Структура, нормування й використання оборотних фондів підприємства

 

Склад і структура оборотних фондів

Оборотні фонди підприємства мають матеріально-речову й вартісну форми. У практиці планування та обліку господарської діяльності до складу оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів.

Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фондів. До них належать запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю (реманенту) та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються.

Незавершене виробництво — це предмети праці, обробку (переробку) яких не завершено підприємством. Вони перебувають безпосередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого. До напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх повністю оброблено (перероблено) у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують дальшої обробки в інших підрозділах (наприклад, поковки, штамповки, відливки та інша продукція заготовочного виробництва).

Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які зроблено в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них належать витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань тощо.

Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій функціонування (запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів) характеризує їхню виробничо-технологічну (стадійну) структуру. Вона формується під впливом низки факторів (тип виробництва, особливості продукції та технології її виготовлення, умови забезпечення підприємства матеріальними ресурсами тощо) і змінюється в часі повільно, без різких коливань. Наприклад, на промислових підприємствах України у загальному обсязі оборотних фондів частка виробничих запасів становить у середньому протягом останніх років приблизно 70%, незавершеного виробництва — 25%. Спостерігається така тенденція в динаміці структури оборотних фондів: відносні розміри виробничих запасів у цілому зменшуються, а незавершеного виробництва і витрат майбутніх періодів, навпаки, збільшуються.

Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні відмінності, зумовлені конкретними технологіями і формами організації виробництва, умовами забезпечення матеріальними ресурсами, цінами на них тощо. Так, найбільшу частку в загальному обсязі оборотних фондів становлять: виробничі запаси — на електростанціях та підприємствах легкої промисловості (до 90%); незавершене виробництво — на підприємствах машинобудування (близько 40%, у зв’язку з великою тривалістю виробничого циклу); витрати майбутніх періодів — на підприємствах добувної індустрії (40—50% і більше).

 

Нормування витрат

Визначення потреби підприємства у сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюється за певними нормами їхніх витрат. Ці норми розробляються самими підприємствами або на їхнє замовлення галузевими науково-дослідними організаціями. Застосовувана система норм витрати матеріальних ресурсів охоплює велику номенклатуру останніх. Види цих норм виокремлюються за такими класифікаційними ознаками: а) за призначенням — норми витрат сировини, матеріалів, енергії, палива тощо; б)масштабом дії — групові (на однакові види продукції) та індивідуальні; в) періодом дії — річні (для поточного планування) й перспективні; г) ступенем деталізації об’єктів нормування — для деталі (вузла) й виробу в цілому; д) ступенем деталізації нормованих ресурсів — специфіковані (на види ресурсів з конкретними параметрами) і зведені (на види ресурсів за звуженою номенклатурою).

Нормування витрат окремих видів матеріальних ресурсів передбачає дотримання певних наукових принципів. Найважливішими з цих принципів мають бути: прогресивність, технологічна та економічна обгрунтованість, динамічність і забезпечення можливості зниження норм.

Норма витрати того чи того виду матеріальних ресурсів — це гранично допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого гатунку. Вона має власну структуру, тобто співвідношення окремих елементів, які у сукупності становлять загальну величину витрати певного виду матеріальних ресурсів на одиницю продукції, що виробляється. Для більшості матеріалів структура норми витрати включає: корисну (чисту) витрату; технологічні відходи і втрати; інші організаційно-технічні втрати (під час транспортування, зберігання тощо).

У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів: аналітично-розрахун­ковий, дослідно-лабораторний, звітно-статистичний. Найбільш прогресивним, безперечно, є аналітично-розрахунковий метод, що базується на глибокому аналізі та техніко-економічному обгрунтуванні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва. Користуючись дослідно-лабораторним методом, норми витрат визначають з допомогою проведення низки дослідів і досліджень; його використовують, головне, для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту. Суть звітно-статистичного методу нормування полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного (можливого) певного зниження норм у наступні роки. Його практичне застосування допускається тільки як виняток — для орієнтованих розрахунків, а також у процесі нормування витрат малоцінних і таких, що їх рідко використовують, матеріалів.

Ефективність використання

Раціональне та економне витрачання окремих елементів оборотних фондів підприємств має непересічне економічне значення. Це зумовлюється постійним збільшенням абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції у різних галузях народного господарства, переважаючою часткою матеріальних витрат у загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної та питомої витрати окремих видів ресурсів, дає змогу з такої самої кількості сировини й матеріалів виготовляти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підвищувати ефективність виробництва в цілому на кожному підприємстві.

Для вимірювання ступеня ефективності використання оборотних фондів існує відповідна система техніко-економічних показників.

На підприємствах тих галузей, що переробляють первинну сировину, застосовують показник (коефіцієнт) виходу або видобувати готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, на підприємстві кольорової металургії таким показником служить коефіцієнт видобутку міді з руди, а на цукровому заводі — вихід цукру з буряків. На підприємствах окремих галузей народного господарства показником ефективності використання сировинних ресурсів є витрата сировини на одиницю готової продукції. Так, на комбінатах (заводах) чорної металургії застосовується показник витрати сировини (залізної руди, вугільного коксу, флюсів) на одну тонну чавуну, а на підприємстві з виробництва мінеральних добрив — витрата сірчаної кислоти на тонну суперфосфату тощо.

На підприємствах обробної промисловості для цієї мети застосовують коефіцієнт використання матеріалів, тобто відношення чистої ваги (маси) виробу до норми або фактичної витрати конструкційного матеріалу. Для окремих видів матеріалів розраховують такі показники, як коефіцієнт використання площі матеріалу (листовий прокат, тканина, шкіра), коефіцієнт використання об’єму матеріалу (деревина) тощо.

Ефективніше використання оборотних фондів передбачає передовсім розв’язання конкретних завдань з економії сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Заведено розрізняти джерела і шляхи економії матеріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого можна досягти економії ресурсів, а шляхи економії — як саме, за допомогою яких заходів можна заощаджувати ті чи ті види матеріальних ресурсів. З усієї сукупності можливих заходів щодо економії матеріальних ресурсів слід виокремлювати виробничо-технічні та організаційно-економічні (рис. 5.5).

 

Рис5. Джерела та способи економії матеріальних ресурсів
на підприємствах.

 

Найбільші резерви підвищення рівня ефективного використання важливих видів матеріальних ресурсів зв’язано з комплексною переробкою сировини та широким застосуванням вторинних ресурсів.

Комплексна переробка сировини — це процес її промислової переробки, результатом якого є добування з вихідної сировини всіх корисних компонентів та їх повне використання, включаючи й технологічні відходи. Економічна доцільність комплексної переробки сировини зумовлена великою цінністю так званої попутної продукції, що міститься у вихідній сировині. Наприклад, за добування природного газу побіжними продуктами є конденсати, гелій, сірка; нафти — горючий газ, сірка, йод, бром; мідної, мідно-колчеданової та мідно-цинкової руди — цинк (до 7%), залізо (понад 30%), сірка (до 45%), а також свинець, кобальт, молібден, золото, срібло та інші метали в кількості, яка забезпечує їхнє рентабельне видобування.

Значна частка побіжних продуктів у загальному обсязі продукції, що виробляється, свідчить про економічну доцільність комплексної переробки вихідної сировини на підприємствах відповідних галузей народного господарства. Наприклад, понад 30% виробництва різних видів хімічної продукції зосереджено на підприємствах кольорової та чорної металургії, 10% — на підприємствах целюлозно-паперової промисловості.

Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу переробки вихідної сировини досягнутий ступінь комплексності її використання на більшості підприємств України не відповідає сучасним вимогам. Коефіцієнт використання багатьох видів комплексної сировини протягом останніх років тримається на рівні не більше 50—60%.

Вторинні матеріальні ресурси — це залишки сировини (матеріалів), відходи виробництва і споживання, які можуть бути повторно використані для виготовлення продукції. За ознакою утворення вони поділяються на дві основні групи — відходи виробництва та відходи споживання. До відходів виробництва включають: залишки сировини й матеріалів, що значною мірою втратили свою первісну споживну вартість (обрізки матеріалів, металева стружка, відпрацьовані каталізатори, технічне масло, жом, меляса, макуха, костриця тощо); побічні та побіжні продукти переробки вихідної сировини, які технологічно неминучі (різні види шлаку, лігнін, побіжні гази, пуста порода тощо). Відходи споживання охоплюють відходи: виробничого споживання (різні цілком зношені елементи засобів виробництва — брухт, гума, тара тощо) і побутового споживання (непридатні речі домашнього вжитку, зношені взуття та одяг, макулатура тощо).

За обсягом і цінністю найбільш важливе значення для промислового виробництва мають різноманітні вторинні метали, що утворюються у вигляді амортизаційного брухту і так званого оборотного металу (металева стружка, відходи ливарного виробництва). Їхня частка в загальному матеріально-сировинному балансі сталеплавильного виробництва становить понад 45%. Проте масштаби використання вторинних матеріальних ресурсів на підприємствах відповідних галузей промисловості України аж ніяк не можна визнати задовільними. Особливо це стосується побутових відходів. Наприклад, частка паперової макулатури у загальному обсязі сировини для виготовлення паперу й картону становить нині трохи більше 20%, що майже в 2—2,5 раза нижче за технологічно можливий та економічно доцільний рівень.

 

 

Тема: Виробничі і фінансові інвестиції

Мета: вивчити поняття інвестицій, їх види, знати види цінних паперів, поняття фондового ринку.

Інвестиція – довгострокові вкладення капіталу (грошей) у підприємницьку діяльність (для одержання прибутку).

Той, хто має капітал (гроші) і вкладає його у ту чи іншу комерційну справу, називається інвестором, а процес вкладання капіталу – інвестування (довгостроковим фінансуванням).

Залежно від того, де вкладається капітал (у межах країни чи закордоном), відокремлюють внутрішні (вітчизняні) й зовнішні (іноземні) інвестиції. У свою чергу, внутрішні інвестиції поділяються на фінансові та реальні, а зовнішні – на прямі й портфельні. Фінансові інвестиції означають використання наявного капіталу для придбання (купівлі) акцій, облігацій та інших цінних паперів, що їх випускають підприємства або держава. Реальні інвестиції – це вкладення капіталу (грошей) у різні сфери та галузі народного господарства (суспільного виробництва) з метою оновлення існуючих і створення нових «капітальних» (матеріальних) благ, а як наслідок – одержання набагато більшого прибутку. Зовнішні прямі інвестиції – це вкладення капіталу закордон, що за величиною становить не менше 10 % вартості того чи того конкретного проекту, закордонні інвестиції, менше за 10 % вартості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту, називається портфельним.

Капітальні вкладення – це періодично здійснювані довгострокові витрати капіталу на відтворення основних фондів і об’єктів соціальної інфраструктури підприємства. Розрізняють – валові та чисті капітальні вкладення. Валові капітальні вкладення – це загальна суму одноразових витрат капіталу на просте й розширене відтворення виробничих основних фондів та об’єктів соціальної інфраструктури, а чисті – витрати лише на розширене відтворення.

Співвідношення між видами капітальних витрат (вартість придбаних патентів, ліцензій; витрати на підготовку експлуатаційних кадрів для підприємств, що будуються, вартість не титульних тимчасових споруд, необхідних за будівництва виробничих об’єктів тощо) характеризує елементно-технічну структуру капітальних вкладень. Позитивною тенденцією в динаміці цієї структури капітальних вкладень є поступове збільшення частки витрат на устаткування, інструмент та інвентар за відносного зменшення питомої ваги вартості будівельно-монтажних робіт.

В інвестиційній політиці підприємств та їхніх добровільних об’єднань дуже важливо приймати обґрунтовані рішення щодо відтворювальної структури капітальних вкладень, котра відображає співвідношення витрат на просте й розширене відтворення основних фондів.

Процес прогнозування (планування) капітальних вкладень на підприємствах охоплює два послідовно здійсню вальні етапи: перший – обчислення необхідного обсягу реальних (інвестицій) на розрахунковий період (рік, кілька років); другий – визначення конкретних джерел їхнього фінансування.

Для визначення необхідного обсягу капітальних вкладень використовують залежно від стадії планування два – методи: перший – попередньо-приблизних розрахунків (на підставі показника питомих капітальних вкладень на одиницю приросту виробничої потужності); другий – прямих розрахунків (за даними кошторису технічного переозброєння і реконструкції або розширення підприємства).

Для забезпечення ефективної господарської діяльності підприємства важливим є також обґрунтоване визначення конкретних джерел фінансування інвестицій.

Найпростіше це можна зробити для першого варіанта економічної ситуації в акціонерному товаристві, що стає найбільш поширеною формою організації бізнесу. Якщо за певних причин (помилки організаційного періоду, раптове істотне зростання цін на нове устаткування тощо) акумульованої суми амортизаційних відрахувань недостатньо для фінансування зміни застарілого устаткування, то для покриття частини, що її бракує, треба використати інші (внутрішні) джерела формування коштів (зокрема оголосити передплату на звичайні та привілейовані акції або залучити частину нерозподіленого прибутку).

Забезпечення фінансування розширеного відтворення основних фондів за другим варіантом економічної ситуації підприємства (істотне збільшення обсягу продукції, що виробляється, або організація виробництва нових видів товарів відповідно до попиту ринку) є складним господарським завданням. Для того, щоб його правильно розв’язати, потрібне глибоке економічне обґрунтування вибору тих чи тих джерел формування реальних інвестицій (капітальних вкладень).

Зокрема достатньо продуманим має бути рішення про випуск і продаж цінних паперів або використання довгострокового кредиту, оскільки воно потребує чималих коштів: у першому випадку - на друкування й розміщення акцій (облігацій) підприємства та впливу дивідендів акціонерам, у другому – на повернення позичених грошей з виплатою солідного відсотка за користуванням кредитом.

Глибоко обміркованими має бути й підхід до залучення закордонних інвестицій та створення спільних підприємств, що дають змогу використовувати найновіші технології світового рівня, виробляти конкурентоспроможну на ринку продукцію, підвищувати загальну і фінансову ефективність вітчизняного виробництва, але інколи можуть поставити його в надто велику залежність від іноземного інвестора.

Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або кредитні відносини, визначають взаємини між собою, яка їх випустила (емітентом), та їхнім власником і передбачують, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи відсотків, а також передачі грошових прав іншим особам. Цінні папери можуть бути іменними або на пред’явника. Іменні цінні папери передаються здебільшого способом повного індосаменту (передатним написом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), а цінні папери на пред’явника обертаються вільно.

Види цінних паперів: 1) акція – папір без установленого строку обігу, що забезпечує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства,підтверджує членство у ньому і гарантує участь у управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна за ліквідації акціонерного товариства (можуть бути іменні і на пред’явника); 2) облігації – цінний папір, що засвідчує внесення її власником певної суми грошових коштів і підтверджує зобов’язання емітента повернути власнику облігацій в обумовлений строк номінальну її вартість з виплатою фінансового відсотка. Облігації всіх видів розповсюджується серед юридичних і фізичних осіб на добровільних заходах. Випускаються облігації двох видів:

1) облігації внутрішньої державної та місцевої позик;

2) облігації підприємств. Вони можуть бути іменними і на пред’явника, відсотковими та безвідсотковими (цільовими), такими, що вільно обертаються або з обмеженим обігом. Облігації внутрішньої державної і місцевої позик випускають на пред’явника, а рішення про випуск цих облігацій ухвалює відповідно Кабінет Міністрів України і місцеві органи влади. Рішення про випуск облігацій підприємств ухвалює – емітент з оформлення відповідного протоколу;

3) казначейські зобов’язання України - вид цінних паперів на пред’явника, що розміщується тільки на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. Випускають три різновидності казначейських зобов’язань: а) довгострокові; б) середньострокові; в) короткострокові. Рішення про емісію довго і середньострокових зобов’язань ухвалює Кабінет Міністрів, а короткострокових – Міністерство фінансів України;

4) ощадний сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку як самого депозиту, так і відсотків на нього. Ощадні сертифікати можуть бути строковими (під певний договірний відсоток на визначений термін) або до запитання, іменними та на пред’явника;

5) вексель – вид цінних паперів, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Розрізняють простий і перехідний вексель. Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власнику векселя після зазначеного строку відповідну суму. Переказний вексель – це письмовий наказ векселедержателя, адресований платнику, сплатити третій особі певну суму грошей у визначений строк;

6) приватизаційні папери (майнові сертифікати) – вид державних цінних паперів, що засвідчує право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації певної частки майна державних підприємств. Їхню емісію здійснює Національний банк України, а видачу громадянам України організували місцеві відділення Ощадного банку України.

Цінні папери поділяються на три групи:

1. Пайові – за якими емітент не несе зобов’язання повернути кошти інвестовані в його діяльність, але які засвідчують участь у статутному фонді, надають їхнім власникам право на участь в управлінні справами емітента та одержання частини майна за ліквідації емітента.

