Запроваджувальні зони (технополіси); - інші сервісні зони (наприклад, туристично-рекреаційні); - офшорні зони.

Таким чином, конкретні особливості інвестування можуть сут­тєво відрізнятися залежно від виду вільної економічної зони. Засоби здійснення іноземних інвестицій:

Схема 3.3.

• Пайова участь спільно з юридичними особами і громадянами України;

• Створення підприємств, що повністю належать іноземним ін­весторам;

• Пайова j^acTb у придбанні об'єктів, паїв, акцій, облігацій та ін­ших цінних паперів;

• Придбання права користування землею, іншими природними ресурсами і майновими правами.

ГЛАВА 4. СПАДКОВІ ВІДНОСИНИ «З ІНОЗЕМНИМ ЕЛЕМЕНТОМ»

§ 4.1. Специфіка спадкових правовідносин

міжнародного характеру. Колізії законодавства

у галузі спадкування

У межах будь-якого правопорядку природним явищем є смерть фізичних осіб, що припиняє правоздатність людини і відкриває спадщину. Але кожному окремому правопорядку притаманні на­ціональні особливості, пов'язані з традиціями, які, в свою чергу, обумовлені дією історичних, етнічних, релігійних та інших факто­рів, внаслідок чого правове регулювання спадкових відносин надто ускладнюється. До того ж, ці особливості стосуються всіх основних етапів процесу спадкування, починаючи з визначення складу спад­щини і закінчуючи процедурою вступу у володіння майном.

У сучасному світі мільйони громадян є суб'єктами спадкових відносин, що виникають незалежно від їхньої країни постійного місця проживання, зокрема, і в Україні. У разі смерті громадянина України за кордоном або якщо його майно чи майнові права зна­ходяться за межами України виникає низка правових проблем, се­ред яких важливе місце належить питанням правового регулювання спадкових відносин.

Зміст спадкування, яким би чином воно не визначалось, зво­диться до правонаступництва у зв'язку зі смертю фізичної особи. Однак, що конкретно має бути об'єктом правонаступництва, тоб­то з чого саме складається спадщина, у різних законодавствах ви­рішується по-різному. У багатьох законодавствах цей об'єкт позна­чається як все майно, що залишилось після померлого. Дещо інакше склад спадщини визначається у чинному ЦК України (ст. 1218), за яким до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що нале­жали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинили­ся внаслідок його смерті. Слід зазначити, що в ст. 1219 ЦК містить­ся перелік прав та обов'язків, які не входять до складу спадщини, оскільки вони нерозривно пов'язані з особою спадкодавця.

Цивільний кодекс України передбачає, що задля точного і об'єктивного вирішення питання про склад спадщини повинен бути врахований саме момент (година та хвилина) набуття чи припинен-

ня прав та обов'язків. Так, якщо після настання смерті спадкодавця, але в один день (добу) з її настанням спадкодавцеві нарахована гро­шова винагорода або судом було прийнято рішення про конфіска­цію його майна, такі акти не породжують юридичних наслідків спад­кування. У першому випадку спадкодавець не встиг набути права на винагороду і тому останнє не може переходити до членів його сім'і або входити до складу спадщини за правилами ст. 1227 ЦК України, у другому - оскільки рішення про конфіскацію прийняте вже після смерті суб'єкта права власності, майно спадкодавця не переходить у прибуток держави, а включається до спадкової маси [1].

Особлива ситуація з визначенням складу спадщини має місце в англо-американському праві, якому відомий інститут так званих перших грошей. Наприклад, у США це право на перші долари, за яким один з подружжя, що пережив іншого, успадковує все майно померлого, якщо воно не перебільшує фіксованої вартості, розмір якої коливається від З тис. дол. у штаті Нью-Йорк і до 100 тис. дол. в Південній Дакоті. Зрозуміло, інші спадкоємці залучаються до успадкування тільки у випадках, коли спадщина за вартістю пере­більшує встановлені відповідним правом суми [2, С 553].

