Згортання непу. Утвердження одноосібної диктатури Сталіна

Головною причиною відмови від непу слід вважати перспективи розвитку сільськогосподарського виробництва, забезпечення держави товарним хлібом. У квітні 1925 р. відбулася XIV конференція ВКП(б), у резолюції якої було записано, що колективізації сільського господарства необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося до цього часу. Більше того, Сталін став пропагувати ленінські ідеї, висловлені в останніх його працях про колективізацію, механічно пов'язуючи їх з кооперативним планом. Навіть з'явилося нове словосполучення «колгоспно-кооперативна форма власності», що об'єднувало в собі несумісні форми власності. У розвиток ідеї колективізації з ініціативи Сталіна в 1926 р. в ЦК ВКП(б) було створено комісію для вивчення стану існуючих колгоспів і радгоспів. Вона рекомендувала посилити сприяння держави розвитку соціалістичного землеробства. Пропонувалися податкові пільги і пряма матеріальна допомога їм. Такі заходи мали успіх і стимулювали створення нових колгоспів. Проте більшість селян не поспішала змінювати свій життєвий уклад. Восени 1928 р. колгоспи об'єднували до 4% площі селянського землекористування. Такий стан не гарантував державі необхідної кількості товарного зерна. Оскільки заготівельні ціни були занижені, селяни не бажали везти хліб на ринок. Держава відчувала гостру нестачу хліба для внутрішнього споживання та експорту, щоб отримати валюту і закупити техніку для індустріалізації. Не маючи змоги змусити селян економічними методами продавати хліб, Сталін і його оточення стали на шлях примусу під загрозою штрафу аж до конфіскації майна. Водночас у грудні 1927 р. було проголошено курс на колективізацію селянських господарств. Пропагандистську кампанію на користь колгоспів партія підсилила схваленням її в усіх республіках СРСР. Однак не всі керівні діячі партії цілком підтримували це рішення. Щоб відсікти селян від ринку і змусити їх вирощувати і продавати стільки, скільки потрібно державі, їх спочатку треба було позбавити власності, тобто колективізувати.

Для позитивного вирішення проблеми необхідно було змінювати економічну політику. У керівництві СРСР перемогли сили, що перебували на позиціях диктатури та адміністрування в політичному та економічному житті. Вони вирішили розселянити селянство і одержавити сільськогосподарське виробництво. Нехтуючи власним досвідом, в нових історичних умовах почали підготовку до нової спроби будівництва позаринкової економіки, а це означало згортання непу. Ці процеси пов'язані із формуванням одноосібної диктатури Сталіна і проголошенням курсу на розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту». Особливою увагою була наділена Україна. В Україні було розгорнуто чистку кадрів, залишалися на посадах тільки ті, хто беззастережно підтримував одноосібну диктатуру Сталіна.

Формування диктатури Сталіна нерозривно пов'язане із концепцією планової економіки. Уже в грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б), керуючись висловом Сталіна, що «наші плани — це не плани-прогнози, а плани— директиви», проголосив пріоритет державного плану над ринком. Директиви з'їзду для складання першого п'ятирічного плану передбачали знищити товарно-грошові відносини у найближчий час. Відповідно до директив XV з'їзду для розробки першого п'ятирічного плану було створено два варіанти: відправний із середньорічними темпами промислового зростання на 18% і другий, більш напружений, «оптимальний» — на 22%. XVI конференція ВКП(б) у квітні 1929 р. схвалила оптимальний варіант. Перша п'ятирічка виконувалася за сумою річних планів, які суттєво відрізнялися від директивного, оптимального плану. Та поки його розробляли, в щорічні плани вносилися все нові й нові корективи щодо підвищення темпів і показників. Це означало запровадження надзвичайних заходів, які перетворювалися на політику нового комуністичного штурму. Така політика наштовхнулася на опір з боку М. Бухаріна, О. Рикова і М. Томського. Позиція цих авторитетних діячів партії і держави отримала назву «правий ухил». Праві були «розгромлені», і сталінці розпочали чистку партії, яка тривала з травня 1929 р. по травень 1930 р. Так зміцнювалася одноосібна диктатура Сталіна і формувався культ його особи.

За таких умов розроблявся і на XVI з'їзді ВКП(б) в червні 1930 р. був проголошений курс на «розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту». Цей курс підтримав і XI з'їзд КП(б)У (червень 1930 р.) У рішеннях з'їздів наголошувалося, що соціалістичні відносини (в СРСР і в Україні), які спиралися на соціалістичну промисловість, починають спиратися також на швидко зростаючий соціалістичний сектор в сільському господарстві (радгоспи і колгоспи). Силою залучивши до колгоспів 36% селянських господарств і 47% всієї сільськогосподарської площі України, комуністи заявили, що колгоспники стають «справжньою і твердою» опорою партії і радянської влади на селі.

