Методика навчання та розвитку

УКРАЇНСЬКОГО МОВЛЕННЯ

§2. Навчання дітей вимови українських звуків

Кожна мова має свої норми вимови. Не можна вивчити мову, не оволодівши звуковимовою. Водночас не слід захоплюватися тільки роботою над правильною вимовою окремих ізольованих звуків. Вихователь, навчаючи дітей некорінної національності української мови, повинен працювати над усіма компонентами звукової культури українського мовлення: артикуляцією, дикцією. Інтонаційною виразністю; розвивати мовленнєвий апарат, мовленнєве дихання, фонематичний слух та міжмовне чуття.

Орфоепічна правильність мовлення - це дотримання норм і правил літературної української мови. Орфоепія встановлює норми вимови кожного звука у звукосполученнях І словах. Завдання вихователя - навчити дитину спочатку правильно вимовляти кожний звук, відсутній у рідній мові, ізольовано, а потім - у сполученні з іншими звуками, у словах. Для цього сам педагог повинен добре знати орфоепічні норми української літературної мови, уникати діалектизмів та місцевих говірок.

У близькоспорідненому мовленнєвому оточенні під впливом російської мови в україномовних мовців трапляється ціла низка мовних помилок як у вимові приголосних, так і голосних.

Поширеними є також помилки у вживанні наголосів спільних слів у російській та українській мовах.

Дітей некорінної національності потрібно навчити спочатку артикулювати важкі звуки та звуки, які відсутні в рідній мові дітей,

Фонетична правильність мовлення залежить від правильної артикуляції та дикції. В українській фонетичній систем 50 звуків (6 голосних і 44 приголосних). Вихователь повинен добре знати класифікацію звуків, особливості їх вимови, артикуляцію певного звука. Це дозволить йому своєчасно надати допомогу дитині, виправити неправильну звуковимову, показати правильну артикуляцію.

Артикуляція звуків - це правильне положення і рухи органів мовлення, необхідних для вимови певного звука. Мовний акт, що забезпечує артикуляцію звуків, здійснюється складною системою органів, у якій розрізняють периферійну і центральну частини мовленнєвого апарату. Якщо в дитини є будь-які порушення мовленнєвого апарату (неправильний прикус, коротка під'язикова зв'язка, рідкі зуби, заяча губа тощо), це сприяє неправильній звуковимові. У цьому випадку потрібне втручання логопеда. Якщо всі органи функціонують нормально, дитина легко оволодіває артикуляцією звуків другої мови.

Поставлення правильної артикуляції досягається шляхом індивідуальної роботи з дитиною за допомогою дзеркала, шпателя.

Артикуляція як прийом навчання звуковимови в умовах близькоспорідненої двомовності використовується тільки в поставленні важких для дітей-росіян звуків [г], [ч], [р], [ц].

 

Артикуляція звука [г]

При артикуляції цього звука відбувається зближення кореня язика із задньою стінкою глотки. Корінь язика відтягується назад, а маленький язичок займає положення, близьке до того, яке він займає при творенні звука [х].

Фрикативний звук [г] менш шумний і напружений, ніж задньоязиковий [ґ]1.

Для вимови фрикативного звука [г] слід спочатку розвинути м'язи кореня язика і задньої стінки глотки, змушуючи їх напружуватись, імітуючи видих у супроводі звуків: гаї га! га! (наче рубають дрова).

Потім вихователь використовує різноманітні вправи на

закріплення цього звука в такій послідовності: спочатку добирати слова, де [г] стоїть перед [а] (галка, дорога), а закінчувати словами, де [г] стоїть перед голосними переднього ряду (гудок, гуска, береги).

На заняттях та в повсякденній роботі для закріплення вимови фрикативного [г] вихователь використовує чистомовки та скоромовки.

 

Артикуляція звука[р]

Дрижачий передньоязиковий сонорний звук [р] вимовляється напруженим і загнутим до альвеол і зубної частини твердого піднебіння кінчиком язика, який приводиться у коливання звучним повітряним струменем і утворює характерний шум. Своїми боковими краями широкий напружений язик щільно притиснутий до бокових зубів. Губи набувають положення наступного чи попереднього голосного звука.

Тонкий, піднятий вище верхніх різців кінчик язика під тиском видихуваного повітря починає коливатися, вібрувати й утворюється звук [р].

Якщо дитина у словах української мови вимовляє пом'якшений звук [р'], то слід індивідуально чи з групою дітей викопати систему підготовчих вправ для розвитку мовленнєвого апарату, які спрямовані на те, щоб кінчик язика став гнучким, рухливим, стійким, щоб дитина вміла скеровувати видихуване повітря. Цього можна досягти шляхом показу артикуляції звука перед дзеркалом та її закріплення у звуконаслідувальних вправах (рокіт літака, гарчання собаки).

