Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
У західноукраїнському письменстві.
В історії національно-культурного життя Галичини боротьба за впровадження єдиного правопису, яка тривала впродовж ХІХст. і не вщухала й на початку ХХст., була досить складною. Наукове і культурне життя тут обслуговувалося кількома азбуками і правописними системами: кириличною азбукою і традиційним правописом ХУІІ-ХУШст., мішаним "язичієм", російською "гражданкою" і польським абецадлом. З них традиція кириличного письма й етимологічного правопису була тут напрочуд міцна і підтримувалась галицькими граматиками слов'яноукраїнської мови Івана Могильницького (1824р.) та Михайла Лучкая (1830р.), Йосипа Левицького (1834р.). А.Кримський, характеризуючи стан правописної проблеми в Галичині на початку ХІХст., зазначав: "...там ніхто не захотів зірвати звичної для всіх вимови церковного h, буквьі ы та ъ – все там у Галичині залишилося у повній силі – так, як воно і було в ХУІІІст. з використанням старослов'янської кириличної азбуки "1[8]. Лише наприкінці тридцятих років ХІХст. були спроби змінити правописну традицію у Галичині за зразком східної України. Першою такою спробою був правопис альманаху "Русалка Днhстровая", упорядкований і виданий "Руською трійцею" у 1837р. Поява альманаху, надрукованого українською народною мовою, гражданським алфавітом, а не старослов'янською кирилицею та новим фонетичним правописом, для Галичини тих часів була не тільки явищем прогресивним, але й "явищем наскрізь революційним", за словами І.Франка. Автори "Русалки Дністрової" відстоювали фонетичні засади правопису, дотримуючись правила: " Пиши, як чуєш, а читай, як видиш ". Пристосовуючи за зразком О.Павловського російську гражданку до звукової системи української мови, упорядники альманаху запропонували такі правила: – ліквідували букви ы та ъ у кінці слова (за прикладом М.Лучкая, який це вперше зробив у своїй граматиці 1830р.); – послідовно запровадили літеру і для передачі о та е (віз, сокіл, рідна, пізнала); – однак і що походить з h передавали буквою h (недhля). Так само через h передавався йотований і (кроhла, hде, своh); – звук и передавали тільки через и (витягнули, встромила, ногами); – звук е передавався буквою е, а йотований е вперше передано через кириличну є (мене, серце, ночуєш, допомагає, рубає);
– йотований о та м'якість приголосного перед о вперше запропонували передавати буквосполученням йо та ьо (його, сьогоднђ, дньовати); – нескладовий у передавали буквою ў, а не в (порубаў, молиў); – однак моментальний ґ передавали буквою г (грунт, гвалт); – апостроф на письмі не позначався (бю, пє); – етимологічне звукосполучення тсья передавалося через т-ся (бют-ся). Намагання М.Шашкевича,Я.Головацького та І.Вагилевича запровадити в літературу живу українську мову і фонетичний принцип правопису замість церковнослов'янського викликало збурення серед консервативних галичан, які вже охоче користувались модифікованим історико-етимологічним правописом М. Максимовича. Правопис "Русалки Дністрової" не поширився у Галичині, тим часом як у Східній Україні деякі його риси були використані(йо, ьо у правописіА.Метлинського табуква є у нього ж). Розглядаючи історію становлення українського правопису в західноукраїнських землях, необхідно проаналізувати й спроби впровадження тут ЛАТИНСЬКОЇ АЗБУКИ. 30-ті роки ХІХст. в Галичині відзначались боротьбою за утвердження тут української мови серед інших слов’янських, набравши ознак "азбучної війни". Одна частина освіченої громадськості вважала, що найкраще вирішити азбучну проблему через збереження традиційності у написанні, інша була схильна до впровадження латинського "альфабету". За таких умов у 1834 році з’явилася стаття Йосипа Лозинського "O wprowadzeniu Abecadla polskiego do pismiennictwa ruskiego". У ній автор теоретично обґрунтував питання впровадження "латинки" й польського правопису до української мови, аргументуючи свою позицію тим, що: –кирилиця має багато зайвих букв; – прийняття польського абецадла сприятиме поширенню української мови серед інших слов’янських, зробить її доступнішою для вивчення; – латинськими літерами швидше й легше вчити дітей читати й писати; – уведення латиниці полегшило б вивчення польської мови галичанам. Дійсно, українська мова не вкладалась ні у старий кириличний правопис ні у російську гражданку, однак пропозиція Й.Лозинського про затвердження латинського алфавіту також не вирішувала проблеми нового українського правопису. Тому виступ Й.Лозинського викликав полеміку, яка сприяла пожвавленню культурно-національного руху серед галицьких українців.
