Предмет і завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних закладах освіти

Теоретичні засади методики навчання

Українського мовлення в дошкільному

Навчальному закладі

Теоретичними засадами методики навчання дітей українського мовлення є теорія пізнання, гносеологія. Зокрема. такі ЇЇ положення: мова - це суспільне явище; мова – засіб спілкування і взаєморозуміння між людьми; взаємозв'язок мови, свідомості та мислення; мова і поняття; зв'язок мови та історії; практика - критерій істини.

Людина за своєю природою — істота суспільна. Виробництво всіх життєвих благ людиною є суспільним виробництвом. Тільки суспільство могло створити людину як мислячу істоту, яка говорить. Людина стає людиною лише з появою мови та мислення.

Мова - суспільне явище, продукт розвитку людського суспільства. Вона виникла з потреби спілкування між людьми.

Потреба у членороздільній мові в людей виникла у процесі колективної праці. Та й людське суспільство виникло у процесі праці. Спільна діяльність людей зумовила потребу у спілкуванні.

Мова виконує найважливішу людську функцію спілкування комунікації. Мова виникає лише з настійної потреби у спілку ванні з іншими людьми. Без спілкування за допомогою мови неможливо було б налагодити спільну діяльність людей.

Організовуючи навчання дітей другої мови, слід пам'ятати, що кінцевим результатом опанування мови є спілкування цією мовою з іншими людьми, дорослими та однолітками. Тому на кожному занятті необхідно створювати життєві мовленнєві ситуації для активного спілкування (говоріння) українською мовою.

Теорія пізнання розкриває взаємозв'язок мови, свідомості та мислення.

Перша думка, що виникла в людини, оформлювалась у мовну оболонку. Думати без мови неможливо, а говорити можна лише тоді, коли людина мислить. Мова й мислення не можуть існувати відокремлено. Мислення стає реальним лише тоді, коли воно опосередковується мовою, використовується людиною в мовленні. Водночас із тим, не можна ототожнювати мову та мислення. Мислення - це явище глобальне, загальнолюдське. Відчуття, думка, свідомість е вищими продуктами особливим чином організованої матерії. Ця високоорганізована матерія І є людський мозок, наділений властивістю мислення. «Мова є засіб не виражати готову думку, а створювати ЇЇ, - писав відомий учений-лінгвіст О.О.Потебня, - вона не відображення світогляду, який вже склавсь, а діяльність, що його складає»1.

Отже, мислення — це процес, у результаті якого у свідомості людини відображається об'єктивний світ, відбувається процес пізнання. Мова е лише засобом спілкування, це своєрідна мовна діяльність.

Звуковий бік слова - це матеріальний субстрат мови, її чуттєва основа, «природна матерія». Слово та речення як основні одиниці мови фізично відтворювані та сприймані. Інакше мова не змогла б бути засобом спілкування: той, хто говорить, не зміг би оформити свою думку, а той, хто слухає, без звуків мови не зміг би її сприймати та розуміти. Тільки звукова мова, мова слів є досконалою формою вираження та формулювання думки. Навіть внутрішнє мовлення (мовлення про себе) не буває без чуттєвого мовного субстрата.

Кожний із нас із власного досвіду знає, що коли ми напружено думаємо, то непомітно для себе починаємо шепотіти, рухати губами, язиком, артикулювати звуки, промовляти слова. Внутрішнє мовлення - необхідна передумова для формулювання думки, воно є чуттєвою основою нашого мислення. Отже, мова, мислення та поведінка створюють нерозривну єдність. Навчати дітей другої, української мови слід у єдності з розвитком мислення.

Подекуди в літературі натрапляємо на твердження, що кінцевою метою навчання другої мови є навчання дітей мислити цією мовою. Проти такого твердження виступає відомий психолог В.О.Артемов. На його думку, мислення суб'єктивне, а об'єктивне те, про що мислить людина. У мові відсутній безпосередній зв’язок із мисленням, інакше не було б різних мов. Цей зв'язок опосередковується дійсністю та досвідом і виступає у слововживанні. Віднесеність слова до предметів та явищ реального світу - це і є його значення або семантика. Отже, справа не у відмінностях мислення різними мовами, не у змісті понять людей, які говорять різними мовами, а в не збіганні семантичних полів слова. Тому дітей слід вчити, вважає В.О.Артемов, не мислення другою мовою, а слововживання, різної семантики слів. Звідси - прямий зв'язок слова і поняття, слова і предмета. Під час оволодіння рідною мовою між словом і поняттям (предметом) не існує третього члена. Під час навчання другої мови цей третій член має вигляд слова рідної мови: парасолька (предмет) - парасолька (слово) - зонтик (слово рідної мови).