 

 

Хрущовська “відлига”.

Хрущовська "відлига" — неофіційна публіцистична назва періоду в історії СРСР після смерті Й. Сталіна (з 1953 по 1964-й рр.). Вислів "відлига" походить від назви повісті Іллі Еренбурга. Поняття "Хрущовська "відлига" пов’язане з перебуванням на посту першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова (1953–1964 рр.) Цей період характеризувався зменшенням політичних репресій, вибірковою реабілітацією засуджених та репресованих у сталінські часи, частковою лібералізацією політичного життя, незначним послабленням тоталітарної влади.

Після смерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. М. Хрущов, який очолив комуністичну партію, взяв курс на реформування сталінського режиму. Зі зміцненням влади М. Хрущова "відлига" почала асоціюватись із засудженням культу особи Й. Сталіна. На XX з’їзді КПРС в 1956 р. М. Хрущов виголосив доповідь з критикою культу особи Й. Сталіна і сталінських репресій. У зовнішній політиці СРСР було проголошено курс на "мирне співіснування" з країнами Заходу. Новий курс підтримала партійна верхівка та службова номенклатура. У ці роки в системі ГУЛАГ у спалахують повстання в’язнів під антисталінськими лозунгами (Норильське, Воркутинське, Кенгірське повстання). Припинилась підготовка нових політичних процесів, почалася ліквідація ГУЛАГу. Чимало політв’язнів в СРСР, в т. ч. з України звільнили з місць ув’язнення та реабілітували. В цей час незначно послабилась цензура, перш за все у мистецтві та літературі. Водночас у 1954–1956 рр. відбулась низка процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками (Кирило Осьмак, Василь Охримович та ін.).

 

У 1954 р. до складу УРСР увійшов Крим, господарство якого після масової депортації кримсько-татарського народу перебувало в занепаді.

Період "відлиги" тривав недовго. Після масових антикомуністичних виступів 1953 р. у НДР, в Польщі у 1956 р. та після придушення Угорського повстання 1956 р. партійне керівництво СРСР, налякане можливою лібералізацією політичного режиму, почало активний спротив процесам десталінізації. Президія ЦК КПРС 19 грудня 1956 р. затвердила лист ЦК КПРС "Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських, ворожих елементів". Як наслідок – зросла кількість засуджених за "контрреволюційні злочини". У 1958 р. почала діяти постанова про "добровільний" вибір батьками мови навчання у сфері освіти.

У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею. В цей період з’явився рух "шестидесятників", який став індикатором початку кризових явищ тоталітарної системи в СРСР. Проте все ще будь-яке інакомислення жорстоко каралося. Зокрема, у травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив українського письменника Левка Лук'яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1. і ст. 64 КК УРСР. Звинувачення побудували на підставі першого проекту програми Української робітничо-селянської спілки. Письменника звинуватили в тому, що він "з 1957 р. виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму". Окрім Л. Лук’яненка суд виніс вироки іншим представникам національно свідомої інтелігенції – І. Кандибі (до 15 р.), С. Віруну (до 11 р.), В. Луцькову, О. Любовичу, І. Кіпішу та Й. Боровницькому (до 10 р. ув'язнення для кожного). Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл Л. Лук’яненка на 15 років позбавлення волі. Інші отримали терміни від 7 до 15 років позбавлення волі.

 

Загалом політика Хрущова була непродуманою і суперечливою. Внаслідок експериментів у сільському господарстві почалася продовольча криза. Освоєння близько 16 млн га незайманих земель Казахстану й Сибіру, здійснюване в основному в УРСР, спричинило вичерпання ресурсів з України. Компартійна верхівка на жовтневому пленумі ЦК КПРС у 1964 р. усунула М. Хрущова від влади.

 

Попри часткову десталінізацію командно-адміністративна система зберегла свою сутність. Посилилося переслідувалася віруючих, масово знищувалися церкви, відновились репресії представників інтелігенції, зазнавали цькувань колишні політв’язні. У часи Хрущова Україна з її великими ресурсами та потужною паливно-енергетичною базою стала сировинним придатком радянської політичної та економічної системи.

