Перебування українських земель у складі Польського королівства і Речі Посполитої (хронологічні рамки, території, режим).

У 1340 р. та 1349 р. унаслідок походів польського короля Казимира ІІІ Галичина опиняється у складі Польського королівства. У результаті боротьби між Польщею, Литвою та Угорщиною остаточно Галичина була приєднана до Польського королівства в 1387 р.

1341 – Західне Поділля

У 1434 р. на землях Галичини створювалося окреме Руське воєводство, на яке поширювалося загальне польське право та католицизм. У 1434 р. було приєднано до Польського королівства західне Поділля, на території якого створено Подільське воєводство.

У 1434 р. був виданий привілей польського короля Владислава ІІІ, згідно з яким місцева українська православна шляхта зрівнювалася в правах із польською католицькою.

1569 – Люблінська унія (+Волинь, Поділля, Київщина)
Річ Посполита утворилася 1569 року внаслідок Люблінської унії, що об'єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське у Республіку Обидвох Народів. Очолювалася виборним монархом, який мав складений титул короля польського і великого князя литовського. Столиця розташовувалася в Кракові (до 1596) і Варшаві (після 1596). Керувалася шляхтою різних національностей, що становила 10% від усього населення держави. Шляхта вважалася джерелом влади і втілювала її демократичним шляхом через вибори до парламентських, представницьких та місцевих органів: сейму, сенату, сеймиків тощо. Мала високий рівень децентралізації управління.

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ

28 червня – 1 липня 1569 р.

Люблінська унія – остаточне об’єднання у 1569 р. Великого князівства Литовського та Королівства Польського в єдину державу Річ Посполиту. У результаті українські землі, що були під владою Великого князівства Литовського увійшли до Королівства Польського.

Причини Люблінської унії:

– Ослаблення Литви у Лівонській війні з Московським царством (1558 – 1583 рр.).

– Неспроможність Литви захистити південні кордони від татарських нападів.

– Прагнення Польщі отримати українські землі й залежних селян.

– Прагнення українських, білоруських та литовських шляхтичів (феодалів) отримати широкі права та привілеї, які мали польські землевласники.

Результати Люблінської унії:

Утворювалась держава Річ Посполита (в перекладі з польської мови – республіка)

Князівство Литовське зберігало автономію (часткову самостійність) з окремою адміністрацією, судом, фінансами, військом, законами.

Існувала спільна зовнішня політика, монета й законодавство, яке здійснювалося на основі Литовських статутів.

Для Польщі та Литви передбачався єдиний правитель, який одночасно був королем польським і великим князем литовським.

Влада короля була обмежена і не передавалась по спадковості. Короля обирала на сеймі.

 

Уся влада належала спільному сеймі. Сейм складався з сенату та палати послів. До сенату входили король, вище духовенство, урядовці та найвпливовіші феодали. Палата послів складалася із обраних шляхтичів.

Шляхтичі мали право не підкорятися королю, тому Річ Посполиту називають шляхетською республікою.

Українські землі, які належали Литві, переходили під владу Польщі.

На українських землях утворювалось шість польських воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Брацлавське (Східне Поділля), Волинське, Київське та Подільське. У 1618 р. за результатами Деулінського перемир’я між Річчю Посполитою та Московським царством до Польщі були приєднані Чернігово-Сіверські землі, на яких було утворене сьоме Чернігівське воєводство.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В ХVІ – ХVІІ ст.

Після Люблінської унії 1569 р. польська шляхта, якій польські королі давали грамоти на так звані «порожні» землі, почала наступ на центральні українські землі. Так в Україні почали з’являтися латифундії польських шляхтичів.

Латифундії – великі феодальні маєтки.

Польська шляхта використовувала придбані землі для виробництва сільськогосподарських продуктів, особливо пшениці, яку вивозили в Західну Європу. Активно поширюється фільваркове господарство.

Фільварки – це великі багатогалузеві феодальні господарства, основані на примусовій праці селян, а частина продукції яких іде на продаж.

Поширення фільварків було зумовлене збільшенням попиту на зерно в країнах Західної Європи.

Від Люблінської унії найбільше постраждали українські селяни. Вони втратили право на землю, була збільшена панщина (дні відпрацьовування на поміщика).

Панщина – відробіткова рента, коли селяни вимушені були безкоштовно працювати на землі феодала.

На Волині панщина досягала трьох днів на тиждень. Дещо кращим було становище селян у малозаселених південних районах України. Для заохочення селян заселяти ці землі оголошувалися слободи.

Слободи – тимчасові пільги (звільнення від панщини та повинностей), які надавались селянам, що заселяли неосвоєні землі.

Але незабаром ці тимчасові пільги були скасовані. Поступово обмежувалося право селян переходити від одного феодала до іншого.

У 1588 р. у Речі Посполитій був виданий Третій Литовський статут, який офіційно запровадив кріпацтво на українських землях.