На кінець 40-х років ХІХст. правописне питання в Галичині набуло особливої гостроти у зв’язку із улітературпенням тут української мови. Тому не випадково у запрошеннях на Сбор руських учених, який відбувався 19-26 жовтня 1848р. у Львові, говорилося, що за його програмою у першу чергу належить встановити однакові форми правопису і з'ясувати відмінності української мови від старослов’янської, російської і польської мов. Учасники конференції поділилися на ряд секцій, серед них і секція для впорядкування руської мови та словесності, головою якої був Яків Головацький. На засіданні секції вчені принагідне розглянули підготовлений "Проект правописи" Івана Жуківського, основними засадами якої були: – писати так, як вимовляється, але не заперечувати й етимології; – при побудові українського правопису "маємо ся тримати язика, яким наш народ говорить"; – кириличну азбуку можна залишити, але деякі букви з неї слід вилучити, інші – додати. Під час обговорення доповіді І. Жуківського на Соборі не раз виникали гарячі суперечки: одні вчені хотіли, аби правопис був наближений до церковнослов'янського, інші – щоб він відбивав живу народну мову. Після тривалих дискусій Собор прийняв компромісне рішення: кирилиця залишиться у церковних книгах, а в світському письменстві поруч з нею повинна увійти в життя "гражданка", пристосована до народної мови. Галицькі вчені ухвалили також постанову, згідно з якою затверджені етимологічні правописні правила вважалися обов'язковими для шкіл та письменників, які не вникали у граматичні тонкощі. А для вчених-філологів залишалася певна свобода у дотриманні орфографічних норм, що мало сприяти подальшому його удосконаленню. Собор не вирішив правописної проблеми в Галичині, однак уже те, що його ухвалою дозволялось паралельно із кирилицею користуватись і гражданським алфавитом, пристосованим до українських потреб було значною подією. Таким чином, ні у Східній, ні у Західній Україні в І пол. ХІХст. єдиного загальновизнаного правопису не було. Провідна роль у виробленні й організації українського правопису на фонетичних засадах належала східноукраїнським ученим і письменникам, тоді як галицька інтеліґенція дотримувалась в більшості своїй етимології. Проте виразно виявилась загальна тенденція в історії українського правопису цього періоду – виробити такий правопис, який би найповніше й найточніше фіксував норми формованої української національної мови.
Правописні системи П половини XIX – початку ХХст. На відміну від Галичини, де в II пол. ХІХст. саме розгоралася "азбучна війна" між етимологами та фонетиками, східноукраїнська інтеліґенція працювала над удосконаленням уже апробованих практикою вживання правописних систем на основі фонетичного принципу і гражданського алфавіту. Хоча Наддніпрянській Україні російський уряд всіляко заважав нормалізувати правопис. Навіть використання російської "гражданки" хоч трохи відмінної від російського правопису кваліфікувалось не інакше, як "малоросийский сепаратизм".
У таких умовах уПетербурзі з 1861р. почав виходити журнал "Основа", видавцями якого були І.Білозерський, М.Костомаров, і П.Куліш. Журнал популярував творчість українських письменників: Т.Шевченко, М.Вовчка, Л.Глібова, С.Руданського тощо. Однак важливим для нас е те, що твори названих митців слова друкувались цілком фонетичним правописом, упорядкованим Пантелеймоном Кулішем у раніших його творах "Записки о Южной Русі" (1856) та "Граматиці" (1857). Цю правописну систему в історії мови термінують КУЛІШІВКОЮ. Засади свого правопису П.Куліш виклав у вступі до "Записок": – вживання і на місці h та о, е у нових закритих складах (попіл, діти, пічъ); – вживання и на місці етимологічних и та ы (лисиця, музика, правди); – вживання ъ та ь у ролі апострофа (семьі, зівьяла,завъяже); – моментальний ґ передавався г (ґуля); – подвоєння приголосних (лихоліттє, безвіддє); – етимологічні звукосполучення ться, шся передавались відповідно через тьця (тця) та сся (вернетця, всміхнетця.одібьессяі). Однак П.Куліш не розв'язав до кінця правописного питання на користь фонетики, бо саме цей принцип у його системі не витриманий у таких важливих моментах: – залишено ъ у кінці слів (хоча автори "Русалки Дністрової" запропонували його усунути ще в 1837 році); – не вирішено проблеми передачі йотованих: – йотований і передавався через і, що приводило до поплутання (моіх, тихоі); – йотований е передавався через е (попивае, нагріе, Кіеві); – йотований о передавався буквою ё, запозиченою із російської "гражданки" (всёму, слёзою, тёхнув). Наведена правописна система підтримує орфографію О.