Існування колізій у міжнародному спадкуванні зумовлено на­явністю іноземного елемента, відмінностями між національними правопорядками та їхнім плюралізмом, а'також взаємодією націо­нальних правових систем у галузі спадкового права. Зокрема, спо­стерігається різний підхід до підстав спадкування, форми та зміс­ту заповіту, заповідальної дієздатності громадянина, скасування заповіту, розподілу спадкового майна тощо. Так, на практиці може виникнути ситуація, коли громадянин України помирає і залишає після себе спадкове майно, що знаходиться як в Україні, так і за її межами. Його спадкоємцями можуть бути громадяни різних держав. У такому випадку виникають колізійні проблеми, які розв'язуються за допомогою колізійних норм, тобто визначається закон держави, який слід застосувати до правовідносин. Виникають колізійні пи­тання щодо спадкування і у випадку, коли особа має подвійне гро­мадянство, або вона є особою без громадянства. Є. Цительман про­понував вирішувати такі колізії шляхом використання першого з отриманих громадянств. У випадку, коли особа не має громадянства, зазначав А. Макаров, необхідно брати до уваги закон дії останнього громадянства або звернутися до доміцилію (місця проживання) [З, С 60-61].

ЧіІ

принцип застосування закону доміцилію у питаннях спадку­вання набув значного поширення у законодавстві багатьох держав. Так, цей принцип закріплено у ст. 34 Закону Венесуели «Про між­народне приватне право», ст. 1197 ЦК Узбекистану, ст. 28 ЦК Греції, ст. 1206 ЦК Киргизії, ст. 1133 ЦК Білорусі, ст. 436 ЦК Монголії та ін. Наприклад, у ст. 1224 ЦК РФ, зазначено, що спадкові відноси­ни підпорядковуються праву держави місця останнього постійного проживання спадкодавця. Відповідно до ст. 20 ЦК РФ місцем про­живання фізичної особи визнається місце її постійного чи переваж­ного проживання. Аналогічно визначається місце проживання і у ст. 6 ЦК Казахстану.

Колізійні норми щодо спадкування можуть міститися у різних джерелах права. Зокрема, у таких країнах, як Вірменія, Білорусь, Киргизія, Казахстан, Узбекистан, В'єтнам, Греція, Єгипет, Іспанія, Монголія, Португалія, Луїзіана, Франція, Естонія тощо колізійні норми спадкового права зосереджені у цивільному кодексі. Проте у Румунії, Німеччині, Італії, Грузії, Австрії, Угорщині, Польщі, Туреч­чині, Чехії, Швейцарії колізійні норми спадкування знаходяться не в Цивільному кодексі, а у законах про міжнародне приватне право. В Україні колізійні норми спадкування також розміщені у Законі «Про міжнародне приватне право» (статті 70-72) [4]. Проте в Болгарії, Сербії, Чорногорії норми містяться у спеціальних законах - законах про спадкування.

У правових системах різних країн закріплюються такі форми за­повіту, як власноручний заповіт - заповіт складається власноручно заповідачем, в так званій олографічній формі, коли власноруч скла­дений заповіт вважається справжнім волевиявленням спадкодав­ця, яке не потребує жодного посвідчення, при цьому мащинописні тексти не допускаються; заповіт у формі публічного акту, тобто складений за участю офіційної особи і часто в присутності свідків, наприклад, у Франції, Японії, Швейцарії; таємний заповіт, складе­ний заповідачем і переданий в запечатаному вигляді на зберігання нотаріусу. Законодавство низки країн допускає усну форму запо­віту в особливих обставинах, коли особа не може залишити запо­віт у формі, яка передбачена законом (наприклад, особа перебуває у місцевості, з якою немає зв'язку через виняткові обставини). Так, у Каліфорнії був визнаний заповіт, написаний на щаблинах сходів [5, С. 539-546]. В деяких державах для чинності заповіту вимага­ється нотаріально посвідчена письмова форма спадкового роз-

порядження. Наприклад, згідно зі ст. 922 Цивільного кодексу Ні­дерландів, заповіт, укладений підданим Королівства Нідерландів, повинен мати олографічну форму, навіть якщо заповіт укладено за кордоном. В Україні заповіт складається у письмовій формі, із за­значенням місця та часу його складання, має бути особисто підписа­ний заповідачем і посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами у встановленому Цивільним кодексом поряд­ку. Законом гарантується таємниця заповіту або його скасування, яке може бути зроблене заповідачем у будь-який час. Крім того, по­дружжя має право скласти спільний заповіт - спадковий договір. Спільні заповіти відомі правовим системам Франції, Англії, ФРН та деяких інших держав. У деяких державах допускаються так звані «взаємні заповіти». Взаємні заповіти, укладені кількома особами, кожен з яких укладає заповіт на користь іншої особи, відомі здебіль­шого державам правової сім'ї загального права.

Ще однією колізією в міжнародному спадкуванні є колізія сто­совно здатності до складання заповіту. Так, у Франції, Швейцарії, Великій Британії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає разом з повноліттям - 18 років, за правом Німеч­чини - по досягненні 16 років. Так само вік 16 років дає право скла­дати заповіт у Франції, але тільки щодо половини майна - предмета заповідального розпорядження, а за відсутності родичів до шостого ступеня споріднення, дозволяється заповідати все майно. З 14 ро­ків складають заповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років заповіт можуть укладати військові і моряки [6, С 285-286]. Зако­нодавство більшості держав не наділяють здатністю до складання недієздатних осіб: душевнохворих, глухих, німих, сліпих, осіб, що зловживають спиртними напоями тощо.

В різних країнах також неоднаково визначається коло спадко­ємців за законом. Історично склалися дві базові системи спадку­вання згідно із законом: романська система (заснована на розподілі спадкоємців через низхідну, висхідну і бокову лінії на класи, черги або розряди) і система парантел (парантела - це група кровних ро­дичів, які походять від єдиного пращура). Англосаксонська система відрізняється також тим, що низхідний спадкоємець може отримати спадщину тільки з моменту повноліття. Крім того, особливістю ан­глосаксонської системи спадкового права є те, що серед спадкоємців, згідно із законом формально на першому місці стоїть переживший з подружжя. Позашлюбні діти, чиї спадкові права на початку XX ст.

цілком заперечувалися, також (за деякими винятками) отримали рівні права з закононародженими дітьми. Законодавством багатьох держав було закріплено норму про можливість батьків спадкувати після позашлюбних дітей так само, як і після їхніх закононародже-них дітей. Такі зміни у законодавстві держав Західної Європи були викликані прийняттям у рамках Європейської Ради Конвенції про усиновлення дітей від 24 квітня 1967 року та Конвенції про право­вий статус позашлюбних дітей від 15 вересня 1975 року [2, С. 278].

Різним є ступінь свободи заповіту. У багатьох країнах свобода за­повідача розпоряджатися своїм майном обмежується на користь членів сім'ї. Проте коло осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині, визначається неоднаково, різним є і розмір самої обов'язкової частки. На­приклад, мусульманське право значно обмежує свободу розпорядження майном в заповіті - заповідач може розпорядитися тільки 1/3 частиною свого майна на користь осіб, які не є спадкоємцями за законом.

Необхідно зазначити, що у системі континентального права управління майном і сплата боргів є справою самих спадкоємців, і хоча заповідач може призначити душе прикажчика, і такі призна­чення зустрічаються нерідко, - це однак не є правилом. Крім того, душеприкажчик континентальної правової системи має більш об­межені функції, ніж англійський душеприкажчик, тому що спад­коємці залишаються відповідальними за борги спадкового майна. Виконавець заповіту або, відповідно, адміністратор спадщини лік­відовує всі справи спадщини: тільки до нього звертаються кредито­ри спадкодавця і лише він стягує борги, що належали спадкодавцю. Після ліквідації справ спадщини, адміністратор передає її спадкоєм­цям згідно із законом, а виконавець заповіту розподіляє спадщину відповідно до заповіту [7, С. 162-163].

Схема ухвалення спадщини в країнах з англосакською системою права може бути представлена таким чином:

 

Схема 4.1

 

Окрім того, правові системи всіх держав розглядають такий су-бінститут спадкування, як перехід спадкового майна (відумерлого майна) до держави. Відмінності в правовому регулюванні цього ін­ституту зводяться до такого:

згідно з законодавством романо-германських країн, у випад­ку, якщо спадкодавець не має спадкоємців згідно з законом і не залишив заповіту, ііого майно переходить до держави як до спадкоємця; - відповідно до англо-америкапського права, за відсутністю спадкоємців, держава одержує спадкове майно не за правом спадкування, а за правом «окупації» встановлення права власності на безхазяйне майно.

