Міжнаціональні відносини в УРСР у 1945–1991 рр. (національний склад населення; ієрархія національностей).

КОНСПЕКТ

 

Етнічний склад населення України в сучасних кордонах (1897 — 2001 рр.),% (показані етноси, чисельність яких наприкінці 1920-х років перевищувала 1% загальної чисельності населення)

 

1897-1900 1926-1930 1959 1970 1979 1989 2001

українці 72,0 74,8 76,8 74,9 73,6 72,7 77,8

росіяни 8,8 8,1 16,9 19,4 21,1 22,1 17,3

євреї 9,0 6,5 2,0 1,6 1,3 0,9 0,2

поляки 4,4 5,4 0,9 0,6 0,5 0,4 0,3

німці 2,1 1,5 0,1 0,1 0,1 0,1 0,1

молд. і рум. 1,0 1,1 0,8 0,8 0,8 0,9 0,8

інші 2,7 2,7 2,2 2,6 3,0 3,1

 

Рідна мова населення України за переписами[80][1]

1897-1900 1920-1926 1959 1970 1979 1989 2001

українська мова 70,7 71,3 73,0 69,4 66,4 64,7 67,5

російська мова 9,6 11,9 24,3 28,1 31,3 32,8 29,6

інша мова 19,7 16,8 2,7 2,5 2,3 2,4 2,5

 

Національний склад населення Української РСР зазнав суттєвих змін. Протягом 60-80-х років відбувалося скорочення чисельності титульного етносу — українців. Це було пов’язано зі зниженням народжуваності, старінням українців, а особливо через великі масштаби міграції до України представників інших національностей.

За 30 років — з 1959 по 1989 pp. — частка українців у загальній кількості населення республіки скоротилась з 76,7 до 72,1 %, у той час як відсоток росіян збільшився з 16 до 22 %. При цьому слід врахувати, що вплив російської ментальності, мови, культури був значно вищим від кількості етнічних росіян. Фактично повністю зрусифікованими були українські міста, за винятком західних областей. Русифікація стала державною стратегією, а головний напрямок розвитку національних відносин полягав у підтягуванні етносів до мови і культури «великого російського народу».

Повсякденне життя населення УРСР (1945–1985 рр.) (прибутки і видатки; випуск товарів широкого вжитку; житлова проблема та способи її розв’язання; автомобіль: розкіш чи засіб пересування? «блат», хабар і дефіцит; відпочинок і дозвілля).

За умов повоєнної руїни держава вочевидь мала б сприяти покращенню матеріально-

побутових умов народу. Однак уже черговий (четвертий) п’ятирічний план відбудови й розвитку

народного господарства СРСР (1946–1950 рр.) державним пріоритетом засвідчив не задоволення

нагальних потреб людей, а нарощування військово-поліцейської міці держави. Примусові

мобілізації громадян на роботу в галузях та місцях, визначених системою; безперспективна з

точки зору особистості нескінчена фактично примусова праця; узаконене широкомасштабне

використання дешевої дитячої праці під вивіскою виховання і навчання в системі ФЗН; зневага

до матеріально-побутових умов трудящих – усе це залишалося нормою життя для пересічного

громадянина, позаяк саме за рахунок нелюдських умов праці робітників та інженерних

працівників суттєво здешевлювалося нарощуваня потужностей промисловості, причому,

передусім, промисловості важкої, зокрема, металургійної та вугледобувної галузей, енергетики

тощо. Об’єктивні негаразди приножувалися недолугим адмініструванням – всілякими позиками,

дефіцитами, штучним голодом, здирницькою грошовою реформою та ін. Державний цинізм

сприяв розквіту зловживання службовим становищем, хабарництва, корупції всередині

адміністративного апарату, які набули системного характеру. Жалюгідні умови життя пересічної

людини, фактично на межі виживання спричиняли поширення в масах дрібної та побутової

злочинності, доступних їм зловживань. Усе це вело до унормування у свідомості людей того, що,

зрештою, одержало народну назву неписаного «основного закону соціалізму» – «хто що

охороняє, той те й має».

Зусилля держави концентрувалися на кількох пріоритетних напрямках, перш за все –

оборонній промисловості та необхідних для її забезпечення енергетиці, металургії,

машинобудуванні. Показники 4-ї п’ятирічки з виробництва продукції групи «Б» були багато

нижчими від показників групи «А», вкотре підтверджуючи, що життєвому рівню людей держава

не надавала належної уваги, розглядаючи виробництво товарів народного споживання лише як

поступку населенню і скорочуючи до мінімуму витрати на ці галузі. Повільне (у порівнянні з

відбудовою виробничих потужностей) відновлення житлового фонду, зловживання в системі

комунально-побутового та медичного обслуговування, гостра нестача переважної більшості

продуктів харчування тощо на фоні загальної криміногенності гальмували підвищення рівня

життя людей. Можна сказати, що соціальна політика була орієнтована на забезпечення

мінімально можливих умов для виживання населення, необхідного для виробництва.

Водночас, прагнучи якнайшвидше повернути втрачний за роки війни контроль над усіма

сферами життя людей, органи влади повсюдно здійснювали нагляд за настроями громадян,

перлюструючи листування, надто з місць роботи примусово мобілізованих, збираючи відгуки

людей у чергах, на інспірованих владою та стихійних зборах, мітингах або інших місцях

скупчення громадян. Як свідчать звіти, зведення і висновки працівників НКВС УРСР, суспільна

реакція на динаміку власного побуту була вельми строкатою. На одному полюсі фіксувалася

вдячність людей партії та урядові за турботу, їх сподівання, що урядові заходи приведуть до

зміцнення СРСР, а відтак до покращення матеріально-побутового стану трудящих у

майбутньому. На іншому вирувало відверте незадоволення, висловлюване у виступах і

резолюціях зборів трудящих, бойкотуванні рішень влади, або навіть – у західних областях – до

судових позовів до місцевих керівників за невиплату заробітної платні та неподобства у

ставленні до працівників, не кажучи вже про масову підтримку збройної боротьби УПА.

Влада реагувала на це доволі традиційно. Швидкими темпами поширювалася радіофікація,

радіоточка разом із пресою використовувалися як засоби психологічного тиску для агресивної

агітаційно-пропагандистської кампанії. Набирали обертів звичні репресивні заходи – за 1945–

1953 рр. в УРСР за «політичні злочини» було заарештовано 43 379 осіб віком до 25 років; усього

ж і у самій лише Західній Україні протягом 1944–1952 рр. за підрахунками відомства Берії

репресовано близько 500 тис. осіб, у тому числі вбито понад 153 тис., заарештовано понад

134 тис., заслано довічно понад 203 тис. осіб. Таке «зміцнення» влади призвело до того, що на

зламі 40–50-х рр. пересічні громадяни вже знову приховували думки, натомість беззастережно

«підтримуючи» всі чергові ідеологічні кампанії – люди вже не ризикували висловлювати свою

незгоду з курсом партії. Водночас повоєнні зміни радянського законодавства уможливили

втручання держави в приватне життя, зокрема, у сімейно-шлюбні стосунки.

Безрадісним і злиденним було життя селян. Політика держави щодо села зіштовхнула їх,

позбавлених землі, худоби, а внаслідок паспортизації – й волі, на найнижчий щабель суспільства.

Обмеження в правах вкупі з тягарем непосильних державних поборів, податків і просто

конфіскацій не давали їм бодай якось покращити матеріально-побутові умови життя –

здебільшого селяни працювали лише за забезпечення основними продуктами харчування в

натуральній формі. Практичними діями органи влади не просто не сприяли нормалізації цих

умов, але щораз користалися селом як найостаннішим ресурсом для підтримки державного

організму, – чи то для поставки сільгосппродуктів, чи то для поповнення робітничих кадрів,

необхідних для підйому важкої промисловості, – фактично силуючи селянство лишатися

суспільним аутсайдером. Злочинна політика стосовно найжиттєвіших проблем селян

безпосередньо впливала на їх моральний стан, втокмачувала в них безнадію, песимізм і зневіру в

покращення життя, спричиняючи відгородженя і деградацію українського села.

