другому — за системою преференцій. Ця система практикується в Швейцарії, Австрії, Італії.

Пропорційна система з жорсткими списками має свої переваги: при голосуванні обирається передусім політична платформа і програма майбутньої діяльності партії; дана система найпростіша за формою здійснення і найдешевша. Недоліком її є те, що партійний список може "витягнути" у депутати, сенатори тощо невідомих, некомпетентних, непопулярних політиків. На відміну від цього, система преференцій дає змогу розширити сферу волевиявлення саме виборців, бо голосують і списки, і персонали'. 1 в цьому її перевага, проте недоліком є, так би мовити, мажоритарність — виборець орієнтується більше на окремих політичних осіб, а не на інтереси й завдання партії в цілому. Запровадження системи з напівжорсткими списками викликане необхідністю подолати вади системи жорстких списків і преференцій.

Загальною, так би мовити, "обтяжливою" обставиною при запровадженні пропорційної системи є досить складна система обрахунку голосів виборців. Це більш або менш складне математичне обрахування вимагає двоетапної операції. На початковій стадії кожен список отримує стільки місць, скільки разів він відповідає виборчому коефіцієнтові. Оскільки кількість місць, відведених для окремого списку, є загальною кількістю голосів, отриманих за цим списком, завжди залишаються декілька голосів. Ці голоси є остачею (або надлишком), яка враховується аж до логічного завершення розподілу голосів виборців. Виборчий коефіцієнт (виборча квота, виборчий метр) — це дільник, що використовується для визнання кількості місць, які отримає кожен список під час розподілу. Найчастіше використовують простий коефіцієнт, що отримується після голосування шляхом ділення в кожному окрузі окремо загальної кількості поданих голосів на кількість місць на заміщення (заповнення). Існують інші види коефіцієнтів: коефіцієнт Хе-генбаха-Бішоффа, стандартний коефіцієнт, коефіцієнт зниження, подвійний коефіцієнт, виборчий коефіцієнт.

Розподіл надлишків (остачі) проводиться двома основними методами:

1) метод найбільших надлишків включає розподіл місць за списком, що має найбільшу кількість непредставлених голосів, відкладених від першого розподілу, і так далі, доки всі місця не будуть розприділені.

2) метод найбільшого середнього — метод, шляхом якого загальна кількість голосів, отриманих за списком, ділиться на кількість місць, вже отриманих за цим списком, плюс одне фіктивне місце. Список, який таким чином отримує найбільше середнє, отримує наступне місце і так далі, доки всі місця не будуть розприділені.

Існують інші методи обрахування надлишків: метод д'Хонта, метод Сен-Лапо, модифікований метод Сен-Лапо.

З метою запобігання швидкому росту кількості дрібних, непредставницьких партій при пропорційних системах виборів запроваджують виборчий поріг, який полягає в тому, що для участі у розподілі місць після голосування допускаються тільки ті партійні списки, що набрали певний, встановлений у законодавстві відсоток голосів. Ці пороги бувають різні, наприклад у Нідерландах — 0,67, Ізраїлі — 1, Швеції, Росії, Німеччині — 5, Ліхтенштейні — 8, Туреччині — 10 %. В Україні за новим парламентським виборчим законодавством — 4 %.

Змішана система

Існує досить широкий спектр змішаних систем, які є поєднанням мажоритарної та пропорційної систем. Принаймні 20 країн світу застосовують їх. Змішані вибори системи застосовуються, як правило, в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або необхідно досягти компроміс між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.

Іноді змішані системи запроваджуються в модифікованому вигляді з перевагою тієї чи іншої виборчої системи.

Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методові голосування при застосуванні і пропорційного голосування виступають наступні змішані системи:

1) система з єдиним голосом, що не допускає передачі. Зміст її полягає в тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії. Це практикується в Японії, Китаї;

2) обмежене голосування, яке передбачає, що виборці можуть обрати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення;

3) кумулятивне голосування передбачає, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі, і може її розподілити між всіма кандидатами, а може й віддати всі свої голоси за тільки одного з кандидатів.

Існує й змішана система, що використовує переважно модифіковану пропорційну систему представництва.