Павловського і по суті нічого авторського (Кулішевого) у цьому правописі немає, що дало можливість окремим авторам (А.Москаленку, І.Огієнку) вказувати на неправомірність назви "кулішівка". Однак і применшувати роль П.Куліша у процесі утвердження фонетики в українському письменстві, як це повсюдно здійснювалося у підручниках часів радянської історіографії, також не слід. Бо саме Пантелеймон Куліш популярністю вченого, етнографа, письменника, громадсько-політичного діяча та популярністю своїх творів остаточно закріпив фонетичний принцип правопису у друкованих творах Наддніпрянщини. То ж не дивно, що журнал "Основа" у Петербурзі друкувався саме кулішівкою як "правописанием наиболее доступньїм большинству читающих". До того ж вчені Б.Грінченко та П.Житецький, які правопис Куліша-Желехівського аналізували детально, охоче говорять про П.Куліша, як про одного з авторів фонетичного принципу правопису в українській мові. І, нарешті, правописна система П.Куліша поширювалася разом із популярністю автора на теренах Західної України не без заходів піонера галицької фонетики Якова Головацького, який писав у 1895р. до П.Куліша: " Пособіть, брате, Русинам Галицьким, засадіть їх плодами Малоруської братії, бо наша самотна билинка засохне від спеки, або приглушать її сусідні бур'яни ". Орфографічна система П.Куліша, впроваджувана тут у часописах "Вечерниці", "Нива", "Мета", "Русалка", "Руська читальня", "Правда", надавала галицькому друкованому і писаному слову ознак самостійності й незалежності від російської чи старослов'янської мови, що викликало незадоволення москвофілів.
Таким чином, про роль П.Куліша у витворенні правописної системи української мови на фонетичній основі можна говорити як про роль популяризатора фонетики у східно- та західноукраїнських землях. Не завадять тут і схвальні слова Б.Грінченка, який, як відомо, дуже виважено давав оцінку своїм попередникам і сучасникам: " Куліш скористався цілком підготовленим матеріалом, але йому належить заслуга умілого вибору із цього матеріалу, умілої комбінації вибраних ним елементів правопису, і слід бути таким майстром слова, як Куліш, щоб вибір цей був зроблений так вдало"1 [9] . Наведені вище недоліки "кулішівки", що не дали їй стати досконалою фонетичною системою, були виправлені у правописі, запровадженому в записках "Юго-западного отдела Русского Географического Общества", перший том яких вийшов у 1873р. У монографії І.Огієнка ця система названа КИЇВСЬКИМ ПРАВОПИСОМ 1873р., від місця видання записок. З ініціативи редакторів ученого видання, серед яких П.Житецький, М.Драгоманов, К.Михальчук, В.Антонович, П.Чубинський, було внесено зміни до панівної тоді в науковій та художній літературі "кулішівки": – в кінці слів перестали вживати ь; – навели лад із йотованими: – йотований і вперше почали передавати буквою ї; – йотований е почали знову передавати буквою є; – йотований о на початку складу передавалось буквою ё (ёго), а в середині складу– ьо (трьох). – Моментальний ґ передавався буквосполученням кг. Як справедливо зауважує І.Огієнко: "у цьому журналі знаходимо вже... цілком сучасний фонетичніший правопис, фонетичний, як правопис Куліша". Однак удосконалений українськимивченими фонетичний правопис проіснував усього три роки і не встиг остаточно закріпитися ні у Східній Україні, ні в Галичині. У 1876р. з’явився наказ Олександра II про заборону української мови, в тому числі й заборону українського правопису. За цим наказом в історичних пам'ятках дозволялось зберігати виключно оригінальний правопис, а все інше, що виходило у Східній Україні дозволялось друкувати російською азбукою без усяких її змін і тільки згідно з російським правописом. В українських виданнях з урядового примусу запанувала "єрижка", або правопис "єрижний" (від назви букв ъ – "єр" (у Галичині "йор"), та ы – "єри"). Український же правопис утратив усі ознаки національного і про подальший розвиток його годі було й говорити. Така ситуація утримувалась до 1905р., коли революція скасувала заборонні накази, в тому числі й Емський указ. Однак і перед 1905р. до уряду було подано чимало записок і рекомендацій у справі припинення заборон українського слова. Під таким тиском 12 грудня 1904р. голова Комітету Міністрів Російської імперії С.Вітте отримав спеціальне урядове доручення переглянути обмежувальні постанови, що й було зроблено на засіданнях комітету. За підтримкою Петербурзької Академії наук та професорів Київського й Харківського університетів було прийнято рішення про скасування заборон української мови. Однак фактично жодна із заборон так і не була знята1[10], тому у друкованих виданнях українських текстів дозволялась тільки "єрижка".
У 1905р. сталася знаменна подія у вітчизняній лексикографії: на підставі оцінки О.Шахматова "Словарь української мови" за ред. Б.Грінченка було визнано "лучшим малорусским словарем сравнительно со всеми до сих пор вьішедших" і відзначено другою премією М.Костомарова. Однак з самого початку цей словник поставив ряд проблем перед українськими вченими, в тому числі й проблему надрукування його українським правописом. Відповідальний за друкування цієї праці В.Доманицький, опинившись на "правописному раздоріжжі", звернувся у Відділ російської мови та словесності Петербурзької Академії наук з питанням щодо правопису "Словаря української мови". Для розв’язання цього питання було створено спеціальну академичну комісію, яка офіційно називалася "Малоруською комісією" у складі Ф.Корша, О.Лотоцького, О.Русова, П.Фортунатова, О.Шахматова. Із доповіддю "К вопросу об украинском правописании" виступив письменник і громадський діяч П.Стебницький, який подав загальний огляд українського правопису і докладно зупинився на системі П.Куліша та галицькому фонетичному правописі Є.Желехівського, назвавши їх найпридатнішими у відтворенні звукових особливостей української мови. Обговоривши доповідь, комісія з вибору системи українського правопису прийшла до висновку, що "єдино відповідною системою в Словарі української мови має бути визнано правопис Куліша-Желехівського''. Власне, "кулішівкою", доповненою галицьким лексикографом Є.Желехівським і був надрукований "Словарь української мови". Таким чином, фонетичний принцип правопису і гражданський алфавіт, пристосований до потреб української вимови, було повернено після тривалих заборон у першому досконалому словнику української мови. Правопис словника, названий ГРІНЧЕНКІВКОЮ, був прийнятий повсюдно у Східній Україні і закріплений численними шкільними граматиками української мови (П.Залозного, Г.Шерстюка, І.Нечуя-Левицького, Л.Кримського). За словами І.Огієнка, "цей правопис, як вислід збірної праці письменників усього ХІХст. й усього українського народу, і запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні".
Правописні системи II пол. XIX – поч.ХХст. у У 1848 році галицька інтеліґенція остаточно відкинула ідею "історичної Польщі" – об'єднання українських західних земель у складі Польщі як нібито споконвічне польських. Наступним кроком у пошуках національної тотожності стало визначення своєї української індивідуальності. Ця проблема допускала два альтернативні шляхи її розв'язання: "всеросійський" або "український". Так, діячі москвофільської партії, яка викристалізувалася у 50-ті роки ХІХст., у плані культури хотіли протиставити польській мові не "низьку" народну, а іншу "родовиту" мову, якою їм здавалася церковнослов’янська з етимологічним правописом. Москвофілів, що обстоювали ідею етимологічного правопису стали іменувати етимологами. Противників русофільської течії називали молодими русинами, або народовцями. Народовецький рух виник у 60-х роках ХІХст. і його представники відстоювали права народної мови, боролись за утвердження правопису на фонетичній основі, який на той час активно впроваджувався у Наддніпрянській Україні. Згодом "етимологи" почали з української, церковнослов’янської, польської та російської мов компонувати свою штучну мову – язичіє", наближаючи її до російської. Така мовна політика спряла витворенню, за влучним висловом І.Франка, " язикового й ідейного макаронізму та гібрідизму, якому подібного дарма було б шукати у цілій слов’янщині". Вживаючи етимологічний правопис, москвофіли об’єднувалися навколо редакції "Слова", яка виступала з гострою критикою фонетичного правопису. Арґументація москвофілів ґрунтувалася на нерозумінні фонетичної системи, при якій основою є живе слово, а букви лише його вираженням, "етимологи" звикли виходити із букви і до неї пристосовувати живе слово. Прихильники фонетики висували свої правописні положення, посилаючись на різні фонетичні системи Наддніпрянської України. А оскільки письменники Східної Українитак і не розв'язали правописного питання, незважаючи на міцну фонетичну основу, то протягом II половини ХІХст. з’являється ряд спроб дальшої фонетизації української орфографії. Офіційно в Галичині "Собором руських учених" 1848р. дозволено було писати "гражданкою" і правописом М. Максимовича, якого дотримувались повсюдно у школах і який був проведений через граматику М.Осадци (Львів, 1864). В окремому додатку до неї "О правописи" автор вмістив детальні правила орфографії, що заснував на вимові та походженні слів. М.Осадца поділив науку про правопис на 4 розділи: – где якû гласнû писати; –якъ слова роздђляються; – где великû буквы пишутъся; – якь ô тдђляти слова знаками перепинання. Основні правила правопису за цим прикладом стали з того часу окремим додатком до кожної граматики. Вмістили їх П.Дячан у своїй граматиці для народних шкіл (1865), О.Партицький у „Граматиці для людових шкіл" (1873). А тим часом з’явився навіть окремий правописний покажчик О.Лепкого "Указатель на употребленіє декоторьіхь буквь вь руской правописи"(1870). Паралельно з’являється рядспроб дальшої фонетизації української орфографії в Галичині. У 1857р. М.Гаццук запропонував свій варіант українського правопису, фонетизованого настільки,що той відбивав усі діалектні відмінності української мови. М.Гаццук до свого правопису залучив обидва алфавити (і гражданку і кирилицю),які ускладнив багатьма надрядковими знаками. Наприклад, крапка над å, О, У означала, що ці і букви передають відповідні йотовані; дужка над голоснми А, О, і означала дифтонги ай, ой, ій; коли перед голосними 'і, 'е з’являвся паєрок, то це у правописі Гаццука означало їх йотацію; над довгими приголосними писалася риска. Хоч як гаряче обороняв свій правопис М.Гаццук, крім нього таким правописом ніхто не друкував. Л.Боровиковський перший у Галичині показав варіант спрощення "гражданки": – букви і та и позначають один звук; – замість ф вживається хв; – літеру ё пропонує вилучити, а йотацію о передавати на письмі через йо; – ліквідував ъ на кінці слів. У II половині 50-х років ХІХст. суперечки щодо мови та правопису зводились до двох питань: кирилічні чи “гражданка, українська мова” чи "російський язик"? про латинський алфавіт або польське абецадло серйозних виступів серед галичан не було. З новою силою боротьба іа введення латинської азбуки розгорнулась у 1859 році. Приводом стала брошура урядового характеру про введення латини у Галичині. Згодом до "латинського питання" повернувся М.Драгоманов, Учений відстоював латинський правопис з теоретичних міркувань і вживав його у деяких своїх виданнях. На думку М.Драгоманова, за уведення латинської азбуки свідчать такі арґументи: – цими літерами пишуть найосвіченіші народи: італійці, французи, англійці, німці; – між слов'янами латинськими літерами пишуть не тільки поляки, а й чехи,словаки,хорвати; – латинська азбука зблизила б нас із цивілізованим світом. Такі намагання запровадити латинську азбуку до української мови були приречені на поразку, адже ця графічна система не могла відтворити всіх особливостей та специфіки української мови. У 60 – 70-х роках ХІХст. між москвофілами та народовцями точилася гостра політична боротьба, викликана політичним та економічним станом Галичини. Головними об’єктами цієї боротьби були, поруч з іншими, літературна мова й орфографія. " Етимологісти, - писав І.Франко, – ні за шо в світі не стануть читати книжок ані газет, друкованих фонетикою; фонетики відплачують такою ж монетою ". Очевидно, загострення політичної боротьби знову спонукало до появи в 70-х роках ряду фонетичних систем і на прикінці 70-х років правописна боротьба увінчалася тим, що з’явилася "драгоманівка". Сам М.Драгоманов до переїзду в Женеву в 1877 році більшість своїх творів друкував "кулішівкою" або "максимичівкою". З часом виробив свою систему правопису, вважаючи її "справжньою фонетикою". Від попередніх відомих систем "драгоманівка" відрізнялася тим, що її автор спробував по-новому вирішити проблему відповідності літер звукам: – усунув з алфавіту літери я, ю, є, ї, ё, щ, ъ; – для позначення йотації голосних запропонував писати j (відповідно jа, jу, jе, jі, jо) (рукоіу, jою, тіjеjі, краjіни); – проблему пом'якшення приголосних розв'язавза допомогою м'якого знака (русньаки,сльоза, синьу); – африкату щ послідовно передавав через шч (дошч, шчириj, шчока). "Драгоманівку" вживали в окремих виданях І.Франко, Леся Українка, М.Павлик, В.