Якщо ж дитина не може правильно вимовляти цей звук, використовують підготовчі вправи на розвиток мовленнєвого апарату. Це можуть бути звуконаслідування індика (просовування язика між зубами і губами), цокоту копит (клацання язиком). Або запропонувати дитині задувати повітря на широкий кінчик язика, покладеного на нижню губу; висунути язик і сховати, рухати ним вправо, вліво, вниз, угору, торкнутися верхньої, потім нижньої губи, притискувати бічні краї язика до верхніх кутніх зубів; притискувати напружений кінчик язика до твердого піднебіння з одночасним притискуванням бічних країв язика до верхніх кутніх зубів.

Можна запропонувати й таку вправу: кінчик язика піднімається вгору до піднебіння, за зуби; рот відкрити так, щоб язик було трохи видно, дитині пропонують вимовляти дддд спочатку повільно, потім все швидше й швидше. У цей час слід підкласти під язик горизонтально свій вказівний палець і швидко рухати ним вправо і вліво. Бічні краї язика повинні бути притиснуті до верхніх кутніх зубів, а кінчик його повинен бути широким і розпластаним.

Доцільним буде і такий прийом: після пояснення й показу артикуляції звука [р] дитині пропонують присмоктати язик до піднебіння, потім Їй затискують ніс і пропонують дуже сильно задувати на кінчик язика, вимовляючи при цьому кілька разів слово три, потім – звукосполучення трик-трак, а далі - слова трава, труба.

Проводять із дітьми і дихальні вправи: дмухання на маленькі клаптики паперу, пелюстки квітів, коли язик піднято вгору до піднебіння, за зуби.

На закріплення звука використовують ігри «Оркестр», «Ворони», «Рак і мухи», скоромовки, чистомовки.

 

Артикуляція звука[ч]

Широкий кінчик язика змикається з переднім краєм твердого піднебіння, і це зімкнення далі поступово переходить у коротку пилину; одночасно задня частина спинки язика наближається до переднього краю м'якого піднебіння Місце артикуляції [ч] збігається з місцем артикуляції [ш]; звук [ч] в українській мові твердий.

Дитині спочатку показують артикуляцію звука [ч], стимулюючи до Її наслідування.

Використовують і спеціальні вправи. Дитині пропонують по черзі з невеликими паузами на один видих вимовляти т-ш-т-ш, а потім обидва ці звуки вимовляти за один видих без паузи: тш'тш-тш тш-ч.

Закріплюють звук в іграх, віршах, чистомовках, скоромовках.

 

Артикуляція звука[ц]

Звук [ц] вимовляється внаслідок зближення кінчика язика з ділянкою біля верхніх різців і альвеол і дальшого поступового переходу цього зімкнення в коротку щілину. Внутрішній бік переднього краю язика торкається основа нижніх різців. Середня спинка язика не піднімається вгору,

З дітьми, які мають вади у вимові звука [ц], проводять підготовчі вправи для розвитку мовленнєвого апарату.

Вихователь пропонує дитині послідовно вимовляти разом звуки [т], [с], спочатку з невеликою паузою на один видих: т...с...т...с... (язик перебуває в нижньому положенні), а потім обидва ці звуки вимовляються на один видих без паузи: тс-тс-тс-тс-тс-ц.

Можна запропонувати промовляти склад ат + с = ц. Кінчик язика опущений, нерухомий.

Для закріплення звука проводять ігри «Цапок», «Катруся і цапок», промовляють скоромовки, віршики, чистомовки.

Дихання є також складовою частиною звуковимови.

Воно може бути немовленнєвим (автоматичне дихання людини) і мовним. Немовленнєве дихання відбувається ритмічно: вдих, видих, пауза. При цьому, вдих дорівнює за тривалістю видиху. Голосові зв'язки відкрито. Мовленнєве дихання має свою специфіку: вдих короткий, видих довгий. Вдихає людина через рот і ніс, тому губи розімкнуто. Мовленнєве дихання буває кількох типів.

Верхньогрудне дихання під час якого розширюється тільки верхня частина легенів. Людина вдихає повітря, грудна клітка піднімається вгору за рахунок піднятого плечевого пояса.

Діафрагмальне дихання, під час якого грудна клітка розширюється вниз, плечі не піднімаються, опускається діафрагма.

Діафрагмальне - нижньореберне дихання або змішане - під час цього типу дихання опускається лише діафрагма, ребра відходять у боки, плечі не піднімаються. Це вважається найкращим типом дихання. У дошкільників ще досить слабкі дихальні м'язи, малий об'єм легенів, тому мовленнєве дихання у них неглибоке, верхньогрудне, вдих поривчастий, шумний, з різким підняттям плечей. Вони вдихають перед кожним словом, навіть посередині слова. Складається враження, що дитина захлинається, ковтає закінчення, невиразно читає вірші. Вихователь зобов'язаний навчити дитину правильного мовленнєвого дихання відповідно до її віку. Так, тривалість видиху в молодшій групі повинно дорівнювати фразі у 2-3 слова, в середній - 2-4, у старшій - 4-5 слів. Тривалість паузи дорівнює рахунку вихователя про себе «один, два» або словам «досить, ще раз», «відпочинь, ще раз», після чого дитині пропонують знову зробити вдих.