Кріпацтво – залежність селян від феодала, яка полягала в «прикріпленні» до землі. Тобто селянам заборонялося переходити від одного феодала до іншого. Фактично селяни перетворилися на власність феодалів і вимушені були працювати на нього.

Соціальні стани українського суспільства

Соціальний стан – верства суспільства, права та обов’язки якої закріплені юридично.

І. Привілейовані стани (користувалися всіма правами та привілеями й не платили податків)

1. Шляхта – знатні люди, феодали в Речі Посполитій. Найзаможніших, знатних шляхтичів називалимагнатами.Також залишалися князі – нащадки колишніх удільних руських князів, які не підпорядковувалися місцевій польській адміністрації.

2. Духовенство – служителі церкви. Духовенство було вищим (митрополити, єпископи, архієпископи) та нижчим (звичайні священнослужителі). У Речі Посполитій привілейоване становище мало лише католицьке духовенство, оскільки поляки та литовці були католиками. Православні українські священики привілейованих прав не мали.

ІІ. Непривілейовані стани (не мали доступу до управління державою, платили податки та виконували різні повинності)

1. Міщани – мешканці міст. Населення міст не було однорідним. Найбагатших ремісників-майстрів та купців, міську аристократію називали патриціат. Ремісників та купців середнього ґатунку називали бюргерами. Міська біднота (чернь) отримала назву плебс.

2. Селяни становили близько 80% населення, найнижчий стан суспільства. Від 1588 р., після укладання Третього Литовського статуту більшість селян ставали кріпаками. Селяни сплачували ренту – плата за користування землею. Рента була натуральною, грошовою, відробітковою. У XIV ст. панщина становила 14 днів на рік. У ХVII ст. панщина – 5-6 днів на тиждень. Були також і особисто вільні селяни, які виконували повинності на користь держави. Данники – особисто вільні та економічно незалежні селяни, сплачували державі податки (данину). Тяглові – працювали на державній або шляхетській землі, за що відпрацьовували панщину з власною худобою (тяглом).

 

Становище українських міст

 

Під час нових польських порядків покращився стан міського населення, оскільки запроваджувалося магдебурзьке право.

Магдебурзьке право – право місто на самоврядування. Назва походить від німецького м. Магдебург, яке вперше ще у ХІІІ ст. отримало право на самоврядування.

Перше українське місто, яке отримало самоврядування – м. Сянок.Але користь від магдебурзького права мали в основному поляки, а самоврядування українських міщан було значно обмежене.

Керівництво містом

Магістрат – орган міського самоврядування.

Лава – суд у кримінальних справах («лавники»).

Війт – шляхтич, що очолював Лаву.

Міська Рада – адміністративний орган і суд у цивільних справах («радники»).

Бурмістр – мав керувати діяльністю Ради (на квартал).

Магістрат формувався шляхом виборів, у яких брали участь заможні міщани (патриціат).

У середньовічних містах починає формуватися цехова організація ремісників.

Цех – самоврядна громада вільних ремісників однією чи кількох спеціальностей. Цех мав свій статут, герб та прапор. Очолював цех – цехмістер.

Найбільшими українськими містами в цей час були: Київ, Львів, Кам’янець (10-20 тис. мешканців)
1667р. – перша втрата поляків – Андрусівчське перемир’я –лівобережні землі
Церква в кризовому становищі 1596 – розкол
Значні зміни в економіці, міграція.
Перестала існувати після 3 поділу Речі Посполитої в 1795 році.
____________________________________________________________________________________________

9. Становлення, розвиток і занепад Кримського ханату XIV–XVIII ст. (виникнення, вплив на Україну, занепад)

У 1449 р. на півдні України й у Криму з’являється нова держава – Кримське ханство, що відділилася від Золотої Орди. У 1475 (78) р. Кримське ханство стає васалом Туреччини (Османської імперії). У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей здійснює грабіжницький похід на Київ. З того часу кримські татари постійно нападають на Україну й Литву.

Кри́мське ханство — монархічна держава кримськотатарської династії Ґераїв. Існувала у 1449–1783 роках. Займала територію Криму, степів Північного Причорномор'я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель північної Кубані. Заснована Хаджі І Ґераєм внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. 1478 року, за правління його сина Менґлі І, прийняла протекторат Османської імперії. Тримала у васальній залежності кочовиків Ногайської, Буджацької, Єдисанської, Перекопської орд. Протягом 15 — 18 століття вела перманентні війни з північними сусідами — запорозькими козаками, Литвою, Польщею, Московією і донськими козаками. Неодноразово здійснювала великі полювання на рабів в Україні. Зазнала сильних руйнувань під час російсько-османської війни 1735–1739 років. 1774 року здобула незалежність в результаті чергової поразки Османської імперії від Росії. 1783 року анексована Російською імперією. Самоназва — Кримська юрта
Позиція кримських татар в геополітиці зводилася до підтримки вигідної їм розстановки сил.
__________________________________________________________________________________________________