 

 

19. Повоєнні адміністративно – територіальні зміни. Процес об’єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу вже наприкінці війни. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися у процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Їх суть полягала у міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939 – 1945 рр. Західних областей України до складу СРСР.Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею.16 серпня 1945 р. – між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського держкордону. Він закріплював рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких, кордон мав проходити в основному по “лінії Керзона”, з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5 – 8 км., а в деяких місцях на 17 км.(Немерів – Ялунка) і 30 км.(район Солонія і м. Крилов). Остаточно радянсько-польський кордон було розмежовано в 1951р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. До Львівської обл. увійшли землі в районі м. Кристонополя (Червонограда), а до Польщі відійшла територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області. 29 червня 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР було юридично закріплено рішення І з’їзду делегатів Народних комітетів Закарпатської України про з’єднання Закарпатської України з УРСР (від 26.11.1944 р.).Радянсько-румунський договір від 10.02.1947 р., юридично закріплював право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину в рамках радянсько – румунської угоди від 28.06.1940р. В результаті всіх цих змін кордонів, відбулось розширення території УРСР до 603,7 тис. км2., а населення збільшилося на 7 млн. чол. Намітились умови для консолідації і розвитку українського народу, піднесення його національної свідомості. таким чином, український народ на середину ХХ століття, з деякими територіальними втратами, зміг об’єднатися в своїх етнічних кордонах під владою однієї територіальної держави (останнім актом цього процесу стало включення у 1954 р. Кримської області до складу УРСР Отже, процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені в середині 40-х років, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим співтовариством; по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об'єднання українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення формування державної території (останнім актом цього процесу стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР). Зовнішньополітична діяльність УРСР. Перемога у війні, що наближалась, ставила на порядок, денний вирішення територіальних проблем. За цих умов, щоб ще переконливіше для світової громадськості надати територіальним надбанням СРСР характеру "возз'єднань", сталінське керівництво вирішило за краще мати реальних суверенних суб'єктів цих "возз'єднань" - Білоруську та Українську РСР, чиї етнічні території певний час перебували у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Сам же СРСР, до якого фактично приєднувалися ці "возз'єднані" території, відходив ніби на другий план. Крім того, розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин мало, на думку Сталіна, посилити вплив СРСР на світову політику. У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), де обговорювалися проекти майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік - членами засновницями цієї організації. Ця пропозиція була дипломатичне відхилена і лише після наполегливого тиску і певних поступок з боку Сталіна на Кримській конференції у лютому 1945 р. США та Англія зобов'язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. 6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилася у роботу. Д.Мануїльеький очолив 1-й комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули і першого розділу Статуту — "Цілі та принципи" міжнародної організації. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948— 1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки. Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище у цьому регіоні не-дунайських держав — США, Англії та Франції. Навіть у розпалі "холодної війни" Україна виявила певну дипломатичну активність. Саме у цей період представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулася перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. Українські дипломати у 50-х роках працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій. На міжнародній арені Україна ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави, де домінує монополії центру на зовнішню політику. Договори, у яких було досягнуто врегулювання територіальних проблем і кордонів України з Польщею і Чехословаччиною 1945 р., підписували представники союзного Наркомату закордонних справ і це вже при наявності Наркомату закордонних справ республіки. Україні формально було надано право встановлення прямих міжнародних відносин, у тому числі обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенітету, справжньої державності республіки робили це право нездійсненним на практиці. Тому пропозиції урядів Англії (1947 р.) та Судану (1956 р.) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишилися без відповіді. Отже, основними причинами відновлення зовнішнього представництва УРСР були, з одного боку, намагання цією акцією заспокоїти міжнародну громадську думку, мобілізувати український народ на завершення війни і відбудову; нейтралізувати дії національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави; розколоти українську діаспору в західних державах, а з іншого — бажання створити зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних планів керівництва СРСР. Хоча в основі відновлення зовнішнього представництва УРСР лежала певна децентралізація і тому цей крок союзного керівництва був своєрідною поступкою, все ж він робився не в бік лібералізації чи демократизації режиму, а навпаки, був спрямований на посилення впливу тоталітарної держави у внутрішній і зовнішній політиці. Це було парадоксальне «послаблення для посилення». Проте навіть за цих обставин сам вихід України наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державності.

