Мезорівень національної економіки та районування територій

 

Економічне районування як метод наукового дослідження та регулюван­ня територіальної організації господарства являє собою поділ території країни на окремі райони, що відповідають ознакам специфіки і цілісності. Воно здійснюється, виходячи з об'єктивних закономірностей територіального поділу праці, формування територіальних соціально-економічних комплексів різних масштабів і структури, необхідності збереження екологічної рівноваги та гармонійного розвитку економіки і культури району.

Прийнято виділяти інтегральне районування, яке охоплює господар­ство в цілому, а саме — виробничу та невиробничу сфери економічної дія­льності у їх єдності, та галузеве. Галузеве економічне районування розме­жовує території, виходячи з якоїсь однієї ознаки, тобто районується одна або декілька взаємопов'язаних галузей. Інтегральне районування країни базується на територіальних соціаль­но-економічних комплексах різних ієрархічних рівнів та різного ступеня сформованості. Відповідно до цього можна виділити кілька ієрархічних рів­нів районування: макро-, мезо- та мікрорайонування.

Макрорайонування передбачає поділ території на основні економічні райони та є важливим чинником територіальної організації влади, а також управління господарством країни. Воно завжди здійснюється відповідно до певних цілей розвитку держави, тобто є цільовим або проблемно орієнтов­ним. Одним із завдань районування є забезпечення керованості розвитку держави. Підґрунтям такого поділу об'єктивно є територіальний поділ праці, який склався історично. Макрорайонування — це науково обґрунтоване виділення за певними ознаками окремих територій країни або країн, що історично склалися або формуються в процесі розвитку продуктивних сил і об'єктивно відбива­ють територіальний поділ праці.

Мезорайонування охоплює господарські комплекси адміністративних областей, Автономної Республіки Крим, а також великі агломерації. Об'єктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в масштабах основних економічних районів. Саме на рівні мезорайонів в Україні здійснюється управління регіональним розвит­ком, оскільки на обласному рівні сформована система регіональних органів управління та місцевого самоврядування. На цьому рівні розробляються про­гнози, програми та плани соціально-економічного розвитку регіонів.

Мікрорайонування передбачає поділ мезорайонів на мікрорайони, що являють собою локальні соціально-економічні комплекси, представлені групою низових адміністративних районів, окремим адміністративним ра­йоном чи певним міським комплексом. У межах мезорайону можна виді­лити кілька рівнів мікрорайонів.

Економічний район, за визначенням О. Топчієва, з одного боку, є об'єктом державного управління і регіональної політики, з іншого — тери­торіальною природно-господарською цілісністю, що має історичну, приро­дну, соціальну та економічну специфіку, а також властиві їй потенціал та умови розвитку. І цей другий аспект складає основу регіонального підходу, регіонального управління, організаційного поєднання державного управ­ління і місцевого самоврядування.

Перші спроби районування території України припадають на період входження її до складу Російської імперії.

На початку 30-х років Україна розглядалася як один із 13 великих еко­номічних районів СРСР. Потім вона була поділена на п'ять економічних районів: Центральний, Північно-Східний, Південно-Східний, Південно-Західний і Західний.

У сучасній регіоналістиці зустрічається декілька варіантів економіч­ного районування території держави, однак Кабінетом Міністрів України запропонована така мережа:

• Донецький (Донецька і Луганська області);

• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградсь­ка області);

• Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

• Центральний (Київська, Черкаська області і м. Київ);

• Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська і Чернігівська області);

• Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївсь­ка, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь);

• Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

• Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська і Чер­нівецька області).

Територіально-виробничі комплекси — це певні форми територі­ального зосередження виробництва з різним рівнем їх утворень.

Промисловий вузол — це локальний промислово-територіальний комплекс, де при взаємній близькості підприємства поєднані між собою ті­сними виробничими зв'язками, спільністю транспортно-територіального положення, спільними системами інфраструктури і поселень з метою най­більш ефективного використання природних, матеріальних і трудових ре­сурсів. Промисловий вузол може об'єднувати промислове виробництво в одному або кількох промислових центрах на віддалі, доступній для щоден­них трудових поїздок населення. Такі вузли формуються переважно у високо урбанізованих районах.

Адміністративно-територіальне утворення. Виділення адміністра­тивно-територіальних утворень у складі України пов'язане з тим, що управління всіма сферами громадського життя з єдиного центру неефекти­вне, оскільки призводить до втрати оперативності, нераціонального фор­мування інформаційного забезпечення.

Адміністративно-територіальний поділ — це одна із форм еконо­мічного районування, що дозволяє суб'єктам здійснювати цілеспрямоване управління розвитком своєї території, постійно впливаючи на хід еконо­мічних і соціальних процесів.

Для здійснення функцій управління адміністративно-територіальні утворення мають усі необхідні органи та служби:

• виконавчі, які зосереджують систему економічних, правових, ор­ганізаційних важелів, необхідних для здійснення функцій управ­ління;

• планові, які здійснюють планування або координацію діяльності
установ, організацій, розташованих на даній території;

• фінансово-кредитні, які забезпечують бюджетне планування і фі­нансування;

• статистичного й інформаційного забезпечення, без яких немож­ливо здійснювати контроль поточної діяльності, аналіз тенденцій розвитку і прогноз економічних і соціальних процесів;

• спеціальні, що забезпечують дотримання правових норм і правил
поведінки суб'єктів господарювання (податкова, пожежна, саніта­рна, екологічна інспекції тощо).

Райони реалізації великих регіональних програм. Часто розв'я­зання територіальних проблем неможливе без міжгалузевої і міжрегіона­льної координації дій, концентрації ресурсів та їх використання відповідно до логіки досягнення поставлених цілей. Щоб реалізувати принцип цільо­вого управління, необхідні спеціальні методи, які складають арсенал про­грамно-цільового підходу.

Прикладом використання програмно-цільового підходу є розробка програм соціально-економічного розвитку окремих регіонів відповідно до постанов Кабінету Міністрів України (наприклад, «Комплексна програма соціального та економічного розвитку Донбасу»). Можуть розроблятися також галузеві програми, такі, наприклад, як Національна програма «Наф­та і газ України до 2010 року».

Своєрідною формою регіональних комплексних програм є програми формування спеціальних (вільних) економічних зон з метою залучення інозе­много капіталу і виходу на світовий ринок. Створення вільних економічних зон передбачає спрощення візового режиму, зміни в податкових, експортно-імпортних, земельних та інших законах і встановлення спеціального адміні­стративного порядку, закріпленого законом про вільні економічні зони.