З метою розвитку мовленнєвого дихання використовують вправи та ігри: «Гойдання ляльок», «Дмухаємо на метелика», «Гравці» тощо.

Темп мовлення - це швидкість протікання мовленнєвого процесу в часі. Темп мовлення може бути швидкий, середній, повільний.

Для дітей, що опановують другу мову, характерний повільний темп мовлення. Доцільно планувати різні вправи для розвитку середнього та швидкого темпу українського мовлення: «Скажи, як я», «Мавпочки», «Швидше, ще швидше» і т.ін.

Працюючи над звуковимовою, слід розвивати фонетичний слух, розрізняти звуковий склад двох близькоспоріднених мов.

Фонетичний слух - це вміння чітко відрізняти один звук від іншого, завдяки чому впізнаються цілі слова, відбувається розуміння другої мови. З допомогою фонетичного слуху дитина розрізняє смисловий та виразний боки мови. Розвитку фонетичного слуху та міжмовного чуття сприяють такі дидактичні ігри та вправи: «Хто покликав?», «Впізнай слово», «Якою мовою?», «Який звук загубився?», «Луна», «Хто як сказав?», «Так чи не так?», «Що сказав Незнайко?» і т. ін.

Кожна мова має свою систему інтонаційних засобів виразності.

Інтонація - це складний комплекс засобів емоційної виразності. Це серце і розум живого розмовного мовлення. З допомогою інтонації ми можемо передати закінченість чи незакінченість думки, сум, радість, співчуття, незадоволення, подив, гнів. Відомий англійський драматург Б.Шоу писав, що є п'ятдесят способів сказати «так», п'ятсот — «ні», і є тільки один спосіб їх написати.

До засобів інтонаційної виразності належать мелодійність (пониження чи підвищення голосу під час вимови: ніжність, співучість, м'якість, грубість), темп (прискорення чи уповільнення передавання думки в потрібному місці), ритм (рівномірне чергування наголошених і ненаголошених складів), тембр мови, фразовий і логічний наголоси (паузи між мовними відрізками, підвищення або пониження голосу залежно від змісту вислову). З перших днів навчання дітей української мови вихователь повинен звертати увагу й на засвоєння дітьми засобів інтонаційної виразності мовлення. З цією метою застосовують прийоми імітації, зіставлення, порівняння слів і фраз з вимовою у російському й українському мовленні.

Так, показуючи різні види театрів, вихователь учить дітей передавати образ дієвих осіб з допомогою міміки, жестів, постави; голосом передавати настрій, стан певного героя художнього твору. Для цього дітям пропонують прочитати вірш з інтонаціями подиву або радості, весело або сумно; поставити запитання від імені хитрої лисички. злого вовка, Добродія або веселого Пустунця; виконати пісеньку від імені доброго або злого героя; промовити слова Івасика-Телесика, використовуючи різну інтонацію. Можна використовувати різні творчі завдання, які б сприяли пошуку дітьми індивідуальних засобів виразності в передаванні образів, персонажів, інтонації. Наприклад, підійти до свого товариша і попросити в нього іграшку так, щоб усі могли зрозуміти за інтонацією, як саме він просить (лагідно, сердито, ввічливо, грубо, з образою і т. ін.).

Розвитку виразності мовлення дітей сприяють запитання вихователя при читанні й аналізі художніх творів. Вони спрямовують увагу дітей на виразні засоби мовлення, спонукають до інсценування. Наприклад: Який голос у дівчинки? З яким почуттям вона сказала ці слова? Поясніть, що зараз переживає дівчинка? (Казка «Мудра дівчинка»). Яким би ви голосом передали слова мачухи? Як правильно розпочати розповідь: швидко чи повільно? Який вірш - веселий чи сумний, чому? Що б ви хотіли змінити в цьому оповіданні (казці)? Пригадайте, при читанні якого місця в оповіданні ви найбільше хвилювалися, переживали? і т. ін.

Дітям порівняно важко дається виконання вправ на вираження почуттів у мовленні: здивування, радість, урочистість, ніжність, гнів, жалібність, переляк тощо. Основними прийомами для вправляння дітей у виконанні цих завдань є ігрові прийоми. Наприклад, вихователь читає вірш М. Познанської «Корова», а діти невеличкими групками повторюють рядки вірша з різною інтонацією: перша - із запитальною, друга - з розповідною та окличною інтонаціями.

З метою навчання дітей виразного мовлення використовують спеціальні вправи, в яких діти повинні промовити слово з різним емоційним навантаженням. Наприклад, вихователь говорить: «Діти, сьогодні до нас у групу прийшов новенький хлопчик перший раз. Яким би словом ви про нього сказали?- «Новенький». При цьому вихователь звертає увагу на наголос у цьому слові. А далі пропонує дітям сказати це слово з радістю, з подивом, із сумом, байдуже. Або пропонується таке речення: «Оксана малює олівцем» і дається завдання промовити це речення так, щоб відповісти на запитання: хто малює олівцем (наголос на слові Оксана), що робить Оксана (наголос на слові малює) і, нарешті, чим малює Оксана (наголос на слові олівцем).

Вихователь промовляє фразу «Дощ іде» і пропонує дітям впізнати, зраділа вона дощу чи, навпаки, схвильована. Цінною для виховання різних відтінків голосу та виразності мовлення є вправа «Мавпочки». Діти повторюють різні варіації сили голосу, дикції, ритм, темп, наголос, інтонацію.

Вихователь може досягти успіху у вихованні звукової культури українського мовлення лише тоді, якщо робота проводиться комплексно, як на заняттях, так І в повсякденному житті.

Робота над поставленням важких звуків здійснюється індивідуально або з трьома-чотирма дітьми у зручний для вихователя і дітей час за таким планом:

1. Розглядання картинок, у назві яких потрібний звук стояв би в необхідному положенні.

2. Пояснення та показ артикуляції звуків. Робота із дзеркалом та шпателем.

3. Промовляння складів, корекція вихователем органів мовлення. Вправи на розвиток мовленнєвого апарату.

4. Промовляння слів із певним звуком (показ предметів, картинок).

5. Чистомовки, скоромовки на закріплення звука.

6. Ігри та ігрові вправи на закріплення правильної звуковимови.

Наприклад, індивідуальна робота на поставлення звука [р], тверда вимова його в кінці слова.

Вихователь показує предмети, речі, картинки: буквар, ліхтар, папір, календар. Пропонує назвати їх. Показує артикуляцію звука [р]. З допомогою шпателя та дзеркала намагається поставити цей звук.

Підготовчі вправи на розвиток мовленнєвого апарату

Підняти язик на верхню губу, потім опустити на нижню і втягти на місце.

Відкривши рот, робити рухи широким кінчиком язика по верхній губі вперед-назад зі звуком бл-бл-бл («бовтушка»), намагаючись не відривати язик від губи, ніби погладжуючи верхню губу. Спочатку робити ці рухи повільно, поступово прискорюючи темп і ховаючи язик за верхні зуби.

Усміхнутися, відкрити рот і постукати широким кінчиком язика за верхніми зубами із звуком ди-ди-ди-ди, спочатку повільно, потім дедалі швидше або сильно задувати на кінчик язика, піднятий до верхнього піднебіння. Пильнувати, щоб рот увесь час був відкритий, губи розтягнуті, нижня шелепа нерухома, рухається тільки кінчик язика.

Запропонувати здувати з долоні пелюстки волошки, ромашки, папірці, жмуточки вати. Передній край язика піднято до альвеол, і дитина довго й міцно задуває повітря на кінчик язика: рррр, чим сильніший струмінь повітря, тим швидше і далі розлітаються папірці чи пелюстки. Промовляння складів, чистомовок ар-ар-ар, пр-пр-пр,ур- ур-ур:

Ар-ар-ар - полетів комар.

Ур-ур-ур - біжимо за мур.

Прокіп, Прокіп, продай окріп.

Прокіп сидить, окріп кипить.

Рухлива гра «Воронята». Діти - «воронята» сидять на стільчиках. Вихователь каже:

Воронята міцно сплять,

В своїх гніздах всі сидять.

А прокинуться на зорі —

Будуть каркать у дворі.

Діти сплять. На слова кар-кар прокидаються, встають і кричать: кар-кар-кар.

Полетіли, полетіли,

Воронята полетіли, кар!

Діти «літають» і кричать: кар-кар-кар.

 

Словникова робота з дітьми

Сукупність усіх слів, наявних в українській мові, називають словниковим складом мови.

Слово - будівельний матеріал мови, основна її одиниця. Оволодіти другою мовою не можна, якщо не засвоїш певної кількості слів. Кожне слово має значення, що уточнюється, конкретизується або змінюється в контексті.

В українській мові, як і в російській, слова можуть бути повнозначними, що мають предметно-речове значення (панчохи, шкарпетки, годинник), і неповнозначними, які виражають відношення та зв'язки між повнозначними словами (хай, коло, біля, так).