20. Розвиток науки і техніки. Цивільна авіація в Україні. Цей етап розвитку людства характеризується прискоренням індустріалізації, урбанізації, науково-технічною революцією (НТР), в які було інтегроване й українське суспільство. Відкриття та мирне використання атомної енергії, освоєння космосу, поява нових технологій змінили організацію та управління виробництвом. Провідними силами цивілізації стають наука і технологія. Початком НТР вважають 50-ті роки, коли запрацювали перші атомні електростанції, стартував перший супутник Землі, розпочалося використання у промисловості електронно-обчислювальних машин. Наука, яка раніше була лише джерелом нових технічних ідей, перетворилася на безпосередню виробничу силу. На другому етапі НТР, в 60-ті роки, стає масовою автоматизація виробництва (широке використання роботів, автоматизованих систем управління). Початок 80-х років ознаменував третій етап НТР, на якому в результаті автоматизації та роботизації виробництва робітник дедалі більше віддалявся від виготовлення продукції, здійснюючи лише регулювання та контроль виробничого процесу. Створення комп'ютера стало одним із найбільших досягнень людства, нарівні з відкриттям вогню та винаходом колеса. Величезні можливості для інтелектуалізації праці відкрила мікроелектроніка. Стрімкого розвитку набули біо-технологія і технологія створення матеріалів із наперед заданими властивостями. Завдяки використанню супутників зв'язку глобального характеру набуває робота засобів масової комунікації. Замість енергомістких постають наукомісткі виробництва. Починає домінувати інтелектуальна праця. Отже, наука і НТР принципово змінили обличчя суспільства. Чітко окреслився процес інтернаціоналізації. Людство поступово об'єднується в єдину соціокультурну цілісність. В Україні в цей час було налагоджено конструювання та виробництво електронно-обчислювальних машин, сучасних приладів і засобів автоматизації. Вчені Інституту кібернетики АН УРСР завершили розробку електронно-обчислювальних машин нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2. 50-ті роки в Україні активно розвивалася цивільна авіація. З 1956 р. на авіалініях України і Радянського Союзу з'явився новий літак ТУ-104, що стало початком нового етапу розвитку цивільної. З'явився новий літак О. Антонова АН-24. Розвиток цивільної авіації в 60-х роках характеризувався освоєнням і широким впровадженням реактивної техніки, що дало змогу за першу половину 60-х років збільшити перевезення пасажирів у 6 разів, вантажів. Нарощувалася організація технічного обслуговування і ремонту нової авіатехніки. 60—70-ті роки — період активного застосування авіації в народному господарстві України, яка освоїла весь комплекс сільськогосподарських робіт. Застосовувалася авіація при аерофотозйомці, в системі охорони здоров'я, гідрометеорології, в контролі й дослідженнях лісних ресурсів, запасів риби, перевезенні пошти та вантажів. У 70-ті роки в Україні було побудовано та реконструйовано 18 злітно-посадочних смуг, зведено 24 нові аеровокзали.На початку 80-х років цивільна авіація меншою мірою, ніж інші галузі народного господарства, відчула на собі кризові явища. Аерофлот працював більш-менш стабільно, хоча і не досяг особливого прогресу. Було відкрито 17 нових авіамаршрутів.

 

 

21. Можна сказати про те,що суть директивного планування Радянського Союзу передбачали: високі темпи індустріалізації і посилення військової могутності; надвикористання ресурсів; щораз більше залучення ресурсів, а не підвищення ефективності; встановлення цін державою; економічну самостійність; пасивну фіскальну і монетарну політику. На базі НЕПу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913 р.) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. XIV з'їзд ВКП(б) (1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію.Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення для модернізації промисловості та сільського господарства матеріально-технічної бази; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих. Проголошений курс на індустріалізацію наштовхнувся на низку об'єктивних труднощів. Величезні перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру, стан якої не відповідав потребам. Не вистачало кваліфікованих кадрів. Проблемою був дефіцит обладнання. Питання про джерела фінансування намічених економічних планів було одним із центральних у державному і внутріпартійному житті. В листопаді 1929 р. в «Правді» з'являється стаття Сталіна «Рік великого перелому» - курс на стрімке форсування індустріалізації. У 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. - майже 50%. Особливості процесу індустріалізації в Україні: 1. Інвестування в промисловість республіки значної частини коштів. 2. Побудова і реконструкція в Україні крупних промислових об'єктів. У період технічної реконструкції 20-30-х рр. у промисловості СРСР основними вважалися 35 об'єктів, серед них в Україні знаходилося 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. 3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. 4. Поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей. Зокрема, у харчовій промисловості України: маргаринова, молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська. 5. Значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази. 6. Вищі темпи витіснення приватного сектора в економіці України, ніж у СРСР загалом. Отже, Наслідки індустріалізації були неоднозначними. Це позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь промисловості, досягнення промисловістю республіки за низкою головних індустріальних показників європейського та світового рівня, урбанізація, швидке формування національного робітничого класу та ін. Форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів виробництва, побудова, реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об'єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва