Діяльність Кирила та Мефодія та виникнення писемності на Русі

У другій половині IХ створюється слов'янська писемність на основі грецького статутного листи з додаванням кількох літер. Брати Кирило (827-869гг.) І Мефодій (815-885 рр..) Прибули з Візантії в Великоморавське державу на запрошення князя Ростислава з місіонерськими цілями в 863 році. Договір 911 року між Олегом і Візантією вже був написаний двома мовами - грецькою і слов'янською. Про досить значне поширення грамотності серед різних верств суспільства свідчать літописи та археологічні знахідки, пов'язані з Х1 століття, а так само численні новгородські берестяні грамоти. В основі літературної мови - жива розмовна мова Давньої Русі, точніше - обласні його діалекти (південні і північні) - Подніпров'я і Новгорода Великого. Разом з тим в процесі його формування велику роль зіграв близькоспоріднених йому, хоча й іноземний за походженням, мову старослов'янську, або церковнослов'янська. Саме на цю мову Кирилом і Мефодієм були переведені в другій половині 1Х століття книги Святого Письма. На його основі розвивалася на Русі церковна писемність і велося богослужіння. Будучи одним з діалектів староболгарської мови, церковнослов'янська володів великим набором абстрактних понять, які стали невід'ємним надбанням російської мови: «простір», «вічність», «розум», «істина». Перші оригінальні твори, написані східнослов'янськими авторами, відносяться до кінця Х1 - ХП століть. Серед них такі видатні пам'ятники, як «Повість временних літ», «Сказання про Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про закон і благодать». Жанрове різноманіття давньоруської літератури Х1 - ХП століть невелика: літописання, житіє і слово. Поділ творів давньоруської літератури на жанри є досить умовним. Це відбувається тому, що самі східнослов'янські книжники не мали єдиних уявлень про жанрових категоріях. Одним і тим же, найбільш загальним терміном «слово», письменники називали і урочисту промову митрополита Іларіона, і військову повість.

Перлини архітектури К.Р

Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль. Вона також зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква

Ідею цього храму було підказано центральним собором Константинополя, але за проектом він належав до іншого типу споруд. Київська Софія мала дещо менші розміри й будувалася за хрестово-купольною моделлю.

Софійському собору впродовж віків судилося лишатися і неперевершеним архітектурним шедевром, і, водночас, відповідно до задуму князя Ярослава Мудрого, втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель.

З кінця ХІ ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішими стає кубічний однокупольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств.

Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських одно купольних одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П’ятницька церква у Чернігові.

Можливо, зразком такого типу споруд стала церква над Золотими воротами (1037) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088) у Києві. Подібний вигляд мала й Еллінська (1072) церква у Чернігові. Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3-5-кульпольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібськи (1128) собори в Чернігові,Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської лаври та багато ін.