Москвофіли і народовці, радикали

Досить складною була ситуація в суспільно-політичній сфері. Після поразки революції 1849 р. галицьким намісником було призначено А. Голуховського, який проводив відверто пропольську політику. За цих обставин соціальне напруження, українсько-польське протистояння в західноукраїнських землях наростали. Москвофільська (староруська або русофільська) течія виникає ще 1848 p., a y 50-ті роки набуває більш чітких, окреслених форм. Її лідерами були Д. Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський, Д. Добрянський та ін. Соціальну базу становили частина духовенства, поміщиків, чиновництва та інтелігенції, яка орієнтувалася на самодержавну Росію і при цьому не відмовлялася від демонстративної лояльності щодо Австро-Угорської імперії. Москвофільський рух мав клерикально-консервативний характер, його виникнення та розгортання — своєрідна реакція частини західноукраїнської громади на посилення польського впливу в краї. Ідеологічна основа цієї течії базувалася на трьох постулатах:

1) протиставлення польській мові «язичія» (суміші російської, української, старослов'янської та польської мов), що заперечувало право на розвиток української мови як літературної;

2) обстоювання тези про єдиний «руський», або ж «панруський» народ, що проживає на території «від Карпат до Уралу», до якого москвофіли зараховували і галицьких русинів;

3) захист таких формальних рис руської ідентичності, як візантійська літургія, юліанський календар, кириличний алфавіт тощо.

Москвофільство набуло поширення в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Під його впливом сформувалися та діяли культурно-освітні товариства («Галицько-руська матиця», Товариство ім. М. Качковського, «Народний дім»), видавалися періодичні видання (газета «Слово», журнали «Семейная библиотека», «Галичанин», «Лада» тощо).

Однак для частини молодої української інтелігенції неприйнятними були орієнтація москвофілів на реакційне царське самодержавство, використання ними фінансово-організаційної підтримки Росії, консерватизм москвофільських поглядів тощо. На цьому ґрунті формується народовська (українофільська) політична течія. Біля витоків народовства стояли В. Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), К. Климович, Ф. Заревич та ін., які на початку 60-х років заснували у Львові студентську громаду — один з перших осередків українофільства в краї. Народовська течія сформувалась на демократичних традиціях «Руської трійці», під сильним впливом творчості Т. Шевченка. Слід зазначити, якщо серед москвофілів переважало духовенство, то серед народовців більшість становили світські особи — адвокати, вчителі, лікарі тощо.

Лідери руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення до Австро-Угорської монархії.

Основною метою народовців стали розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнського краю, згуртування національних інтелектуальних сил. Саме тому свою активність вони виявили насамперед у культурній сфері. Безперечними здобутками народовців на культурній ниві були:

— створення мережі народовських періодичних видань;

— заснування культурно-освітніх та наукових товариств;

— організація українського професійного театру;

— видання та популяризація творів українських письменників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Л. Глібова, І. Франка, Панаса Мирного та ін.

Завдяки своїм енергійним діям народовці відвойовували в москвофілів позицію за позицією і наприкінці 80-х років відтіснили їх на другий план.

У другій половині XIX ст. ставало дедалі очевиднішим, що поміркованими діями у сфері культури не можна вирішити актуальні тогочасні проблеми, зняти наростаючі економічні, соціальні, національні та інші суспільні протиріччя. Це зумовило радикалізащю та політизацію суспільного руху. Розчарована в орієнтації, суспільно-економічних поглядах та формах діяльності москвофілів та народовців, молода інтелігенція під впливом М. Драгоманова обрала третій шлях для національного суспільного руху — шлях європеїзації, модернізації та демократизації. Саме ці ідеї лягли в основу діяльності, утвореної в середині 70-х років радикальної течії в українському русі. Лідерами цього напряму стали І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які проповідували необхідність переходу до соціалізму.

Використовуючи свої часописи «Молот», «Громадський друг», «Дзвін», «Світ», молоді радикали вели активну пропагандистську та агітаційну роботу в масах. Їхня діяльність сприяла поглибленню процесу політизації робітничого класу і селянства.