Під час повоєнної відбудови економіки УРСР за рахунок нехтування життєвими потребами

населення всі сили держава спрямовувала переважно на виробництво засобів виробництва та

оборону, широко застосовуючи всілякі мобілізації і примусову працю, а також жіночу та дитячу

працю. Ресурси держави використовувалися без огляду на потреби й бажання людей, що є

характерною рисою тоталітарної системи. Здавалося б, четвертий п’ятирічний план (1946–

1950 рр.) було виконано за 4 роки 3 місяці, зрештою, 1950 р. обсяг промислового виробництва на

73% перевищив рівень найуспішнішого передвоєнного 1940 р. У той же час виробництво товарів

масового споживання не досягло передвоєнного рівня, житлова проблема, поглиблена війною,

вирішувалася вкрай повільно. Власне, нічого дивного в цьому немає. За всю історію планування

народного господарства СРСР – а це 11 п’ятирічних і 1 семирічний плани – немає жодного, що

не був би перевиконаний по групі «А». Навпаки, по групі «Б» був виконаний лише один з

дванадцятьох (восьмий – 1966–1970) планів розвитку, усі інші не були виконані. Тобто розвиток

групи «А» систематично планувався за рахунок групи «Б», а складений за такої диспропорції

план перевиконувався по групі «А» і регулярно не виконувався по групі «Б», мінімізуючи

виробництво товарів народного споживання. Очевидною є закономірність примату важкої

індустрії, яка вирішувала дві задачі. По-перше, гарантувався пріоритетний розвиток військово-

поліцейської машини держави, основою якого є саме важка індустрія. По-друге, примусово

обмежувалося споживання основної маси населення країни; останнє свідчить про утримування

на мінімальному рівні тривалості необхідного робочого часу, що за К. Марксом є засобом

збільшення відносної доданої вартості, а, отже, цілеспрямованим підвищенням ступеня

експлуатації трудящих.

Таким чином, у роки повоєнної відбудови як державне планування, так і управління на всіх

рівнях не мали пріоритетом швидку нормалізацію життя знедолених війною громадян країни.

Зростання доходів населення планувалося значно повільнішим, ніж економіки загалом, тож

купівельна спроможність переважної маси населення мала лишатися низькою. Насправді система

управління була налаштована для пригальмовування поліпшення матеріального стану основних

верств, що списувалося це на об’єктивні труднощі, прорахунки, шкідництво тощо, оскільки

держава (вірніше, її власник – партійна верхівка, та топ-менеджмент – господарське керівництво)

не мала зацікавленості у швидкому підвищенні добробуту мас, позаяк це зменшувало як

прибуток державного апарату, так і можливості влади до маніпулювання народом, і, зрештою,

вело до саморуйнації такої держави, що й відбулося у 80–90-ті рр. ХХ ст.

 

 

Із праці О. Субтельного «Україна: історія»

«Як би там не було, але очевидним є те, що попри постійну індоктринацію вплив марксизму-ленінізму на радянських українців занепадав. Що ж до українського націоналізму, особливо в його крайній, інтегральній формі, то він десятиліття тому був викреслений із суспільного світогляду. Отже, дві основні ідеологічні течії в українській історії вже не були такими впливовими, як колись. Оскільки ідеологічна відданість людей є основною вимогою радянської системи, послаблення цієї відданості призвело до втрати мислячими громадянами оптимізму, мети й спрямованості.

Серед величезної більшості зростає, проте, прив’язаність до того, що на Заході називають цінностями середніх класів, а в СРСР — буржуазним споживацтвом. За свідченнями радянських джерел, молодь в основному цікавить не будівництво нового суспільства, а вигідна й престижна праця, здобуття кваліфікації тощо. Мало хто хоче бути пролетарем. Переважна більшість молодих людей спрямовує свої зусилля на те, щоб дістати високоякісні споживчі товари, виготовлені на Заході. Очевидним є факт, що сучасна молодь аж ніяк не близька до тієї, яку хотів бачити Ленін».

⇒⇒ Зміни в соціальній та національній структурі населення

Друга половина 60-х — початку 80-х років XX ст. були часом суттєвих соціальних, етнічних, демографічних змін у суспільстві. На початку 60-х років вдалося подолати жахливі для України демографічні наслідки Другої світової війни, сталінських репресій та голодоморів. 1960 р. загальна чисельність населення республіки становила 42,4 млн осіб, з яких 22,6 млн, або 53 %, були сільськими жителями. На початку 80-х років чисельність населення республіки перевищила 50-мільйонну позначку, досягнувши у 1989 р. (за результатами перепису населення) 51,7 млн осіб.

Від перепису до перепису приріст населення зменшувався:

1959-1970 pp. — 5 млн 258 тис, у 1970-1979 pp. — 2 млн 248 тис., в 1979-1989 pp. — 1 млн 862 тис. осіб. Через економічну невлаштованість побуту, низькі життєві стандарти «радянської людини» знижувалася народжуваність, зростала смертність. Приріст населення не забезпечував звичайного відтворення поколінь. УРСР опинилася перед загрозою депопуляції — абсолютного скорочення кількості мешканців республіки.

Характерною ознакою демографічних процесів були високі темпи росту чисельності мешканців міст. У період між 1959 і 1989 pp. визначальними тенденціями змін у соціальному складі населення України були урбанізація населення, зростання чисельності жителів міст, індустріальних центрів і водночас зменшення абсолютної кількості сільського населення. Так, 1959 р. чисельність сільського населення України становила 22,6 млн осіб, або 53 %. 1964-го року міське населення у кількісному плані перевищило сільське, а на середину 80-х років воно становило вже більше 2/3 населення республіки. Перепис 1989 р. зафіксував скорочення сільського населення до 17,1 млн осіб — на 5,5 млн осіб, або на 20 %.

Різке скорочення чисельності селян було зумовлене як загальносвітовою тенденцією до урбанізації (збільшення кількості міст), так і побутовою невлаштованістю та складністю із працевлаштуванням на селі.

1979 p., уперше за тривалий період української історії, смертність сільських жителів перевищила народжуваність — розпочалася депопуляція. На початку 90-х років вона стала постійним явищем у республіці.

Національний склад населення Української РСР зазнав суттєвих змін. Протягом 60-80-х років відбувалося скорочення чисельності титульного етносу — українців. Це було пов’язано зі зниженням народжуваності, старінням українців, а особливо через великі масштаби міграції до України представників інших національностей.

За 30 років — з 1959 по 1989 pp. — частка українців у загальній кількості населення республіки скоротилась з 76,7 до 72,1 %, у той час як відсоток росіян збільшився з 16 до 22 %. При цьому слід врахувати, що вплив російської ментальності, мови, культури був значно вищим від кількості етнічних росіян. Фактично повністю зрусифікованими були українські міста, за винятком західних областей. Русифікація стала державною стратегією, а головний напрямок розвитку національних відносин полягав у підтягуванні етносів до мови і культури «великого російського народу».

⇒⇒ Привілейоване становище партійно-державної номенклатури

Учитель. Деформації в соціальній сфері посилювалися несправедливим характером розподілу суспільних благ. В обстановці всевладдя і безконтрольності номенклатурні верхи утворили власну, закриту систему постачання продовольства і промислових товарів, що не знала дефіцитів і спекулятивних цін. Рада Міністрів і ЦК Компартії мали спеціальні великі господарства, де вирощували екологічно чисті городину і фрукти для вищих партійно-державних установ. Переробкою сільськогосподарської продукції для номенклатурних верхів займалися спеціальні закриті цехи.

Подаючи визначення поняття «номенклатура», можна використати текст нижченаведеного документа.

В. Врублевский. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. Записки помощника: воспоминания, документа, слухи, легенды, факты. — К.: Довіра, 1993. — С. 79, 80 «...Каждый партийный комитет — райком, горком, обком ЦК имел перечень руководящих должностей (номенклатуру), кандидатуры на которые подбирались и утверждались бюро, фактически же — первым секретарем...

В московской номенклатуре находились не только первые секретари обкомов, но и руководящие советские, хозяйственные и другие должности, вплоть до директоров крупных заводов».

Отримуючи заробітну плату, яка в 2-3 рази перевищувала заробітну плату робітників та колгоспників, представники номенклатури могли придбати на них у 5-10 разів більше товарів. За умов тотального дефіциту номенклатура мала можливість за дешевими державними цінами купувати необхідні товари, тоді як основна маса людей або взагалі не мала доступу до якісних товарів або за неймовірними цінами вимушена була купувати на базарах чи у спекулянтів. У 70-80-х роках стала поширеною практика закупівлі великих партій високоякісних промислових і продовольчих товарів, призначених виключно для вищого керівництва.

«Вищі інстанції» мали закриті кращі санаторії, поліклініки та лікарні, що передбачували у віданні четвертого управління Міністерства охорони здоров’я, будинки відпочинку, пансіонати, а також мисливські господарства.

Для чиновників партійно-радянського апарату зводилося поліпшене житло.

Вищі урядові і партійні службовці мали постійно закріплені за ними цілорічні сімейні дачі. Квартири найвищих керівників обслуговували штатні покоївки, що утримувалися за державний кошт. Хатні робітниці, покоївки та інша домашня челядь навіть була об’єднана у спеціальну профспілкову організацію, а їхня служба зараховувалася до трудового стажу.

Діти партійно-державної еліти відвідували найкращі, найсучасніші дитячі садки і школи, після закінчення яких вони зазвичай вступали до престижних вишів.

Керівництво Комуністичної партії, держави, котре постійно твердило про свої наміри побудувати справедливе безкласове суспільство, насправді створило з вигодою для себе суспільство витонченої соціальної нерівності.

⇒⇒ Привілеї номенклатури

1. Закрита система постачання продовольчих і промислових товарів, що не знала дефіцитів і спекулятивних цін.

2. Спецталони на харчування залежно від чину.

3. Система закритих будинків відпочинку, санаторіїв, пансіонатів, які знаходилися у віданні Четвертого управління Міністерства охорони здоров’я.

4. Можливість виїжджати за кордон.

5. Розв’язання житлової проблеми в найкоротший строк і з найкращими варіантами.

6. Вищий ешелон мав цілорічні сімейні дачі, що утримувалися за рахунок бюджету.

7. Закрите підприємство «Комунар» забезпечувало одягом і взуттям республіканську партійно-державну наменклатуру.

8. Навіть тих номенклатурників, що вчинили злочин, без рішення і дозволу партії неможливо було притягнути до суду.

⇒⇒ Повсякденне життя населення

Учні мають сформулювати і записати негативні тенденції в соціальній сфері.

А Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення;

Б збереження і поглиблення відставання від країн Заходу за рівнем споживання на душу населення;

В загострення житлової проблеми;

Г погіршення рівня охорони здоров’я.

Учитель. Починаючи з XXIII з’їзду КП України і XXIII з’їзду КПРС (1966), на всіх високих партійних форумах завдання підвищення життєвого рівня населення декларувалося як одне з основних завдань партії та держави. Навіть у новій Конституції Української РСР 1978 р. були зафіксовані права на гарантовану гідну оплату праці, на забезпечення житлом, кваліфіковану медичну допомогу.

Деякі позитивні зміни справді відбулися, хоча їх масштаби явно поступалися задекларованим. Так, уперше за роки радянської влади у людей зник примарний страх голоду. Регулярно, протягом усього року почали отримувати зарплату колгоспники. Із 1964 р. колгоспникам почали нараховувати і пенсію у розмірі 12-30 крб. Відносно зросла купівельна спроможність населення. Люди почали більше купувати телевізорів, холодильників, пральних машин, іншої побутової техніки. Але основні економічні показники, що мали гарантувати підвищення життєвого рівня населення, не виконувалися. Із 1971 по 1985 р. грошова маса, яка перебувала в обігу, збільшилася в 3,1 раза, тим часом як виробництво товарів народного споживання — лише вдвічі. Як наслідок, дедалі більше товарів повсякденного попиту, особливо якісних, потрапляло до розряду дефіцитних. Довгі черги за цими товарами та гонитва за «дефіцитом» були характерною ознакою побуту радянських людей у 70-80-ті роки. Це пояснюється тим, що грошова маса з 1981 по 1985 р. збільшилася в 3,1 раза,а виробництво товарів народного споживання — вдвічі. На 1984 р. карбованець дорівнював 54 копійкам порівняно з карбованцем 60-х років, тобто «впав» в 1,85 раза. Не забуваймо й про те, що існував штучний фіксований курс карбованця щодо долара, який коливався в межах 60 коп. за один долар. Щоправда, доларів у вільному продажу не було — порушників карали за «валютну спекуляцію».

Рівень заробітної плати в грошовому обчисленні зростав, але водночас зростали ціни на товари, різні послуги і т. ін.

За показниками реальних доходів на душу населення, республіка 1980 р. посідала 12-14 місця, а 1985 р. — 5-6-те. Проте й тут виникали серйозні проблеми і диспропорції (див. табл.).

Робота з таблицею

ТЕМПИ ЗРОСТАННЯ РЕАЛЬНИХ ДОХОДІВ (у крб) на душу населення у союзних республіках (1970 р. — 100 %)

Регіон	1980 р.	1985 р.	1986 р.
СРСР
РСФСР
Українська РСР
Білоруська РСР

Запитання

Які висновки можна зробити на підставі даних таблиці? (Із наведеної таблиці видно, що кількісні показники РСФСР та БРСР вищі за середні по Радянському Союзу, а УРСР, навпаки, — нижчі. Отже, економіка республіки поступово, але неухильно втрачала динаміку розвитку.)

Робота з таблицею

Рік	Середньомісячна заробітна плата одного штатного працівника
	80,15
	83,91
	87,52
	93,82
	98,15
	102,97
	106,97
	110,24
	114,65
	117,72
	122,33
	129,33
	133,48
	137,41
	140,14
	146,06
	149,16
	154,74
	158,64
	162,95
	167,81

 

2. У якій період зростання було найвищим?

3. Чим це можна було пояснити?

Учитель. Збільшення доходів 1970-х — початку 1980-х рр. відбулось на тлі відносної стабілізації цін. Відчутно зростали лише ціни на «товари підвищеного попиту» (такими вважали килими, меблі, побутова техніка, автомобілі, ювелірні вироби), а також на деякі імпортні товари. Населення хворобливо реагувало на багатократне підвищення цін на каву, яке пояснювалося «неврожаєм в Африці на каву і какао-боби». Подорожчання товарів підвищеного попиту спричинило ланцюгову реакцію зміни цін і на деякі інші товари, а так само цін на «чорному ринку», але загалом ціни зростали украй повільно, а на деякі види товарів і послуг вони підтримувалися на незмінному рівні. Дуже дешево коштували населенню ліки, навіть імпортні препарати. Влада утримувала низькі ціни на продовольство, які були нижчими за світові у 2-3 і більше рази. Плата за житло і комунальні послуги так само була відносно невелика — на них в середньому витрачалось близько 3 % місячного бюджету сім’ї. Таким чином, середній сім’ї з трьох осіб, щоб мати дах над головою і нормально харчуватися, вистачало 150 крб на місяць.

Зміни структури попиту в середині 70-х посилювали існуючі диспропорції в торгівлі, породжували хронічний дефіцит. Поширилися різного роду корупційні явища. Особливо бажані товари доводилося діставати «через знайомих», «купувати з рук» або на «чорному ринку». У такий спосіб постійно або періодично переплачувало за покупки приблизно 80 % населення. Особливо часто до послуг тіньових торговців звертались люди з достатком, вищим за середній. На такі престижні товари, як килими, кришталь, меблі, автомобілі та ін., почали створювати спеціальні черги. Подібні списки могли створювати профкоми на підприємствах. Часто вони організовувалися на неформальних підставах безпосередньо покупцями при магазинах. Позитивний сам по собі факт зростання грошових доходів у поєднанні з неможливістю дістати необхідну річ перетворювався на чинник соціального напруження.

У 1970-1980-х рр. радянська планова економіка нарешті налагодила масовий випуск телевізорів, транзисторів, меблів, килимів, холодильників, костюмів, взуття та інших товарів народного вжитку. Але їхня якість уже не задовольняла попит людей.

Намагаючись не допустити зниження життєвого рівня громадян, керівництво держави вдавалося до закупівлі за кордоном значних обсягів товарів широкого вжитку. Це поглинало десятки мільярдів доларів, отриманих від продажу західним країнам нафти і газу. Країни арабського Сходу, які також у значних масштабах експортували нафту, зуміли використати «нафтодолари» для створення нових галузей промисловості, модернізації господарства загалом, істотного покращання соціально-культурної сфери. У Радянському Союзі ці кошти просто «проїдалися».

Нафтовий «бум» 70-х років закінчився, і в бюджеті виникли багатомільярдні дефіцити. Перетворившись на заручників власних необґрунтованих обіцянок і демагогічних заяв, партійно-державні верхи старанно приховували дефіцит бюджету, збільшуючи реалізацію алкогольних напоїв, піднімаючи ціни на продовольчі та промислові товари. Закупівля дешевих промислових товарів за кордоном тривала. Також щорічно зростали обсяги імпортованого зерна. За рівнем життя Україна на початку 80-х років перебувала серед держав, що посідали 50-60 місця у світі.

Складною залишалася житлова проблема, хоча для її розв’язання виділялися мільярди карбованців. 1965-1980 pp. в Україні було побудовано 5,6 млн квартир, 25,2 млн осіб отримали житло. У республіці виникли нові міста: Вільногорськ, Нововолинськ, Світловодськ, Енергодар та інші. У великих містах зводилися нові житлові мікрорайони. У Києві — це Русанівський, Теремки, Нивки, Оболонь, Виноградар; у Харкові — Салтівський; у Запоріжжі — Космічний. Та, попри це, черга на житло не зникала. У роки одинадцятої п’ятирічки вона становила 1,5 млн осіб і постійно збільшувалося. У складному становищі перебувало комунальне господарство міст, на поліпшення якого постійно бракувало коштів і матеріалів.

Запитання

Які висновки можна зробити з наведених даних?

Учитель. Що ж стосується українського села, то воно перебувало в ще гіршому становищі, ніж місто, хоча обсяги державних капіталовкладень, а також витрат на сільськогосподарських підприємствах протягом 60-х — першої половини 80-х років відчутно зросли. Розширилось житлове будівництво, до центральних садиб практично всіх колгоспів і радгоспів було прокладено дороги з твердим покриттям. У середині 60-х років було завершено електрифікацію села, кожне двадцяте село було газифіковане.

Проте «стирання граней між містом і селом», яке обіцяла програма КПРС 1961 p., не відбулося.

Медичне обслуговування населення хоча й поліпшилося, утім, не настільки, щоби уникнути численних проблем. Наприкінці 80-х років у медичних закладах республіки працювало 180 тис. лікарів і понад 500 тис. медичних працівників середньої кваліфікації. У розрахунку на кожні 10 тис. жителів це було більше, ніж у розвинених країнах світу. Одночасно зростала кількість лікарняних ліжок — за 1970-1985 pp. майже на третину. Проте оснащеність установ охорони здоров’я і якість медичного обслуговування залишалися надзвичайно низькими. Тоді, коли рівень смертності у переважній більшості розвинених західних країн знижувався, у Радянському Союзі — зростав. З 1965 до 1980 р. цей показник на 1 тис. жителів зріс з 7,3 до 10,3 випадку. Що ж до України, яка колись мала прекрасні природно-кліматичні умови, що могли сприяти довголіттю її жителів, то смертність на її території почала зростати швидше, ніж по СРСР загалом: з 7,6 випадку на одну тисячу населення у 1965 р., до 12,1 випадку у 1980 р. Уже наприкінці 70-х років у деяких місцевостях України рівень смертності перевищував народжуваність.

 

/СЕМІНАРСЬКИЙ КОНСПЕКТ.

36. Релігійне життя населення Радянської України у 1921–1991 рр. (періоди, мета і методи боротьби з релігією). КОНСПЕКТ