Взаємозв’язок реґіональної політики та управління.

Складність та багатоієрархічність проблематики регіонального розвитку (відповідно і регіональної політики і системи регіонального управління) призвела до того, що в сучасній регіоналістиці досі не існує чітко визначеного та усталеного терміна “регіон”. Це відповідно, породжує різні трактування терміна “регіональна політика” та

“регіональне управління”. Отже, внаслідок складності, різноспрямованості та багатоієрархічності проблематики регіонального розвитку в сучасній світовій регіоналістиці й досі відсутні єдині підходи до розв’язання проблем формування дієвої державної регіональної політики і, відповідно, системи регіонального управління.

Англо-американська школа регіоналізації в процесі вивчення актуальних проблем і визначення напрямів регіонального розвитку та шляхів удосконалення регіонального управління віддає перевагу сукупності міждисциплінарних досліджень економічних, соціальних, політичних, географічних та інших чинників впливу на регіональний розвиток, що і утворюють регіональну проблематику [84]. Такий підхід передбачає розгляд регіональної політики та регіонального управління як дії державних інститутів щодо вирішення проблеми алокації ресурсів, мінімізації диспропорцій у соціально-економічному розвитку регіонів, пошуку шляхів досягнення збалансованого розвитку у межах окремо взятого регіону тощо.

Європейська школа регіоналізації виокремлює регіональні питання стосовно різних галузей науки. За такого підходу аналізу підлягають: природні зони; регіони за територіально-адміністративним та адміністративно-політичним поділом; економічні регіони (індустріальні, аграрні тощо); соціально-економічні регіональні утворення (прикордонні, транзитні, зон єврозони тощо); екологічні регіони (біозони) тощо. Водночас як об’єкт цілеспрямованої регіональної політики просторово-територіальне розмежування, як правило, представляється за принципом поділу регіонів за окремою ознакою або їх комбінацією, наприклад: за рівнем ВВП на душу населення; за показником питомої ваги обсягів виробництва ВРП (ВДВ) у регіональному вимірі; за рівнем безробіття тощо. Такий підхід дає змогу враховувати різні критерії регіонального соціально-економічного розвитку, але увага переважно акцентується на місці регіону в системі загальнодержавного поділу праці та його

економічній спеціалізації. Роль системи регіонального управління за такого підхо- ду розглядається як “сполучна ланка”, “координатор”, що дає змогу досягти компромісу соціально-економічних інтересів усіх суб’єктів господарювання на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях.

Українська школа регіоналістики при аналізі питань регіонального розвитку намагається поєднати комплексний, міждисциплінарний підхід англо-американської школи і диференційований відповідно до різних сфер регіонального розвитку підходу європейської традиції регіоналістики. У цьому напрямі традиційно прово-

дяться дослідження розвитку та розміщення продуктивних сил України. Переважна більшість українських вчених-регіоналістів акцентує увагу на особливостях географічного положення та природно-кліматичних умовах існування регіонів, їх забезпеченості сировиною та корисними копалинами, розглядаючи ці чинники як об’єктивне, консервативно-традиційне підґрунтя розвитку. На противагу цьому у соціально-економічній площині та площині інституційного забезпечення, проблема нерівномірності, диференціації регіонального розвитку (як основна перешкода для стабільного, збалансованого регіонального зростання) може бути розв’язана шляхом упровадження науково-виваженої державної регіональної політики, скорегована за допомогою заходів регіонального управління. Критерієм успішності регіонального управління за такого підходу (до настання світової фінансової кризи 2008–2010 рр.) традиційно вважалися комплексність та пропорційність у розміщенні продуктивних сил; досягнення оптимального співвідношення територіального та галузевого принципу в процесі стратегічного планування регіонального розвитку.