Рр. Розвиток галицько-волинського князівства за спадкоємців Данила Галицького, поступове політичне ослаблення князівства

Галицько-Волинське князівство опини­лося в складі Великого князівства Литовського. Боротьбу за українські землі розпочав і польський король Казимир Великий, захопивши у 1349 р. частину Галичини. Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.

 

Внутрішня і зовнішня політика Данила Галицького.

У 1239 р. Данило знову приєднав до своїх володінь Київські землі. Однак, в період, коли Данило вже відбудував свою державу, на руські землі напали монголо-татари, які після зруйнування в грудні 1240 р. Києва пішли походом на Волинь і Гали­чину. Данило змушений був визнати залеж­ність від Золотої Орди і платити їй данину. Це дозволило йому захистити князівство від монголо-татарських набігів, відновлю­вати економіку. Але коритися Данило не думав і готував сили для боротьби проти Золотої Орди.

Данило Галицький

У руслі цієї антимонгольської політики князь:

> уклав союз з угорським королем;

> уклав союз з папою римським: папа обіцяв допомогу Данилу організацією хрестового походу проти монголо-татар, а Данило обіцяв церковну унію з Римом. У 1253 році він отримав від папи римського королівську корону, однак обіцяна йому до­помога не надійшла;

> організовував війська, укріпляв старі міста і будував нові - заснував Холм і Львів (перша літописна згадка про м. Львів нале­жить до 1256 р.).

Але антимонгольська політика Данила зазнала краху. Татари здійснили похід на князівство і змусили князя знищити від­новлені ним укріплення міст. Це справило гнітюче враження на Данила і прискорило його смерть у 1264 р.

Але головної своєї мети Данило не досяг - не зміг добитися визволення держави від монголо-татар.

* Українська історіографія вважає Да­нила Галицького одним із наивидат-ніших руських князів. У надзвичайно складних умовах він зміг перетворити князівство у високорозвинену державу, яку поважали в Європі.

 

32.Адміністративно-територіальний та політичний устрій Гетьманщи­ни, її соціально-економічне становище.

Адміністративно-територіальний устрій

Територія, на яку поширювалася влада гетьмана, ділилася на полки, а полки - на сотні (полків у різні часи було 36,26,16,10). На чолі полку стояв полковник (обирався на полковій раді або призначався гетьма­ном), на чолі сотні - сотник. Полковники і сотники здійснювали військову і адміні­стративну владу.

Містами й селами управляли отамани. У містах з магдебурзьким правом діяли також виборні магістрати, у селах - сільські ста­рости. Центром гетьманського правління став Чигирин.

 

 

Українські землі у складі Великого князівства Литовського.

Політика Литви в українських землях

Литовські князі, щоб забезпечити управ­ління величезними завойованими терито­ріями, майже не втручалися у життя україн­ських земель. "Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо " - таким був принцип їх правління.

Устрій українських земель

Литва не змінила адміністративно-тери­торіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда).

Так, сину Ольгерда Володимиру дісталося Київське князівство та Переяславщина, друго­му сину Дмитру-Корибуту - Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство, старшому сину Дмитру- Брянське й Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу-Стародубське. Пле­мінники Ольгерда Юрій, Олександр, Федір і Костянтин Коріатовичі вокняжилися на Поділлі.

У невеликих князівствах влада нале­жала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли війсь­кову службу, сплачували данину. Повно­важення удільних князів на місцях були досить великими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

Литва потрапила під великий культур­ний вплив своїх слов'янських підданих -литовські князі прийняли православну віру, вживали староруську мову, складали зако­ни на основі "Руської правди". Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Ве­ликого князівства Литовського не пере­шкоджав місцевому населенню у збере­женні і розвитку національних особливос­тей. У зв'язку з цим багато істориків нази­вають Велике князівство Литовське литов­сько-руським (О.Єфіменко, В.Антонович, М. Брайчевський та ін.).

Київське князівство

З приходом Литви провідну роль в укра­їнських землях почало відігравати Київське князівство. З одного боку, влада в Києві перейшла від Рюриковичів до литовської династії Гедиміновичів. Але, з іншого боку, в Київському князівстві збереглися традиції руської державності: київські князі литов­ського походження, спираючись на руську знать, наполегливо прагнули до утвер­дження автономії своїх володінь. Вони мали титул "з Божої ласки князів Київських ", карбували власну монету, вдавалися до

самостійних зовнішньополітичних акцій. Розширилася територія Київського кня­зівства, зросли його авторитет і вплив в українських землях.