Система з єдиним голосом, який передається, передбачає, що виборці голосують за одного кандидата незалежно від числа мандатів у виборчому окрузі, але при цьому виражають перевагу і щодо інших кандидатів.

Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи є паралельне комбінування: певна частина представницького органу обирається за мажоритарним, інша — за пропорційним принципом. Прикладом є парламент Німеччини, де нижня палата — Бундестаг — наполовину обирається за мажоритарною системою, а наполовину — за пропорційною. Такі ж чинники покладені в основу обрання парламентів Литви, Грузії, Словенії, Болгарії.

Виборчі цензи

Виборчі обмеження (цензи) — офіційно визначені умови й ознаки, на підставі котрих обмежується виборче право громадян. Щоб належати до виборців, особа повинна бути громадянином країни, досягти відповідного віку; не належати до категорії осіб, позбавлених виборчих прав.

До палати представників конгресу США обирають лише американця, який досяг 25 - річного віку і є громадянином США не менше 7 років. Депутат обов’язково повинен мешкати у виборчому окрузі, де його обирають. У Великій Британії для кандидатів, котрі балотуються в палату громад британського парламенту, передбачено низку обмежень. Членами цієї палати не можуть бути: іноземці, судді, кадрові працівники міністерств і центральних відомств, дипломатичні працівники, військовослужбовці, керівники публічних корпорацій (Бі - Бі - Сі, Незалежне телевізійне управління). Такі обмеження пов’язані з тим, що перебування на зазначених посадах потребує політичної безпристрасності, суддівської стриманості й інших якостей, несумісних із членством у парламенті. Водночас британська виборча система передбачає, що представників цих професій можуть обрати в палату громад якщо вони подадуть у відставку.

Окремі країни, зокрема Австралія, США та Фінляндія, у різні часи забороняли діяльність Комуністичної партії. У 1953 та 1956 рр. у Німеччині заборонено Націонал - соціалістичну партію нового рейху й Комуністичну партію. Законодавство визначає також обмеження для тих, хто скоїв кримінальні злочини і відбуває покарання.

Розрізняють такі виборчі цензи:

1. Громадянства — офіційне обмеження виборчого права на підставі громадянства виборця. Один із небагатьох виборчих цензів, які нині використовують у всіх країнах. Національне виборче законодавство надає виборче право виборцям, котрі є громадянами цієї держави. Вимога належності до громадянства пов’язана з тим, що виборче право — це найважливіша форма участі громадянина в управлінні державними справами. Сьогодні цю норму все частіше критикують. Відповідно до демократичної ідеї варто було б визнати виборче право за кожним мешканцем держави, а не лише за громадянами. Такий підхід дотепер зміг утвердитись лише в Європейському Союзі й тільки стосовно громадян Союзу. У виборах до Європарламенту, які відбувалися у 1979 р. на території Ірландії та Нідерландів брали участь і громадяни інших країн — членів ЄС.

З огляду на певні історичні обставини, зумовлені сецесією Ірландії 1921 р., законодавство Великої Британії надає право на участь у загальних виборах громадянам Ірландії, котрі мешкають на території Сполученого Королівства.

В Україні право голосу мають тільки громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років. Громадянами України є всі особи, що, відповідно до ст. 1 Закону “Про громадянство України”, мають правовий зв’язок з Українською державою. Це виявляється у їхніх взаємних правах і обов’язках, котрі, згідно з Конституцією України, належать лише громадянам держави.

У виборах народних депутатів України мають право брати участь також громадяни, які проживають або перебувають у період підготовки й проведення виборів за межами України на законних підставах. Такі громадяни отримують документи, що дають право на виїзд з України та засвідчують особу громадянина України під час перебування за її межами, зокрема: закордонний паспорт громадянина України; посвідчення особи моряка чи посвідчення члена екіпажу. Лише на підставі цих документів прізвище громадян України вносять до списків виборців на виборчих дільницях, утворених при дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах України за кордоном.

Громадяни України, котрі вибули з України з порушенням законного порядку виїзду, позбавлені виборчого права, хоча ст. 70 Конституції України не передбачає обмеження права голосу залежно від підстав (законних чи незаконних) перебування громадянина України за межами України.

2. Віковий — офіційне вікове обмеження виборчого права громадян.Вважається, що виборець спроможний мати свою думку з політичних питань і висловлювати її з настанням повноліття.

Вік сьогодні є головним виборчим цензом. У більшості європейських країн віковий ценз визначили в межах 21—25 років. Такий підхід об’єктивно обмежував політичну активність молоді. Лише в другій половині ХХ ст. динаміка суспільно - політичного життя призвела до зниження вікового цензу для активного виборчого права.

У Великій Британії право брати участь у виборах з 18 років надано 1969 р., у США — 1971 р., у Франції — 1981 р., у Греції — 1982 р. У чотирьох країнах — Бразилії, Кубі, Ірані та Нікарагуа — встановили нижчу вікову межу для активного виборчого права. У Німеччині віковий ценз був знижений спочатку до 21 року, а згодом — до 18. В окремих федеральних землях Німеччини вік для участі в муніципальних виборах становить 16 років.

У Швейцарії та Японії віковий ценз становить 20 років. Одночасно зберігається різниця між віковим цензом для активного та пасивного виборчого права. Активне виборче право нижче, ніж пасивне. Віковий ценз пасивного виборчого права визначено в межах 23—25 років для депутатів нижніх палат парламентів і 30—40 років — для верхніх палат. Наприклад, на виборах до нижньої палати парламенту Великої Британії віковий ценз для активного виборчого права становить 18 років, пасивного — 21 рік; у Франції — відповідно 18 і 23 роки, Бельгії, Італії, Канаді, Нідерландах, США та інших країнах — 18 і 25 років, Японії — 20 і 25 років. У Фінляндії та Швейцарії вікові цензи для активного та пасивного виборчого права збігаються як й у ФРН.

Характерно, що на виборах до верхньої палати, там, де вони обираються, віковий ценз для пасивного виборчого права звичайно вищий, ніж до нижньої. У США право бути обраними до палати представників мають усі громадяни 25 - річного віку, а до сенату — 30 - річного. В інших країнах відповідні цензи становлять: Бельгія та Італія — 25 і 40 років, Франція — 23 і 25, Японія — 25 і 40. В Італії навіть ценз для активного виборчого права до верхньої палати вищий, аніж до нижньої, і дорівнює 25 років.

У Корейській Народній Демократичній Республіці (КНДР) найнижчий у світі віковий ценз для обрання — 17 років, а найвищі показники в Екваторіальній Гвінеї (45 років), Єгипті, Йорданії, Кувейті та Туреччині (30 років). У двох країнах визначено і верхню вікову межу для обрання — 60 років у Екваторіальній Гвінеї та 75 років у Ірані.

В Україні право обирати до органів влади мають усі її громадяни, котрим на день голосування виповнилося 18 років, а бути обраним народним депутатом України — ті, хто на день виборів досяг 21 року. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років. Передбачений 18 - річний вік (на день виборів) визначений безпосередньо Конституцією України (ст. 70). Саме з настанням зазначеного віку чинне законодавство України (зокрема Цивільний кодекс України) пов’язує набуття особою повної дієздатності, тобто здатності особи самій і на власний розсуд розпоряджатися своїми правами та відповідати за вчинені дії. У цьому віці індивід здатний приймати обґрунтовані й усвідомлені рішення, які реалізуються в процесі голосування, про делегування влади своїм представникам.

Віковий ценз може бути підтверджений лише такими документами: паспортом громадянина України; паспортом громадянина України для виїзду за кордон; тимчасовим посвідченням громадянина України; дипломатичним паспортом; службовим паспортом; посвідченням особи моряка; посвідченням члена екіпажу; військовим квитком для військовослужбовців строкової служби. Ці документи визнані законом також такими, що підтверджують і громадянство виборця.

3. Осілості — офіційне обмеження виборчого права на підставі необхідності проживання упродовж певного терміну на території відповідного виборчого округу або адміністративної одиниці.

Факт цензу осілості відповідає історично зумовленим поглядам на виборчий округ як на територіальну корпорацію, населення котрої є певною спільнотою з єдиними інтересами. Проте виборчі округи не завжди збігаються з адміністративно - територіальними одиницями, які могли би претендувати на визнання такими корпораціями. Окрім того, під час революцій ХVII—XVIII ст. територіальна організація більшості країн була докорінно змінена без урахування тих відповідних одиниць, що склалися історично.

Однак ценз осілості сьогодні у більшості випадків - єдиний реальний виборчий ценз. Застосовують його у багатьох країнах. Однорічний ценз осілості було передбачено наприкінці XIX ст. — на початку ХХ ст. у законодавстві Австрії, Бельгії та Японії, дворічний — в Іспанії. У США він становить місяць для участі у президентських виборах і від 3 місяців до року для інших виборів (конгрес, сенат, губернатора та ін.), в Австралії, ФРН і Японії — три, у Бельгії та Франції — шість, у Канаді та Фінляндії — 12 місяців.

У конституції Ісландії, наприклад, сказано, що для участі в голосуванні на парламентських виборах потрібно проживати в країні не менше п’яти років. Аналогічний термін осілості для надання активного виборчого права визначено в Норвегії, а для пасивного права тут він становить десять років. В Австралії, крім тримісячного цензу осілості у відповідному виборчому окрузі, запроваджено вимогу проживати в країні не менше ніж півроку до початку складання виборчих списків.

У Великій Британії до участі в голосуванні не допускають тих громадян, котрі, маючи виборчі права, за місяць до дня виборів не були зареєстровані; в Ірландії можуть брати участь у виборах ті, хто “має місце для сну”.

В Україні бути обраним народним депутатом може той, хто мешкає в Україні впродовж останніх п’яти років, а Президентом України — той, хто проживає в Україні протягом десяти останніх років перед днем виборів.

4. Військовий — офіційне обмеження виборчого права для військових. У Великій Британії військові й поліція позбавлені права бути обраними до палати громад парламенту. Тут, згідно з чинним законодавством, вони зобов’язані дотримуватись політичного нейтралітету й автоматично втрачають роботу у разі висунення їхньої кандидатури до парламенту. Така сама норма поширюється на державних службовців та церковних ієрархів. Подібна норма передбачена й у виборчому законодавстві України. Наприклад, військовослужбовці Збройних сил, Національної гвардії, Прикордонних військ, Управління державної охорони, військ Цивільної оборони, Служби безпеки України, інших утворених, відповідно до законів України, військових формувань (крім тих, хто відбуває строкову військову або альтернативну службу), особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України позбавлені пасивного виборчого права. Щоб бути зареєстрованими кандидатами у депутати, їм треба подати до окружної виборчої комісії особисте зобов’язання про припинення виконання службових повноважень на період виборчої кампанії.

5. Майновий — офіційне обмеження виборчого права за майновим становищем громадянина. Ценз обмежував участь у виборах осіб, котрі не володіли майном або отримували дохід, нижчий від визначеного законом. Так, за Маніфестом 17 жовтня 1905 р. до участі у виборах до першої Державної думи допускали: селян, що мали хоча б якісь землі або інше майно; осіб, котрі не володіли землею, але сплачували земський податок; осіб, які мешкали у сільській місцевості й отримували платню чи пенсію за службу в державних, земських, станових закладах. Водночас закон не допускав до участі у виборах середні й нижчі верстви населення, що були задіяні у сільськогосподарських промислах, але не пов’язаних із правом власності на землю, робітників фабрик, заводів і різних майстерень, які втратили безпосередній зв’язок із селом та осіб, котрі черпали засоби до існування з розумової праці, торгівлі й промислів.

6. Статевий — офіційне обмеження виборчого права за статевою ознакою. Тривалий час виборче право мали тільки чоловіки і не поширювалось на жінок. Боротьба за скасування цього обмеження розгорнулась у Європі й Америці та отримала назву “суфражизм” лише після Другої світової війни спричинивши емансипацію жінок.

Вперше брали брати участь у виборах і чоловіки, і жінки 1893 р. у Новій Зеландії. З 80 - х років ХІХ ст. і до Першої світової війни активне виборче право було визнане законодавством шести штатів США. На початку ХХ ст. жінки вибороли виборче право в Австралії, Норвегії та Фінляндії. Причому в багатьох європейських країнах жінки могли не лише голосувати, а й балотуватися на виборах. У США виборчі права жінки отримали 1920 р., а в низці європейських країн і Японії — після Другої світової війни, у Швейцарії — в 1971 р. А от у Кувейті жінки досі позбавлені виборчих прав.

7. Грамотності (освіти) — офіційне обмеження виборчого права на підставі освіти (грамотності) виборця. В Італії за конституцією 1848 р. необхідною умовою участі у виборах було вміння читати й писати. Ценз грамотності визначали і в конституції Португалії 1911 р. В Англії аж до середини ХХ ст. були окремі університетські виборчі округи, де професори користувалися подвійним виборчим вотумом. Ценз грамотності в окремих штатах США діяв аж до 1970 р.

8. Класовий — офіційне обмеження виборчого права громадян підставі їхньої класової належності, властиве комуністичному режимові. У Росії, після Жовтневої революції, виборче право мали, наприклад, лише громадяни, котрі займалися суспільно корисною працею, а також солдати, матроси від 18 років, причому місцеві ради на власний розсуд могли й понизити цю норму. Окрім того, з почуття “солідарності трудящих всіх націй” виборче право надавали іноземним громадянам Росії у випадку, коли вони належали до робітничого класу й не експлуатували найманих працівників.

Від участі у виборах були відсторонені особи, котрі використовували найманих працівників з метою отримання прибутку; жили з нетрудових доходів (процентів із капіталу, прибутків від підприємств, доходів від нерухомого майна); торговці й комерційні посередники; монахи та служителі релігійних культів; співробітники поліції, жандармерії, а також члени царської родини.

Більшовики позбавляли виборчих прав також інші категорії виборців, застосовуючи положення конституції, яка давала змогу, “керуючись інтересами робітничого класу загалом”, позбавляти прав “окремих осіб і окремі групи осіб, які користуються ними всупереч інтересам соціалістичної революції”.

9. Дієздатності — офіційне обмеження виборчого. Згідно зі ст. 2 Закону України “Про вибори народних депутатів України” не мають права голосу громадяни, визнані судом недієздатними. Порядок визначення громадянина недієздатним передбачається цивільно-процесуальним законодавством України.

Іноді законодавство визначає певні загальні обмеження стосовно соціальної поведінки виборців. Наприклад, у законах окремих штатів США йдеться про те, що виборець повинен мати “здоровий глузд”, “добру вдачу” і под. У конституції Італії 1947 р. обмежували у виборчих правах осіб за скоєння “негідних вчинків, зазначених у законі”, тобто невідповідну політичну поведінку, зокрема різні зловживання на самих виборах. Сьогодні у більшості країн світу застосовують різні виборчі цензи.

Закон України про вибори народних депутатів забороняє всілякі обмеження виборчого права, крім визначених у цьому Законі. В Україні є певні застереження стосовно права бути обраними для таких категорій населення: військовослужбовців; суддів; прокурорів; державних службовців.

Нерівність виборчих прав може реалізовуватися не лише внаслідок заборон, а й у разі надання певних преференцій чи переваг.Надання окремим категоріям населення більшої кількості голосів, порівняно з іншими виборцями, називають виборчими привілеями (плюральним вотумом). Підставами для надання таких привілеїв можуть слугувати майнове становище, величина сплати податків, освітній рівень, громадянство, сімейне становище та ін. Такі переваги й преференції у виборчому законодавстві окремих держав у минулому і були яскравим прикладом порушення принципу рівності виборчих прав.

Рекомендації

Для оптимізації виборчої системи доцільно вжити наступні заходи.

1. Диференціація загороджувального бар’єру. Має бути збережений чинний виборчий бар’єр для політичних партій. Виборчий бар’єр для виборчого блоку має дорівнювати кількості партій-засновниць, помноженій на 3 %.

2. Запровадження регіональних виборчих списків. Територія України поділяється на 18 багатомандатних виборчих округів. Магнітуда кожного такого округу (кількість мандатів, що розподіляються) становить 25 мандатів. При цьому до кожного регіонального виборчого списку політичної партії або блоку мають включатися лише особи, які постійно проживають на території відповідного округу.

Мінімальний склад кожного виборчого списку політичної партії (блоку) становить 20 мандатів (очікується, що перевага певної партії (блоку) над конкурентом не перевищуватиме співвідношення 4:1), максимум – 25 (повна кількість мандатів).

