Поняття «термін» і «дефініція». Шляхи утворення й особливості використання термінів.

 

1. СУЛМ, як природний вербальний резервуар інформації, має розгалужену систему функціональних різновидів – стилів, які обслуговують різні потреби комунікації: повідомлення, інструктаж, з’ясування, пояснення, обґрунтування, переконання, обговорення, пропаганда, діяння, вплив тощо.

Національна наукова мова забезпечує зв'язок між концептуальною (логічною) і вербальною (мовною) картинами світу під час пізнання його. Відомо, що власне лінгвістичне вивчення мови науки почалося з часу виходу у світ (сер. ХХст.) книги англійського вченого Т.Сейворі «Мова науки»,

Творення української наукової мови відбувалося за нелегких умов як через необхідність вирішення внутрішньомовних термінологічних проблем, так і через вплив екстралінгвальних (позамовних) чинників, що виявлялися в постійній боротьбі українців за права рідної мови. Вийшовши на орбіту науки, українська мова наочно оживила запрограмований у ній раціоналізм як високу здатність до вербалізації логічних категорій мислення і пізнання.

Сучасна українська літературна мова реалізується у таких функціональних стилях:

- розмовний;

- публіцистичний;

- діловий;

- художній;

- науковий.

Кожний стиль має свою сферу поширення (коло мовців), призначення (функції повідомлення, комунікації, впливу тощо), систему мовних засобів і стилістичні норми, які оберігають цю систему, власне, роблять її досить стійким стилем. Літературна норма охоплює всі сфери використання мовних одиниць у літературному (відшліфованому, культурному) мовленні. Стилістична ж норма – це частина літературної норми, вона не заперечує літературну норму, а тільки обмежує використання літературно унормованої одиниці (слова, форми) певним стилем мовлення.

Отже, стилістична норма – це норма використання слова чи форми у певному стилі чи з певним стилістичним значенням. Наприклад, стилістичною нормою для слів заява, протокол, резолюція є їх використання тільки в діловому стилі. Використовуючись в іншому стилі, вони несуть у собі забарвлення офіційності. Нестягнені (золотая, веселая, срібная) і короткі (зелен, ясен, весел) форми прикметників вживаються в художньому стилі, і це є їхньою стилістичною нормою. В інших стилях вони можуть використовуватися тільки за умови, якщо їхнє народнопісенне забарвлення буде стилістично виправдане (не порушить стилістичної норми).

Функціональні стилі не існують ізольовано один від одного. Це неможливо, оскільки вони співіснують у межах єдиної мовної системи. У кожному стилі, окрім стилістично забарвлених слів, вживається лексика загальновживана (міжстильова), яка не має будь-якого стилістичного забарвлення: жити, говорити, знати, робота, день, голова, будинок, великий, далекий, новий, паперовий, один, сім, двадцять, чотириста, ми, вони, що, ніхто, активно, швидко, вперед, далеко і т. п. Загальновживані слова складають основний і найбільший пласт лексики сучасної української літературної мови.

2. Науковий стиль української мови обслуговує потреби науки, техніки, навчання, освіти й має свої особливості. Його основна функція – інформативна (повідомлення, пояснення, обґрунтування, з’ясування, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ. Специфіка наукової мови обумовлена відмінністю науки від мистецтва, що виявляється навіть не в «змісті, а виключно у способі обробляти цей зміст»: і вчений, і поет «переконують, тільки один – логічними доказами, інший – образами». (Пумлянский А.Л. Введение в практику перевода научной и технической литературы на англ. язык.– М., 1965, 311с., с.11).

Завдання Н.с. – передавання наукової інформації. Обставини мовлення – офіційні. Загальні ознаки – поняттєвість, узагальнення, логічність, доказовість, узагальнення, абстрагованість, переконливість, висновки. Мовні ознаки – усна і писемна форми, широке використання термінів та іншомовнох лексики, номенклатурних назв, символів, таблиць, діаграм, схем, графіків, цитат, переважання складних речень. Форма тексту – монологічна (опис, міркування).