Таким чином, для регулювання відносин спадкування, законо­давство зарубіжних країн традиційно використовує такі основні прив'язки:

особистий закон спадкодавця (на момент складання (скасуван­ня) заповіту або на момент смерті); - закон місця складання за­повіту або його скасування; - закон місцезнаходження спадко­вого майна (в основному, стосовно нерухомості). У країнах загального права одержала розповсюдження і така прив'язка, як закон, який має більш тісний зв'язок з приватноправо­вими відносинами. Застосування такої прив'язки обумовлене специфі­кою прецедентного права. У континентальних країнах через відсутність прецедентного права ця прив'язка не набула істотного поширення. Колізійні прив'язки для встановлення застосованого нрава: Закон місця знаходження майна. Закон місця складання заповіту. Закон місця знаходження нерухомості. Закон громадянства спадкодавця у момент його смерті. Особистий закон спадкодавця. Закон останнього постійного проживання спадкодавця та ін.

Колізійно-правові питання спадкування

Визначення кола спадкоємців за законом і за заповітом

Вимоги, які висуваються до форми заповіту

Система розподілу спадкового майна

Розмежування між спадкуван-ням рухомого і нер5^омого маііна

 

Схема 4.2.

м

§ 4.2. Міжнародні угоди і законодавство зарубіжних країн з питань спадкування

Багатосторонні конвенції регулюють лише окремі питання спад­кування, оскільки значні розбіжності, які існують у внутрішньодер­жавному регулюванні, становлять певні труднощі щодо створення уніфікованих норм. Складність уніфікації спадкових відносин, які відрізняються значним консерватизмом, зумовлює незначну кіль­кість міжнародних договорів у цій сфері. На універсальному рівні можна назвати такі конвенції:

1. Гаазька конвенція про колізії законів стосовно форми спадко­вих розпоряджень від 5 жовтня 1961 року. Вона встановлює, що заповіт може бути складений у формі, яка передбачена одним з таких законів: - правом держави, де був укладений заповіт; -правом держави громадянства спадкодавця на час укладення заповіту або його смерті; - правом держави доміцилію або зви­чайного місця перебування заповідача у час укладення заповіту або його смерті; - правом місця знаходження нерухомості (щодо нерухомості).

2. Гаазька конвенція про міжнародне управління спадковим май­ном від 2 жовтня 1973 року. Ця конвенція передбачає складання міжнародного сертифікату щодо встановлення кола осіб, які до­пускаються до управління майном померлого. Сертифікат пови­нен видаватися компетентним органом держави місця звичай­ного мешкання померлого.

3. Вашингтонська конвенція, що передбачає уніфікований закон про міжнародний заповіт від 26 жовтня 1973 року [8, С 129-130]. Відповідно до цієї Конвенції, держави-і^асники зобов'язані прийняти одноманітний закон про форму міжнародного запові­ту. Конвенція встановлює, що міжнародний заповіт може бути власноручно, написаним або заява про заповіт повинна бути зроблена у присутності двох свідків й уповноваженої особи. Україна в жодній із зазначених конвенцій участі не бере. Слід

зазначити, що тільки перша з вказаних конвенцій набрала чинності (близько тридцяти держав-учасниць).

У Гаазькій конвенції про право, що підлягає застосуванню щодо спадкування майна 1989 р. передбачається набагато ширший пере­лік прив'язок, а саме: право, яке може бути обране заповідачем, і право, яке має більш тісний зв'язок з правовідносинами. Головною

прив'язкою в Конвенції є доміцилій померлої особи. Конвенція не застосовується до форми заповіту і заповідальної дієздатності.

Дещо успішнішими є уніфікації спадкових норм, здійснені на регіональному рівні, серед яких найвідомішими залишаються: Ко­декс Бустаманте (1928 р.) та Мінська конвенція (1993 p.).

У Кодексі Бустаманте регулюванню спадкових відносин присвя­чено глави III-V Розділу III, в яких містяться норми щодо спадку­вання взагалі, заповітів та процедури спадкування. У Кодексі закрі­плюються такі колізійні прив'язки: - особистий закон спадкодавця (закон громадянства), який визначає порядок призову до спадку­вання, дійсність заповітних розпоряджень, здатність заповідати, повноваження і порядок призначення особистого представника спадкодавця; - особистий закон спадкоємця або відказоодержувача, який визначає здатність спадкувати за заповітом або за законом.

Що стосується Мінської конвенції, то в ній, передусім, встанов­лено принцип рівності громадян Договірних Сторін у спадкуванні як за законом, так і за заповітом, на територіях інших Договірних Сторін (принцип національного режиму). Право на спадкування ру­хомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої спадкодавець мав своє останнє постійне місце про­живання, а щодо нерухомого майна - законодавством Договірної Сторони, на території якої це майно знаходиться.

Положення стосовно спадкування інколи містяться і в двосто­ронніх договорах про взаємну правову допомогу, які є чинними для України. Однак, вони не є одноманітними, внаслідок чого у кожному окремому випадку потребують спеціального вивчення. Наприклад, хоча як Україна, так і Молдова є учасниками Мінської конвенції 1993 p., вони 27 травня 1993 року уклали між собою Договір про вза­ємну правову допомогу, у ст. 37 якого міститься рішення щодо спад­кування рухомого майна, яке відрізняється від правила Мінської конвенції, а саме: правові відносини в галузі спадкування рухомого майна регулюються законодавством тієї Договірної Сторони, грома­дянином якої був заповідач в момент смерті [9, С. 437-438].

У рамках Європейського Союзу також проводиться робота щодо створення єдиних європейських колізійних норм у галузі спадково­го права.

Спадкування, як один з центральних інститутів цивільного права, одержало закріплення в законодавстві більшості держав. Відповідно до Закону Польщі «Про міжнародне приватне право»

1965 p., регулювання спадкових відносин здійснюється за законом громадянства спадкодавця у момент його смерті. Разом Водночас, вказана універсальна колізійна прив'язка не охоплює всіх питань спадкування: дійсність заповіту та інших правових дій визначають­ся законом громадянства спадкодавця у момент здійснення цих дій. У Російській Федерації ст. 1115 Цивільного кодексу підпорядковує регулювання спадкових відносин праву останнього постійного міс­ця проживання спадкодавця. Універсальною нормою, яка застосо­вується до спадкових правовідносин Угорщини, є закон громадян­ства спадкодавця. Цією прив'язкою регулюється питання про те, чи може здійснюватися купівля-продаж спадкового майна і розпоря­дження ним.

В Україні колізійні питання спадкування містяться в розділі X Закону «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року. Згідно зі ст. 70, спадкові відносини (з урахуванням положень статей 71 та 72 цього Закону) регулюються правом держави, у якій спадко­давець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обра­но в заповіті право держави, громадянином якої він був [4].

У цивільних кодексах Вірменії (п. 1 ст. 1292), Білорусі (ст. 1133), Казахстану (ст. 1122), Узбекистану (ст. 1197) основним колізійним принципом, що визначає право, яке регулює спадкові відносини, є за­стосування «права країни, де спадкодавець мав останнє постійне міс­це проживання» (у ЦК Вірменії - «останнє місце проживання»).

В межах континентальної системи спадкового права черговість закликання спадкоємців до спадкування визначається за двома сис­темами: романською та системою парантел.

Романська система (Франція, Італія, Бельгія, Японія і ін.) поді­ляє спадкоємців на класи, що послідовно призиваються до спадку­вання, на основі лінії їх спорідненості: низхідної; висхідної; бокової. Для романської системи спадкового права характерно, що особа, яка пережила, не включається ні до одного із класів. Його інтереси, за­звичай, істотно обмежуються. У Франції і в Італії в більшості ви­падків він отримує на майно не право власності, а узуфрукт, тобто право довічного користування. Право власності на це майно отри­мують його співспадкоємці, а сама особа не одержує спадщину, або отримує, якщо немає інших спадкоємців (ч. 1 ст. 767 ЦК Франції).

Найбільш значущим представником системи парантел (ФРН, Австрія, Швейцарія) є спадкове право ФРН (§§ 1924-1931 Німець­кого цивільного укладення). Парантела охоплює групу кровних

родичів, які походять від загального пращура, у т.ч. самого цього пращура. Кількість парантел законом не обмежена, тому і спадку­вання не обмежується будь-якою мірою спорідненості. Особа, що пережила, не входить до жодного з парантел, проте одержує право власності (з низхідними родичами успадковує - 1/4, з батьками і їх низхідними родичами - 1/2). Слід зазначити, що згідно з § 1934 НЦУ, якщо переживший з подружжя, належить до числа родичів, які мають право на спадкування, то він одночасно успадковує і як родич [7, С 159-161].

В Україні, згідно зі ст. 1259 Цивільного кодексу, встановлені такі черги спадкоємців за законом: - у перпіу чергу право на спадкування мають діти спадкодавця (у тому числі усиновлені або зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті), той з подружжя, який його пережив, та батьки; - у другу чергу це право мають рідні брати та сестри спадкодавця, його бабця та дід як з боку батька, так і з боку ма­тері; - у третю чергу право на спадкування мають рідні дядько та тіт­ка спадкодавця; - у четверту чергу спадкують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менща п'яти років до часу відкриття спадщини (день смерті особи або проголощення ії померлою); - у п'яту чергу це право отримують інщі родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно (причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня спорід­нення) та утриманці спадкодавця, що не були членами його сім'ї.

Нині одні правові системи вирішують колізійні питання у галузі спадкування шляхом розподілу спадкової маси на рухоме та нерухо­ме майно, а інші встановлюють загальну для всіх видів майна колі­зійну прив'язку. Так, наприклад. Великий російський співак Федір Шаляпін помер в 1938 р. у Франції, будучи радянським громадяни­ном. Після його смерті залишилися п'ять дітей від першого шлю­бу і троє позашлюбних дітей, мати яких згодом стала його другою дружиною. До складу спадщини Ф. Шаляпіна входили, зокрема, зе­мельні ділянки у Франції. У 1935 р. він склав заповіт, згідно з яким майна успадковувала його дружина, а кожний з восьми дітей - по 3/32. Апеляційний суд в Парижі виходив з того, що за радянським законодавством, що діяло в 1938 p., спадкодавець міг розподілити спадщину між дітьми в рівних долях. Проте щодо земельних діля­нок має застосовуватися французьке право, згідно з яким діти, на­роджені поза шлюбом, не могли бути спадкоємцями ані за законом, ані за заповітом [10, С 449].

7-400 97

Відповідно до законів про міжнародне приватне право Австрії (§ 28), Угорщини (§ 36), Ліхтенштейну (ст. 29), правонаступництво у випадку смерті визначається особистим законом спадкодавця на момент його смерті. При цьому закон фомадянства використову­ється переважно у праві держав континентальної Європи, а також у праві держав, які зазнали впливу континентальних традицій право-творчості (Куба, Панама, Алжир, Єгипет), а закон місця проживан­ня особи є характерною рисою держав загального права (Велико­британія, США, Канада, Індія).

Схема 4.3.

Перехід спадщини до держави

Усім правовим системам світу відомі ситуації, коли у випадках спадкування відсутні як спадкоємці за заповітом, так і спадкоємці за законом. Майно, яке в таких випадках залишається, у правовій сис­темі більшості країн позначається терміном «виморочне», а також «відумерле». У міжнародному приватному праві є норма, яка має універсальний характер, згідно з якою якш;о спадкодавець помер і не залишив спадкоємців, майно переходить до держави. Це майно переходить до держави на підставі права на спадкування або держа­ва привласнює майно, яке на території стало безхазяйним, на основі свого територіального суверенітету. Якш,о держава є спадкоємцем, то вона може претендувати на все майно спадкодавця, де б воно не

знаходилось. А якщо держава отримує майно на підставі прерогати­ви суверенної влади, то в такому разі вона може розповсюджувати свій суверенітет тільки на майно, яке знаходиться на її території, не­залежно від громадянства померлого.

Підстави, за яких спадщина переходить на користь держави, є різними в різних правопорядках, і вони встановлюються на розсуд самої держави. У чинному цивільному законодавстві України (ст. 1277 ЦК) для цього використано термін «відумерлість спадщини»-. Спираючись на суверенне право здійснювати юрисдикцію в меж­ах своєї території, держави обертають зазначене майно на свою ко­ристь. В. Л. Толстих зауважує, що питання про природу переходу відумерлого майна до держави належить до кола «вічних» спорів [11, С 201-203]. В Україні тільки за рішенням суду спадщина може бути визнана відумерлою і тільки за ріщенням суду може перейти у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Згідно з п. 2 ст. 1151 ЦК РФ, відумерле майно переходить у влас­ність Російської Федерації у порядку спадкування за законом.

У деяких країнах, зокрема в США, Франції, Австрії, існує інший підхід: держава одержує майно за так званим правом «окупації», тобто, оскільки майно є безхазяйним, воно має перейти до держави. Що стосується переходу до держави відумерлого спадкового майна, то він можливий лише в силу «окупації»: держава як суб'єкт публіч­ної влади обертає це майно у свою власність незалежно від ставлен­ня до цього спадкодавця, подібно до того, як це здійснюється щодо безхазяйного майна.

Сутність права «окупації», яке вперше на законодавчому рів­ні було відтворене у французькому Цивільному кодексі, зводиться до того, що відумерла спадщина розглядається як майно, яке не має власника, і, оскільки це майно знаходиться на території відповідно­го суверена, воно ним і «захоплюється». Звідси випливає суттєвий юридичний наслідок: відумерла спадщина, що знаходиться на тери­торії іноземної держави, тобто іншого суверена (наприклад, вклад в іноземному банку), на підставі цього самого права «захоплюється» відповідним іноземним сувереном, з цього питання можна навести такі приклади із судової практики. В одній зі справ (1954 р.) апеля­ційний суд затвердив рішення суду першої інстанції, яким були ви­знані обґрунтованими вимоги іспанської скарбниці стосовно цінних паперів, що знаходились в Англії та належали доміцильованому в Іспанії і померлому там англійцю. Рішення засновувалось на тому,

г 99

що спадкодавець не залишив заповіту і не мав спадкоємців за зако­ном, а перехід у таких випадках майна до казни класифікувався за іспанським правом як спадкування держави. Суд зазначив, що хоча за англійським правом це майно вважається відумерлим, внаслідок чого має переходити до англійської скарбниці, було б неправильним застосовувати англійську концепцію до іноземного права. У друго­му рішенні (1936 р.) англійський суд визнав рухомість, що залиши­лась в Англії після англійця, доміцильованого в Туреччині, такою, що підлягає передачі до англійської скарбниці, бо за турецьким пра­вом відумерле майно надходить до скарбниці як безхазяйне, тобто -за правом «окупації» [12, С 255].

Зважаючи на певну делікатність цього питання, у міжнародному приватному праві відсутні універсальні уніфікації щодо підстав та порядку переходу спадщини до держави. Не регулюються подібні ситуації і в Кодексі Бустаманте. У Мінській конвенції вирішенню цього питання присвячено статтю, за якою якщо за законодавством Договірної Сторони, що підлягає застосуванню при спадкуванні, спадкоємцем є держава, то рухоме спадкове майно переходить до Договірної Сторони, громадянином якої був спадкодавець у момент смерті, а нерухоме спадкове майно залишається тій Договірній Сто­роні, на території якої воно знаходиться.

Відмінності в обґрунтуванні права держави на відумерле майно мають істотне практичне значення. Так, на практиці може виник­нути ситуація, коли український громадянин помирає за межами України і у нього не залишається ніяких спадкоємців. Якщо вважа­ти, що майно повинне перейти до держави як до спадкоємця, то воно має перейти до української держави. Якщо ж вважати, що це майно повинне перейти за правом «окупації», то воно має перейти до тієї держави, на території якого цей громадянин помер або залишилося його майно.

Стосовно російського права слід зазначити, що значне розши­рення кола спадкоємців за законом, яке передбачене главою 63 Ци­вільного кодексу РФ (введення семи черг спадкоємців замість двох, що раніше діяли відповідно до Основ 1991 p.), призвело до скоро­чення випадків виникнення відумерлого майна.

У сучасних міжнародних цивільних відносинах доля відумерло­го майна, яке належить іноземцям, регулюється також і двосторон­німи договорами про правову допомогу, укладених з цілою низкою держав. Такі договори були укладені, зокрема, СРСР і спеціально

регулювали перехід спадщини до держави. Наприклад, Договір між СРСР і В'єтнамом від 10 грудня 1981 року, який став чинним для України з 11 жовтня 1982 року. Згідно з цими договорами, відумер-ле рухоме майно передається державі, громадянином якої до момен­ту смерті був спадкодавець, а відумерле нерухоме майно переходить у власність держави, на території якої воно знаходиться [7, С 168]. Таким чином, перехід спадщини у власність держави, згідно зі світовою практикою, має місце у двох формах:

• за правом спадкування, як це встановлено у більшості держав (і, зокрема, передбачалось у ЦК України 1963 p.);

• за правом «окупації» (законодавство СІЛА, Франції, Австрії тощо).

§ 4.3. Спадкові права громадян України в іноземних державах та іноземних громадян в Україні

Українська практика виходить з визнання в Україні всіх прав спадкування, які виникли на підставі відповідних іноземних зако­нів. Наприклад, якщо американський суд визнає відповідно до зако­нів США українського громадянина, що проживає в Україні, спад­коємцем, то і в Україні він буде розглядатись як спадкоємець.

На прохання громадян українські.суди встановлюють факти існуючих родинних відносин, які необхідні для захисту прав спад­кування, що виникли відповідно до іноземних законів. Суд може, наприклад, встановити неважливий з погляду українського права, але який є підставою для отримання спадщини за кордоном, факт знаходження спадкодавця і спадкоємця у відносинах дядька і пле­мінника.

Крім того, українські нотаріуси оформлюють акти та посвідчу­ють документи, які є необхідними для здійснення спадкових прав. Для цього вони приймають та розглядають документи, які складені відповідно до вимог іноземного права, а також складають засвідчу-вальні написи у такій формі, якщо це не протирічить основам вста­новленого в Україні правопорядку (ст. 98 Закону України «Про но­таріат») [13].

Важливу роль з охорони спадкових прав українських громадян за кордоном виконують консульські установи України. Повнова­ження таких установ закріплені у консульських конвенціях. Так, згідно зі ст. 15 Консульської конвенції, яка була укладена Україною

з КНДР 8 червня 1994 року, у випадку смерті громадянина акредиту­ючої держави в державі-перебування, компетентні органи держави-перебування повинні негайно інформувати про це консульську установу. У випадку наявності спадщини в державі-перебування і за відсутності спадкоємців у цій державі, консульська службова осо­ба має право бути присутньою при складанні опису майна та його запечатуванні компетентними органами держави-перебування (ч. 1, 2 ст. 16 Консульської конвенції) [7, С 166].

За наявності відповідної консульської конвенції консул Укра­їни може, наприклад, прийняти за кордоном спадкове майно для передачі його спадкоємцю в Україні. Крім того, консул вживає захо­дів щодо охорони майна, яке залишилося за кордоном після смерті громадянина України. У разі смерті громадянина на території кон­сульського округу, якщо він знаходився там тимчасово, консулу пе­редаються гроші і речі, які померлий мав при собі.

Згідно з Консульською конвенцією, укладеною Російською Фе­дерацією з КНР, у разі смерті громадянина представленої держави, що тимчасово знаходиться в державі-перебування, а також, якщо у померлого відсутні родичі або його представники в цій державі і до того ж залишені померлим речі не пов'язані із зобов'язаннями, які він узяв на себе під час знаходження в державі перебування, консул має право одержувати, зберігати і передавати за призначенням ці речі.

Консульська конвенція, укладена Російською Федерацією з США, передбачає, зокрема, що консул має право приймати тимчасову опіку над власністю, залишеною померлим громадянином акредитованої держави, якщо померлий не залишив ані спадкоємця, ані викодавця заповіту, за умови, що така тимчасова опіка повинна бути передана належним чином призначеному адміністратору (ст. 10).

Крім того, консул може представляти інтереси своїх громадян. У Консульській конвенції, укладеній з КНР, вказується, що консул без особливої довіреності може представляти фомадянина своєї держа­ви в судах й інших органах держави-перебування. У загальній формі представництво консула стосовно майна своїх громадян передбаче­но в Консульській конвенції, укладеній РФ з США. Представництво консула продовжується доти, доки сам спадкоємець не візьме на себе захист своїх прав або не призначить свого представника. Зазвичай громадяни доручають ведення своїх спадкових справ за кордоном адвокатським фірмам. Вони можуть звертатися і до будь-яких інших адвокатів, зокрема, в країні, де відкрилася спадщина,

Слід зазначити, що положення щодо охорони і реалізації спад­кових прав громадян України за кордоном містяться також у Кон­сульському Статуті України.

Громадянин України, якому стала відома інформація про від­криття на його користь спадщини за кордоном, має право звернути­ся за захистом своїх прав до Департаменту консульської служби Мі­ністерства закордонних справ України, вказавши таку інформацію: 1) відомості щодо спадкодавця (ШБ, дата і місце реєстрації смерті, громадянство, останнє місце постійного мещкання); 2) відомості щодо спадкоємців (ШБ, родинні, шлюбні або інші зв'язки із спад­кодавцем; громадянство місце постійного мешкання, місце меш­кання на момент отримання інформації про відкриття спадщини); 3) інформацію щодо майна, яке входить до складу спадщини (дата і місце відкриття спадщини; наявність/відсутність заповіту; склад спадкової маси; місцезнаходження нерухомого майна); 4) відомості щодо особи, від якої надійшло повідомлення про відкриття спадщи­ни, а також осіб, які ведуть справу про спадкування.