2. Боргові – за якими емітент бере на себе зобов’язання повернути у визначений термін кошти, інвестовані в його діяльність, але які не дають їхнім власникам права на участь в управління справами емітента.

3. Похідні – механізм обігу яких зв’язує з пайовими і борговими цінними паперами та іншими фінансовими інструментами чи правами щодо них.

Фондовий ринок – сфера обігу цінних паперів.

Тема: Оцінка ефективності виробничих та фінансових інвестицій

Мета: вміти здійснити оцінку інвестицій, знати методику, чинники підвищення ефективності капітальних вкладень, поняття інвестиційного проекту.

 

План

 

1. Методика оцінки ефективності виробничих інвестицій (капітальних вкладень).

2. Особливості оцінки ефективності випуску і реалізації цінних паперів.

3. Основні чинники підвищення ефективності капітальних вкладень.

4. Важелі підвищення ефективності обігу цінних паперів.

5. Інвестиційні проекти підприємства та організацій. Цикл, фази та етапи обґрунтування інвестиційного проекту. Фінансовий план та оцінка ефективності інвестиційного проекту.

 

1. Ефективність виробництва інвестицій характеризує економічні, соціальні або інші результати і господарська доцільність їхнього здійснення. Основою оцінки доцільності капітальних витрат є порівнювання вигідності того чи іншого проекту за умови обмеженості капіталу як ресурсу та забезпечення найбільших прибутків через реалізацію найліпшого з кількох проектів інвестицій.

Офіційна методика оцінювання ефективності (доцільності) капітальних вкладень передусім визначає загальні положення:

1) розрахунки економічної ефективності капітальних вкладень застосовується за розробки різних проектних і планових документів, оптимізації розподілу реальних інвестицій за різними формами відтворення ОФ;

2) у розрахунках визначають загальну економічну ефективність, як відношення ефекту (результату) до суми капітальних витрат, що зумовили свій ефект;

3) з метою всебічного обґрунтування та аналізу економічної ефективності капітальних вкладень, виявлення резервів її підвищення використовують суму показників:

а) узагальнених:

1. період окупності капітальних витрат;

2. капіталомісткість;

б) поодиноких:

1. продуктивність праці;

2. якість і технічний рівень продукції;

3. фондовіддача;

4. матеріаломісткість (енергоємність);

5. собівартість;

6. тривалість інвестиційного циклу;

7. величина соціального ефекту;

8.показникики, що характеризують поліпшення стану навколишнього середовища.

4) за визначення ефективності капітальних вкладень має бути включений вплив на сумарний ефект, так званих не інвестиційних чинників, тобто заходів, здійснення яких не потребує капітальних вкладень.

 

3. У практиці господарювання підприємств приймаються різноманітні рішення, зв’язані з інвестуванням виробництва й соціальної інфраструктури. З огляду на це заведено розрізняти загальну (абсолютну) та порівняльну (оцінку доцільності) ефективність капітальних вкладень.

Абсолютна ефективність капітальних витрат показує загальну величину їхньої віддачі (їхню результативність) на тому чи тому підприємстві. Їх розрахунки потрібні для оцінки очікуваного або фактичного ефекту від реальних інвестицій за певний період часу.

Абсолютну ефективність визначають за двома показниками:

1) коефіцієнт економічної ефективності (прибутковості) капітальних витрат:

а) для окремих проектів або форм відтворення ОФ діючих (Ер) підприємств:

приріст прибутку (зниження собівартості)

Е´ р = ————————————————————

капітальні вкладення

 

б) для підприємств (окремих цехів і виробничих об’єктів), що будуються

 

загальна сума прибутку

Е р´´= ————————————————————

кошторисна вартість проекту

 

2) обернений до Е р – період (строк) окупності капітальних вкладень

Т р = ——

Е р

Порівняльна ефективність капітальних вкладень визначається лише тоді, коли є кілька інвестиційних проектів. Вона характеризує переваги якогось одного проекту капітальних витрат проти іншого або інших. Розрахунок порівняльної ефективності здійснюється з метою визначення ліпшого з можливих проектів інвестування виробництва.

Проект капітальних вкладень визнають доцільним (ефективним) за умови, коли Е´ р ≥ Е н,

де Е н – нормативний коефіцієнт, що встановлюється централізовано Міністерство - на певний період.