Активно функціонуючи в різних формах вираження наукової думки (найчастіше – у письмовій), науковий стиль розгалужується, за традиційною класифікацією, на 4 основні різновиди – підстилі: власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний і науково-публіцистичний (деякі джерела як підстилі виокремлюють науково-методичний і виробничо-технічний).

1) власне науковий містить інформацію для фахівців певної галузі знань, що реалізується в таких жанрах: стаття, монографія, дисертація, тези, доповідь, виступ, патент, енциклопедія, термінологічний словник, довідник, технічне завдання тощо;

2) навчально-науковий реалізується в таких жанрах: лекція, бесіда, семінар, лабораторна робота, курсовий проект, бакалаврський проект, дипломна робота, пояснювальна записка, анотація, план, конспект, тези тощо;

3) науково-популярний, яким викладається наукова інформація для нефахівців з метою зацікавлення науковою інформацією широкого кола читачів незалежно від фахової підготовки;

4) науково-публіцистичний – на сторінках періодичних видань з метою активізації інтелекту читачів та формування масової свідомості при обговоренні нових досягнень науки й техніки чи гострих дискусійних проблем.

З боку стилістичних норм наукового стилю неприпустимо вживати розмовні та емоційно забарвлені слова, особовий займенник «я» (замість нього використовується займенник «ми», так зване авторське «ми»).

Науковий стиль наряду з термінами, науковою фразеологією, цитатами, посиланнями та загальновживаною лексикою активно послуговується стандартними зворотами – кліше (стереотипні лексичні засоби, механічно відтворювані у типових мовних контекстах та ситуаціях; шаблонні фрази та вирази) відповідно до основних характеристик тексту. Так, наприклад, говорячи про мету статті, книги, монографії вживають звороти «метою … є», «головна мета… –», «з цією метою…»; при визначенні питань чи проблем вживають: «у статті, книзі, монографії автор торкається таких…», «ставить такі,,,», «зупиняється на таких…», «висвітлює такі…»; при висловленні авторської впевненості – «автор вважає за доцільне нагадати…», «автор наголошує на тому факті…», «вважаємо за потрібне…», «ми…. наголошуємо…, підкреслюємо…, вважаємо…», «варто зазначити…», «загалом, слід визначити…», «зважаючи на це…» тощо; при узагальненнях, підсумках, висновках – «аналізуючи матеріали, можна дійти висновку…», «аналіз… дозволяє зробити такі висновки…», «узагальнюючи сказане, слід зауважити, що…», «підводячи підсумок, слід зазначити, що…» і т.д.

У 2006 році було зроблено першу спробу в українському мовознавстві проаналізувати статистичним методом лексичний склад наукового мовлення сучасної української мови. Авторка словника «3000 найчастотніших слів наукового стилю сучасної української мови» Соломія Бук в анотації до нього зазначила, що інформацію про частотність слів було одержано на вибірці текстів загальним обсягом 300 тисяч слововживань, що покривають 86% загального тексту з дев’яти галузей наукового знання, включаючи й гуманітарні.

3. Наукова лексика поділяється на дві групи:

- загальнонаукова лексика, яка вживається в різних галузях наук (індукція, дедукція, метод, аналіз, аргумент, концепція, еволюція, деградація);

- вузькоспеціальна лексика, яка вживається в окремій конкретній науці (суфікс, префікс, підмет, фонема; лірика, футуризм, постмодернізм, ямб, анапест; бісектриса, діагональ, конус, паралелепіпед; терція, піанісимо, форте, акорд, фуга).

Кожна галузь науки, техніки, виробництва, мистецтва має свою термінологію. Термінологія – 1) розділ мовознавства, що вивчає терміни (у цьому значення все частіше використовують слово термінознавство); 2) сукупність термінів певної мови чи певної галузі. Напр., англ., рос., нім. термінологія чи юридична, хімічна, математична, технічна тощо..

У науковій лексиці слід розмежовувати поняття «дефініція» і «термін».