Артемов висуває три вимоги щодо навчання дітей другої мови. Перша: навчаючи дітей другої мови, слід використовувати зіставлення, порівняння семантики слів, тобто слів за значенням (наприклад, панчохи - чулки, човен - лодка). Друга: вивчення другої мови необхідно пов'язувати з національною культурою народу, з особливостями розвитку національної свідомості та мислення, із розвитком матеріальної культури та характеристикою епохи. Третя вимога передбачає висококваліфіковану підготовку педагога з досконалим, бездоганним знанням другої мови.

Отже, мова є засобом спілкування, а не мислення. Мова є не засіб, а дійсність мислення. Мова не виражає, а творить думки, реалізує їх. Мислити ж другою мовою можливо лише тоді, коли вона стане другою рідною мовою, коли людині буде байдуже, якою мовою мислити. Цього може досягти лише людина, яка з раннього дитинства вивчала паралельно дві мови на основі всіх правил орфоепії.

Не можна також ототожнювати семантику мови і предметний зміст думки. Значення слова не тотожне смисловому змістові поняття. Можна знати значення слова, не знаючи при цьому змісту поняття, що виражається з його допомогою, проте не можна знати зміст поняття, не виражаючи його словом.

Шляхом перенесення значень мова збагачується новими поняттями ~ словами за певних умов розвитку матеріальної та духовної культури суспільства. Стара словесна оболонка стає формою об'єктивації для нового поняття з переносним значенням слів (золоте серце, свіжі сили). Проте основою усіх значень слова є поняття, тому будь-яке переносне значення слова повинно співвідноситися з предметом, який названий цим словом, і бути зрозумілим усім людям.

Головне в назві предмета - це чуттєвий бік слова. Назва будь-якої речі не має нічого спільного з Її природою. Назва — важлива мовна функція, проте нею не обмежуються суть та функція слова. Слово, що містить у собі поняття, виконує глибшу і складнішу функцію - відображує явища дійсності і є знаряддям пізнання. Слово позначає предмет, проте воно не позначає поняття, а формуючи і формулюючи, виражає його. Поняття не може існувати без слова, бути невираженим. Слово - форма існування поняття. Слово є двоплановим. Воно позначає явища, предмети, і тоді слово як звуковий комплекс - знак. Водночас, позначаючи предмет, слово формулює поняття, що не є уже знаком, а узагальненням. Поняття відноситься не тільки до свідомості, поняття є суть предмета. Якби поняття не відображали явищ, ми б ніколи не зрозуміли одне одного. Спільність понять виникає зі здатності мислення людей відображувати й пізнавати. Якби звуковий комплекс «відображував» явища, то він би в усіх мовах був однаковий. Звуковий комплекс не несе в собі жодної відповідності щодо явищ, тому звукові комплекси неоднакові в різних мовах (кукла - лялька), хоча поняття можуть бути тотожними. Звідси педагогічний висновок: навчаючи другої, української мови, вихователь мусить прагнути не тільки збагатити словник дітей словами-назвами цієї мови, а й намагатися, щоб діти засвоїли поняття спочатку з основним, прямим, а потім і переносним значенням слова.

Мова невідривна від історії її народу. Це - літопис народу, відлуння його життя, почуттів, надій, прагнень, відлуння його страждань, радощів, досягнень. В українській мові це яскраво відображено у творах великого українського Кобзаря Т.Г.Шевченка, а також у творчості І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Марко Вовчок, І.Франка та ін. «У світлих, прозорих глибинах народної мови, - писав К.Д.Ушинський, - відображається уся історія духовного життя народу. Покоління народу минають одне за одним, а результати життя кожного покоління залишаються в мові - у спадщину спадкоємцям. У скарбницю рідної мови складує одне покоління за іншим наслідки історичних подій... Мова є найбільш живий, найбільш розкішний і міцний зв'язок, що поєднує минулі, сучасні та майбутні покоління в єдине велике історичне живе ціле!»

Тому слово народного епосу, народної пісні, колисанки, забавлянки, народної казки, історії, що закодована в думках, - найкращий засіб виховання, прилучення дітей з раннього дитинства до національної української мови.

Мова нерозривно пов'язана з культурою народу. Духовна культура кожного народу, освіта, наука, література, мистецтво - це чинники національної мови, показники мовної культури. Кожний народ має свою національну мову, національну культуру. «Якби об'єднання людства за мовою і взагалі за народністю було можливе, воно було б згубним для загальнолюдської думки... Для існування людини потрібні інші люди, для народності - інші народності».

Тому, навчаючи дітей української мови, слід ознайомлювати їх одразу з українською національною культурою – творами українських письменників, композиторів, художників, народних митців.

Усі наукові здобутки методики навчання дітей другої, української, мови перевіряються на практиці, адже практика - це критерій істини. Саме цим пояснюється і багатоваріантність програм у навчанні дітей української мови, і різноманітність методів, прийомів та форм прилучення малюків до українського слова, української національної культури.

 

Міжпредметні зв'язки

Української мови

Міжпредметні зв'язки є необхідною передумовою організації навчального процесу вищого навчального закладу. Вони є засобом комплексного підходу до навчання майбутніх фахівців. У той самий час реалізація між предметних зв'язків є дидактичного умовою активізації навчального процесу, систематизації знань, інтеграції науки та практики.

«Міжпредметні зв'язки - це відображення у змісті навчальних дисциплін тих діалектичних взаємозв'язків, які об'єктивно діють у природі й використовуються у сучасних науках. Міжпредметні зв'язки - це еквівалент між наукових зв'язків».

Міжпредметні зв'язки сприяють розв'язанню чинних у предметній системі викладання та навчання у вищих навчальних закладах суперечностей між розрізненими знаннями студентів з окремих предметів та необхідністю їх синтезу, комплексного використання здобутих знань у педагогічній практиці.

Учені (В.М.Максимова, А.І.Єрьомкін та ін.) по-різному класифікують Міжпредметні зв'язки. Вони можуть бути між предметними, між курсовими, комплексними, фактичним, понятійними, теоретичними, філософськими, історичними і т. ін.

Методика навчання дітей української мови як наука щільно пов'язана з іншими науками. Це вимагає від викладача знання методики здійснення різноманітних між предметних зв'язків (див. схеми 1, 2).

Методика навчання дітей української мови пов'язана з теорією пізнання, філософією, історією України, українознавством, фізіологією, психологією та психолінгвістикою, мовознавством, педагогікою, фаховими дисциплінами, народознавством.

Методика навчання дітей української мови як наука керується найзагальнішими діалектичними принципами розуміння суб'єктно-об'єктних відношень у пізнанні довкілля: довкілля є матеріальним, об'єктивним, воно існує в постійному русі, зміні та розвитку і доступне для пізнання.

Пізнання включає два взаємопов'язані боки ~ чуттєвий і логічний, раціональний.

Процес оволодіння другою мовою також підпорядковується основним законам та принципам теорії пізнання. Через безпосередній чуттєвий досвід, наочність дитина засвоює нові слова, які поступово узагальнюються, перетворюються у поняття, які дитина використовує під час спілкування з Іншими людьми, у своєму практичному досвіді. Викладач методики навчання дітей української мови повинен спиратися на відповідні теми з курсу філософії (див. таблицю на с.23).

Розкриття таких розділів методики, як «Методика використання народних джерел у розвитку українського мовлення», «Методика ознайомлення дітей з національною

 

 

культурою, традиціями та побутом українського народу», потребує знань із «Історії України», зокрема з розвитку культури українського народу в різні історичні періоди. Анатомія та фізіологія людини допоможе студентам розібратися в будові центральної та периферійної частин мовленнєвого аналізатора, врахувати під час навчання другої мови особливості нервової діяльності дітей дошкільного віку, використати вчення І.М.Сєченова й І.П.Павлова про умовно-рефлекторну діяльність, першу та другу сигнальні системи.

 

 

У навчанні дітей другої мови не можна обійтися й без психологічних знань. Загальна психологія озброює майбутніх фахівців знаннями про структуру мовної діяльності та мовленнєвих навичок. Дитяча психологія розкриває специфіку засвоєння мови на кожному віковому етапі, сенситивні періоди навчання дітей другої мови.

Педагогічна психологія орієнтує методику на побудову навчання з урахуванням «зони найближчого розвитку» дітей та «соціальної ситуації розвитку» (Л.С.Виготський).

Психологічна наука дає відповіді на такі запитання методики, коли ж саме потрібно починати вчити дітей другої мови, як впливає друга мова на розумовий розвиток дітей, з'ясовує причини та шляхи запобігання явищ інтерференції в умовах близькоспорідненої двомовності.

Оскільки методика орієнтована на навчання дітей української мови, стає зрозумілим її тісний зв'язок із мовознавством. Розкрити методичні прийоми навчання дітей правильної звуковимови допоможуть відомості з таких мовознавчих наук, як фонетика та орфоепія. Методика лексичної роботи з української мови в дошкільному закладі враховує дані лексикології. Формування граматичної правильності мови та розвиток зв'язного мовлення потребує ґрунтовних знань з граматики та синтаксису.

Враховуючи те, що українську мову вивчають діти некорінної національності (російськомовні дошкільні заклади), у методиці використовують також знання з курсу російської мови, застосовуючи порівняння й зіставлення мовних явищ обох цих мов.

Педагогіка озброює вихователів загально дидактичними принципами, методами, прийомами, засобами й формами навчання дітей дошкільного віку, розкриває суть навчання та шляхи ефективного розвитку дітей під час навчання. Все це дає змогу методичній теорії визначити специфічне принципи,

 

методи і прийоми навчання дітей української мови, спрямовані на ефективність розвитку мовленнєвих навичок. Методика навчання дітей української мови також пов'язана з логопедією (правильна артикуляція та поставлення звуків української мови), дитячою літературою, методикою навчання рідної мови, ознайомлення дітей з довкіллям та рідною природою, методиками математичних знань, образотворчого мистецтва, музики та фізичного виховання.

Викладач методики сам планує і передбачає використання різних між предметних зв'язків у процесі викладання свого предмета.

Проте, враховуючи специфіку російськомовних груп студентів та учнів, обов'язковими повинні стати курсові супровідні між предметні зв'язки, спрямовані на формування культури українського мовлення майбутніх педагогів. Цього можна досягти читанням спецкурсу та спецпрактикуму: «Культура українського слова», «Особливості вивчення української мови в дошкільних закладах з російською мовою навчання».

Отже, використання між предметних зв'язків у викладанні методики навчання дітей української мови допоможе сформувати в майбутніх фахівців системні знання, озброїти їх методичними прийомами розвитку українського мовлення, прищепити їм самим навички літературного українського мовлення, досягти культури мовного спілкування у двомовному оточенні,

 

Практичні завдання

1. Провести анкетування батьків, проаналізувати зібра-

Ім’я дитини (група)	Оцінна ситуація	Кількість помилок	F%	Кількість дітей	F1
взаємооцінка	самооцінка	m	m1	n	n1

2. Провести обстеження рівня розвитку українського мовлення за запропонованими методиками.

 

3. З’ясувати рівень розвитку розуміння дітьми казки та оповідання українською мовою згідно з методикою.

 

РОЗДІЛИ ІІ

МЕТОДИКИ НАВЧАННЯ ДІТЕЙ

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Характеристика двомовності

У багатонаціональних країнах унаслідок постійних міжмовних контактів спостерігається закономірний процес взаємодії мов, який дістав назву двомовності (білінгвізму) чи багатомовності (полілінгвізму).

Двомовність або білінгвізм - це володіння людиною двома мовами на рівні їх розуміння та вільного спілкування.

Людину, яка володіє двома мовами, називають білінгвом, біглотом, трьома мовами - триглотом. багатьма мовами - поліглотом.

Учені по-різному класифікують двомовність. Так, Ю.Д.Дешерієв поділяє двомовність на загальнонародну та територіальну, однобічну, двобічну, загальнодержавну чи місцевого значення, контактну та неконтактну.

Є.М.Верещагін класифікує типи двомовності за психологічним, соціологічним та лінгвістичним критеріями. За психологічним критерієм автор виділяє: рецептивний білінгвізм, який дає змогу білінгву сприймати на слух та розуміти мовлення другою мовою; репродуктивний, коли білінгв не тільки розуміє, а й відтворює вголос почуте чи прочитане. Ці типи двомовності характерні для людей, які самостійно вивчають другу мову для одержання інформації. Такі типи білінгвізму не використовуються в активній практиці мовленнєвого спілкування. Тільки продуктивний білінгвізм дає можливість біглоту розмовляти другою мовою, самостійно будувати висловлювання, що дозволяє мовцям розуміти один одного.

За соціологічним критерієм двомовність може бути індивідуальною, груповою, колективною, масовою (сім'я, мешканці будинку, школа, дошкільний заклад, місто, область, країна). Вона поділяється також на природну та штучну.

Природна двомовність характеризується стихійністю її засвоєння, коли дитина постійно перебуває у двомовному середовищі. Стимулом до засвоєння є потреба у спілкуванні. Таке засвоєння без педагогічного втручання супроводжується мовленнєвими помилками, змішаними фразами.

Штучний білінгвізм створюється організованим, цілеспрямованим навчанням дітей (чи учнів) другої мови в дошкільному закладі (чи школі) на спеціальних заняттях із використанням відповідних методів навчання.

Під час навчання дітей дошкільного віку некорінної національності української мови використовується синтезований (за словами Є.М.Верещагіна) тип двомовності, коли природні та штучні умови навчання поєднуються. Лінгвістична класифікація білінгвізму характеризується правильністю чи неправильністю мовлення білінгва. Розрізняють координативну (сурядну) та субординативну (підрядну) двомовність.

Координативну двомовність відрізняє абсолютна правильність мовлення обома мовами, тобто мовлення білінгвів не відрізняється нічим від мовлення монолінгвів.

Якщо ж мовці змішують дві мови, вживають слова кальки, припускаються помилок, таку двомовність називають субординативною.

Відомий лінгвіст Л.В.Щерба незалежне існування двох мов у мовленнєвому спілкуванні білінгвів називає «чистою двомовністю». На його думку, цей тип білінгвізму формується у ранньому віці. А.Є.Супрун щодо означеного типу білінгвізму вживає поняття «автономна двомовність».

Змішана або суміщена двомовність спостерігається тоді, коли для мовлення білінгвів характерні помилки взаємопроникнення елементів однієї мовної системи в іншу. Такий тип двомовності найчастіше спостерігається в умовах функціонування близькоспоріднених мов, до яких і належать українська та російська мови.

Безпосереднім білінгвізмом називають такий тип двомовності, коли людина однаково мислить однією і другою мовами. Така двомовність також формується у ранньому віці.

 

Опосередкована двомовність характеризується тим, що мовець мислить рідною мовою, перекладає думки другою мовою, а потім уже говорить. У таких білінгвів спостерігається уповільнений темп мовлення, багато помилок, запозичень із рідної мови.

Як бачимо, двомовність неминуче супроводжується мовленнєвими огріхами, помилками, для неї характерне явище інтерференції (взаємопроникнення, змішування).

Мовленнєва інтерференція - це неусвідомлене, безконтрольне використання у мовленні однією мовою елементів другої мови. Психологи називають інтерференцію навичок ще негативним перенесенням. Розрізняють пряму та непряму інтерференцію.

Пряма інтерференція - це неусвідомлене, спонтанне, безпосереднє перенесення елементів однієї мови в мовлення другою мовою. Вона має здебільшого зовнішній міжмовний характер. В українському мовленні це – вживання редукції голосних (в[а]да), м'якого звука [ч] (човен), оглушення приголосних у кінці слів (ду[п]) і т. ін. Чим ближчі мовні системи, тим більша питома вага прямої інтерференції.

Непряма або внутрішня інтерференція зумовлена нетиповими принциповими відмінностями мовних явищ, системними розходженнями. Вплив непрямої інтерференції спостерігається переважно в мовленні грузинських, вірменських дітей, які вчаться розмовляти російською чи українською мовами.

На території нашої держави в мовленні як дорослого, так і дитячого населення спостерігається негативне перенесення елементів однієї мовної системи в іншу. Він присутній у лексичній, фонетичній та граматичній інтерференціях у мовленні українською мовою.

Для лексичної інтерференції характерне невмотивоване запозичення слів із російської мови та вживання Їх в українському мовленні (візьми зонтик; дайте мені, будь ласка, цей карандаш). Найчастіше трапляються у мовленні такі російські слова, як рубель (замість карбованець), чулки, носки, туфлі, спички, частка да (замість панчохи, шкарпетка, черевики, сірники, так та ін.). Це, по суті, фонетично українізовані російські слова, які засмічують українське мовлення.

Досить поширеною є і міжмовна омонімія (слова, які мають спільний звуковий комплекс, але різні за значенням). Можна почути від педагогів такі слова, як закалятися (замість загартовуватися), слідуючий (замість наступний), повістка денна (замість порядок денний). Усі ці слова є і в українській мові, проте вони мають зовсім

інше значення: закалятися - забруднитися, слідуючий - той, що рухається в певному напрямку, повістка - письмове повідомлення.

Лексична інтерференція є і в мовних кальках, дослівному перекладі окремих російських словосполучень: кидатися в очі (бросаться в глаза) замість впадати в око; вести себе (вести себя) замість поводитись, триматись і т. ін.

Часом в українському мовленні вживають російські сполучники, частки, прийменники (діти йдуть в школу замість до школи; да, це мій м'яч замість так, це мій м'яч.), Для фонетичної інтерференції характерні орфоепічні та акцентологічні помилки. Серед них особливо поширені в дитячому мовленні не фонемні (за термінологією М.Б.Успенського): редукція голосних звуків, запозичена з російської мови; проривний звук [ґ]; позиційне та асимілятивне оглушення приголосних; тверда вимова звука [ц] у кінці слова; пом'якшення звука [р] у кінці слова; порушення наголосу. Фонемні помилки: переставляння звуків у схожих словах української та російської мов; відсутність роздільної вимови сполучень д'я, м'я, в'я тощо. Граматична інтерференція характеризується ненормативним уживанням граматичних форм та частин мов, порушенням структури та форми слів, речень української мови.

Інтерферуючий вплив російської мови спостерігається як у мовленні вихователів дошкільних закладів, так і в мовленні їхніх вихованців. Особливо яскравою є інтерференція в умовах стихійного (неорганізованого) засвоєння дітьми двох мов. Якщо дитяча двомовність розвивається стихійно, то це, застерігає Л.С.Виготський, призводить до негативних результатів. Педагогічний вплив, керівна роль вихователя, на його думку, ніде не набувають такого вирішального значення для всієї долі дитячого мовлення та індивідуального розвитку дітей, як у випадках двомовного та багатомовного спілкування.

За допомогою організованого навчання дітей двох мов уже в дошкільному віці вдається запобігти інтерферуючого впливу рідної мови на українську.

Під час навчання дітей української мови необхідно враховувати й позитивне перенесення елементів однієї мови в іншу. Таке перенесення елементів у лінгводидактиці називають транспозицією. Особливо сприятливі у транспозиційному відношенні близькоспоріднені мови, до яких належать російська й українська.

У навчанні дітей української мови транспозиція виступає у використанні: спільної лексики (рак, мак, рука, каша, лампа, парта, рот, сумка та Ін.); словесних інструкцій, зрозумілих дітям за змістом; знань про навколишні життя; мовленнєвих умінь і навичок, сформованих на заняттях із розвитку рідного мовлення; у зіставленні й порівнянні мовних явищ близькоспоріднених мов; дидактичного та наочного матеріалу, знайомого дітям; спільних форм, методів та прийомів розвитку мовлення дітей.

Вдале використання педагогом транспозиції значно полегшить засвоєння дітьми другої мови, сприятиме за-побіганню інтерференції.

Практичні завдання

1. Визначити мовленнєві навички та вміння (говоріння і слухання, якими повинні оволодіти діти у процесі навчання другої (української) мови.

2. Записати мовлення дітей та своїх товаришів, визначити типи інтерференцій, пояснити їх причини.

3. Визначити транспозиційні явища в навчанні дітей української мови.

 

РОЗДІЛ III

ЛІНГВІСТИЧНІ ЗАСАДИ

МЕТОДИКИ НАВЧАННЯ ДІТЕЙ

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Функції української мови

Мова виконує низку функцій, які є життєво важливими для суспільства, окремих соціальних груп, для кожної людини-мовця. Розглянемо їх.

Комунікативна функція - це функція спілкування, яка здійснює інформаційний зв'язок між членами суспільства, задовольняє потребу в іншій людині, забезпечує нерозривну єдність людини і мови. Функціональне забезпечення літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні всіх сфер діяльності суспільства; вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки й освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Експресивна функція - це функція вираження внутрішнього світу людини, емоційна насиченість і забарвленість мовлення кожного індивідуального мовця, кожної особистості.

Номінативна функція — це «мовлення» реального світу, лінгвалізація його речей та явищ, або інакше - це функція називання. Слова служать для того, щоб ними називали предмети, явища, речі, якості, властивості, ознаки, дії, кількості тощо. Реальний світ, окутий у мовну оболонку, у слова, фрази, речення, існує у свідомості кожної людини.

Гносеологічна функція є засобом пізнання довкілля. Ця функція акумулює досвід попередніх поколінь, фіксує і кодує його в мові і в словнику, граматиці, фонетиці, в текстах. Завдяки мові дитина засвоює цей досвід, прилучається до культурно-історичних цінностей і надбань своїх пращурів.

Мислетворча функція полягає в тому, що мова є засобом формування думок, оскільки ми мислимо в мовних формах, поняттями, які позначені словами. Мислити означає оперувати мовними поняттями, які дитина повинна засвоїти впродовж свого розвитку та спілкування з дорослими.

Естетична функція мови є знаряддям і матеріалом створення культурних цінностей. Ця функція пов'язана з художнім словом, художньою літературою, фольклором, мистецтвом. ЇЇ ще називають ейдетичною (ейдос - образ) функцією, образотворення. Через художні образи (тексти, картини) митець спілкується з читачем, слухачем, глядачем. Образність, поетичність мовлення є ознаками його досконалості, культури.

Культуроносна функція органічно пов'язана з попередньою, оскільки мова завжди є носієм культури кожної нації. Розвиток культури започатковується з розвитку ЇЇ мови: за станом мови можна встановити стан культури» (В.Гумбольдт). Мова є засобом творення національної духовності й культури. Своєрідність і неповторність національної культури забезпечується специфікою і багатством національної мови. Ось чому розвиток рідного мовлення слід пов'язувати;і ознайомленням дітей із національною культурою.

Ідентифікаційна функція полягає в тому, що мова є засобом спілкування лише для носіїв цієї мови, для тих, хто ЇЇ знає, вона ідентифікує носіїв мови в межах певної спільноти».

Контактовстановлювальна (фатична) функція, за допомогою якої мовець готує свого співрозмовника до сприйняття інформації.

Валюнтативна функція - полягає у вираженні волі щодо співрозмовника (наказ, запрошення, прохання тощо).

Демонстраційна функція - функція вираження за допомогою мови своєї етнічної, національної приналежності.

Дейктична функція - вказівна, пов'язана з мовою жестів, рухів,

Усі функції мови тісно взаємопов'язані, поліфункціональність мови необхідно враховувати в навчально-мовленнєвій діяльності дітей дошкільного віку. З поліфункціональності мови випливають принципи організації мовленнєвої діяльності та розвитку мовлення дітей.

Практичні завдання

1. Записати мовлення вихователів, товаришів, дати аналіз культури російського та українського мовлення.

2. Виписати висловлювання письменників, громадських діячів про українську мову.

3. Дібрати вірші українських поетів, у яких оспівується українська мова.

4. Скласти таблиці, у яких відбито явища транспозиції та інтерференції під час навчання дітей-росіян української мови.

5. Зробити порівняльний аналіз правил української та російської літературної вимови.

РОЗДІЛ IV

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Середня група

(П'ятий рік життя)

Словникова робота. Збагачувати словник дітей словами української мови відповідно до тем «Знайомство», «Ввічливі слова», «Іграшки та ігри», «Дошкільний навчальний заклад», «Сім'я». Вчити розуміти значення слів української мови. Збагачувати словник дітей образними виразами, приказками, прислів'ями. Активізувати вживання засвоєних слів у спеціально створених життєвих та ігрових ситуаціях («Ясочка та Панасик на гостинах у дітей»),

Звукова культура мовлення. Шляхом ігрових вправ навчати дітей вимови звуків української мови, особливо тих, яких немає в рідній (російській) мові (чітка вимова ненаголошеного звука [о], фрикативного звука [г], тверда вимова шиплячих, губних звуків та звука [р] у кінці слів;роздільна вимова звукосполучень на кшталт п*я, м'я, в'я та ін.). Розвивати фонематичний слух, вчити розрізняти на слух звуки і слова двох близькоспоріднених мов.

Залучати дітей до створення нових слів із допомогою суфіксів та префіксів української мови: йшов - прийшов - вийшов; біг - прибіг - забіг - вибіг; ведмідь - ведмедик - ведмежа.

Виховувати вміння будувати прості та поширені речення у відповідь на запитання вихователя.

Зв’язне мовлення. Вчити розуміти зв'язний текст (казку, оповідання, розповідь) українською мовою; будувати діалог на запропоновану тему («Зустріч на вулиці», «Телефон», «Привітай»), який складається із 3-4 речень; відповідати на запитання за змістом картинки, вірша, будувати речення із 3-4 слів (про іграшку, про свої дії та дії товаришів).

Старша група

(Шостий рік життя)

Словникова робота. Збагачувати словник дітей словами відповідно до тем: «Знайомство», «Дошкільний навчальний заклад», «Іграшки та ігри», «Сім'я», «Зовнішній вигляд людини», «Одяг і взуття», «Свійські тварини і птахи», «Кольори», «Лічба від 1 до 5», «Продукти харчування», «Пори року», «Наша країна»; українськими прислів'ями та приказками.

Звукова культура мовлення. Продовжувати вчити дітей розрізняти на слух і правильно вимовляти голосні і приголосні звуки української мови. Шляхом вправ, ігор, імітації вправляти дітей:

- у чіткій вимові звуків [е] та [й] під наголосом: вести, лебідь, мило;

- у дзвінкій вимові глухих приголосних перед дзвінкими;

- у дзвінкій вимові дзвінких приголосних (крім слів легко, розклад, зсипати);

- у м'якій вимові звука [ц') у кінці слів: палець, хлопець;

- у вимові звукосполучень [дж], [дз]: джерело, дзеркало, дзиґа.

Граматична правильність мовлення. Виховувати граматичну правильність української мови шляхом дидактичних ігор та вправ. Вправляти дітей в узгодженні Іменників із прикметниками та числівниками в різних відмінкових формах (род. відм. слів край - краю - рос. края; дав. відм. слів рука - руці - рос. руке; орудн. відм. слів голова - головою - рос. головой та ін,); іменників у множині (дороги — по дорогах - рос. по дорогам: ноги - по ногах - рос. по ногам; кімнати - по кімнатах - рос. по комнатам); у кличній формі слів типу: бабуню, брате, Ірино, Миколо, Києве.

Звернути увагу; на слова із суфіксами, типовими для української мови, при називанні старших за віком людей по батькові: Ивановна - рос, укр. Іванівна; Николае-вич - рос, укр. - Миколайович; Федосеевна - рос, укр. - Федосіївна; на дієслівні форми, відмінні в російській та українській мовах. Стежити за правильним уживанням прийменників, часток.

Зв'язне мовлення. Учити дітей будувати діалог відповідно до ситуації або на запропоновану тему. Інтонаційно передавати запитання та відповіді.

Відповідати на запитання педагога за змістом картин, у бесіді про художній твір, в ігрових ситуаціях.

Вчити описувати предмет, іграшку, картину за зразком вихователя, об'єднуючи 3-4 речення в описову розповідь.

Переказувати невеличкі знайомі оповідання та казки за запитаннями вихователя.

Підготовча до школи група

(Сьомий рік життя)

Словникова робота. Закріплювати словник дітей, засвоєний у старшій групі. Збагачувати словник новою лексикою (різні частини мови) відповідно до запропонованих тем: «Дошкільний навчальний заклад», «Ігри та іграшки», «Школа», «Навчальні речі», «Моя сім'я», «Наш дім», «Місто (село) та транспорт», «Зовнішній вигляд людини», «Явища природи», «Одяг і взуття», «Тварини, птахи, комахи», «Кольори та їх відтінки», «Лічба до 10», «Продукти харчування», «Свята та розваги», «Наша Батьківщина». Розуміти образні вирази в загадках, збагачувати словник прислів'ями. Помічати і виправляти лексичні помилки у своєму та чужому мовленні. Дотримуватися правил літературної вимови слів.

Збагачувати словник дітей числівниками {семеро, двоє, восьмеро), прислівниками (значно, багато, трохи, найкраще, найважче, треба, потрібно, соромно), прийменниками (через, навколо, коло, разом), частками (так, мабуть, наче), вигуковими словами та виразами (вибачте, годі, от тобі й на, де там, хіба що).