Слова можуть мати пряме (золота обручка), переносне (золоте листя), конкретне (цегла, сміття, стеля, будівля) та абстрактне (смуток, надія) значення. Слова в українській мові, як і в російській, багатозначні: ручка (дитяча, для писання, від сумки, від дверей тощо).

Під час навчання другої, української, мови діти повинні засвоїти лексичне значення слова, спочатку пряме, а потім і переносне.

Добираючи слова для занять із розвитку українського мовлення, вихователь повинен керуватися відповідними принципами словникової роботи. З-поміж них: тематичний принцип уведення лексики; принцип нормування слів або обмеженого словникового мінімуму; практична цінність слова для цього етапу навчання; частотність уживання слів у розмовному мовленні; введення слова на основі чуттєвого досвіду; засвоєння слів в активній практичній діяльності; принцип описування понять і тлумачення їх значення; доступність слова за звуковим складом.

Провідним принципом уведення нових слів з української мови є групування їх за темами. Тематичний принцип дозволяє не тільки знайомити дітей з новими словами» а й включати їх в активне розмовне мовлення, будувати діалог з відповідної теми, складати розповіді в межах однієї теми.

Теми для занять вихователь може добирати довільно. При цьому слід враховувати вік дітей, рівень знань про довкілля і т. ін.

У варіативних програмах з розвитку українського мовлення різні автори рекомендують різну тематику. Проте, керуючись принципом практичного значення слова для певного етапу навчання, доцільно починати заняття з української мови темами «Знайомство», «Ввічливі слова». Адже з перших занять діти повинні вітатися, прощатися один з одним і з вихователем, вживати ввічливі слова. Найближчими темами для дітей дошкільного віку є «Дошкільний закладе, «Іграшки», «Сім'я». То ж саме з них і потрібно починати навчання другої мови,

Кількість тем визначається віковою групою. Так, у середній групі досить п'яти-шести тем упродовж року («Знайомство», «Ввічливі слова», «Дошкільний навчальний заклад», «Іграшки», «Ігри», «Сім^я»). У старших групах кількість тем можна збільшити до 12-13. При цьому, повторюються попередні теми з поступовим нарощуванням кількості нових слів і вводяться нові теми («Зовнішній вигляд людини», «Одяг і взуття», «Свійські тварини і птахи», «Кольори», «Рахунок», «Продукти харчування», «Свята», «Пори року», «Наша Батьківщина»).

У межах кожної теми передбачається декілька занять. Наприклад, у середній групі тема «Знайомство» передбачає три заняття, тема «Ввічливі слова» - сім занять. У той самий час на ці теми у старшій групі планується лише три заняття.

До кожної загальної теми вихователь складає тематичний словник на весь період навчання (один, два або три роки). Тематичний словничок охоплює слова всіх частин мови як повнозначні, так і службові. Наприклад, тематичний словничок з теми «Знайомство»: добрий день, добридень, знайомитись, ім'я по батькові, прізвище, звати, вітатись, розмовляти, як, так, моє, твоє, тебе, мене, новенький, новачок, українець, українка, хлопчик, дівчинка, лялька, діти, друзі, подруга, соромитися, соромливий, веселий, приємно, дуже, розповідати, запрошуємо, до побачення.

Тематичний словничок з теми «Ввічливі слова»: ввічливий, чемний, це, дякую, будь ласка, дякувати, звичаї, чарівний, добрий ранок, добрий вечір, на добраніч, будьте ласкаві, пробачте, вибачте, доглядати, шанувати, піклуватись, допомагати, вітатись, вибачатись, хай, біля, невже, радіти, телефонувати, лист, листівка, день народження, свято.

Тематичний словничок з теми «Дошкільний навчальний заклад»: дошкільний навчальний заклад, дитячий садок, роздягальня, їдальня, умивальня, вихователька, завідуюча, няня, навчати, займатись, заняття, стіл, стільчик, роздягатися, вмиватися, прибирати, чергувати, годувати, допомагати, малювати, танцювати, рушник, гребінець, зубна щітка, дзеркало, сніданок, обід, вечеря, ліжко, простирадло, ковдра, килим, спати, лягати, куточок, кухар, лікар, музичний працівник, двірник, лагідна, уважно, пильно, весело, дружно, вранці, ввечері, гратись, гаразд.

Із загального тематичного словничка вихователь добирає слова для кожного заняття окремо. У плані виховної роботи записують тільки ті слова, які мають різний звуковий склад у рідній і в українській мовах. Наприклад, з теми «Взуття» подаються на одному занятті такі слова: взуття, чоботи, черевики, взуватись, гумові, шкіряні. Слова туфлі, сандалії, калоші дітям зрозумілі. Тому вихователь буде працювати лише над їх правильною вимовою.

Кожне нове слово обов'язково вводиться в активне дитяче мовлення. Тематичний добір слів забезпечує їх мимовільне запам'ятовування.

Вводячи нову лексику, обов'язково слід пам'ятати про принцип обмеженого словникового мінімуму, нормування кількості нових слів на кожному занятті відповідно до віку дітей, теми, року чи етапу навчання, рівня розвитку мовлення. Так, у середній групі на одне заняття рекомендується планувати від двох до чотирьох нових слів, у старшій - чотири-шість, у підготовчій - шість-вісім слів.

Принципи практичного значення слова та частотності вживання слів дозволяють педагогу самостійно варіювати добір слів відповідно до місцевих умов, сезону і т. ін.

В основі словникової роботи лежить чуттєвий досвід дитини, процеси відчуття і сприймання. Відчуття є первинною формою відображення об'єктивної дійсності в мозку

людини, це відправний пункт пізнання. Відчуття і сприймання - єдине джерело наших знань про довкілля.

Необхідною умовою відчуття і сприймання є безпосередня дія об'єктивного подразника на аналізатори дитини. Відчуття і сприймання психологи називають сенсорикою, сенсорним досвідом дитини, який і становить суть наступного принципу введення нової лексики - встановлення у свідомості дитини зв'язку між фактом дійсності і словом, що означає цей факт, або введення слова на основі чуттєвого досвіду. Під час безпосереднього ознайомлення з предметами та явищами в дитини формується уявлення про них, яке потім закріплюється у слові. Навчаючи дітей другої мови, цей принцип застосовують під час уведення слів, що означають назви предметів і речей національного побуту, одягу, взуття, іграшок, з якими знайомлять дітей переважно на заняттях з ознайомлення з довкіллям. Це такі слова, як куманець, глечик, макітра, макогін, миска, рогач, полумисок, полив'яний, цебро, цебер, цебрик, свитка, очіпок, плахта, жупан і т. ін.

Виходячи з цього принципу, дитина повинна засвоювати нове слово в такій послідовності: а) відчуття окремих властивостей, ознак, якостей предмета (глиняний, полив'яний, глибокий, гладенький, коричневий); б) сприймання цілісного образу (полумисок); в) формування уявлення про предмет (наливають перші страви, посудина для їжі). поняття (посуд); г) відображення поняття у слові (полумисок).

Діти розглядають ці предмети, беруть у руки, діють з ними, засвоюють їх назви.

Після цього нові слова закріплюють на заняттях із розвитку українського мовлення або впродовж дня. Діти обов'язково повинні діяти з цими іграшками, предметами, чи в різноманітних видах діяльності (ігровій чи образотворчій, конструктивній), тобто вступає в дію принцип засвоєння нового слова на основі активної практичної діяльності.

У методиці навчання дітей другої мови, вводячи нові слова, застосовують принцип описування понять та тлумачення їх значення. Нове слово рекомендується давати в поєднанні зі вказівним займенником це. Вводять нові слова в такій послідовності.

Показ предмета чи картинки - називання його мовленнєвим зразком: це дзига, це човник. При потребі це слово перекладається рідною мовою дітей.

На початкових етапах навчання дітей української мови краще знайомити їх зі значенням нового слова шляхом показу натуральної, предметної наочності. Це допоможе дітям не тільки пов'язати слово із предметом, а й ще раз сприйняти сам предмет, побачити в ньому непомічені раніше властивості та якості.

Вихователь називає нові предмети двічі, другий раз - в іншому порядку.

Після введення нових слів їх потрібно закріпити. О.Й.Негневицька рекомендує здійснювати закріплення слів у певній послідовності: впізнавання слова, добір його з наочним підказуванням, добір слова без наочного підказування.

З метою перевірки, чи запам'ятали діти нове слово, чи можуть його впізнати, вихователь по черзі показує картинки (чи самі предмети) й запитує: «Це лялька чи ні?», «Це човник чи ні?» Діти повинні сказати: «Так, це човник» або «Ні, це лялька».

У вихователя на столі предмети, в дітей ~ картинки, вихователь показує предмет і пропонує дітям знайти картинку з таким самим зображенням.

Вихователь заплющує очі, торкається якогось предмета, називає його, а діти відповідають «так» чи «ні».

Педагог викликає дитину й говорить: «Зараз я спробую відгадати, яка іграшка тобі найбільше подобається». Вона торкається іграшок, називає їх словом, дитина ж тільки стверджує чи заперечує.

Використовують ігри та ігрові вправи на кшталт «Чого не стало?», в яких діють діти, а вихователь відгадує, чого не стало, називає предмети, які сховали діти.

Добір слова в ситуації з наочним підказуванням. Для закріплення активного промовляння нових слів педагог пропонує ігри й ігрові вправи, в яких діти з названих декількох слів повинні дібрати одне і назвати його. Наприклад, у грі «Крамниця» вихователь говорить: «Яку іграшку ти хочеш купити: ляльку, човник, ведмедика?» Дитина називає: «Ведмедика». Або: «Що ти, Оленко, хочеш купити для своєї доньки: шкарпетки, панчохи, сукню?» Дитина відповідає: «Сукню». При цьому діти обов'язково повинні бачити ці предмети, іграшки чи речі. Це можуть бути і картинки.

Добір слова без наочного підказування можна здійснювати в іграх на кшталт «Чарівна скринька», «Чарівна торбинка». Вихователь, не показуючи предмети, називає їх і запитує в дітей, що саме вони хотіли б узяти зі скриньки, чи з торбинки. Дитина спочатку називає слово, потім дістає предмет і знову називає його.

З метою закріплення нової лексики, активізації слів широко використовуються дидактичні ігри, що можуть проводитись як самостійне заняття з групою дітей або входити до складу заняття із розвитку українського мовлення.

Ігри добирають відповідно до теми заняття та за віком дітей.

Ігри на уточнення і закріплення назв предметів: «Чарівна скринька», «Посилка». «Чого не стало?», «Що змінилось?», «Виставка», «Подорож по кімнаті», «Що в торбинці?». Ігри на закріплення якостей властивостей, ознак предметів та іграшок: «Назви який?». «Впізнай предмет», «Угадай на дотик», «Знайди такий предмет», «Крамниця», ігри з лялькою та образними іграшками. Ігри на закріплення матеріалу: «Що з чого зроблено?», «З чого шиють одяг (взуття)?», «Погодуємо ведмедика», «Назви матеріал» тощо. Ігри на закріплення назв професій дорослих: «Хто де працює?», «Кому, що потрібно для роботи?», «В ательє», «На фабриці», «У крамниці», «Лікарня». Ігри на зіставлення та порівняння предметів: «Що схоже, а що відмінне?», «Червоні килимки», «Хто помітив?» і т. ін.

Для проведення таких ігор потрібно мати набір різних предметів та іграшок. Так, для ігор «Чарівна торбинка», «Цікава скринька», «Посилка» потрібні різнокольорові кільця, дерев'яні кульки, грибки, гумові м'ячики різних кольорів, плетений кошик, розмальований барабан, жовтеньке курчатко з вати, зелений огірок та інші овочі із пап'є-маше, гумові качечка та собачка, пляшечки, ляльковий посуд: предмети туалету (зубна щітка, рушничок, мило, гребінець); навчальне приладдя (зошит, олівець, ручка, гумка), ножиці, нитки, ґудзики; кілька побутових речей; стрічки різної довжини, прапорці, клаптики, цвяхи, молоточок тощо.

Для дидактичних ігор із лялькою потрібно мати: велику й маленьку дидактичні ляльки (хлопчика І дівчинку) з повним комплектом національного одягу (літнього й зимового); ведмедиків (великого і малого), собачок (білого і чорного) та інші іграшки й обладнання для кімнати ляльки.

Особливо цінними для дітей є дидактичні ігри з лялькою «Нагодуємо ляльку», «Навчимо ляльку готувати стіл до чаю», «Влаштуємо ляльці кімнату», «Одягнемо ляльку на прогулянку». «Попрасуємо ляльці одяг», «Викупаємо ляльку», «Покладемо ляльку спати», «День народження ляльки», «Лялька йде у гості», «Святковий одяг».

Наводимо опис дидактичних ігор.

«Купання ляльки». Мета: закріпити й активізувати назви і призначення предметів практичного користування з теми «Зовнішній вигляд людини»; вчити дітей правильно змінювати дієслова (купаємо, купати, викупати; витираю, витирати, витерти; намилюю, намилити, мити, змивати). Виховувати охайність. Словник: лялька, ванночка, мило, рушник, мити, витирати, купати.

Хід гри: Вихователь вносить ляльку.

- Наша Катруся була на прогулянці, гралась у пісочнику і забруднилася. Що треба зробити, щоб лялька знову стала чистою?

- Викупати її.

- Зараз ляльку купатимемо. Що потрібно для купання? (Ванночка, вода, мило, мочалка, рушник).

Діти повинні принести всі потрібні речі й назвати їх.

- Що треба спочатку зробити?

- Налити води. Посадити ляльку. Намилити милом, помити її, а потім змити водою.

- Викупали Катрусю. Що далі слід зробити?

- Витерти рушником ляльку. (Діти називають дії, які виконує вихователь).

Додатково вона ставить запитання: «Що я роблю?» Окремі дії можна доручати дітям.

Дидактична гра «Крамниця» (тема: «Одяг і взуття»). Мета: закріпити знання дітей про осінній одяг. Учити правильно називати його й описувати. Розвивати зв'язне мовлення. Узгоджувати числівники з іменниками у множині в родовому відмінку. Виховувати ввічливість. Привчати вживати ввічливі слова: будь ласка, добрий день, до побачення. Словник: пальто, шапка, шарф, рукавиці, черевики, чоботи, продавець, каса.

Хід гри: Вихователь: - Яка зараз пора року? Яка сьогодні погода? Подивіться на нашу ляльку Оксану. У що вона вдягнена? Ми зараз підемо до крамниці готового одягу і купимо ляльці теплий одяг та взуття.

Діти розглядають крамницю.

- Що ви бачите у крамниці? Скільки пальт (шапок рукавиць, черевиків...) ви бачите у крамниці?

Педагог перший купує потрібну річ і дає дітям зразок, як треба ввічливо звертатися, дякувати тощо.

Діти підходять до продавця, звертаються з проханням продати потрібну річ, купують, одягають ляльку. Вихователь стежить за правильністю мовлення дітей.

Дидактична гра «Що, з чого зроблено». Мета: закріпити знання дітей про матеріали, з яких зроблено різні предмети та речі; виховання допитливості. Словник: металевий, дерев'яний, скляний, пластмасовий, полотняний, шерстяний, бавовняний, глиняний. Матеріал: олівець, склянка, кульки, сукня, хустка, кофта, глечик, машина.

Хід гри: На початку вихователь загадує загадки про окремі речі. Потім говорить, що в неї на столі лежать різні речі, предмети, і всі вони зроблені з різних матеріалів. Пояснює гру: «Я буду називати предмет, а той, кого я викличу, повинен підійти, взяти його і розповісти, з якого матеріалу він зроблений. Наприклад, олівець зроблено з деревини, він дерев'яний». Гра продовжується.

Дидактичні ігри з картинками: «Наш посуд», «Впізнай картинку», «На місця», «Підбери одяг для ляльки», «Кольоровий посуд», «Пошта», «Впізнай і назви», «Що зроблено на фабриці, заводі?», «Чи знаєш ти, де я був?» «Що картинка розповідає?», «Кому що потрібно?» і т. ін. Наводимо зміст кількох ігор.

Дидактична гра «На місця». Мета: закріпити знання дітей про посуд, одяг, іграшки та місце, де зберігаються ці речі. Вчити правильно відповідати на запитання. Виховувати уважність, зосередженість, кмітливість. Словник: шафа, ігровий куточок, шафа для посуду, одяг, іграшки, посуд. Матеріал: предметні картинки, шафи.

Хід гри: Діти сидять на стільчиках, розміщених в один ряд. У різних місцях кімнати стільчиками відгороджено шафи для одягу та посуду. У дітей предметні картинки.

Вихователь разом з дітьми розглядає картинки, узагальнює їх - «посуд», «одяг». Пояснює гру. «Зараз, - говорить вихователь, - шафи порожні. Треба розкласти на місця різні речі: в одну шафу - посуд, в іншу - білизну. одяг, іграшки». Потім пропонує дітям встати і за сигналом «на місця» знайти місце для своїх картинок: посуд віднести в посудну шафу, білизну - в шафу для одягу тощо.

Гра «Скажи одним словом». Мета: вміти визначати предмети, що входять у поняття «овочі», «фрукти», «посуд», «іграшки», «одяг», називати Їх одним словом. Словник: овочі, фрукти, посуд, іграшки, одяг.

Хід гри: Вихователь заготовляє багато (30-40) різних картинок. на яких зображено різноманітні речі.

Картинки слід приготувати такі:

овочі: картопля, цибуля, буряк, морква, капуста, огірок, помідор;

фрукти: яблуко, груша, вишня, слива, виноград, абрикос, апельсин;

іграшки: лялька, ведмедик, башточка, машина, возик, кішка, зайчик;

посуд: тарілка, ложка, чашка, виделка, ніж. блюдце, чайник;

одяг: сорочка, майка, штанці, сукня, трусики, панчішки, шкарпетки.

Змішавши ці картинки, вихователь пропонує дітям по черзі виходити й вибирати картинки, що зображають посуд, одяг, фрукти, овочі, іграшки.

Після того як дитина вийшла і відібрала картинки, що зображують посуд, вихователь може викликати іншу дитину перевірити, чи правильно відібрано ті картинки, на яких зображено посуд. Якщо такі картинки залишилися, вихователь пропонує дитині додати їх до раніше відібраних, а коли що-небудь відібрано неправильно, пропонує їй вилучити їх. Так діти відбирають і класифікують по групах окремі предмети. Потім вихователь роздає усім дітям по одній картинці, домовляючись про такі правила гри: кожна дитина дивиться на свою картинку, і коли вихователь скаже слово «одяг», усі діти, в яких на картинці намальовано одяг, біжать до неї; коли вона скаже «посуд», - біжать ті, в кого намальовано посуд. Коли діти добіжать до вихователя, вона доручає кому-небудь швидко перевірити, чи всі правильно виконали правила гри.