Центральну роль в організації людських знань відіграє процес формування поняття. Поняття – це одиниця думки з розмитим змістом і обсягом. Конкретний зміст і обсяг поняття набирає лише в межах певної галузі знання або діяльності. Будь-яке наукове поняття повинно обов’язково закріплюватись вербально, що відбувається у процесі формування дефініції та створення терміна. Дефініції формуються у процесі наукового дослідження і мають тимчасовий характер через постійний вплив поглибленого наукового знання внаслідок прогресу науки і техніки. Дефініція – це розгорнуте визначення поняття за допомогою певного чином побудованого речення. А т ермін – це ім’я поняття. Наприклад:

Поняття

 

Дефініція Термін

(визначення поняття) (ім’я поняття)

Прилад, яким вимірюють силу Амперметр

електричного струму

Терміни характеризуються:

- системністю (кожен термін належить до якоїсь терміносистеми і своє значення одержує саме в цій системі);

- наявністю дефініції (термін не тлумачать, а визначають);

- тенденцією до моносемантичності (у межах певної науки термін повинен мати тільки одне значення);

- відсутністю експресії;

- стилістичною нейтральністю;

- мотивованістю (це така мовна форма терміна, яка допомагає зрозуміти позначуване ним поняття без звертання до тлумачного термінологічного словника.

Терміни можуть виражати наукові поняття, явища (арккосинус, бівектор, абстракціонізм, полісемія, глобалізація, протекціонізм, емісія тощо), називати спеціальні предмети, прилади, знаряддя, матеріали, речовину (штрек, осцилограф, кулонометр, турбодетандер, пілон, селеніт, туф, фікоціан тощо),бути агентивно-професійними назвами (агностик, адепт, арабіст, транскрибер, сенсуаліст, фітопалеонтолог, дистриб’ютор тощо).

Як правило, терміни моносемантичні (про що йшлося вище), тобто є єдиними найменуваннями понять і предметів. Так, термін анабіоз (біол.) означає припинення або пригнічення життєдіяльності організму в несприятливих умовах; термін фонема (лінгв.) означає найменшу звукову одиницю мови, яка служить для розрізнення слів та їх форм. Разом із тим деякі терміни можуть бути полісемантичними й уживатися в різних галузях науки. Наприклад, слово асиміляція означає: в біології – «процес використання, засвоєння організмом зовнішніх по відношенню до нього речовин», у мовознавстві – «уподібнення одного звука іншому», а в соціології – «злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, звичаїв».

Слід зазначити, що між термінами й нетермінами відбувається своєрідний обмін: термінологізація загальновживаної лексики (пор. гніздо зозулі – гніздо навушників; корінь дерева – корінь слова; закінчення роботи – нульове закінчення).

Отже, нові терміни утворюються або шляхом використання внутрішніх ресурсів мови, або шляхом запозичень, яке може бути повним і частковим, прямим і непрямим. При повному запозичується як внутрішня, так і зовнішня форма терміна. Потім іншомовне слово пристосовується до фонетичних і морфологічних особливостей мови-реципієнта, тобто асимілюють його (повна асиміляція: повне пристосування: заміна звуків, не властивих цій мові; перенесення наголосу; підпорядкування системі відмінювання та правопису). Основним способом часткового запозичення є калькування, тобто буквальний переклад елементів слова з мови-продуцента мовою-реципієнтом. Калька також може бути повною і частковою.

Пряме запозичення відбувається безпосередньо з мови-продуцента, а непряме – через посередництво інших мов. Крім того, розрізнюють запозичення з класичних (грецька, латина) та запозичення з сучасних мов, які в різні періоди історії могли бути як продуцентом, так і реципієнтом ареальної і навіть інтернаціональної лексики. Наприклад, італійська була джерелом музичної термінології для багатьох європейських мов: сопрано, арія, фортепіано; німецька дала численні загальнотехнічні, ремісничі та військові терміни: верстат, клапан, солдат, офіцер, французька – театральну та поштову термінологію: антракт, афіша, партер, бандероль, кур’єр; англійська започаткувала спортивні та економічні терміни: футбол, фристайл, хокей, регбі, мерчанда́йзинг, маркетинг, кліринг, лізинг, менеджмент тощо.

Проблемно-пошукові питання: