Становлення і розвиток екологічної ментальності та національного характеру

Кожна нація має свою специфічну культуру, систему знаків, символів, звичаїв і т. ін. У буденній свідомості помітні психологічні відмінності між народами. Так, пунктуальність є цінною якістю для німців і голландців, однак іспанці не надають великого значення цій якості. Стереотипні уявлення про психологічні властивості та культуру різних народів, що поширені у буденній свідомості, завжди мають ціннісний, оцінний характер і усвідомлено та не-усвідомлено співвідносяться з окремими уявленнями про специфіку свого народу і його культури (за І.С. Коном).

Кожній людині притаманні два види свідомості, що мають безпосереднє відношення до її національного характеру:

- перша містить стани, які властиві індивіду;

- друга містить стани, які характерні групі індивідів.

Ці стани пов'язують індивіда з суспільством, утворюючи так зване "суспільство всередині нас", яке існує у вигляді однотипних для представників однієї етнічної спільності реакцій на звичайні ситуації у формі почуттів, що й складає національний характер. Національний характер є важливою складовою особистості (Е. Дюркгейм).

Риси національного характеру розподілено між представниками нації нерівномірно - від наявності усіх цих рис до їх цілковитої відсутності. У зв'язку з цим, якості національного характеру необхідно вивчати, аналізуючи національні традиції, звичаї, вірування, історію та природні умови життя.

Характер відрізняється від темпераменту за змістом: характер має спільні риси серед етносів, а темперамент - це індивідуальна риса кожної людини (Г.Ф. Гегель).

Нація – духовно-психологічна спільність, заснована на територіально-економічній та історико-культурній єдності. Хоч нації й існують у сучасних суспільствах як найпоширеніші форми етнічної спільності, але, окрім них, існують і такі різновиди етнічних спільнот, як народність, національна група та ін.

Психічний склад нації – це стійкі риси психіки людей, що склалися на основі тривалої історії розвитку народу, які проявляються у звичках, смаках, звичаях, традиціях, емоційному сприйманні людиною навколишнього середовища та темпераменті.

Національний характер – це відносно стійка сукупність рис характеру, які властиві переважній більшості представників певної нації та залежать від конкретних історичних і соціально-економічних умов існування певної спільноти. В основі національного характеру лежить національна самосвідомість. (За А.М. Льовочкіною)

– своєрідне, специфічне поєднання типових рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації; уявлення народу про себе, сукупність стійких, основних для національної спільності особливостей сприйняття навколишнього світу та форм реакцій на нього. (Л.Е. Орбан-Лембрик)

Національний характер – це система ставлень конкретної етнічної спільності до різноманітних сторін оточуючої дійсності, що виявляється у стійких стереотипах їх мислення, емоційних реакціях і поведінці в цілому.

Національний характер є поєднанням фізичних і духовних рис, які відрізняють одну націю від іншої (О. Бауер).

Український національний характер, як і характер кожного народу, діалектично суперечливий.

У літературі, де розглядається український національний характер, нерідко твердиться, що українці емоційні, тому вони славляться піснею, а італійці, що не емоційні? А іспанці або мексиканці? Очевидно, емоційність не є сутнісною ознакою національного характеру. Її слід шукати передусім у сфері темпераменту, а не національного характеру.

Аналізуючи російський національний характер, Бердяєв зазначає, що жіноче начало визначає його сутність та особливісті. Подібні твердження можна знайти i щодо українського національного характеру. «Важко, а може, й неможливо роз'яснити українцеві те поняття мужчини, яке сформувалось в світовій культурі. Слабкість духу, душевність, названа суперцінністю, те, чого треба соромитися мужчині, - оспівується. Мити ноги коханій, нести її на руках («Я ж тебе, рибонько, аж до хатиноньки сам па руках однесу»), цілувати її сліди – усе це, явно жіноче, а в очах українця настільки високо підноситься, що зазіхання на нього сприймається ним, як зазіхання на святість».

Не можна погодитись з такими оцінками українського національного характеру. Більше того, всупереч аргументам Бердяєва, слід сказати, що такі риси українського національного характеру, як велика пошана до жінки, ліризм у звеличенні її найбільш адекватно виражають одну з суттєвих загальнолюдських рис: шанувати жінку як символ продовження i безсмертя людського роду, як найвищій взірець людської краси. Саме закріпленню цієї цінності віддає всі свої зусилля нині могутній на заході феміністський рух. Так що стосовно вказаної риси українського національного характеру треба відверто сказати: вона повчальна для багатьох націй i народів світу.

Матеріальна i духовна культура українського народу в своєму розвитку відбиває багатогранні сторони національного буття, суперечливі риси життєдіяльності народних мам, драматичні, а часом i трагичні сторінки історії нашого народу.

Загальновизнано, що українські народні пісні характеризуються ліризмом, задушевністю, теплотою. В них набули відображення кращі риси національного характеру українця. В багатьох українських піснях звучить печаль. Різні причини її:. це i розлука з коханою, i туга за рідною Україною, i печаль, викликана поневоленням Батьківщини іноземними загарбниками. пісні несуть у собі величезний емоційний заряд. Проте на основі лише однієї частки фольклору уявляти образ українця як сентиментального лірика, емоційно збудженого, було б неправильним. Однак образ такий: емоційність, сентиментальність, примат почуттів над розумом склався в літературі i нав'язується масовій свідомості. Де вже тут місце для філософських роздумів i наукових пошуків? Звідси беруть початок джерела міфа про специфіку української духовності, відміну від духовності інших народів. Автори цього міфа досі твердять про слаб­кість духу українців, про нездатність українського народу до розвитку теоретичного знання. І xi6a не свідчать про великі теоретичні звершення синів українського народу хоча б такі прізвища, як Вернадський, Грушевський, Патон, Люлька та ін.?

Несправедливість цих міфів підтверджується змістом i характером культури українського народу. Досить згадати творчість Шевченка та Франка, де поряд з ліричними творами є твори, в яких відображено героїчне минуле українського народу («Гайдамаки» Шевченка, «Захар Беркут» Франка). Подібних прикладів можна навести безліч.

Доброта, щедрість, задушевність, гумор, працьовитість - все це риси українського національного характеру, але водночас це i загальнолюдські цінності, просякнутi національним буттям українського народу i відображені в його літературі, мистецтві, усній народній творчості.

Історія українського народу, його перемоги і драматичні поразки, культура, що увібрала в себе як матеріальні, так і духовні цінності, побут, традиції, звичаї, вироблені протягом століть ціннісні настанови, формували зміст українського національного характеру.

Становлення і розвиток екологічної ментальності можливе за умови змістовної орієнтації індивідуальної і суспільної свідомості на людину, націю, духовну культуру, загальнолюдські інтереси, морально - етичні, естетичні цінності. У поєднанні з духовними екологічні категорії свідомості безпосередньо беруть участь у створенні і прояві українського менталітету. Відомо, що самореалізація людини здійснюється через різні форми діяльності, сукупність яких складає поняття "спосіб життя". А з іншого боку, реалізація здібностей і можливостей всіх сутнісних сил людини в різних видах життєдіяльності є не що інше, як культура. Життєдіяльність є сенсоутворювальним компонентом і в понятті способу життя, і в понятті культури.

Життєдіяльність - сукупність процесів, які відбуваються у живому організмі, слугують підтримці в ньому життя та є проявами життя. Для життєдіяльності характерний обмін речовин. Життєдіяльність може полягати як в активному переміщенні у просторі для підтримки обміну речовин та складніших діях, так і в неруховому існуванні з обміном поживних речовин із зовнішнім середовищем.

Виходячи зі сказаного спосіб життя можна визначити як сукупність стійких, типових для даного суспільства видів життєдіяльності, які виявляються у визначеній формі праці та виробництва, поведінки і дій, у всіх формах і сферах життя - економічній, політичній, екологічній та ін. Спосіб життя і культура характеризують людську діяльність і визначаються нею. Але спосіб життя - поняття ширше, ніж культура.

Якщо спосіб життя - сукупність всіх проявів людського життя і діяльності, то культура розглядає діяльність людей як реалізацію і самореалізацію, втілення творчого потенціалу людей і людства в усіх різноманітних формах.

Сфера духовних інтересів надзвичайно широка і включає крім культурних світоглядні, пізнавальні, етичні, екологічні, моральні, релігійні та інші цінності. Але щоб визначити поняття духовності, потрібно звернутися до соціальної сутності суспільного буття. Відомо, що духовність одночасно може перебувати як у складі, так і за межами свідомості, бо духовне життя наповнює і усвідомлювані, і підсвідомі, і напів- усвідомлювані установки. Предметно ж духовне розділяється на три великі області: світ почуттів, світ думок і світ людської волі. У складі духовності виділяються сенсоценностние, інтуїтивні, емоційні, цілеобразующі і вольові компоненти, яким притаманні риси пізнавальної, ціннісно - цілеоосвітянської, комунікативно -соціальної активності. Духовність –це ідеал, до якого прагнула й прагне людина у її власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності, а також це є прояв зрілості психіки особистості діяльністю сигнальної системи.

Розвиток духовності, у нашому розумінні, – процес позитивних кількісних та якісних змін:

1. у розумовій сфері людини (дитини) – від пізнання предметів та явищ на чуттєвому рівні - до усвідомлення їх сутності та взаємозв'язку.

2. у почуттєво-емоційній сфері – від простих емоцій - до здатності співчувати та переживати духовні стани та почуття;

3. у моральній сфері – від егоцентризму до гуманізму, альтруїзму;

4. у діяльнісно-вольовій сфері – від мимовільних дій – до цілеспрямованої саморегуляції, духовних вчинків;

5. у естетичному світосприйнятті – від споглядання естетичних об'єктів – до естетичної потреби та естетичної діяльності.

Виходячи з головних постулатів гуманістичної психології, де особистість досліджують як унікальну цілісну систему, що має суто людську можливість для самоактуалізації, ми розглядаємо духовний розвиток як динаміку ієрархії метамотивів та потреб, з позиції яких особистість оцінює себе, інших, довкілля і діє.

Найістотнішим для здійснення духовного розвитку ми вважаємо формування та реалізацію таких вищих потреб людини: у пізнанні світу, себе, сенсу життя; у визнанні та повазі власної особистості з боку інших осіб; у сприйманні та створенні краси (тобто естетичну); у доброчинстві та ствердженні справедливості (тобто гуманістичну); у психічному та особистісному вдосконаленню.

Психологічний зміст поняття «духовний розвиток» можна визначити як процес реалізації когнітивно-інтелектуального, почуттєво-емоційного, вольового, креативного потенціалів суб'єкта, здійснення прогресивнихякісних та кількісних змін у його ціннісних орієнтаціях та вчинках, результатом якого є досягнення психічної цілісності та гармонії. Цей процес може бути інтерпретований як різновид творчості, оскільки він є індивідуальним шляхом пізнання людиною своєї природи, відкриття власних можливостей та їх реалізації[

Цілком очевидно, що духовне входить до складу культури.

Культура – це історично визначений рівень розвитку суспільного життя, творчих сил і здібностей людини, а також створюваних ним матеріальних і духовних цінностей. У широкому розумінні поняття "культура" вживається для характеристики історичних епох, конкретних суспільств, народностей, націй, специфічних видів діяльності або життєдіяльності. Найбільш поширене уявлення про культуру використовується в його вузькому сенсі, як про сферу духовного життя людей, що включає в себе результати пізнання, норми моралі і права, людські сили і здібності - знання, вміння, рівень інтелекту, моральний і естетичний розвиток, світогляд, способи і форми спілкування.

Свідомість – вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом,самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини – складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовнобуття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.

Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення реальності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), такою формою відображення реальності, для якої властиве узагальнення, і в якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.

Будучи культурогенним за своїм походженням і сутності, екологічна свідомість, як і свідомість взагалі, реалізується в людському світогляді. З іншого боку, культура є породження свідомості, а також його складова, невід'ємна сутність людського досвіду. Оскільки дані поняття тісно взаємопов'язані, але не ідентичні, в них можна виділити цілий ряд загальних ознак. А саме:

1. Вектор спрямування – в досягненні дійсності" з середини", від "я" індивіда, бо звідти формується ставлення особистості і суспільства, створюється цілісне світосприйняття, уявлення про предмети і явища дійсності в їх взаємозв'язках, гармонії, доцільності.

2. Визнання значущості категорії цінностей як нормативної моделі цілеспрямованої активності, як орієнтовної основи психічного дії по відношенню до дійсності. Знаково–символічна опосередкованість сприйняття дійсності (свідомість – мова; культура – цінність).

3. Цілеутворення ініційовано одвічно проблемним питанням "сенсу життя", що проявляється в характері бачення життя, того, що в ній відбувається і досягається.

4. Безперервний розвиток, зростання, послідовне виявлення потенційно прихованих, раніше невідомих граней дійсності, в тому числі власних резервів, здібностей, можливостей.

5. "Інструментальність" опосередкування вибору і рішення, а також пов'язаного з ним почуття відповідальності в діях, поведінці і діяльності. Як свідомість, так і культура в складі суб'єктивних цінностей (у якому б вигляді вони не існували, вони причетні до свідомості) опосередковують прийняття рішень чи спрямування їх вибору та обгрунтування.

6. Спрямованість на майбутнє через досягнення сьогодення і минулого заради перспективи за рахунок визначення та узагальнення того одиничного, оригінального і неповторного, що є в природі і в кожному особистість.

7. Прагнення до цілісності і гармонії через осягнення дійсності з урахуванням інтуїції, співпереживання, спілкування, розуміння і ототожнення себе (як індивідуального, так і суспільного буття) з явищами етносу, природи, космосу.

Враховуючи ці підстави сутнісної єдності культури і свідомості, народна традиція завжди використовувала формування одного через інше, створюючи і розвиваючи фундаментальні цінності масової свідомості, які містяться в понятті "менталітет".

При вивченні поняття менталітету виходять з того, що дана категорія суспільної свідомості характеризує саме специфіку психологічного відображення зовнішнього світу, а також особливості типового реагування досить великий спільності людей.

Ментальність відбиває духовний світ людини або соціальної спільності в контексті відповідної епохи або етнокультури. До цього духовного світу відносяться суб'єктивні уявлення людей, вірування, установки, напрямок думок, манера почувань, стереотипи сприйняття і поведінки, стандартні способи вирішення різних життєвих проблем. Менталітет моделює не тільки напрямок думок, а й створює мотиваційно -смислову орієнтацію самосвідомості, не тільки концептуализирует внутрішній світ людей, але й об'єднує свідомість індивіда з колективною свідомістю.

Менталітет, однак, не зводиться до категорії суспільної свідомості, а лише характеризує певну особливість цієї свідомості. У самому загальному плані ментальність може бути визначена як задана, характерна для певної культури специфіка психічного життя, світовідчуття і соціального буття, обумовлених усією сукупністю життєдіяльності - економічної, політичної, культурної, егопсіхологіческой та ін.

Таке розуміння перехрещується з поняттям національний характер, під яким мають на увазі властиве представникам даної нації зміст основних особистісних рис, систему домінуючих в етносі уявлень, установок, ціннісних орієнтації, спрямованостей, вірувань, умонастроїв і т. п.