Стефаник. Однак широкого вжитку "драгоманівка" не набула. Наказ царського уряду 1876 року про заборону друку українських книжок і періодики в межах Російської імперії змусив перенести майже всю літературно-видавничу діяльність, а тим самим і відповідальність за розвиток української літературної мови у Галичину. Початок 80-х років ХІХст. засвідчив у Галичині наявність двох орфографічних течій. У той час як преса перейшла на "максимичівку", в наукових колах почала поширюватись нова система у вигляді желехівки, тобто правопису, якого вживав Євген Желехівський у своєму "Малорусько-німецькому словарі", що почав виходити з 1882 року. Основні риси фонетичного правопису Євгена Желехівського, якими він відрізняється від інших систем, такі: – новиною цього правопису стала буква ї, що вживалася не тільки для позначення йотованого і, але й для позначення і після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н. Тому після твердих приголосних писалася літера і, а після м'яких – ї (дїло, цїна, приніс); – позначалась м’якість с перед наступним м’яким (сьвіт, сьвято); – вживались тверді с та ц у суфіксах ск -ий, цк- ий (сїльский, нїмецкий, галицкий); – у словах іншомовного походження послідовно вживалося м’яке л (блюза, кляса, бльокада, зоольогія). Правопис Є. Желехівського був побудований на фонетичному принципі з урахуванням особливостей мови південно-західного наріччя. І хоча "желехівка" не була офіційно визнана у Галичині, незабаром стала зброєю проти етимології. У 80-х роках ХІХст. особливо відчутною стала необхідність вирішення справи правопису, оскільки вже "не можна було найти і двох письменних людей, щоб однаково писали, бо навіть один і той самий чоловік не міг дотримуватись певних правил, бо всі правописні правила були занадто штучно придумані" (С.Смаль-Стоцький "Правописні непорозуміння"). Такий непевний стан в українській орфографії вимагав учених вироблення єдиного правопису, оскільки саме від правопису, за визначенням багатьох лінгвістів залежав стан вивчення мови у школах і літературний розвиток взагалі. Тому у 1886 році С.Смаль-Стоцький та Ф.Гартнер звернулися до Міністерства освіти Галичини з листом, в якому доводили необхідність запровадження у галицьких школах фонетичного принципу. До листа додавався проект нового правопису. У відповідь на це звернення Міністерство освіти постановило уЛьвові та Чернівцях провести анкетування українських вчених з питань правопису. У Львові учасники анкети виступили проти фонетики, на що М.Драгоманов зауважив, що громадськість ще не готова до таких змін. І тільки у 1893 році "Руска граматика" чернівецьких професорів С.Смаль-Стоцького і Ф.Гартнера, в якій узаконено було фонетичний принцип із правилом "пиши згідно правильної вимови" була схвалена Міністерством освіти Галичини як підручник української мови для шкіл. Правила правопису тієї граматики зводилось до таких: – ліквідовано ъ (пес, стіл); – замість буков ы та і, де вони звучать як и писали и (шия, мити); – розрізняли і та ї за сучасними нормами; – вживали є (житє); – вживали ґ (ґазда); – правильно вживали прийменник від (а не отъ чи водъ). Боротьба за впровадження фонетичного правопису завершилася постановою австрійського Міністерства освіти (для Буковини) про запровадження фонетики у школах. Так наприкінці ХІХст. фонетичний правопис став офіційною орфографічною системою Галичини і Буковини. Однак боротьба за його повсюдне впровадження тривала і далі, а основну роботу над удосконаленням українського правопису було зосереджено у новоствореному Науковому товаристві ім. Т.Г.Шевченка.
Розвиток української школи Українські граматики Вступні зауваги Функціонування української школи, як одна із передумов розвитку української літературної мови, нерозривно пов`язане із навчанням рідною мовою, а відтак – із виданням українських граматик і україномовних підручників із різних дисциплин. Тому аналізуючи проблеми вітчизняної шкільної освіти, мусимо враховувати й історію видання українських граматик, зважаючи, звичайно, на той териториально – політичний поділ України на дві частини, який офіційно проіснував аж до 30-х років ХХст.
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-02-07; просмотров: 255; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.149.251.154 (0.052 с.) |