При встановленні результатів виборів кількість мандатів, які отримує політична партія (блок) у територіальному виборчому окрузі, розраховується пропорційно до кількості отриманих в окрузі голосів, із використанням квоти Хейра (діюча система).

3. Відновлення мажоритарної системи відносної більшості на виборах депутатів місцевих рад:

а) повернення обласних та районних рад до принципу територіального представництва, з обранням рівної кількості депутатів обласної ради від міст обласного значення та районів, районної ради – від міст районного значення, селищ та сел. Кількість представників кожної адміністративної одиниці в обласній або районній раді може становити від 2 до 4 депутатів;

б) упровадження системи виборів депутатів, сільських, селищних, міських та районних у містах рад за одномандатними виборчими округами, приблизно рівними за кількістю виборців. Переможцем у першому турі виборів оголошується кандидат, який набрав найбільше голосів виборців, але за умови, що досягнутий ним результат становить не менше 50% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. У випадку, якщо жоден із кандидатів не набрав встановленого мінімуму, до другого туру виборів виходять двоє кандидатів, що здобули найбільше голосів. Переможцем вважається кандидат, який у другому турі набрав найбільшу кількість голосів.

4. Запровадження мажоритарної системи абсолютної більшості на виборах сільських, селищних та міських голів. Згідно із нововведенням, переможцем виборів на посаду сільського, селищного або міського голови у першому турі вважатиметься кандидат, який набрав 50 % + 1 голос виборців, які взяли участь у голосуванні. У протилежному випадку проводиться другий тур за участі 2 кандидатів, які в першому турі здобули найбільшу кількість голосів. Переможцем у другому турі визнається кандидат, який набрав більше 50% голосів виборців.

При цьому висування кандидатів у депутати місцевих рад, а також на посади сільських, селищних та міських голів, може здійснюватися від місцевих осередків політичних партій, громадських організацій та в порядку самовисування.

Очікувані результати

Перевага запропонованого варіанту виборчої системи полягає в тому, що вона сприятиме:

- розв’язанню проблеми з непропорційністю регіонального представництва у Верховній Раді України (через запровадження регіональних списків);

- розвитку організаційної структури політичних партій (через запровадження регіональних списків);

- створенню кращих умов для контролю за складом виборчих списків партій (блоків) з боку виборців через встановлення оптимальної чисельності виборчих списків.

- деполітизації роботи представницьких органів місцевого самоврядування та зменшенню їхніх конфліктів із головами територіальних громад;

- підвищенню легітимності сільських, селищних та міських голів, а також депутатів місцевих рад;

- створенню коаліцій у місцевих радах на стадії виборчої кампанії.

Референдум

Референдум – це інститут безпосередньої (прямої) демократії, процедура якого за низкою параметрів є досить близькою до процедури виборів. І у виборах, і в референдумі беруть участь виборці: весь виборчий корпус, якщо проводяться загальнонаціональні вибори або загальнонаціональний референдум, частина виборчого корпусу, якщо проводяться федеральні вибори (у суб'єктах федерації), або федеральний референдум, або місцеві (муніципальні), якщо обираються органи місцевого врядування або проводиться місцевий референдум. Основна відмінність процедури виборів від процедури референдуму полягає в об'єкті волевиявлення виборців. На виборах таким об'єктом є кандидат у депутати або на яку-небудь іншу посаду поза представницькою установою (президент, віце-президент, губернатор штату, мер та ін.). У референдумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, – закон, законопроект, конституція, поправка до конституції, яка-небудь проблема, що стосується міжнародного статусу відповідної країни, внутрішньополітична проблема. Результати виборів можуть визначатись як за мажоритарною, так і за пропорційною системами, а результати референдуму можна визначити тільки на основі принципів мажоритарної системи.

Співвідношення понять "плебісцит" і "референдум" – не однозначне питання. Це пояснюється тим, що в різних країнах законодавство по-різному підходить до цих інститутів. Слово "плебісцит" походить від грецького слова "plebs", але в латинській мові воно зазнало змін і тепер "plebiscitum" перекладається як "рішення народу". У літературі справедливо вважається, що юридично відмінності між плебісцитом і референдумом немає, однак законодавство деяких країн певну різницю цих понять вбачає.