Визначення порівняльної ефективності реальних інвестицій здійснюється через обчислення показника так званих зведень витрат Z за формулою

Z = Ci + Ен · К,

де Ci – поточні витрати (собівартість) за і-м проектом;

К – капітальні вкладення за і-м проектом

Економічна ефективність капітальних вкладень визначають з урахуванням чинника часу. З цією метою інвестиції більш пізніх років приводять до одного розрахункового року множенням їх на спеціальний коефіцієнт L, який обчислюється:

t – 1

L = 1/ (1 + hn),

де hn – нормативне приведення різночасних витрат, що дорівнює 0,08

t – період приведення (t-й рік)

Основні методичні положення щодо визначення доцільності інвестицій того чи того суб’єкта господарювання відображаються в узгодженні розрахунків і логічних дій, що здійснюється поетапно у певній послідовності:

І етап – розрахунок початкових інвестицій на підставі наявних цифрових даних щодо всіх елементів, які входять до складу початкових капітальних витрат і початкового доходу підприємства.

ІІ етап – визначення бездоганних і безпечних грошових потоків за кожний рік розрахункового періоду, враховуючи всі види доходів підприємства, суми амортизаційних відрахувань.

ІІІ етап – встановлення теперішньої вартості майбутніх грошових потоків із використанням коефіцієнту L.

IV етап – обчислення чистої теперішньої вартості грошових потоків та оцінка за методом застосування ТВ.

 

5.Значні інвестиційні ресурси реально витрачаються зазвичай після розробки і затвердження конкретного інвестиційного проек­ту підприємства або організації, під яким розуміють певний комп­лекс документів стосовно змісту та умов реалізації відповідних заходів для досягнення поставленої мети (розвиток техніко-технологічної бази, започаткування виготовлення нової продукції, здійснення будь-яких нових методів або форм організації діяльності тощо).

При ньому здійснення передбачених інвестиційним проектом заходів має обов'язково дати позитивний економічний або соціаль­ний ефект від реалізованих інвестицій.

Розробка та реалізація інвестиційного проекту виробничого спрямування охоплюють певний проміжок часу від виникнення відповідної ідеї до практичної її реалізації (уведення в дію нового ви­робничого об'єкта, започаткування продукування нового виробу, здійснення організаційного нововведення).

Цей проміжок часу називають циклом інвестиційного проек­ту (або інвестиційним циклом) Він включає три фази: 1) передінвестиційну (попередні дослідження до остаточного прийнят­тя інвестиційного рішення); 2) власне інвестиційну (проектуван­ня, укладення контрактів, спорудження чи облаштування вироб­ничих та інших приміщень, навчання персоналу); 3) виробничу (введення в експлуатацію і започаткування господарської діяль­ності підприємства чи організації після практичної реалізації про­ектних рішень).

Передінвестиційна фаза інвестиційного проекту здебільшого складається з трьох стадій: аналітичної, проектної та оцінної.

Перша (аналітична) стадія передбачає узагальнення інформації про необхідність інвестування в конкретний об'єкт, можливості по­тенційних інвесторів, стан забезпечення цього об'єкта персоналом належної кваліфікації, власні матеріальні ресурси об'єкта. Голов­ною метою цієї стадії є привертання уваги до тієї чи тієї інвести­ційної пропозиції.

Друга (проектна) стадія охоплює: а) попереднє обґрунтування: б) допоміжні (функціональні) дослідження; в) техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту. На етапі допоміжних (фун­кціональних) досліджень здійснюється детальне опрацювання кон­кретних аспектів проекту. Ці дослідження для великомасштабних інвестиційних пропозицій проводяться обов’язково за такими напрямами:

• прогнозування попиту на товари, що вироблятимуться, з ура­хуванням очікуваного проникнення на ринок;

• виявлення міри доступності необхідних сировини і матеріалів, проведення потрібних лабораторно-експериментальних випро­бувань;

• вивчення місця розміщення виробництва (передовсім для проектів, де транспортні витрати можуть бути визначальним 196 чинником)

• оцінка економічного й техногенного впливу об'єкта виробництва (діяльності) на навколишнє середовище;

• дослідження оптимальних масштабів виробництва (діяльності) з урахуванням альтернативних технологій, інвестиційних ресурсів, виробничих витрат та очікуваних цін на продукцію (послуги);

• вибір комплекту технологічного устаткування з урахуванням кількості й можливостей постачальників та обсягів інвестиційних ресурсів на альтернативній основі.

Етап техніко-економічного обґрунтування інвестиційного про­екту, коли приймається рішення про наявність технічних, екологі­чних, економічних і комерційних передумов для його практичної реалізації, здійснюється за схемою табл. 1

На третій (оцінній) стадії передінвестиційної фази проекту юри­дичними (фізичними) особами, які готові підтримати ідею проек­ту, усі його технічні, організаційні та фінансові аспекти, приймаєть­ся остаточне рішення про інвестування.

Інвестиційна фаза циклу інвестиційного проекту зазвичай охоп­лює такі види робіт:

• формування юридичного, фінансового та організаційного ба­зису (підготовка засновницьких документів, вибір технологій, при­йняття рішення про організаційну структуру управління майбутнім
виробничим підприємством чи об'єктом);

• детальне проектування й контрактація (підготовка території
під забудову; остаточний вибір технології та устаткування; плану­вання і проектування будівництва; проведення торгів — тендеринг;
переговори й контрактація між усіма сторонами, які беруть участь
у реалізації проекту);

• будівництво (будівельні роботи, установлення та монтування
обладнання; здача готового виробничого об'єкта в експлуатацію):

• виробничий маркетинг (маркетингова підготовка ринку до
появи на ньому нової продукції; маркетинг поставок на ринок но­вої продукції);

• організація і проведення навчання експлуатаційного персона­лу для новоспорудженого підприємства (об'єкта);

• уведення в експлуатацію новоспорудженого підприємства чи
іншого виробничого об'єкта (складання й затвердження акта дер­жавної комісії про введення в експлуатацію нового виробничого
об'єкта).

Після проведення необхідних досліджень, що передують прий­няттю інвестиційного рішення, складається бізнес-план — макси­мально компактний за змістом і стандартний за формою документ, що в ньому викладено головне спрямування інвестиційного проек­ту та його основні технічні й фінансово-економічні параметри.

Кількість розділів і деталізація бізнес-плану інвестицій­ного проекту залежать від його масштабності й конкретної сфери діяльності.

Такий бізнес-план формується як підстава для отримання фінан­сової підтримки від потенційних інвесторів: саме для них його передовсім і призначено. Його використовують також комерційні банки для формування власного кредитно-інвестиційного портфе­ля і наступного надання кредитів підприємцям, підприємствам та організаціям, які розробили і подали бізнес-плани інвестиційних проектів.

Найважливішою складовою бізнес-плану та інвестиційного проекту в цілому є фінансовий план, який складається на 3 -5 років за певною схемою проекту (рис. 1).

Прогнозування обсягів реалізації (продажу) про­дукції здійснюється у вигляді таблиці за такою схемою: 1) найме­нування продукції; 2) фізичний обсяг реалізації; 3) ціна реалізації одиниці продукції; 4) сума реалізації без ПДВ та акцизу (3 х 2): 5) обсяг ПДВ та акцизу; 6) виручка від реалізації з ПДВ та акци­зом (4 + 5). При цьому обсяг і суми реалізації прогнозуються окре­мо для продажу на внутрішньому та зовнішньому ринках. У про­цесі прогнозування обсягів реалізації треба також ураховувати: час збуту; затримку платежів; частку продажу з оплатою в кредит і з авансом. У разі застосування системи знижок сума реалізації про­гнозується з урахуванням усіх знижок.

Прогнозування обсягів реалізації продукції

Показники ефективності проекту

Оцінка інвестиційних витрат проекту

Розділи фінансового плану інвестиційного проекту

Прогнозний бухгалтерський баланс

Баланс грошових потоків

Розрахунок поточних витрат за проектом

Рис. 1 Основні розділи фінансового плану інвестиційного проекту (підприємця, підприємства, організації).

До інвестиційних витрат проекту відносять інвестиції, що за­безпечують його підготовку й реалізацію. Інвестиційні витрати можна розділити на капітальні та поточні. Капітальні витрати вклю­чають витрати на: 1) передінвестиційні дослідження й підготовчі роботи; 2) оренду та освоєння земельної ділянки; 3) будівлі і споруди, будівельно-монтажні роботи; 4) інфраструктуру; 5) техноло­гію та устаткування; 6) пусконалагоджувальні роботи. До складу поточних входять витрати на підготовку експлуатаційних кадрів, накладні витрати та оборотні кошти.